Главная
Основи політології - Брегеда А.Ю.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

2. Політичні концепції українських мислителів ХХ століття

М. С. Грушевський (1866—1934) — видатний український учений-історик, політолог, публіцист і політичний діяч. Багато своїх праць Грушевський присвятив громадсько-політичній тематиці, охопивши майже всі сторони української політики, суспільного життя й культурного розвитку [10]. Величезна наукова цінність політичних ідей та теоретичних розробок видатного вченого полягає в тому, що ці наукові надбання були не тільки результатом його п’ятдесятирічної наполегливої праці в галузі української науки, а й результатом діяльності політика-практика, який справив величезний вплив на суспільно-політичне життя України.

Витоки своїх політичних поглядів сам М. Грушевський визначив у праці «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку він підготував за кордоном. У цій праці розкривається сутність народницького світогляду вченого — ідея пріоритету інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Цю ідею він обстоював протягом усієї своєї наукової та громадської діяльності. Виходячи із пріоритету ідеї народності, Грушевський звертається до дослідження історії українського народу як окремої етнокультурної одиниці, присвятивши цьому десятки років наполегливої праці [11]. Саме історичні дослідження привели вченого до обґрунтування історико-юридичних прав українського народу на самостійність і власну державність, до розуміння української соціалістичної республіки як форми народної держави. ця ідея була в центрі уваги М. Грушевського і як політика-практика, привівши його згодом у партію українських соціалістів-революціонерів. Ідея пріоритету інтересів народу як критерію суспільного прогресу є провідною в усій науковій і громадській діяльності Грушевського. Виняткове значення в історії українського народу мали віковічні прагнення до землі і волі, бажання розпоряджатися продуктами своєї праці, що завжди були основою активності українських мас, причиною повстань проти чужого панування, причиною переселень та еміграції, трансформації різних місцевих груп у процесі шукання «вільної землі» у більш однорідну етнічну масу. Процес історичного розвитку, з одного боку, спільність території, політичні й культурні впливи — з іншого, «постійно перемішували українську народність, зводячи її до більш одноманітних форм» [12].

Саме така подвійна мета — земля і воля — готувала, на думку Грушевського, матеріал для української нації, сповнювала життя українського народу цим одвічним прагненням, формувала його право, мораль, весь світогляд; давала йому свого роду релігію праці [13].

Досліджуючи цю проблему, учений дійшов висновку, що селянство є основою української нації і самим історичним процесом його навчено дивитися на себе як на єдиного справжнього представника нації, охоронця її традицій та ідеології, що воно є сильним, активним і національно відмінним від селянства Московщини, що Україна взагалі є країна землеробська, мужицька, з мужицькою культурою [14]. М. Грушевський наголошував на своєрідності українського селянства, яке відзначається твердим моральним світоглядом, естетичними ознаками, оригінальною культурою, з якою справедливо відчуває себе не нижчим класом якоїсь нації, але народом-нацією, її єдиним представником» [15].

Будучи об’єктивним дослідником, у своєму аналізі притаманних українському народові рис М. Грушевський не оминає й негативних сторін народного характеру. Відносячи до позитивних якостей українського народу цілісність, стихійну гармонію, високу красу побуту, глибоку, уроджену логічність думки, високі культурні й соціальні інстинкти, гуманний характер і тонке етнічне почуття, прагнення до справедливості, він характеризує й темні сторони українського народного життя: брак свідомості, низький рівень освіти, культурного та політичного виховання, слабкість національного інстинкту, особливо у східних українців, національної енергії, національного почуття. Усі ці вади він пояснює тим, що панування чужих сил на українській землі, розвиваючи силу протесту, анархічні інстинкти, натомість послаблювало інстинкт організації [16].

Вивчаючи цю проблему, М. Грушевський особливо наголошував на тому, що український народ протягом кількох століть перебував під чужоземною владою, не маючи власної національної держави. Саме тому у фундаментальній праці «Історія України-Руси» він зазначав, що несприятливі історичні умови призвели до руйнування політичного життя, економічного, культурного та національного занепаду українського народу, затьмарили світлі моменти його життя, прояви його активності, творчої енергії й кинули на роздоріжжя політичного життя як етнічну масу без національного обличчя, без традицій і навіть без імені [17].

Не тільки ідея народності, але також ідея слов’янської федерації були тими підвалинами, на яких базувалася вся наукова і громадська діяльність М. Грушевського. Не випадково, навіть у моменти жорстокої кризи федералістських ідей в Україні в 1918 р., він називав федералістську традицію «провідною ідеєю нашого національного політичного життя» [18]. Характеризуючи програму української партії соціалістів-революціонерів, у розробці якої він брав активну участь, Грушевський писав: «Українська партія соціалістів-революціонерів завжди вважала своїм обов’язком дотримуватись старих федералістичних принципів, висунутих кирило-мефодіївцями (і ще раніше «Обществом Соединенных Славян»), не кажучи вже про старші прецеденти» [19].

Основні пункти політичної програми М. Грушевського, що випливали з його народницької концепції історії України та її політичного життя, можна звести до семи основних засад: 1) покладаючи вину за поневолення українського народу виключно на царський уряд, який використовував кожну внутрішню незгоду в українському суспільстві, щоб підірвати одностайність української політики, Грушевський уважав основою політичної платформи українського народу вимогу широкої національно-територіальної автономії України в Російській федеративній республіці на демократичних засадах, що уможливило б також надійне забезпечення прав національних меншостей; 2) забезпечення українському народові державного права, тобто повної незалежності української держави через федерацію: тільки широка національно-територіальна автономія та федеративне забезпечення державного права України можуть стати запорукою вільного політичного й національного розвитку українського народу; 3) широке самоуправління, розвиток будь-якої ініціативи людини і громадянина щодо порозуміння різних національних і класових груп; 4) повне забезпечення політичних, мовних, культурних, релігійних та інших прав національних меншостей на нових, автономних засадах;

5) залишення на місцях усіх старих корисних працівників-професіоналів, прихильників свободи і демократії, які готові керуватися потребами нового життя українського народу; 6) паралельно з об’єднанням і формуванням нових українських національних організацій розвиток процесу творення територіальних комітетів, куди б увійшли представники не тільки українського громадянства, а й національних меншостей. Такі територіальні комітети могли б розвивати організаційну роботу в контакті з іншими місцевими групами й установами в усіх необхідних випадках: для організації виборів, політичних виступів, для врегулювання національних чи класових суперечностей. Вони могли б стати своєрідною плюралістичною противагою органам міської і земської самоуправи як координатори діяльності місцевих і земських рад за умови, що останні також будуть пропорційними об’єднаннями різних класових та національних елементів; 7) організація нових повітів і губерній на основі природних зв’язків — географічних, економічних, комунікаційних, що сприятиме органічному творенню реального політичного поділу України. Така організація на місцях стане підґрунтям для організації крайової [20].

Новий характер українсько-російських взаємин після Жовтневої революції 1917 р. в Росії вніс значні корективи в політичну програму М. Грушевського. він піддає різкій критиці політику радянської Росії в Україні, оскільки вважає, що вона фактично продовжує стару царську політику. Учений писав з цього приводу, що більшовицькі керівники, які своїм завданням поставили федеральне об’єднання великоруської та української демократії, під своїм федералізмом приховують найгірший терористичний централізм [21]. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський залишався на позиціях федералізму, щоправда, у ширшому його розумінні. Підкреслюючи, що він «був і залишається далі федералістом, оскільки не вважає, як перед тим, так і тепер, самотнього державного відокремлення за політичний ідеал», учений далі писав: «Тільки маючи на меті завсіди, як кінцеву мету, федерацію світову, я буду виходити, як з першого конкретного кроку до неї, з федерації країв, зв’язаних географічно, економічно й культурно, а не з якоїсь федерації поневолі, на тій підставі, що ми колись разом були піймані при різних оказіях і замкнені до одної в’язничної клітки» [22]. І тільки «з тим, з ким буде їй по дорозі, Україна й установить федеративну связь» [23].

Надзвичайно важливим епізодом політичної діяльності М. Грушевського як українського федераліста був організований Центральною Радою в Києві у вересні 1917 р. з’їзд національностей Росії. Виступаючи перед учасниками з’їзду, Грушевський заявив, що «...ми розглядаємо федерацію не як шлях до самостійності, але як шлях до нових перспектив, які вже давно відкрилися провідним розумам людства, як шлях до федерації Європи і в майбутньому — до федерації всього світу» [24].

Видатним українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В. Липинський (1882—1931). Українська держава в майбутньому, на думку Липинського, має бути назалежною монархією спадкового характеру з обов’язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Влада гетьмана в державі спирається на традиції, які були започатковані ще Б. Хмельницьким. існування інституту гетьманства в Україні дає можливість об’єднатися і співпрацювати в ім’я добробуту держави різним політичним угрупованням. «При монархії, — зазначав учений, — найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може. Тому кожен скеровує свою увагу..., щоб вище місце здобути своїм найкращим виконуванням покладених на нього обов’язків» [25]. Отже, основним пунктом українського державного будівництва Липинський уважав встановлення правової монархії в традиційній формі гетьманату.

Політична програма В. Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканності особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об’єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці — військового та економічного союзу з Росією і Білорусією [26].

Важливою передумовою на шляху до здійснення цієї програми, на думку вченого, має стати поява української еліти, тобто «організація сильної і авторитетної групи, навколо якої могла б об’єднатись (як колись у варязько-князівській чи шляхетсько-козацькій добі) і політично організуватись українська нація. Без теоретичного і практичного розв’язання цієї проблеми ніякі, навіть найкращі орієнтації не допоможуть нам стати нацією і державою» [27]. Еліта, в уявленні українського мислителя, може бути демократичною, класократичною і охлократичною, і такого ж характеру набуває та держава або народ, де ця еліта приходить до влади. Тут взаємовідносини будуються або на гармонійній співпраці еліти з масою (класократія), або на догоджанні масі та пошуках альянсу з її анархічними, руйнівними інстинктами (демократія), або на насильницькому пануванні над масою (охлократія).

Вузловими пунктами своєї політичної програми В. Липинський називає поняття територіального патріотизму української нації та українського консерватизму, які, на його думку, здатні перебороти внутрішні органічні слабкості українства. Поняття патріотизму вчений визначає як «свідомість своєї території, любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців» [28]. Липинський засуджує націоналізм, в основі якого лежить почуття спільності з людьми однієї віри і одного стану, хоча б і на чужій території, і ненависть до людей чужої віри і чужого стану, хоча б і на своїй території [29].

Учений підкреслює, що цей брак територіального патріотизму, який спостерігається також і в інонаціональних елементів, що заселяють Україну, завжди відігравав деструктивну роль у творенні української державності. «Україна завжди була гніздом, яке постачало фанатиків екстериторіальної віросповідності і становості. Патріотів українських і українського патріотизму історія наша за винятком одиниць і епізодів не знає» [30].

Виклавши своє розуміння територіального патріотизму, В. Липинський дає своє визначення і поняттю української нації. «Зрештою, — пише він, — як нема чистокровних американців — нема чистокровних українців. Колонія єсть колонія: осідок людей різних племен, рас і вір. Українцем єсть всякий, хто хоче, щоб Україна перестала бути колонією; щоб з ріжних її племен, рас і вір повстала одна держава українська. А творцем України є той, хто в святе діло унезалежнення української колонії приносить все найкраще, що єсть у ньому: в тій культурі, з якої він до українства прийшов» [31]. І далі: «Нація — це реалізація хотіння до буття нацією. Коли нема хотіння, виявленого в формі ідеї, — нема нації. Але так само нема нації, коли це хотіння не реалізується в матеріальних формах держави» [32].

Для В. Липинського нації не вічні, і їхня доля цілковито залежить від того проводу, який їх очолює, тобто від національної аристократії. В історії всіх націй завжди точилася і нині точиться боротьба між будівничими та руйнівниками, об’єднуючими і роз’єднуючими силами, оскільки сама нація за своєю природою або переживає добу організації, об’єднання, або зазнає впливу деструктивних сил, які обов’язково призводять її до роз’єднання. Життя нації прямує або конструктивним шляхом, тобто вгору, або шляхом дегенерації, тобто донизу. І цей шлях залежить від того, хто саме приходить до керівництва нацією — організатори чи руйнівники, тобто від співвідношення тих позитивно і негативно діючих людських індивідів, які визначають зміст діяльності національного колективу.

Учений говорить про три вічні стадії, які наслідують одна одній і через які проходять у своєму житті всі нації (вже згадувані класократія, демократія та охлократія). Будь-який із цих типів панування врешті-решт приводить до панування демократії, але й сама демократія в процесі дегенерації породжує елементи диктаторського характеру і грубої сили, тобто охлократію. Охлократія — це механічний засіб панування, але її тверда влада завдяки своїй прямолінійності і войовничості викликає до життя таку ж безкомпромісну і тверду войовничу опозицію, однак з конструктивними творчими якостями, тобто класократію.

У цілому високо оцінюючи роль української творчої інтелігенції, її великі заслуги перед нацією на ниві культурної та наукової праці, літератури, кооперації, Липинський водночас наголошує на її абсолютній нездатності до праці політичної. Інтелігенція стоїть надзвичайно далеко від керівництва держави. Учений уважає, що ті люди в нації, які не зайняті безпосередньо війною та обороною своєї батьківщини або створенням матеріальних, необхідних для життя цінностей, — це здекласована інтелігенція, якій можна довіряти лише справу допомоги національній аристократії і роль опосередкованих помічників.

Липинський уважав формування нації явищем, похідним від державності й обстоював думку, що лише через свою державу і безпосередньо в державі вона формується. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути», — зауважував учений [33].

В. Липинський зазначав, що одним із головних політичних завдань української еліти має бути тривале виховання провідними верствами, об’єднаними в організацію, усього українського громадянства в дусі державно-ідеалістичної ідеї, боротьба за здійснення якої, на його думку, завжди була необхідною передумовою перетворення нації недержавної в державну. Причому ця ідея, указував він, має спиратися на релігію, церкву і віру, яка навчала «своїм прикладом і смертю на хресті терпеливо переносити по тюрмам, каторгам, еміграціям всі невдачі і найтяжче горе. Тому, кажемо ми, українському громадянству, щоб стати зрілою державною нацією, необхідний державний ідеалізм, опертий на релігії, церкві, вірі живій» [34].

