Главная
Основи політології - Брегеда А.Ю.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

 

Розділ XV СВІТОВИЙ ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

1. Світове співтовариство та основні тенденції його розвитку

Світовий політичний процес розгортається в окремих країнах, на регіональному й глобальному рівнях як сукупна діяльність соціальних спільностей та інститутів, організацій і окремих осіб, що мають політичні цілі. На світовій арені його суб’єктами є народи, держави, суспільні рухи та організації. У силу цього політичний процес набуває власного змісту, специфічних рис та закономірностей розвитку [1]. У документах ООН уживається поняття «світове співтовариство». Воно означає сукупність усіх держав, що існують сьогодні на планеті. Кожна з них має національно-особливі, специфічні риси й належить до того чи іншого типу сучасних суспільств.

Під міжнародними відносинами [2], як правило, розуміють системну сукупність політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових і гуманітарних зв’язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства. Такими суб’єктами є народи, держави, суспільні сили, рухи й організації. Пройшовши довгий історичний шлях, міжнародні відносини тільки в наш час стали по-справжньому всесвітніми. Саме як такі вони формують обличчя сучасного світу, в якому співіснують понад 200 різних держав, велика кількість народів, які говорять понад двома з половиною тисячами мов.

Протягом багатьох десятиліть після Жовтня 1917 р. світ був розділений на СРСР і капіталістичний світ, який складався, у свою чергу, з метрополій Заходу та колоній (напівколоній, залежних територій) Сходу й Півдня. Така була політична карта світу, типологія держав, що базувалася на їхньому соціально-економічному устрої та політичній орієнтації.

Після Другої світової війни 1939—1945 рр. розвалилася колоніальна система й виникла нова типологія країн: розвинуті країни і країни, що розвиваються, до яких було віднесено 120 країн, які стали незалежними (включаючи латиноамериканські, що отримали свободу ще в ХІХ ст.). На цю типологію накладалася класифікація за класовою ознакою: серед розвинутих країн виділялися капіталістичні й соціалістичні, а серед країн, що розвиваються, — ті, що орієнтувалися на капіталістичний шлях, і країни некапіталістичного розвитку (соціалістичної орієнтації). На межі ХХ — ХХІ ст. став анахронізмом (багато в чому штучний і в минулому) поділ країн за належністю до «третього світу».

Нині зберігається соціально-класова неоднорідність (гетерогенність) світу. Здавалося б, гетерогенність заходить у суперечність з самим поняттям «світове співтовариство». Але це не так. У перші післявоєнні десятиліття світове співтовариство було справді утворенням формальним — механічною сумою держав з різними, часто антагоністичними інтересами. Кінець 70-х — початок 80-х років стали тією добою, коли держави почали усвідомлювати свою взаємозалежність, взаємозв’язаність загальними, глобальними інтересами (запобігання ядерній війні та екологічній катастрофі, боротьба з голодом і смертельними хворобами, вирішення проблем відсталості тощо). Національно-державні інтереси сьогодні переплітаються із загальнолюдськими. Це перетворює світове співтовариство на живий цілісний організм. Світове співтовариство нині можна розглядати як інтегровану єдність різноманітних, багатих на суперечності взаємодоповнюючих елементів (компонентів, структур), свого роду єдність у багатоманітності [3].

Усередині світового співтовариства склалися підструктури (міжнародні спільності). Це великі групи держав, що належать до одного соціально-економічного типу суспільства, наприклад, капіталістичні держави. Взаємовідносини елементів світового співтовариства будуються на макрорівні — між підструктурами (Схід — Захід, Північ — Південь) і мікрорівні — між державами всередині спільностей або окремими державами міжнародних спільностей (СНД — Україна, Україна — Росія тощо).

Держави світового співтовариства постійно змінюються, трансформуються. Обсяг та глибина змін різні. Деякі вириваються наперед, створюючи високорозвинені в соціально-економічному відношенні групи. Для інших характерні низькі темпи розвитку.

Часто, якщо це багатонаціональні держави, у них на ґрунті економічного відставання або політичних суперечностей постають міжетнічні конфлікти. Ще інші тривалий час «випробовують» різні варіанти розвитку і замість прямувати до глобального соціального прогресу, залишаються на його узбіччі.

Світове співтовариство характеризується й характером міждержавних зв’язків та відносин. Життєдіяльність будь-якої підструктури нерозривно пов’язана з іншими. Сьогоднішній капіталізм зумів перебороти багато своїх вад завдяки засвоєнню досягнень соціалістичного суспільства, а саме: використанню планування в економіці, розробці державної соціальної політики (створення державних систем освіти, медицини, соціального забезпечення тощо). Трансформація соціалізму в наші дні в Китаї, В’єтнамі, на Кубі вбирає ті цінності західних суспільств, що зробили їх ефективними, — ринкову економіку, свободу підприємництва, демократизацію. Усередині кожного елемента світового співтовариства у своєрідній формі відтворюються частки, клітинки інших. Отже, усі елементи є взаємозв’язаними, взаємопереплетеними, взаємодоповнюючими та взаємонеобхідними. І що глибші, багатоманітніші ці зв’язки, то сталіше світове співтовариство, то більше воно стає глобальною самоорганізованою системою. За всієї гетерогенності світового співтовариства владно торує собі шлях тенденція до зближення всіх його компонентів через зростаючу внутрішню схожість.

Які ж основні тенденції становлення й розвитку світового співтовариства можна назвати ?

У кінці ХХ століття стала очевидною тенденція до формування всесвітнього господарства [4]. У світовій економіці — це розвиток і вдосконалення ринкових відносин. Провідним критерієм і своєрідним «спільним знаменником» економічної зрілості стає ступінь поширення «п’яти ринків» (товарів, капіталів, робочої сили, послуг та інформації), глибина суспільного поділу праці, диверсифікація виробництва і ступінь залучення національних економік у світове господарство.

Формування всесвітнього господарства відбиває дію закону інтернаціоналізації суспільного життя. Така інтернаціоналізація характеризується виходом держав за національно-державні кордони. Ефективний розвиток сучасної промисловості потребує міжнародного поділу праці. Так, наприклад, автобус «Ікарус» виготовляється в Угорщині, але багато комплектуючих деталей поставляється з інших країн. Ринок збуту «Ікарусів» також є в багатьох державах світу. Це типовий приклад інтернаціоналізації однієї зі сторін господарського життя. Відповідно інтернаціоналізуються й інші суспільні процеси — соціальні, політичні, духовні. Оскільки інтернаціоналізація нескінченно повторюється в багатьох явищах і процесах, вона стала законом життя світового співтовариства.
Всесвітнє господарство є цілісною, планетарною економічною системою зі своїми власними законами (наприклад, закон нерівномірності розвитку). Цілісність планетарного господарства існує незалежно від того, з яких частин воно складається. У всесвітньому господарстві діють уже не класові, а надкласові й наднаціональні, єдині виробничі відносини, котрі охоплюють виробництво, розподіл, обмін, споживання. Відмова СНД та країн Східної Європи від «державного соціалізму», перехід їхніх національних економік на рейки ринкового господарства — це ще один доказ загальнолюдського характеру товарно-грошових відносин [5].

Розпад старої моделі світового соціалістичного господарства прискорить формування й розвиток планетарної економіки. Знімається проблема «непоєднуваності» соціалістичної і капіталістичної економік, що базувалися відповідно на механізмах адміністративно-командного та ринкового господарювання. У цій ситуації на передній план висувається перебудова зовнішньоекономічних відносин. Ми повинні ввійти в міжнародні фінансові ринки, у глобальну інформаційну систему, активно використовувати інновації. Для цього необхідно створювати спільні підприємства, вільні економічні зони, частково впроваджувати на внутрішньому ринку конвертовану валюту тощо. Такі заходи мають узгоджуватися зі змінами відносин власності, відмовою від директивного планування, свободою підприємництва, цільовою переорієнтацією економіки на вимоги споживача. Господарська трансформація на основі передового світового досвіду уможливить нашу інтеграцію в планетарну економіку.

Розвиток всесвітнього господарства відбувається через інтенсифікацію регіональних зв’язків. Із середини 50-х років будується «єдина Європа». Сьогодні Західна Європа стала спільним економічним простором з єдиною валютою, без кордонів і митниць, з наднаціональними політичними установами. Подібні, але менш просунуті процеси економічної інтеграції відбуваються в інших частинах світу — Латинській Америці, Арабському Сході, в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

У середині 80-х років з’явилася концепція «загальноєвропейського дому» як розвиток французької формули «Європа від Атлантики до Уралу» [6]. Суть цих доктрин полягає в тому, що всі держави континенту взаємозалежні, пов’язані тісними зв’язками в економічній і науково-технічній сферах. Європейські народи об’єднує й історико-культурна цілісність. В останні роки ще однією сферою, яка тісно пов’язала європейські держави, стала загальна екологічна безпека. «Загальноєвропейський дім» не означає самоізоляції, автаркії континенту. Усі держави світового співтовариства повинні зміцнювати співробітництво. Додатковим внеском у розвиток цілісності, взаємозалежності світу виступає «євразійська» ідея про поглиблення співробітництва Європи та Азїї, що її було сформульовано в 1991 році. На базі регіональної інтеграції, формування планетарної економіки діють глобальні тенденції соціального, політичного й духовного розвитку.

Прогрес всесвітнього господарства став наслідком новітнього етапу НТР — «комп’ютерної (інформаційної) революції». На початку 80-х років у передових країнах відбулося масове впровадження електронно-обчислювальної техніки (ЕОТ) у промисловість, управління, побут — розгорнулась і триває справжня «комп’ютерна революція», а відтак і глибокі зміни в соціально-класових зв’язках суспільства.

Оволодіння комп’ютерною технікою потребує якісно іншої кваліфікації робітника. Уже на початку 80-х років середня тривалість підготовки робочої сили на заході становила майже 14 років. Вища і середня спеціальна освіта стала базовою для багатьох професій. У США її мають 50% торгових і 40% конторських службовців, 24% кваліфікованих робітників, 33% робітників сфери послуг.

Підвищення рівня освіти та кваліфікації впливає на співвідношення розумової й фізичної праці. Розмиваються класові кордони, формуються перехідні міжкласові групи, зростає внутрішньокласова стратифікація. Практично неможливо визначити, чи належать трудящі із середньою спеціальною освітою, що працюють на ЕОМ, до робітничого класу чи до технічної інтелігенції.

Ускладнення соціальних зв’язків зумовлене й появою нових форм власності — групової, колективної, акціонерної, розвитком дрібного й сімейного підприємництва, домашньою та надомною працею, життєвим циклом найманої праці (становищем людей похилого віку та молоді). З середини 80-х років зростає тенденція до формування «економіки участі». Таку назву отримали за умов «комп’ютерної революції» нові системи участі найманих працівників у підприємницькій діяльності — у прибутках, власності й управлінні. Робітники й службовці отримують преміальні виплати з прибутків компаній згідно з динамікою прибутків. Трудящі є власниками акцій (у США серед персоналу підприємств розподіляється від 10 до 40% капіталу). Організація праці будується так, щоб робітники брали участь в управлінні на різних рівнях — дільницях, цехах, підприємствах і фірмах.

Зростання рівня загальної та професійної освіти привело до змін у співвідношенні матеріальних і нематеріальних форм багатства у валовому національному продукті (ВНП) західних держав. У США з 1950 по 1986 рр. приватні капіталовкладення зменшилися у ВНП з 17,6 до 15,7%, а витрати на культуру і відпочинок, наукову роботу, освіту, медицину збільшилися з 11,8 до 24,6%. Частка оплати праці в національному доході в розвинутих країнах зросла з 30—35 до 65—70%. Висока заробітна плата у поєднанні з «економікою участі» і зростанням нематеріальних форм багатства означає зниження ступеня експлуатації і розширення сфери спільних інтересів трудящих і підприємців. Формується гібридний соціальний тип найманого робітника-власника. Соціально-класова структура суспільства, що значно ускладнюється, перестає бути антагоністичною. Відносини між підприємцями й трудящими будуються як соціальний мир, партнерство, обопільна згода, спільна заінтересованість усіх у нормальному, безкризовому функціонуванні економіки та суспільства в цілому.

Таким чином, провідні тенденції розвитку світового співтовариства в кінці ХХ ст. свідчать: марксистська концепція соціально-класових відносин капіталістичного суспільства (буржуазія — робітничий клас) щодо сучасних розвинутих капіталістичних суспільств уже застаріла. У постіндустріальній цивілізації відбувається заміна примусу (насилля) заохоченням (участю). Наймані працівники, науково-технічний і управлінський персонал, політики об’єднуються на базі знань, компетентності. Знання (інформатика) стають вирішальним фактором розвитку економіки й організації інтересів, лінією розвитку соціальних структур. Усе це кардинально змінює зміст і форми як найманої праці, так і капіталу. Відбувається їх внутрішнє переродження і стратифікація, виникнення нових, невідомих Марксу і Леніну соціальних спільностей.

Тенденція до ускладнення й формування нових соціальних зв’язків чітко виявляється у розвинутих країнах заходу. Проте і в іншому світі, де поглиблюються процеси входження в постіндустріальну, інформаційну цивілізацію, ця тенденція все більше торує собі шлях.

Не менш складними процесами характеризуються міжетнічні зв’язки. ХХ століття стало століттям піднесення національно-визвольних рухів, боротьби за незалежність, тяжіння народів до самоствердження. Жовтнева революція 1917 р. стала стимулом боротьби за національне визволення Туреччини, Афганістану, Китаю. Друга світова війна сприяла розпаду великих колоніальних імперій і перемозі народів Індії, Індонезії, Індокитаю. У 50—60-ті роки активізувався національно-визвольний рух на Африканському континенті. Ліквідація фашистських режимів у Португалії та Іспанії в середині 70-х років поклала початок національному визволенню народів Анголи, Мозамбіку, Гвінеї-Бісау.

Але піднесення національно-визвольних рухів народів часто супроводжується і посиленням націоналізму. Націоналізм — це ідеологія і політика, спрямована на самоствердження за рахунок інших народів, звеличення своєї нації, протиставлення її іншим націям як «чужим». Націоналізм може набувати й релігійного забарвлення. Тоді одна нація протиставляється іншій за принципом релігійної несумісності та ворожнечі (християни — мусульмани, мусульмани — буддисти тощо).

Поглиблення етнічних проблем пояснюється нівелюванням, уніфікацією умов проживання народів Землі. Реакція на ці процеси — зростання національної самосвідомості. Людина не бажає загубитися в морі однаковості, зрівнялівки. І вона звертається до найважливіших цінностей в історії людства. Однією з таких цінностей є етнічна індивідуальність, належність до певної нації, національна спільність. Людина повертається до національних коренів — мови, традицій, культури, моралі. А оскільки вони національно оформлені, то неодмінно призводять до певного посилення націоналізму.

І все ж таки в передових країнах Заходу перемагає тенденція до інтернаціонального об’єднання. Зняттю міжетнічних суперечностей сприяє високий рівень соціально-економічного розвитку. Західна Європа сьогодні — це добровільне міжнаціональне співтовариство народів, які досягли такого рівня суспільної свідомості, коли національні та інтернаціональні інтереси не протиставляються, а гармонійно поєднуються. За умов, коли ускладнюються етнічні зв’язки, цій гармонії належить майбутнє.

Однією з найважливіших тенденцій розвитку світового співтовариства є деідеологізація міжнародних відносин [7]. Що це означає? Протягом десятиліть людство розділялося на дві протилежні суспільно-економічні системи — капіталізм і соціалізм. Це був біполярний (двополюсний), конфронтаційний світ. Усвідомлення неминучості знищення цивілізації у разі розв’язування ядерної війни привело керівників провідних держав до рішучої зміни міжнародної політики. На зміну конфронтації прийшло співробітництво, взаєморозуміння, були зроблені конкретні кроки до роззброєння, скорочення збройних сил і військових бюджетів, конверсії ВПК.

До середини 80-х років світовий суспільний розвиток розглядався крізь призму класової боротьби двох суспільних систем — капіталістичної і соціалістичної. Їх інтереси уявлялись як антагоністичні, а тому передбачалося, що ці непримиренні суперечності могли бути вирішені тільки перемогою однієї системи над іншою. Комуністи вважали, що історично неминучою є загибель капіталізму і перемога соціалізму. Ідеологи буржуазії — навпаки. Але коли обидва соціуми нагромадили гори ядерної зброї і загроза самознищення людства стала реальною, розум переміг. Класовий підхід був визнаний застарілим і замінений на глобалістський. Не класові, а загальнолюдські інтереси було покладено в основу зовнішньої політики різних держав світу. Відбулася деідеологізація міжнародних відносин.

Загальною тенденцією політичного розвитку всіх елементів світового співтовариства можна вважати їх демократизацію [8]. Демократизація — це залучення великих мас людей до політики, це неперервний розвиток громадянського суспільства. Демократизація — це процес. Його головний зміст — зростання обсягу свободи. У світовому політичному процесі — це розвиток народів і держав по шляху демократії, розвиток, який став нездоланним та інтернаціональним. За всієї несхожості конкретних форм і результатів демократичного процесу в окремих країнах і регіонах загального значення набуло намагання народів, ліквідувавши авторитарно-бюрократичні й тоталітарні режими, побудувати сучасне розвинуте громадянське суспільство й правові держави, які забезпечують реальний політичний плюралізм; поділ влади; національно-культурну автономію і місцеве самоврядування; економічні, політичні, соціальні й індивідуальні свободи і права; високий рівень добробуту населення, його надійний соціальний захист.

Просування до демократії, як і створення соціально ринкової економіки, — це тривалий історичний процес, ціла епоха зі своїми періодами й етапами в межах національних держав, континентів і світового співтовариства. Історія ринку та політичної демократії налічує кілька тисячоліть, а проте неможливо говорити про завершення пошуку народами їх оптимальної моделі. Безумовно також, що в останні десятиліття ХХ ст. людство вступило на цей шлях, досягнувши помітних результатів у розвитку глобального демократичного процесу, про що свідчать численні факти. На наших очах розгорнулися демократичні перетворення у межах колишнього СРСР, у країнах Східної Європи, у Латинській Америці, де були повалені антидемократичні режими, на величезних обширах Азії та Африки. Відчувається політичне пробудження народних мас, котрі розгорнули активну боротьбу проти політичних диктатур, військових хунт, централізованих моноструктур влади, різних форм панування корумпованої бюрократії та олігархії.

Саме тому світовий політичний процес набуває нових рис. У кількісному і якісному відношеннях це виявилося не тільки в тому, що до політики залучено мільйони людей. Суттєво розширилося само історичне поле демократії. Його «заселено» зараз десятками держав, що жили раніше в іншому просторі — у зонах колоніалізму і неоколоніалізму, фашизму й расизму, військового деспотизму. В Україні, інших країнах СНД відбувається складний, що не має аналогів у історії, перехід від «державного соціалізму» до нових форм економічного, соціального та політичного життя, до демократичного й гуманного суспільства.

Сучасному політичному процесу, чинним у різних країнах соціально-політичним структурам притаманні й інші характерні риси та особливості:

1. Тісне переплетення революційних і еволюційних (реформаторських) чинників, через які реалізується історична необхідність.

2. Поєднання в діяльності суб’єктів політичного процесу свідомих, упорядкованих, запрограмованих виступів зі стихійними, спонтанними, непередбачуваними акціями. Це робить політичний процес особливо складним та інваріантним.

3. Різна спрямованість функціонування соціально-політичних структур. Поряд з прогресивною діяльністю численних політичних інституцій зберігаються і такі, котрі обстоюють регресивні, консервативні та реставраційні моменти в політиці. Унаслідок цього політичний процес набирає нерідко альтернативного характеру.

4. Зростання відносної самостійності політичного процесу за збереження загальної його детермінації соціально-економічними факторами. Виявляється зростаюча незалежність і самоцінність політики, політичних партій і рухів, їх власна субстанціональність. Політичний процес і його суб’єкти зберігають у своєму розвитку різний ступінь об’єктивізації базисних відносин і структур, що їх породили, який залежить від низки причин та умов, у тому числі від рівня розвитку демократії, політичної культури населення, соціально-класової структури національних спільнот, демократичних традицій тощо.

5. Видозміна структури, механізмів, форм, засобів і методів здійснення політики через ускладнення й демократизацію суспільного розвитку. Зараз у політичному процесі беруть участь різноманітні впливові сили й рухи: партії, професійні спілки, молодіжні, жіночі, конфесіональні організації, армія, групи підтримки й тиску тощо.

6. Створення певних передумов для подолання подвійного відчуження: особистості від держави (державної влади) і держави від громадянського суспільства під впливом участі широких мас у політичних рухах. Реалізації цих об’єктивних передумов перешкоджають дії деструктивних, у тому числі екстремістських, сил, охлократія (влада натовпу).

7. Суперечливі тенденції й чинники: спадкоємність і новизна, незворотність і незавершеність, поступовість і неповторність, спрямованість і непередбаченість, стабільність і мінливість. Через це визначити на конкретних історичних етапах вектор розвитку політичного процесу буває дуже складно.

8. На будь-якому рівні політичний процес — це втілення внутрішніх і зовнішніх умов, сторін і чинників, що взаємодіють один з одним. У результаті взаємодії зовнішніх причин і обставин модифікується розвиток внутрішніх основ демократизації: інституціональних, нормативних, міжособистісних, а також усього політичного процесу. Так, на політичному розвитку держав позначається загальна міжнародна обстановка і становище в регіонах, успіхи (або слабкість) антивоєнного та інших демократичних рухів тощо. Політичні процеси, що зараз відбуваються в Україні, певною мірою відбивають ситуацію, яка склалася в країнах СНД та за їх межами.

9. Уся сукупність політичних поцесів як в окремо взятих країнах, так і у світовому співтоваристві кінець-кінцем замикається на проблемі влади. Політичний процес і владу об’єднує те, що вони є певними суспільними феноменами; різниця між ними випливає з різних масштабів цих феноменів і особливостей їхнього реального функціонування. У межах світового співтовариства своєрідним епіцентром політичного процесу є система міжнародних відносин, яку репрезентує Організація Об’єднаних Націй (Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, спеціалізовані установи).

Відходить у минуле розкол світу на дві антагоністичні економічні й політичні системи, два ворожі політичні табори з їхніми замкненими державними структурами, два самостійні ринки, два відособлені типи націй, культури та ідеології. Двополюсний світ, який очолювали дві «наддержави» — США і СРСР, — поступається місцем новій системі політичних та інших взаємовідносин, яка в перспективі буде багатополюсною і спиратиметься на регіональні центри політичної, промислової, фінансової та технологічної могутності.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС