Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая

3.1.5. ДАВНЬОГРЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ КЛАСИЧНОГО ПЕРІОДУ: СОФІСТИ, СОКРАТ, ПЛАТОН

Вершина розвитку давньогрецької філософії датується приблизно від другої половини V до кінця IV ст. до н. е. Розквіт міст-держав - полісів викликав потребу у всебічній освіті вільних громадян, яку задовольняли перші професійні вчителі. Вони навчали не тільки риторики, політики, судочинства, але й всіх інших галузей знань, які людина могла практично використати, їх називали софістами. Давньогрецьке слово «софітес» означає знавець, майстер, художник, мудрець. Софісти, які з'явились у Греції в V ст. до н. е., були особливими мудрецями. В цей період накопичений філософією обсяг знань, розробка інструментарію мислення, зміни в суспільному житті, під впливом якого формується людська особистість, зумовили наступний крок у розвитку філософської проблематики. Відбувається перехід від вивчення природи до розглядання людини у всіх її багатоманітних проявах. У зв'язку з цим з'являється суб'єктивно-антропологічна лінія у філософії. Родоначальниками цієї традиції були софісти.

Істина софістів не цікавила. Вони вчили мистецтва перемагати супротивника в суперечках і судових позовах: адвокатів тоді не було. «А в судах, — говорив пізніше Платон, — немає нікому діла до істини, важлива тільки переконаність». Тому під сутністю стали розуміти вміння зображувати чорне білим, а біле - чорним Софісти були філософами тою мірою, якою ця практика діставала у них світоглядне обґрунтування. Софісти ототожнювали мудрість із знанням, умінням, здатністю доводити все, що вони вважали необхідним, вигідним. Користуючись енциклопедичними знаннями і мистецтвом риторики, вони заперечували очевидні істини і обґрунтовували найнезвичніші твердження.

Ось приклади софізмів:

- «Рогатий». «Те, що ти не губив, ти маєш. Ти не губив роги. Отже, вони в тебе є. Таким чином, ти рогатий».

- Судять злодія. Після виступів суддів та свідків бере слово захисник-софіст і звертається до суддів: «Скажіть, придбання хорошого є справа хороша?» - «Так», - погоджуються судді. «Ця людина, - показує софіст на підсудного, - нічого не брала поганого, а тільки хороше. А ви згодилися з тим, що це справа хороша. Так за що ми його судимо?»

- Наступний софізм: «Цей собака має дітей, отже, він - батько. Але це твій собака. Отже, він твій батько. Ти його б'єш, отже, ти б'єш свого батька».

- «Той, хто сидить, устав. Хто встав, той стоїть. Отже, сидячий стоїть».

- «Чи знаєш ти цю закриту людину?» - «Ні». - «Це твій батько. Отже, ти не знаєш свого батька».

Разом з тим софісти сприяли розвиткові логічного мислення, з'ясовували поняття, що давало змогу поєднати і навіть ототожнити, здавалося б, несумісні речі. Логічна доказовість вважалася у них основною властивістю істини. В особі софістів філософська думка Стародавньої Греції поставила людину в центр світоглядних пошуків. Там, де з'являлися софісти, догматизм традиції втрачав фундамент, позаяк вимагались докази. Вони могли сьогодні обґрунтувати тезу, завтра - антитезу. Це пробуджувало думку від догматичної дрімоти, у всіх виникав сумнів: а де ж істина?

Найвідоміший з софістів - Протагор (490-420 рр. до н. е.). Розповідають, що в молоді роки він носив дрова Демокріт, випадково побачивши Протагора з величезною в'язанкою дров на спині, зацікавився, як тому вдалося обв'язати дрова однією короткою мотузкою і тримати їх у рівновазі. Демокріт побачив тут геометричний розрахунок і був у захваті від гостроти думки цього неосвіченого юнака Він наблизив Протагора до себе і навчив його філософії. Головна теза Протагора: «Людина — міра всіх речей». Він виходив з того, що, оскільки в кожній речі можливі протилежні, взаємовиключні думки, людина не може орієнтуватися у світі: слід вибирати між двома протилежними думками. І людина здійснює цей вибір, приймаючи одну думку і відкидаючи протилежну. Тобто людина тільки в собі самій може знайти істину.

Інший відомий софіст Горгій доводив, що буття без людини не існує, бо якби воно існувало, ми не могли б мати про нього ніякого знання, а якби мали знання, то не змогли б його висловити.

З появою софістів проблема людини, людської особистості стає однією із найважливіших проблем філософії. Особливо чітко це простежується у філософії Сократа, в якого на передній план виходить проблема відношення людини до світу, тобто акцент переноситься на розробку світоглядної проблематики. Інакше кажучи, починаючи з софістів і Сократа, філософія вперше, формулює основне світоглядне питання як питання про відношення суб'єкта до об'єкта, духу до природи, мислення до буття. Необхідно підкреслити, що для філософії специфічним є не окремий розгляд людини і світу, а постійне їх співвідношення. Філософське сприйняття світу завжди суб'єктивне, особистіше, в ньому неможливо абстрагуватися від присутності пізнання, людини, яка оцінює і емоційно переживає. Філософія — це самоусвідомлююче мислення.

Сократ (470-399 рр. до н. е.) спочатку був учнем, а згодом - непримиренним опонентом софістів Заслугою софістів було те, що вони висунули на перший план суб'єктивний момент у відношенні людини до світу, що відобразилось у вимозі: все, що є цінним для особистості, повинно бути виправдане перед її свідомістю. Але це виправдання у софістиці було поставлено в залежність від випадкового бажання і думки окремого індивіда. Сократ виступив проти релятивізму софістів. Мірою всіх речей для Сократа була не суб'єктивно-випадкова одинична людина, а людина як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Сократ виступив з вимогою доводити такі істини, які мали б загальне і об'єктивне значення. Тобто фундаментальною здатністю людини він вважав розум, мислення. Саме розум здатний дати вище, загальнообов'язкове знання, яке, однак, неможливо отримати в готовому вигляді. Людина повинна докласти значних зусиль, щоб здобути його. Звідси бере початок метод Сократа - маєвтика (повивальне мистецтво).

За переказами, мати Сократа була повитухою (акушеркою), звідки і походження назви його методу. Сократ - перший афінський філософ. Чесно виконував свої громадські обов'язки, брав участь у війні проти Спарти, намагався у всьому бути справедливим Вів життя філософа: жив скромно, весь свій час присвячував філософським розмовам і суперечкам У нього було багато учнів, але грошей за навчання (на відміну від софістів) він не брав.

У чому полягає сутність маєвтики і на які філософські основи вона спирається} Вихідним початком методу Сократа стала іронія. Завдяки іронічному ставленню до навколишнього Сократ пробуджував у людей сумніви в загальноприйнятих істинах («Я знаю, що я нічого не знаю», — заявляв він) і тим самим запрошував їх до розмови, до вироблення своєї власної позиції, яка б формувалася на логічних аргументах, була б достатньо обґрунтованою.

Цієї мети Сократ досягав завдяки точній постановці запитань. Зустрічає, наприклад, він софіста Гіппія, котрий похвалявся, що є наймудрішим із еллінів, оскільки заробляє більше, ніж будь-хто інший. Сократ просить розібратися в питанні, яке він, через простоту свою, не може осилити: що є прекрасне? Гіппій, задоволений, що сам Сократ звертається до нього з

запитанням, пихато відповідає, що прекрасне - це прекрасна дівчина. Але Сократ, здавалося б, задоволений відповіддю, знову запитує: «А хіба прекрасна кобилиця не є прекрасною? А що таке прекрасна ліра? А що таке прекрасний горщик?.»

«Людина є міра всіх речей: існуючих, якщо вони існують, і неіснуючих, якщо вони не існують ».

Протагор

Гіппій розгубився, а Сократ знову задає каскад запитань. Прекрасний горщик - потворний, якщо порівнювати його з прекрасною дівчиною, а вона, в свою чергу, потворна порівняно з родом богів. Гіппій змушений згодитись, визнаючи тим самим цілком протилежне тому, що він спочатку стверджував. Спантеличений, він заявляє, що найпрекрасніше за все - бути здоровим, багатим, користуватися почестями і, поховавши своїх батьків, бути пишно похованим дітьми. Сократ іронічно пояснює, що якби він дав подібну відповідь, то його з повним правом побили б палицею. Адже мова йде про прекрасне саме по собі, про те, що таке краса взагалі.

Так само Сократ легко заперечує твердження, що прекрасне - це золото або могутність, те, що приємне слуху та зору. Здається, що прекрасне от-от буде спіймано, але Сократ завжди знаходить непомітні виходи в тенетах визначень, крізь які прекрасне «витікає». Гіппій давно втратив свій гонор, він уже не дискутує, а тільки підтакує, чекаючи готову істину від Сократа. Але Сократ закінчує розмову: «Отже, мені здається, Гіппію, що я одержав користь від твоєї бесіди... Я дізнався, що означає прислів'я: «Прекрасне - складне». На відміну від своїх попередників, Сократ хоче зрозуміти світ у принципово іншому аспекті: потрібно рухатись не від подій до подій, а від подій до їх сенсу. Сократ говорить, що йому відомо багато прекрасних речей: меч, спис, дівчина, горщик, кобила. Проте кожна річ прекрасна по-своєму, тому не можна прекрасне пов'язати з кожною із речей, адже інша річ у такому випадку вже не була б прекрасною. Але всі прекрасні речі мають щось спільне - прекрасне як таке; це їх загальна ідея, ейдос або смисл.

Загальне не може бути виявлене почуттями, а тільки розумом, тому Сократ відніс загальне до світу розуму і тим самим заклав основи ідеалізму в його суб'єктивному варіанті. Він упевнений, що загальне існує і при поясненні світу подій, тому світ окремого потрібно починати із загального. Сучасна освічена людина притримується саме таких поглядів, хоча в часи Сократа це було інновацією.

Для Сократа важливо не тільки констатувати значення ідей, - він прагне пізнати їх субординацію. Звідси переконання, що найголовніша

«Філософ займає проміжне становище між мудрецем і невігласом. Я мудріший за цю людину, тому що ми з ним, очевидно, обидва нічого посутнього не знаємо, але він, не знаючи, уявляє, начебто щось знає, а я якщо вже не знаю, то й не уявляю».

Сократ

ідея - це ідея блага, нею обумовлюється корисність усього іншого, в тому числі і справедливості.

Таким чином, Сократ — не володар істини, не її жрець, він шукає правильний шлях до істинних тверджень і вважає своїм обов'язком виправляти пихаті помилки тих, хто претендує на абсолютну істину. Він виходить з настанови, що людина володіє повнотою знання і всебічне розуміння істини бере з глибини своєї свідомості; і лише звідти вона черпає це розуміння. Завдання філософа - допомогти людині народитися до нового життя, до придбання дійсних та істинних моральних норм. «Я поставив своєю життєвою метою надавати кожному в його індивідуальному духовному житті посильну допомогу, намагаючись накреслити шляхи, ступаючи по яких кожний з вас міг би стати кращим і розумнішим», - говорив у «Апології» Сократ,

Іронія Сократа — це форма, властива філософії в її суб'єктивному відношенні до буденної свідомості. Відомо, що Сократ був не дуже добрим сім'янином, в історію ввійшло ім'я його дружини - Ксантіппи. На втіху собі він говорив, що коли чоловікові випала погана жінка, це робить його філософом. «Люди, - говорив Сократ, - які бажають стати добрими вершниками, беруть собі коней гарячих, думаючи, що якщо приборкають таких, то легко упораються з усіма. От і я... взяв жінку собі в тому переконанні, що якщо витримуватиму її, то мені легко буде мати справу зі всіма людьми».

Основну частину сократівських роздумів присвячено проблемам моралі: що таке добро і зло, справедливість і несправедливість. Філософія, -вважає Сократ, — є засобом пізнання добра і зла. Це пізнання Сократ здійснює за допомогою бесід, в яких виходить з фактів приватного життя, конкретних явищ навколишньої дійсності. Він порівнює окремі моральні вчинки, виділяє в них спільні елементи, аналізує їх, щоб знайти попередньо суперечливі моменти, і, нарешті, зводить їх до вищої єдності на основі виділення певних суттєвих ознак. Таким чином він досягає загального поняття про добро, зло, справедливість, красу тощо.

Сократ вчив, що філософія — любов до мудрості, любов до знання — може розглядатися як моральна діяльність у тому разі, якщо знання саме по собі є добро. І це рушійна пружина всієї його діяльності. Сократ вірив, що коли людина знає, що є добре, а що погане, то вона ніколи не

«Бути нижче самого себе -це не що інше як невігластво, а бути вище за самого себе - не що інше як мудрість».

Сократ

вчинить зле. Моральне зло йде від незнання. Отже, знання - це джерело морального удосконалення. Тому істина і моральність — тотожні поняття. Звідси твердження, що існує істинна моральність. Вона - знання того, що таке добре, а разом з тим що є корисне людині, допомагає її блаженству, життєвому щастю. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання, як перемагати небезпеку); справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських).

Виступивши з тезою: «Хто розумний, той добрий», Сократ намагався знайти у свідомості, мисленні людини таку міцну і тверду опору, на якій могли б триматись моральність, суспільне життя, держава Але Сократа не зрозуміли і не прийняли його співгромадяни - занадто багатьом не до вподоби були його іронія і сарказм. Його було звинувачено в розбещенні молоді та в неповазі до богів і священних звичаїв. Засуджений до страти, Сократ відмовляється від утечі, тому що вважає, що хоча суд і несправедливий, але слід підкоритися установленим законам В останній день свого життя, ведучи бесіду зі своїми учнями, говорив, що не боїться смерті, оскільки підготовлений до неї всією своєю філософією і способом життя. Крім того, саме філософствування є не що інше, як умирання для земного життя і підготовка до звільнення безсмертної душі від її тілесної оболонки.

За розповідями, Дельфійський оракул заявив, що немає нікого мудрішого, ніж Сократ. Бажаючи заперечити це твердження, Сократ почав спілкуватися з тими, кого вважав розумнішими за себе, але із здивуванням побачив, що мудрість цих людей показна. Але й тоді Сократ не запишався, а вирішив, що Аполлон через оракула хотів сказати, що він мудріший за інших не тому, що справді мудрий, а тому, що знає, що його мудрість нічого не варта перед мудрістю бога Інші не мудрі, тому що думають, що вони щось знають. Звідси формула Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю» і переконаність, що його поставлено богами до афінського народу (як ґедзя до коня), щоб він не давав своїм співгромадянам впадати в духовний сон і

«Хто знає себе, той знає, що для нього корисне, і ясно розуміє, що він може і чого він не може. Займаючись тим, що знає, він задовольняє свої потреби і живе щасливо, а не беручись за те, чого не знає, не робить помилок і уникає лиха. Завдяки цьому він може визначити цінність також інших людей і, користуючись ними, одержує користь і оберігає себе від лиха».

Сократ

сприяв моральному та інтелектуальному самовдосконаленню. Саме тому Сократ, впевнений у своїй правоті, доводить, що справжній філософ повинен і померти відповідно до свого вчення.

• Кініки, 3 ім'ям Сократа пов'язують так звані сократичні школи, засновані його учнями: Антісфеном, Арістіппом, Евклідом. Серед них найбільш відома школа кініків. Умовою досягнення вільного і щасливого життя кініки вважали обмеження потреб. Розуміння вчення і принципів школи кініків дає багато для розуміння філософії.

Вважають, що сам термін «кінік» означає «собачий», а філософія кініків — «собача філософія». Засновник цієї школи Антісфен (V ст. до н. е) був найближчим учнем Сократа і навіть свідком його смерті Одна з головних позицій його вчення - існування лише окремого і відсутність загального ( «коня бачу, а конячності не бачу»). Йому належить також заслуга в розвитку етичного вчення, ідеєю якого є заклик до щасливого життя.

Найвище щастя для людини - «померти щасливою». Адже часто, здавалося б щасливе, життя має страшний кінець. Критерієм і прикладом щасливого життя є життя мудреця, а таким мудрецем може бути тільки кінік, вважають представники цієї школи.

Антісфен вважає, що держава ніколи не може бути носієм добра, якщо в ній простим актом голосування можна бездарних людей зробити полководцями. Таке голосування має не більшу силу, ніж рішення вважати ослів кіньми. Держави тому й гинуть, що не можуть відрізнити хороших людей від поганих. Не може бути джерелом моральних норм і громадська думка. Коли Антісфену сказали, що його багато хто хвалить, він стривожився: «Що ж я зробив поганого?» Щасливе життя — тільки вільне. Для цього потрібно відмовитись від більшої частини своїх потреб, звести їх до наймізернішого рівня, в якому життя ставиться в один ряд з життям тварин.

• Утім, Антісфен був тільки теоретиком. На практиці намагався втілити в життя його вчення Діоген Синопський (бл. 404-323 рр. до а е.), що стало приводом для багатьох легенд і анекдотіа Життя Діогена - приклад відповідності філософського способу мислення філософському способові життя.

Діоген максимально зменшив свої потреби, а також загартовував себе: влітку лягав на розпечений пісок, узимку обіймав замерзлі статуї. Жив у. великій круглій глиняній діжці, у таких греки зберігали зерно. Привчив себе

«Мудрець ні в чому і ні в кому не має потреби: адже все, що належить іншим, належить і йому».

Антісфен

не тільки до фізичних поневірянь, але й до моральних принижень. Він просив милосердя у статуї, щоб привчити себе до відмов Адже люди подають милостиню калікам і жебракам і не подають філософам, тому що знають, що каліками і жебраками вони ще можуть стати, а мудрецями — ніколи. Діоген знаходив насолоду в самому презирстві до насолоди.

У своїй зневазі Діоген доходив до безсоромності, відмовлявся від загальноприйнятих правил поведінки. На одному обіді йому, котрий називав себе собакою, кинули кості, на які він, підійшовши, помочився. Якщо йому потрібно було поспілкуватися - брав ліхтар і йшов удень по місту. Звідси прислів'я: вдень з вогнем шукати людину. Один багатий вельможа запросив його до себе на обід, щоб потішити гостей Діоген довго ходив по палацу, роздивлявся мозаїки, статуї, а потім підійшов і плюнув господареві в обличчя, сказавши, що гіршого місця він тут не знайшов. Одного разу він почав кликати людей, а коли ті збіглись, накинувся на них з палицею, кажучи, що кликав людей, а не негідників Іншого разу, послухавши прибічника Зенона, який доводив, що руху немає, він походив навкруги нього (рух існує), а потім сказав, що на вагомі докази потрібні не менш вагомі аргументи, і побив його палицею. Коли Олександр Македонський підійшов до нього і сказав «Я - великий цар Олександр», Діоген відповів «А я собака Діоген». Іншого разу Олександр Македонський підійшов до Діогена, який грівся на сонці, і запропонував йому виконати все, що той попросить, на що Діоген відповів: «Не затуляй мені сонця». Це настільки вразило Македонського, що він сказав «Якби я не був Олександром, то хотів би бути Діогеном».

Діоген - не просто нігіліст, «античний хіпі». Понад усіма формами культури значилась у нього філософія, в якій він, щоправда, визнавав лише морально-практичний бік. Діоген цінував свій спосіб життя, вважаючи його найкращим тому, що він звільняв людину від усіх умовностей, прихильностей і зводив потреби до мінімуму. Чоловікові, який сказав, що йому немає діла до філософії, Діоген заперечив «Навіщо ти живеш, якщо

«Відтоді як Антісфен звільнив мене, я перестав бути рабом. Як же це відбулося? Він навчив мене розрізняти, що є моїм і що мені чуже. Багатство, майно - не мої; рідні, близькі, друзі, слава, звичні цінності, спілкування з іншими - все це чуже. Що ж належить тобі? Твої уявлення. Вони, вчив Антісфен, абсолютно вільні, нікому не підвладні, ніхто не може ні перешкодити їм, ні скористатися ними інакше, ніж я цього хочу».

Діоген

не турбуєшся, щоб жити добре?» Якщо Антісфену філософія давала «вміння вести бесіду з самим собою», то Діогену філософія дала «готовність до будь-якого повороту долі». Єдиною істинною державою він вважав весь світ і називав себе «громадянином світу».

Світоглядно-практична позиція Діогена відкривала погляд на інші сторони буття людини, збагачувала інтелектуальний рівень античного світу.

Переворот, який Сократ здійснив у філософії, полягав у тому, що думка стала сама по собі предметом. З нього починається усвідомлення, що істина не є сутністю сама по собі, а такою, як вона є у свідомості; істина є пізнана сутність.

Платон. Афінський філософ (427-347 рр. до н. е.), походив з аристократичного роду. Справжнє ім'я - Арістокл; Платон — прізвисько (від «платюс» — «широкий», «широкоплечий»). Був всебічно освічений, його вчитель - Сократ Довго мандрував (Греція, Єгипет, Фінікія, Персія, Вавилон). Повернувшись до Афін, відкрив свою школу - Академію (школа знаходилась у саду, посадженому на честь міфічного героя Академа). Слухачів школи називали академіками. Вона проіснувала 915 років (з 386 р. до н. є. до 529 р. н. е.).

Платон залишив багату теоретичну спадщину, що дає можливість глибоко усвідомити сутність його системи, яка справила колосальний вплив на подальший розвиток філософії. В ній уже можна чітко виділити всі чотири складові частини філософського знання: онтологію; космологію; гносеологію; етику.

Онтологія. Буття - вічне, незмінне, завжди собі тотожне, неподільне, недоступне чуттєвому сприйняттю, його можна досягти тільки розумом Воно багатоманітне, і ця його багатоманітність називається ідеями (ейдос) або сутностями. Отже, буття у Платона — це образ, ідея, сутність. Одне з найважливіших положень платонівської онтології полягає в розподілі дійсності на два світи: світ ідей і світ чуттєвих речей. Первинним, «істинно існуючим», Платон називав світ вічних, незмінних, самостійно існуючих сутностей - ідей. Вторинним, похідним від них, він називав усю багатоманітність чуттєво сприйнятого світу. Окремі предмети створюються, знищуються і знову виникають тому, що в досяжному для сприйняття світі є причина, яка робить

«Те, що надає речам, які пізнаються, істинність, а людину наділяє здатністю пізнавати, це ти і вважай ідеєю блага -причиною знання і пізнання істини».

Платон

річ саме такою річчю. Наприклад, дерева існують тому, що є ідея дерева, стіл -тому, що існує ідея столу. Предмети мистецтва створюються тому, що є ідея прекрасного. Свої думки Платон ілюструє на прикладі алегорії «Печера».

Уявімо, що в печері сидять прикуті люди. Спалахи вогню освітлюють стіну, протилежну входу. Перед вогнем якісь істоти носять на довгих жердинах макети звірів, птахів, людей, предметів тощо. Люди не бачать цих істот, манекенів, оскільки не можуть повернути голови, перед їхніми очима - лише тіні, що народились у світлі вогню. Вони не знають іншого світу, крім світу тіней. Якщо комусь із цих людей пощастить звільнитися від ланцюгів і заглянути у світ дійсних явищ, він буде несказанно вражений його багатством і різноманітністю. І якщо надалі йому доведеться знову бути ув'язненим у цій печері, він житиме у мріях про реальний прекрасний світ. Отже, всі люди живуть у світі тіней, в нереальному світі, а є інший, істинний світ, і вони повинні прагнути побачити його очима розуму.

Ідеї — це зразки, а інші речі відповідають їм і стають подібними до них. Ідеї можна розглядати і як мету речей. Кількість ідей велика, але не безмежна: їх стільки ж, скільки речей, явищ, процесів, станів, якостей, відношень та ін. Ідеї мають свою ієрархію, і найвищою серед них виступає ідея добра - джерело істини, гармонії, краси. Те, що в чуттєвому світі є Сонцем, в ідеальному - є ідеєю блага.

Для пояснення різноманітності чуттєвого світу Платон вводить поняття матерії. Вона, за Платоном, - первинний матеріал, з якого з'являються всі чуттєво існуючі речі. Платон вважає, що матерія може набувати будь-якої форми, тому що вона зовсім безформна, невизначена, є можливістю, а не дійсністю.

Багатоманітність буття-ідей поставила перед Платоном завдання пояснити зв'язок між ними, з'ясувати єдність самого світу. Для вирішення цього питання Платон звертається до поняття Єдиного, яке саме по собі не є буттям, але є вищим за нього і становить умову можливості існування буття, тобто ідей Поняття Єдиного є вищим поза всіляке існування і багатоманітність. Це єдине ототожнюється з вищим добром, до якого все прагне і завдяки якому все має своє буття. Найвище ж благо знаходиться по той бік усякого буття, воно є трансцендентним, отже, недоступним розумові Про нього нічого невідомо, крім заперечення, яке вказує тільки на те, чим воно не є.

• Космологія. З ученням про буття в системі Платона тісно пов'язується космологія. Він розвиває учення про створення божеством Космосу з первісного Хаосу. Творець світу — божественний деміург, який був добрим і побажав влаштувати все так, щоб було добре. Заставши все в безладному русі, він з безладдя зробив порядок, вважаючи, що це в будь-якому разі краще. Потім вселив розум у душу Космосу, а душею облагородив тіло. Таким чином, Космос промислом божим одержав буття, наповнене душею і розумом. Платон був переконаний, що небесні тіла - це видимі боги, які, як і люди, володіють тілом і душею.

• Теорія пізнання спирається на вчення Платона про душу. Людина як тілесна істота - смертна, а душа - безсмертна. Після смерті вона звільняється від тілесного покриву, як від ув'язнення, починає вільно мандрувати в піднебесній сфері Під час цієї мандрівки вона входить у світ ідей і споглядає їх Тому процес пізнання полягає у пригадуванні душею тих ідей, які вона колись споглядала. Істинне знання дає тільки мислення (воно дає знання ідей). Чуттєве сприйняття породжує лише думки про речі. У зв'язку з цим процес пізнання Платон визначає як діалектику, тобто мистецтво вести розмову, мистецтво ставити запитання й відповідати на них, пробуджуючи спогади. На цьому принципі будувалась робота платонівської Академії. Теорія пригадування-дістала назву анамнезис. Вона пройнята інтелектуальним аристократизмом, оскільки піднятись над впливом чуттєвих речей, звільнити душу від тілесного гніту і досягти світу вічних ідей може тільки мудрець - філософ. Завдання філософії — спрямувати духовну діяльність людини на абсолютні цінності, ідеальне буття, адже тільки завдяки філософії можна досягти найсуттєвішого в людському житті. Суть мудрості полягає в досягненні царства ідей, у розгляді всіх природних речей і людських справ саме з цих надчуттєвих позицій.

Досягнуте істинне знання є умовою моральних вчинків Цим знанням володіє душа, яка складається з трьох частин: розумна; вольова; чуттєва. Розумна частина - основа мудрості; вольова - основа мужності; чуттєва - основа міри і добробуту. Гармонійне поєднання всіх трьох частин душі під керуванням розуму приводить до справедливості

• Етика. Орієнтована на самовдосконалення особистості, створення держави. Суспільне, державне начало є вищим за індивідуальне, особисте. Відповідно до трьох частин душі люди поділяються на три типи: філософи, які повинні очолювати державу, управляти нею; воїни, завдання яких -охороняти державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів; ремісники, селяни, зобов'язані сумлінно виконувати свої виробничі функції. Ідеальна держава повинна бути покровителькою релігії, виховувати в громадян благочестя, боротися проти зневір' я, безбожності.

Зміцненню ідеальної держави слід підпорядкувати систему виховання й освіти. Кожному стану відповідатиме свій рівень освіти. Наприклад, сукупність гімнастики, музики і математики - обов'язкове коло освіти для воїнів Найбільш здібні можуть навчатися діалектики, але після оволодіння нею вони стають філософами-правителями. Освіта і виховання мають важливе значення для навчання доброчинності, яка є основою справедливості як найвищого блага. Несправедливість — зло, яке належить до таких типів державного устрою: тімократії (влади честолюбців); олігархії (влади багатих); тиранії (влади сваволі); демократії (влади анархії). Ідеальна держава повинна позбавити громадян несправедливості

У вченні Платона вперше поставлено питання про відношення мислення і буття, матеріально-чуттєвого та ідеально-суттєвого світу. Вирішуючи це питання однозначно, Платон закладає основу ідеалістичного напряму в філософії, який знайшов своє продовження у Арістотеля і неоплатоніків і найяскравіше розробляється у середньовічній філософії.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС