Главная
Основи політології - Брегеда А.Ю.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

2. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи

Процес становлення політології як наукової і навчальної дисципліни в нашому суспільстві дуже затримався. Проте це сталося не тільки з політологією, а й з багатьма іншими науковими напрямками гуманітарного та природничого профілю. Ще зовсім недавно нігілізм щодо багатьох досягнень світової політичної думки виявлявся в практичній забороні самих термінів «політологія» та «політолог» або у вживанні їх як образливих. Те саме в колишньому СРСР було і з іншими науками: кібернетикою, генетикою, соціологією. Історія 30—50-х років багато в чому повторилася у 70—80-ті роки, коли заперечення необхідності існування фундаментальної політології аргументувалося тим, що її проблематика начебто повністю вичерпується предметом «наукового комунізму».

У колишньому СРСР політичні дослідження тривалий час здійснювалися тільки в рамках філософії, теорії соціалізму, політичної економії, історії тощо. Лише у 70-х роках політичні дослідження починають оформлятися в самостійну науку, причому політологія найдовше мала ярлик «лженауки», оскільки розглядалася як реакція буржуазної ідеології на переможне поширення у світі марксизму-ленінізму.

у зарубіжному суспільствознавстві політологія посідає одне з чільних місць. Ще в античній суспільній думці політика поряд з філософією була однією з головних наук. Так, у «Нікомаховій етиці» видатний мислитель того часу Арістотель приділяє їй одне з провідних місць у своїй класифікації наук. В ієрархії Арістотеля політика розглядається як найважливіша наука, оскільки її функція пов’язана з основною суспільною метою — погодженням всезагального добробуту з добробутом окремих людей через управління людським співжиттям. Інші ж науки пов’язані лише із засобами досягнення цієї гармонії [2]. Отже, політичні знання раніше за інших стали об’єктом зацікавлення мислителів минулого, але політична наука у своєму конституюванні, хоч як парадоксально, відстала від інших суспільних наук. Майже до другої половини ХІХ століття політологія була в тіні інших наук: філософії, юриспруденції, історії.

Політологія в її сучасному вигляді — це явище новітнього часу. Вона виникла на сучасному етапі людської цивілізації. Це сталося в період утвердження індустріального суспільства, коли разом з бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні стосунки між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя породили великий попит на ідеї демократії, яка все більше стає формою організації суспільно-політичного життя. Демократична організація суспільства, проте, потребує проведення такої державної політики, яка б ґрунтувалася на наукових політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демократія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і зокрема політології як науки.

Організаційне оформлення політології відбулося в країнах Заходу лише після Другої світової війни, бо ще до середини ХХ століття в гуманітарній науці розуміння політичної системи обмежувалося вченням про державу. У ті часи тільки право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало в процесі вивчення політичних систем. І тільки після Другої світової війни з’явилися теоретичні праці, в яких предметом політики стало не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформувалося поняття сучасної політології.

Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно співпрацювати з іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні методології суспільних наук, чіткіше розмежовуються їхні предметні сфери, установлюється взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система наукових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т. п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та ін.); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих учених до організації наукових установ, мережі навчальних закладів, що готують кадри спеціалістів, починається видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає в розвинених країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з численними та організованими кадрами дослідників і учнів; виникають міжнародні та національні організації політичної науки [3].

Тривалий час демократично налаштовані політики пояснювали невдачі політичних реформ у колишньому СРСР у 60-і роки та в період так званої перебудови тиском апарату, діями консерваторів. Багато хто й сьогодні в Україні труднощі здійснення політичних перетворень пов’язує з протидією та саботажем старої й нової бюрократії.

Що ж, трохи правди в цьому є. Але не менш важлива причина того, що демократизація «пробуксовує», полягає у самовідчуженні рядових громадян від політичних процесів. Соціологічні дослідження, що проведені в Україні різними службами, у тому числі й європейськими, показують низький рівень інформованості основної маси населення відносно найважливіших політичних подій, непідготовленість їх до політичної діяльності, негативне ставлення до політики взагалі, небажання взяти на себе особисту відповідальність за керівництво державою, діяльність політичних партій та організацій.

Аналіз громадської думки свідчить, що в Україні досить низько оцінюється політична діяльність партій і рухів, професійна політична діяльність взагалі. Так, соціологічні опитування показали: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно — майже 51%, 23% не визначились, а 6% до неї цілком байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється [4].

Політичні партії не справляють відчутного впливу на політичну соціалізацію значних верств населення, їм довіряють лише 10%. Пильну увагу політиці в передачах телебачення приділяють 32%, читає політичні статті в газетах менше ніж половина опитаних, часто відвідують збори політичних партій лише 7%, беруть участь у політичних мітингах 5%, у суспільно-політичній діяльності — 4% громадян [5].

Свобода від політики в нас чомусь ототожнюється зі свободою як такою. Відтак для успішного втілення в життя політичних реформ, крім змін у економічному та соціальному житті, необхідним компонентом стає й ефективна система політичної освіти та політичного виховання. Вирішенню цієї проблеми багато в чому має сприяти вивчення політології, організація наукових досліджень політичних процесів.

Політика є об’єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка політології як науки? Для відповіді на це запитання треба насамперед нагадати, що політику, крім власне політології, вивчають ще п’ять основних типів, або циклів суспільствознавчого знання: філософський, соціологічний, право- і державознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

Розглянемо тепер, як розмістилися ці дисципліни в неосяжному просторі політичного життя. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку та компонент людської цивілізації; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад, питання взаємодії підсистем власності та духовної культури зі сферою владних відносин; правознавство досліджує «прикордонну» сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовно-хронологічного збирання й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей, а психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Можна говорити і про цілий комплекс наук, що вивчають політику й виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичну філософію, політичну соціологію, політичну історію, теорію держави і права, політичну психологію тощо. Разом з такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політична статистика, еко- і біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію в широкому розумінні.

Поряд з нею існує й політологія у вузькому її значенні — як загальна теорія політики, що становить «душу й серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних наук те, що вона не торкається окремих аспектів політики і не вивчає політику поряд з іншими, неполітичними об’єктами. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт і, по-друге, за головний предмет бере групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

Проте єдиного погляду на цю проблему немає. Більше того, існує багато різних визначень науки про політику. Наприклад, західний політолог М. Гравітц пише: «… політичну науку можна визначити як вивчення того, як люди використовують інститути, що регулюють їхнє спільне життя» і як «вивчення ідей, котрі приводять у рух людей» [6]. Американський політолог Г. Лассуелл робить висновок: «політична наука — емпірична дисципліна, зайнята вивченням формування й адаптації влади й дослідженням політичних дій, що стосуються сталих владних структур» [7]. А не менш відомий іспанський політолог Л. С. Саністебан пише, що «… предметом політології як наукової дисципліни є дослідження структури й функціонування політичних систем» [8].

Отже, як загальне визначення предмета політології, можна було б запропонувати таке: політологія у вужчому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

Вихідний теоретичний матеріал пізнання будь-якої науки становлять категорії — найбільш загальні фундаментальні поняття науки, що відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Категорії розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або найсуттєвіші елементи її структури. Як порівняти з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, у теорії держави і права — як проблема правової свідомості, а в політології — як проблема політичної свідомості. Проблема культури як філософська категорія в соціології виявляється як культура тієї чи іншої соціальної спільності, у правознавстві — як правова культура, а в політології — як політична культура з усіма характерними особливостями.

Поряд з філософськими та соціологічними категоріями в політології використовуються й поняття інших гуманітарних наук, наприклад політичний устрій, політичний статус, політична норма, політична етика, політична психологія тощо, а також поняття, які характеризують конкретні сторони та процеси політичного життя суспільства і особистості. До них належать: «політична діяльність», «політична активність», «політична поведінка», «електоральна поведінка», «політичне рішення», «політичні цінності», «політичне лідерство», «політична роль» тощо.

Водночас політологія як комплексна й самостійна галузь суспільних наук не тільки переводить загальні філософські, соціологічні та інші наукові поняття у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх та зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних критеріїв соціального виміру політики [9].

Політика в суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретичної і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та індивідів, головною метою діяльності яких є завоювання, утримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є центральною категорією політології й політики як сфери діяльності. З цього приводу видатний український політолог В. Липинський зазначав, що мета політики — не сам рух, а реалізація політичних прагнень, що породжують його. Без застосування та реалізації влади навіть найліпші прагнення і найблискучіші ідеї не можуть бути втілені в життя і залишатимуться лише ідеями. Ось чому саме влада дає ключ до розуміння політики, політичних інститутів, політичної системи та інших політичних процесів. Тільки зрозумівши суть влади, її визначальні риси, можна виділити політику й політичні відносини з усієї сфери суспільних відносин.

На сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі зараз трапляється велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується обережніше визначення — «закономірність». Слід підкреслити, що тільки цілком підтверджений закон суспільно-політичного розвитку може й має бути опорою для оцінки ситуації, а тим більше для її прогнозування. Звичайно, у політиці саме тільки знання навіть найбільш точних законів не дає повного уявлення про реальну дійсність: для цього потрібний ще й всебічний конкретний аналіз конкретної ситуації, її теперішнього стану й минулого. Закон — це необхідний зв’язок між нинішнім станом ситуації (явища, процесу, системи) і станом, що безпосередньо передував йому та слідуватиме за ним. Звичайно, будь-який закон, у тому числі й природний, рідко буває цілком вичерпним та однозначним, він завжди є статистичним, наближеним, включає велику кількість різних внутрішньо та зовнішньо суперечливих тенденцій. Тим більше це стосується суспільного закону, оскільки на його дію справляє вплив велика кількість різноманітних, у тому числі й випадкових, факторів, що мають об’єктивний і суб’єктивний характер.

Ось чому політологічний закон завжди характеризується досить специфічним співвідношенням абстракції й конкретності і формулюється на достатньо високому рівні узагальнення. Тільки в цьому разі він може відбивати справді обов’язкові, універсальні зв’язки між явищами.

У політиці не існує жорсткої детермінації, однозначного визначення стану та характеру політичних подій. Не можна обминути високої міри залежності політичних процесів від характеру політичного суб’єкта, особливостей його історичного розвитку, соціальної активності, рівня культури. Оскільки активно діючих суб’єктів у сфері політичної реальності може бути багато, а вектор їхньої взаємодії не завжди дає очікувані результати, то тут «закон діє скоріше як тенденція, тобто як закон, абсолютне здійснення якого затримується, сповільнюється й послаблюється протидіючими обставинами» [10]. Закони суспільно-політичного життя виявляються через поведінку багатьох людей і часто характеризуються статистичними рисами. Саме тому передбачити поведінку як великих суспільних груп, так і окремої людини у сфері політики можна лише з певною мірою ймовірності.

Слід також мати на увазі, що знання законів політики не дає жодної «таємної влади» над людьми, але дає змогу виявити ті чинники, зв’язки, довготривалі тенденції, які виникають і діють як за межами політики (явища економічної, етнічної, соціальної, культурної та інших сфер життя), так і всередині її, часто визначаючи хід політичних процесів та подій.

Серед закономірностей, що відображають вплив зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну закономірність. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною владою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детермінуються розвитком економічних процесів. Економічні інтереси стають соціальною причиною політичних дій. «… Політична влада, — писав К. Маркс, — є тільки породженням економічної влади...» [11].

Водночас політична влада, будучи похідною стосовно економічної, характеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спроби з допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні закони неминуче приречені на невдачу.

Рівень можливого взаємовпливу політики та економіки різні політичні течії уявляють собі по-різному, і в реальній політиці навколо цієї проблеми постійно точиться боротьба. Усім відома ленінська формула «про першість політики щодо економіки», тобто про спроможність політики впливати на найважливіші економічні інтереси. Ця позиція, проте, визначає тільки такий тип державного впливу на економічне життя суспільства, коли політичні можновладці з допомогою планування, розподілу ресурсів, фінансового контролю,добору кадрів та інших заходів ставлять економічну діяльність у жорсткі адміністративно-державні рамки розвитку.

На противагу такому підходу консервативна політична думка взагалі відкидає ідею про можливість і необхідність будь-якого втручання держави в економічне життя. Кредо неоконсерваторів в економіці — це заміна реформістської моделі економічного розвитку монетаристською моделлю, яка зорієнтована на звільнення приватного бізнесу від надмірного державного втручання, усебічне стимулювання ринкових відносин, приватного підприємництва.

З-поміж закономірностей, що відбивають вплив зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну закономірність. Нині ніхто не може заперечувати могутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Цей зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на землі; науково-технічні досягнення в передових країнах і посилення їхнього політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й засвоєння інформації тощо.

Існує й цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передовсім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі в суспільстві, значення народних мас у політичному процесі, у розвитку демократії, самоврядування, у зміні політичних та державних форм.

До закономірностей політичного життя належать також: демократизація політичних відносин, зростання ролі «людського виміру» політичних процесів, підвищення ступеня соціалізації, гуманізації політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Усе повніше реалізується тенденція розвитку свободи творчості, свободи спілкування як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.

Однією із закономірностей політичного життя слід уважати тенденцію до зміцнення відносин громадянського суспільства, а саме: обмеження втручання політичних структур в управління різними сферами суспільного життя, зростання їх автономії від політики та держави.

Важливе значення для розкриття внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя мають закони структури, функціонування та розвитку, які вивчає політологія [12].

Політологічні закони структури визначають сутність форм та методів організації політичних систем, їхню внутрішню спрямованість та взаємозумовленість. У політиці виявляються закони багатьох зрізів, наприклад закон організації структурування політичних інститутів та ін. Одні з них відображають зв’язок елементів у окремих підсистемах, тоді як інші є чинними для груп підсистем або суспільства в цілому [13].

Одним із найважливіших законів політології є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній політології у своїх основних рисах (необхідності, загальності, повторюваності, інваріантності) ще недостатньо розроблений.

Закони функціонування політики характеризують її життєдіяльність як особливого організму. Ці закони розкривають суттєві й необхідні зв’язки між усіма структурними компонентами політичної сфери: політичними інтересами й політичною діяльністю, політичною діяльністю та політичними відносинами, політичною свідомістю й політичними інститутами тощо.

Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на підставі зіткнення протилежних сил і тенденцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через багатоманітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів — як мета.

Цілком природно, що з часом дослідники зможуть відкрити ще й інші закони політології, бо наші уявлення про політичні інститути й процеси постійно поглиблюються, виникають нові явища, що розвиваються за власними законами. Політологія (як і всі суспільні науки) взагалі характеризується надзвичайним динамізмом та рухливістю.

Однак необхідно визнати, що навряд чи пощастить у недалекій перспективі розробити вірогідну теорію політологічних законів і перейти від гіпотез (а частіше — від суб’єктивiстських припущень дослідників) до справжньої науки. Доки емпірична політологія та соціологія не матимуть необхідної кількості матеріалу, який би характеризував розвиток нашого суспільства в спокійні та в переломні періоди, доки обробка цього матеріалу не здійснюватиметься достатньо швидко, щоб не відставати від проблем, які залишаються актуальними, доки висновки вчених не будуть спрямовані на сьогоднішній, а не на вчорашній день, доти політологія не стане вповні сучасною наукою, яка спирається на загальну теорію.

У процесі вивчення політичних явищ політична наука користується різними методами дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія і моделювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретичний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний метод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного описування тощо.

Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, урахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визнанням пріоритетної дії економічної сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у їхньому розвитку та взаємозв’язку тощо.

У політичних дослідженнях суттєве значення мають системний підхiд та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу становлять філософські уявлення про цілісність об’єктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.

Системний аналіз політологи вважають особливо важливим у пізнавальному відношенні. Системний підхід було запозичено з інших галузей знань (кібернетика, теорія інформації). Проте в науці є дуже поширеною думка, що першим прикладом використання цього методу в гуманітарній галузі знання став аналіз структури суспільно-економічної системи капіталізму, зроблений К. Марксом. Цінність і важливість такого підходу полягає у цілісному сприйнятті об’єкта дослідження та загальному аналізі зв’язків між окремими елементами в межах широкого цілого. Як засвідчують теоретичні дослідження, системний аналіз політичних явищ і процесів може охоплювати дослідження політичної системи в цілому (наприклад, політичної системи України, США, Німеччини тощо), окремих частин політичних систем — підсистем (наприклад, законодавчої, виконавчої та судової влад, партійної системи, системи профспілок, системи місцевої влади тощо); елементів політичної системи (політична партія, уряд, громадянин тощо).

У другій половині ХХ століття значного поширення в західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські методи, тобто способи дослідження суспільних (політичних) явищ через вивчення та спостереження поведінки окремих людей і суспільних груп. Отже, визначальною в підході до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основним змістом якої є дії людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної емпіричної інформації з допомогою або безпосереднього спостереження, або здобуттям опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз документів тощо.

Використання біхевіористського методу в науці про політику полягає в тому, що політика як суспільне явище характеризується передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв’язки. Такий підхід бере за спонукальний мотив участі людини в політиці її психічну орієнтацію, яка пов’язана з її відчуттями, емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладає на неї неповторний відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній політології і не тільки через їхні об’єктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому їх не визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.

З-поміж методів політичної науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск’є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші видатні мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів пов’язане з неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і потребою спостерігати політичні явища та процеси в їхньому природному стані. Надзвичайно велика складність застосування порівняльного методу випливає зі складності самого вибору явищ, які порівнюватимуться в наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їхніх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, у чому полягає схожість досліджуваних об’єктів (або їхніх частин) і чим саме вони відрізняються один від одного.

Порівняльний аналіз уможливлює комплексне осмислення проблем цілісного, взаємозв’язаного та взаємозалежного світу й спонукає до пошуків не тільки відмінностей, а й подібності в його розвитку. Порівняльному аналізу піддають такі функції політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, розв’язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення очікувань та вимог громадян тощо.

Надзвичайно актуальною проблемою в політології є встановлення об’єктивних показників для порівняння різних систем. Так, наприклад, для порівнювання розвитку демократії в різних країнах таким показником можуть бути масштаби реального залучення громадян у політичні процеси. Дуже цікавим є вибір критеріїв для порівняльного аналізу діяльності політичних партій, зокрема: інтереси яких класів, соціальних верств чи груп населення виражає партія; які її ідейно-теоретичні цінності й настанови; основні функції політичного керівництва; принципи відбору та просування лідерів на політичні та державні посади і контролю за їхньою діяльністю; розробка та реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, участь у цих процесах тощо.

Зараз у політології широко застосовуються емпірико-соціологічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості та культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опитування (анкетування); безпосереднє спостереження за об’єктом, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються.

Крім вищезазначених загальних методів у політології розробляється й конкретна методика політичних досліджень, яка полягає у використанні в належній послідовності та взаємозв’язку сукупності певних технічних прийомів. Ці прийоми майже нічим не відрізняються від тих, якими користуються в інших галузях емпіричних досліджень. Їх можна розділити на три основні групи. До першої групи належать ті, які зв’язані з отриманням початкової інформації, наприклад спостереження, вивчення документів, опитування, обстеження і т. п. Другу групу становлять прийоми, що використовуються з метою обробки й аналізу вихідних даних: описування, класифікація, типологізація, статистичний, генетичний, математичний аналіз і т. п. До третьої групи входять такі прийоми, які дають змогу здійснити перевірку наукової гіпотези. До неї слід віднести передовсім соціальне експериментування й моделювання.

У сучасній політології емпірико-соціологічні методи набули значного поширення. Фактично на Заході склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, цього специфічного інтелектуального товару, замовником і покупцем якого є центральні та місцеві органи влади, політичні партії, державні установи, приватні фірми.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Образовательный портал
Правила користування
Продажа баннеров УБС