Отже, монархічні погляди в поєднанні із засадами християнства, етики і консерватизму становлять зміст політичної концепції В. Липинського, концепції, яка лягла в основу державницького, консервативного напряму в українській політичній думці.

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Міхновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно з собою пов’язаних правд…, що на їх підставі розвивається життя… і, отже, життя нації» [35]. І далі, роз’яснюючи мету і завдання цієї політичної течії, він підкреслював, що «націоналіст поборює аж до знищення усі інші фальшиві теорії», у тому числі «марксизм, інтернаціональний соціалізм..., лібералізм», які «є видумані ворогами, щоб розложити й ослабити націю, а потім віддати на поталу чужих хижаків» [36].

Інший представник цього політичного напрямку Д. Донцов підкреслює, що в українському націоналізмі набуває центрального значення головна ідея, яку він пропагував усе життя, — ідея про засадну відмінність націоналістичного світогляду від ідеалів європейського Просвітництва взагалі та його похідних у вигляді позитивізму, наукового соціалізму, наукового матеріалізму тощо. Донцов піддає жорстокій критиці майже всіх відомих українських демократів, починаючи з П. Куліша й закінчуючи М. Драгомановим, саме за їхні просвітницькі ідеали та спроби на науковому рівні аналізувати явища суспільно-політичного життя. У своїх публікаціях він намагався довести, що криза в Європі, яка в 1914 році спричинилась до початку Першої світової війни, стала наслідком визрівання національно-життєвих світів, кризою зіткнення національних воль до самоствердження, виборюванням свого місця у світі.

Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що є стимулом усіх людських починань і встановлює взаємини між усіма суб’єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства. Оскільки український народ довгий час пригнічувався, то такий стан нереалізованого прагнення національного самоствердження є майже постійним, а тому націоналізм набуває реального суспільного сенсу, волі до власної культури, до самостійного державницького буття.

Ось чому для Д. Донцова не стояло питання про справедливість чи несправедливість запропонованого ним «чинного націоналізму». «Боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема… Життя признає її тому, хто викажеться більшою силою, моральною і фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є ділема: або перемогти, або згинути» [37].

Ще одним представником цього політичного напрямку був М. Міхновський, який свої погляди виклав у своєрідному маніфесті, «катехізисі» самостійників — «Десять заповітів УНП»:

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна, демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя...

2. Всі люди — твої брати. Але москалі, поляки, мадяри й жиди — це вороги нашого народу, як довго вони панують над нами і визискують з нас.

3. Україна для українців, тому виганяй з неї всіх ворогів-зайдів.

4. Усюди й завжди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів.

5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних ідеалів.

7. Не зробися ренегатом-відступником.

8. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9. Допомагай своєму землякові поперед усіх: держись купи.

10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй із ворогами нашого народу, цим ти додаш їм сили й відваги» [38].

Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно-самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й наявність певних об’єктивних передумов для цього. Річ у тім, що, починаючи з проголошення Україною незалежності в 1991 р., ідейна перебудова в нашій державі здійснюється занадто повільно. Політичне керівництво держави в багатьох випадках усе ще тримається за старий ідеологічний фундамент адміністративно-командної системи. Це призводить до того, що намагання певних політичних сил швидко втілити в життя національні ідеї та цінності набувають характерної для будь-якого тоталітаризму форми прямого наказу, адміністративного втручання, тотального контролю. таких прикладів безліч, починаючи від орієнтації деяких політичних сил не на економічну користь, а на збереження національної самозамкненості. Найбільш разючі з них, зважаючи на політичну невизначеність характеру економічної перебудови в державі (згадаємо лише відомий вислів одного з колишніх українських прем’єр-міністрів про необхідність визначитися, який суспільний устрій ми будуємо), трапляються не тільки в політичному й економічному житті, а й у культурному та художньо-творчому процесах. Нові чиновники, передовсім з питань культури, раз-у-раз намагаються силоміць нав’язати гуманітарній та творчій інтелігенції своє бачення суспільства, використовуючи типові більшовицькі методи звинувачення в ідеологічному саботажі та недостатній лояльності. Нинішня політична практика в Україні на багатьох прикладах підтверджує влучну характеристику одного з провідних дослідників націоналізму І. Лисяк-Рудницького, що «український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху: націоналізм прагнув охопити своїм впливом усе життя українського народу в усіх його виявах… Націоналістичний рух не обмежувався суто політичними завданнями, а намагався керувати культурним процесом» [39].



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС