Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая

6.7. ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ МИСЛИТЕЛІВ ЕПОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

• До найважливіших характеристик філософії Просвітництва належить раціоналізм. Уже в XVII ст. домінуючою була теза про «розумність» світу. У вченні Декарта термін «раціоналізм» вживався для характеристики гносеологічних та логіко-методологічних настанов, утвердження того, що головним інструментом пізнання є розум У XVIII ст. поняття раціоналізму набуває ширшого значення, розглядається як ідейно-теоретична течія, яка є виразницею поглядів, потреб, настроїв певних соціальних класів, прошарків, груп на даному етапі суспільного розвитку. На основі цих умонастроїв виробляються методологічні принципи для орієнтації людини в практичній діяльності та пізнанні.  Для раціоналізму цього періоду характерним є звеличення людського індивіда як активної, вільної і рівноправної істоти, а також історичний оптимізм, віра в безмежні можливості людини в пізнанні й перетворенні природи, «Розумність» - джерело і рушійна сила для досягнення людством рівності, братерства, свободи, Царства Розуму.

Епоха Просвітництва (сам термін було висунуто Вольтером і Гердером) - це період розкладу феодальних відносин та інтенсивного розвитку капіталізму. Глибокі зміни в економічному, політичному, духовному житті, розвиток науки, техніки, культури, освіти, зміни в суспільних відносинах і суспільній свідомості були передумовою становлення нового світогляду. В цей період раціоналізм, який вирізняється філософсько-світоглядною і політичною радикальністю вчень, у центр виводить активно діючого суб'єкта, здатного пізнавати і змінювати світ відповідно до свого розу

«Ніщо не може бути похвальнішим, ніж усвідомлення власної гідності в тих випадках, коли ми справді володіємо цінними якостями».

Д. Юм

му. Саме розум є джерелом усієї суб'єктивної діяльності людини, яка щодо своєї сутності, своєї «природи» є розумною істотою. Будучи найістотнішою характеристикою суб'єкта, розум виступає найяскравішим проявом свободи, самодіяльності, активності тощо. Людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Просвітництво — епоха, в яку світ ніби «поставлено на голову», — отже, визначальним стає безстрашний розум, що повстав проти нерозумного ладу і нерозумних догматичних ідей. У другій половині XVIII ст. просвітницький рух набув широкого демократичного розмаху. У Франції з'явилася ціла «партія філософів» - передових мислителів, вчених і письменників, що згуртувалися навколо видання «Енциклопедії», в якій на суд людського розуму ставились досягнення «у всіх галузях знання і в усі часи». 35 томів «Енциклопедії» стали зримим торжеством просвітницьких ідей.

Мислитель Жан Жак Руссо (1712-1778 рр.) вбачав найбільше зло в нерівності людей і тому поставив питання про походження нерівності та шляхи її усунення. Народився він у сім'ї женевського годинникаря, замолоду багато подорожував, не раз міняв професії і вивчав філософію.

Йому довелося бути і мандрівним музикантом, і слугою, і домашнім учителем У 1741 р. в Парижі Руссо познайомився з Дідро та іншими енциклопедистами. Став знаменитим завдяки трактату «Про причини нерівності», книгам «Юлія, або Нова Елоїза», «Про суспільний договір», «Еміль, або Про виховання». Влада переслідувала Руссо, його книги заборонялися, він ніде не міг знайти притулку. Помер у злиднях і самотності.

«Якщо ми хочемо, щоб філософи прогресували, слід довести народ до рівня філософів».

Д, Дідро

«Нерівність, майже нікчемна в природному стані, посилюється і зростає за рахунок розвитку наших здібностей та успіхів людського розуму і стає нарешті міцною й узаконеною внаслідок встановлення власності та законів».

Ж. Ж. Руссо

Руссо був філософом історії, моралістом, соціологом, педагогом і психологом. Ця різносторонність зумовлюється зацікавленням у всебічному охопленні філософської проблематики людини. Головне питання, яке хвилювало плебея Руссо, — як подолати шкоду, якої завдає простій людині соціальна нерівність. Серед видів нерівності Руссо виділяє фізичну, політичну, майнову. Перша нерівність виникає з природи, вона неминуча; у поняття політичної нерівності Руссо включає «знатність», тобто станове положення, завдяки якому аристократія має юридичні привілеї; майнова нерівність пов'язана з політичною: купка аристократів розкошує, а народні маси бідують. Уся сучасна цивілізація — результат і джерело нерівності. Таке суспільство має бути ліквідоване, а натомість слід побудувати нове на засадах нового суспільного договору. В новому суспільстві держава не припускає існування «ні багатіїв, ні жебраків». Нормальним політичним устроєм для Руссо є республіка, тобто держава, яка керується законами, а найкращою формою влади - демократія.

Завдяки суспільному договору буде побудовано ідеальне суспільство, в якому пануватимуть «громадянська свобода» і право приватної власності. В останній Руссо вбачає необхідну умову суспільного порядку, розвитку культури, вона навіть важливіша, ніж свобода. Влаштування майбутньої асоціації можливе на засадах розуму.

У своїх педагогічних поглядах Руссо багато уваги приділяє вихованню, оскільки людина від природи добра і їй необхідно допомогти розвинути цю доброту. Акцент на вихованні залишається домінуючим у подальших філософських теоріях, особливо в тих, в яких розроблялися концепції перетворення суспільства.

• Найважливішою рисою Просвітництва є поворот до людини, прагнення шляхом розумних настанов позбавити людей страждань, встановити рівність, справедливість, свободу, братерство тощо.

Проте людина та людські спільності розуміються не з точки зору справді гуманістичного (особистісного) змісту, а з позицій «вузькотехнологічних» (виробничих, управлінських тощо) засад. Еталон такої людини («посередню особистість», «машину з кісток і м'яса» (Декарт) і ставить на перший план Просвітництво у своїх філософських розробках

• Представники французького Просвітництва XVIII ст. розглядають онтологічні та гносеологічні проблеми у матеріалістичному аспекті. Особливе місце у філософії Просвітництва займає Жан Антуан Кондорсе (1743-1794 рр.). Він брав безпосередню участь у Великій французькій революції, був головою Законодавчих зборів, а в 1793 р. увійшов у конфлікт з представниками партії Робесп' єра. Його було заарештовано, і він начебто наклав на себе руки в тюрмі У своїй основній праці «Ескіз історичної картини прогресу людського розуму» Кондорсе намагається показати розвиток людства як процес, пронизаний взаємопов'язаними причинами. Рушійна сила прогресу — розум. Кондорсе вірить у здібності та можливості людства, в нічим не обмежений процес удосконалення людини.

Разом з тим загальна позиція представників різних філософських шкіл, течій і напрямів епохи Просвітництва не виключала різноманітного вирішення ними як світоглядних питань, так і конкретних проблем теорії пізнання. Тому, аналізуючи методологію раціоналізму, слід акцентувати увагу на відмінності вчень.

• Одним з перших філософів-просвітителів вважається Шарль Луї де Монтеск'є (1689-1755 рр.), який запропонував погляд на історію як на природний, зумовлений законами процес. Тому він тлумачить закон історії як «людський розум, що править народами». Але законодавець створює закони не довільно, - він неодмінно враховує природні умови, в яких історично формувався народ: територію, її рельєф, побут, звичаї народу тощо. Відношення людських законів до природних обставин і становить те, що Монтеск'є називає «Духом законів». Згідно з цими поглядами Монтеск'є висуває концепцію географічного детермінізму, філософ пов'язує формування характеру нації з кліматично-географічним середовищем. Наприклад, помірний клімат сприяє вихованню войовничості, хоробрості, волелюбності тощо. У занадто теплих країнах люди ледачі, покірні, розбещені. Родючий ґрунт, на думку Монтеск'є, вимагає багато часу для обробки, тому землероби поступаються правом на управління країною одній особі, і тут найчастіше зустрічається монархічна (і деспотична) форма правління. На неродючих землях спостерігаємо, як правило, республіканське правління. Вказуючи на непридатність феодальних порядків, Монтеск'є скептично ставиться до перспективи їх революційного перетворення, надаючи перевагу поступовому реформуванню суспільства. Він вважає, що усунення «старого зла» шляхом насильства може стати джерелом «зла нового». Детально розробляючи суспільно-політичні погляди Аокка, Монтеск'є пропонує свій варіант поділу влади - на законодавчу,
«Виховання утворює ідеї в нас, містить у собі такий канал, через який ідеї приходять у голови. Наше виховання - фабрика ідей ».

Ш. Монтеск'є

виконавчу і судову, наполягаючи, що лише за таких умов можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон дозволяє.

• Головну роль у зміцненні просвітницького руху відіграв Вольтер (1694-1778 рр.). Вольтер - один з 137 псевдонімів Франсуа Марі Аруе, який мав талант філософа, історика, драматурга, романіста, поета, публіциста. Ворог деспотизму і насилля, Вольтер захищав разом з тим теорію просвітницького абсолютизму і недовірливо поставився до буржуазної олігархії. Він увійшов в історію філософії як пропагандист вільнодумства і матеріалізму, англійських конституційних порядків і установ, захисник свободи особистості від зазіхань церкви, єзуїтів, інквізиції. Заклик Вольтера, патріарха вільнодумства: «Розчавіть гадину!» (церкву) - лунав по всій країні, але сам він побоювався широких масових рухів, уникав участі в них «Коли чернь береться за міркування, все гине», -казав філософ.

Вольтер розвивав філософські погляди з позицій «деїзму розуму». У рамках цих поглядів він говорить про Бога як про «філософа на троні неба», «великого геометра», законодавця правил природи, моралі та судді над людьми. Бог звелів один раз, і «Всесвіт скоряється постійно». Хоча Вольтер протиставляв своє вчення християнству з його «казками» про гріхопадіння і спасіння, але разом з тим заперечував атеїзм, вважаючи, що релігія, навіть в її деїстичній формі, повинна бути перепоною для вияву почуттів «черні».

Отже, не так важко порвати з офіційною релігією і прийти до деїзму, розуміючи під поняттям «Бог» першодвигун, який не вміщується в справи створеної ним природи. Значно страшніше розлучитися з самою ідеєю Бога, викоренити в собі духовного раба. Вольтер не атеїст, а борець проти клерикалізму (церковного впливу). Не маючи прямих аргументів на користь існування Бога, Вольтер послідовно проводив ідею, виражену словами: «Якби Бога не було, його слід було б вигадати».

«Наші надії на поліпшення становища людського роду в майбутньому може бути зведено до трьох важливих положень: знищення нерівності між націями, прогрес рівності між різними класами того ж народу, нарешті, справжнє вдосконалення людини».

Ж. Кондорсе

«Багато речей керують людьми - клімат, релігія, закони, принципи правління, приклади минулого, звичаї, традиції; як результат усього цього утворюється загальний дух народу».

Ш. Монтеск'є

Сила Вольтера як філософа не в розробці позитивного вчення, а в критиці попередньої метафізики. Своїм влучним пером він знищував старе, яке віджило свій вік, його сатира і насмішки були згубними для церковно-феодального устрою. Г. Гейне писав, що уїдливий сміх Вольтера повинен був прозвучати до того, як ударила сокира Сапсона (ката, який стратив французьких короля і королеву).

Важливу роль у формуванні світогляду епохи Просвітництва відіграв також гурток енциклопедистів, заснований на інтелектуальному ентузіазмі, переконаності в силі людського розуму, необхідності все пізнати і пояснити. Енциклопедисти вважали, що «ідеї» впливають на реальний суспільний прогрес. Тому великого значення вони надавали освіті та вихованню, підкреслюючи вплив «хороших законів».

• Ідейним натхненником енциклопедистів був Дені Дідро (1713-1784 рр.), всебічно освічений французький мислитель. Він водночас був і літератором, автором романів «Жак-фаталіст», «Племінник Рамо». Його найважливіші філософські праці - «Розмова Д'Аламбера з Дідро» і «Філософські принципи матерії і руху».

Філософські погляди Дідро перекликаються з поглядами механістичних матеріалістів-метафізиків того часу. Світ — об'єктивний і матеріальний, матерія і рух — єдина існуюча реальність. Матеріальний світ перебуває в розвитку, в якому перебуває і людина. Отже, світ перебуває в діалектичному процесі народження і смерті, ніколи не було і не буде іншого світу. Матеріальну субстанцію Дідро розглядає в єдності її атрибутивної властивості руху і форм існування - простору і часу, матерія - це і конкретна фізична реальність, і філософське поняття для визначення цієї реальності. Фактично мислитель дав перше визначення категорії «матерія».

Дідро дотримується думки, що між людиною і природою нема якісної різниці, «воля не менш механічна, ніж розум». Свобода ж якщо й існує, то тільки внаслідок незнання. Говорити всерйоз про свободу людини можна лише щодо «абстрактної людини», яка не збуджується жодними мотивами й існує лише уві сні або ж у думці. Такий висновок характерний для мислення того часу. Оскільки багатомірне людське буття

«Не бійтеся висміювати забобони, друзі мої. Я не знаю кращого способу вбити забобон, ніж показати його в смішному вигляді. Що стало смішним, не може бути небезпечним».

Вольтер

неможливо виразити природничо-науковими засобами, то й виникає одномірність у змалюванні проблем людини.

Разом з тим у своїх художніх творах Дідро характеризує реальне життя як непослідовне, складне, суперечливе. Наприклад, у романі «Жак-фаталіст» говориться, що єдино можливим є лише те, що «наперед визначено». Людина з такою ж неминучістю йде шляхом ганьби і слави, як куля, що котиться схилом гори. Навіть якби був відомий ланцюг причин і наслідків, що становлять життя людини, все одно людина чинила б так, як змушена. Один з персонажів твору, заперечуючи сказане, наводить докази принципової можливості протилежного.

• Ототожнення свободи людської істоти з машиною спостерігається в філософії Жульєна Офре де Ламетрі (1709-1751 рр.). У своїй праці «Людина-машина» Ламетрі послідовно поширює картезіанську схему «живої машини» на людину, твердячи, що людина - не більше, ніж тварина. Філософ переконаний, що матеріальний світ «існує сам по собі», що у нього не було початку і не буде кінця. У нього одна субстанція - матеріальна, і джерело руху міститься в ній. Надалі Ламетрі доводить безпідставність декартівської ідеї про нематеріальність безсмертної душі, вважаючи ЇЇ функцією і проявом діяльності мозку. Він ставить завдання обґрунтувати ідею, що людина відрізняється від вищих тварин лише ступенем розвитку

розуму. Але людину він вивчає як машину, ґрунтуючись на законах механіки, вважаючи, що дослідження механіки людського тіла автоматично приведе до розкриття сутності його чуттєвої і розумової діяльності. Душа - тільки рушійний початок, відчуваюча матеріальна частина мозку, яку можна вважати головним елементом усієї живої машини. Якщо людина - це машина, то, зрозуміло, вона не здатна на творчі дії.

«Випадок - це ніщо. Випадку не існує. Ми назвали так дію, причину якої ми не розуміємо. Немає дії без причини, немає існування без основи існувати. Це перший принцип усіх істинних філософів».

Вольтер

• Видатну роль у систематизації світогляду матеріалістів XVIII ст. і організації антиклерикальної пропаганди, атеїстичного вільнодумства відіграв Поль Анрі Гольбах (1723-1789 рр.). Він народився в сім'ї заможного купця, закінчив університет у Лейпцигу, потім переїхав у Париж, де приєднався до просвітителів. Жив за рахунок ренти, що давала можливість забезпечити незалежне існування, повністю присвятив себе філософії, матеріально підтримував своїх друзів і соратників. Основна праця - «Система природи» - дістала назву «кодекс матеріалізму і атеїзму XVIII ст.».

П. Гольбах систематизує найважливіші онтологічні проблеми - матерії, руху, простору, часу, причинності, випадковості, необхідності тощо. Для нього природа є причиною всього, тому що існує тільки завдяки самій собі, а не Богу: вона - причина руху, який є наслідком існування природи. Сама природа - це сукупність речовин, які діють завдяки власній енергії. Усі тіла складаються з атомів як неподільних і незмінних елементів. Хоча поняття матерії Гольбах ототожнює з поняттям речовини, він підходить до її філософського визначення.

У «Системі природи» - основі законів природи - Гольбах сформулював принципові положення науки про виправлення пошкодженого суспільства сучасної йому Франції, яке відступило від принципів розуму. Він заявив, що ми можемо пояснити фізичні, духовні явища та звички за допомогою чистого механізму. Його пояснення причинно-наслідкових зв'язків має таку логічну послідовність: у світі нічого не здійснюється без причини, і кожна причина спонукає деякий наслідок, не може бути наслідку без причини. Наслідок сам стає причиною, породжуючи нові явища. Природа — це ланцюг причин і наслідків, які безперервно змінюють одне одного. Звідси думка про те, що в природі немає реального розвитку, а все здійснюється по колу, циклічно.

Таке твердження приводить до фаталізму (від лат. fatalis - доля). Звідси робляться висновки, що людина повністю залежна від природи і тому не може бути вільною: «Всі наші вчинки підпорядковані фатальності, яка керує нашою частковою системою так, як вона керує сукупною системою Всесвіту; ніщо в нас, як і в природі, не відбувається, оскільки випадок... є позбавлене сенсу слово». Отже, на думку Гольбаха, фатальність — це вічний, необхідний, встановлений у природі порядок, неминучий зв'язок діючих причин з похідними від них діями.

«Природна нерівність людей робить неможливою і рівність їхнього майна. Даремними були б усі спроби зробити спільною власність істот, нерівних за силою й розумом, за винахідливістю й активністю натури».

П. Гольбах

Розуміння фатальності може не тільки заспокоїти більшу частину тривог людини, але й навіяти їй корисну покору, розумне підкорення своїй долі, якою вона часто незадоволена через свою чутливість.

Активне втручання людини в хід подій не є розумним, бо людина -це машина, яка є частиною закономірного круговороту подій у світі. Сама природа - величезна машина, і людина живе згідно з встановленими нею (природою) законами.

У теорії пізнання французькі філософи XVIII ст. стоять на позиціях сенсуалізму, який не суперечить загальній раціоналістичній позиції. Сутність реальності, на їхній погляд, може бути пізнана тільки розумом. Чуттєве безпосереднє, пізнання є лише першим кроком на цьому шляху. Розум здатний спостерігати, узагальнювати свої спостереження і робити з них висновки. Просвітителі вважають джерелом знання зовнішній і внутрішній світи людини. Ці світи непізнаванні. Недосконалість людських знань обумовлюється насамперед даним етапом їх розвитку. Внаслідок цього підкреслюється роль чуттєвого і раціонального у пізнанні: відчуття дають показання як свідки, а розум виступає в ролі судді. Розум не може відриватися від чуттєвих даних, але не повинен і занадто довіряти їм. Методами пізнання є спостереження і експеримент, необхідні для судження, міркування, розуміння як глузду, так і розуму.

• Чітка тенденція емпіризму і сенсуалізму проводиться в філософії Етьєнна Бонно де Кондільяка (1715-1780 рр.). На його думку, до людини все приходить через досвід. Відчуття спочатку позбавлене якогось змісту, але воно здатне відображати задоволення та страждання, а тому буває приємним і неприємним, що й зберігається в пам'яті. Перехід від чуттєвого до абстрактного мислення відбувається як неперервний процес: услід за бажанням, пам'яттю виникають порівняння і судження. Реальність виступає у вигляді явищ, які існують незалежно від ідей.

«Щастя людини завжди полягає у відповідності її бажань навколишньому середовищу ».

П. Гольбах

висновки

У філософії Нового часу закладено основи методології наукового пізнання. Для формування науки Нового часу, зокрема природознавства, характерна орієнтація на пізнання реальності, яке спирається на почуття. Поворот до чуттєвого пізнання дійсності зумовив небувале зростання фактичних даних у різних галузях як науки, так і виробничої та соціальної практики. Формування природознавства в цей період пов'язане з тенденцією пізнання не одиничних, ізольованих фактів, а визначених систем, цілісностей. Одночасно з цим перед філософами і вченими постає питання сутності та характеру самого пізнання, що приводить до гносеологічної орієнтації нової філософії.

Прагнення до систематизації, кількісне зростання і диференціація пізнання зумовлюють розвиток теоретичного мислення, яке прагне до створення цілісного образу світу. Якщо орієнтація на чуттєвість і практичність пізнання означає розвиток емпірії, яка, у свою чергу, спирається на науку, то прагнення до виявлення взаємозв'язків і взаємодій закономірно веде до підвищення ролі раціонального пізнання. Тому з розвитком чуттєвого, емпіричного пізнання світу розвивається і точне, раціональне, математичне мислення. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і проектуються на основні напрями філософського мислення Нового часу. Грандіозний прорив у галузі експериментально-математичного природознавства, досягнення раціоналістичної філософії і ствердження в ній позицій матеріалістичного напрямку врешті-решт підривали основи релігії і сприяли формуванню вільнодумства як основи плюралізму. В цих умовах спостерігається тенденція до секуляризації суспільного життя, максимального розвитку в ньому світських, демократичних начал.

Альтернативні концепції філософії Нового часу виступають доповненням картезіанського дуалізму та його теорії пізнання, зокрема тези про вроджені ідеї. Монадологія заперечує спінозівську єдину субстанцію (Бога), котра є і всім, і субстанцією, оскільки таке розуміння дійсності веде до її омертвіння. Враховуючи значення чуттєвого пізнання, разом з тим здійснюються спроби розкрити його внутрішню, іманентну властивість, глибше виявити ірраціональні пізнавальні можливості людини, які можуть знаходитись у «серці», душевних пристрастях. Звідси ще більше актуалізується проблема істини, і стає зрозумілим, що її досягнення можливе не лише завдяки науково-емпіричним дослідженням, а й активізації пізнавальної суб'єктивної діяльності. Акцент на ролі суб'єкта в процесі пізнання показує становлення нового розуміння людини. З абстрактного індивіда вона все більше перетворюється на особистість, яка володіє трьома основними природними правами: на життя, свободу і власність. Усі вони взаємопов'язані між собою і взаємо-визначають одне одного. Цим самим закладаються основи філософського перегляду всієї сукупності поглядів на роль особистості в суспільстві, її взаємодії з державою, релігією. Такий погляд мислячого суб'єкта в історії і в пізнанні безпосередньо вплинув на формування поглядів французького і німецького Просвітництва, в яких проблема взаємовідношень суб'єкта з об'єктивною дійсністю дістає ряд нових концептуальних трактувань.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

• Визначте основні риси світоглядних орієнтацій Нового часу.

• Яке місце досвідові в процесі пізнання відводить Ф. Бекон?

• У чому полягає принцип індукції і яке її значення в науковому дослідженні?

• Розкрийте сутність суспільно-політичної теорії Т. Гоббса.

• Які характерні риси матеріалістичного сенсуалізму Дж. Локка?

• Охарактеризуйте принцип «універсального сумніву» Р. Декарта як раціонального обгрунтування людського буття.

• Окресліть основні положення вчення Б. Спінози про свободу.

• Розкрийте основні положення «філософії серця» Б. Паскаля.

• У чому полягає сенс паскалівського розуміння щастя людини?

• Що таке монада Г. Лейбніца і в чому її відмінність як одиниці буття від атома Демокріта?

• Охарактеризуйте сутність теорії «наперед встановленої гармонії».

• Які основні принципи критики матеріалізму, здійснені Дж. Берклі?

• Розкрийте роль і значущість суб'єктивного пізнання в ідеалістичному сенсуалізмі Дж. Берклі та Д. Юма.

• Окресліть основні положення скептицизму й агностицизму Д. Юма в його концепції причинності.

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Я є, існую - це достовірно. На скільки часу? На стільки, скільки я мислю, бо можливо і те, що я зовсім перестав би існувати, якби перестав мислити. Отже, я, строго кажучи, - тільки мисляча річ, тобто дух, або душа, або розум, або інтелект. А що таке мисляча річ? Це річ, котра сумнівається, розуміє, стверджує, бажає, не бажає, уявляє і відчуває...

...Коли я розумів з великою ясністю і великою досконалістю, що таке віск: чи тоді, коли вперше помітив його і подумав, начебто пізнаю його за допомогою зовнішніх почуттів або завдяки так званому загальному почуттю, тобто здатності уявлення, або ж тепер, коли я ретельно розглянув, що таке віск і яким чином він може бути пізнаний? Звичайно, сумніви щодо цього були б смішні. Невже при першому сприйнятті було б щось чітке, щось таке, яке б не могло подіяти зовсім так само і на почуття будь-якої тварини? Але коли відрізняю віск від його зовнішніх форм і, немовби знявши з нього покривало, розглядаю в оголеному вигляді, то хоча б у моєму судженні й тоді знаходилась яка-небудь помилка, я, звичайно, не в змозі зрозуміти його без допомоги людського духа...

Отже, нарешті, я непомітно досяг того, чого хотів. Бо, як мені тепер стало ясно, тіла, власне кажучи, не пізнаються відчуттями або здатністю уявлення, але одним тільки розумом, і вони стають відомими не завдяки тому, що їх розуміють або досягають думкою.

Існування цієї здатності я прийняв за перше основоположення, з якого вивів чіткий висновок, а саме, що є Бог - творець усього існуючого в світі; а оскільки він є джерелом усіх істин, то він не створив наш розум за природою таким, щоб останній міг обманюватися в судженнях про речі, сприйняті ним ясно і якнайчіткіше».

(Декарт Р. Первоначала философии // Соч.: В 2 т. - М., 1989. - Т. 1. -С. 306-307).

Прочитавши уривок, поясніть, наскільки переконливими для вас є міркування Р. Декарта про роль і можливості людського розуму в пізнанні.

«І сьогодні питання про «причинність», її природу, сутність, форми і межі розуміння не стало прозорішим, ніж це було за часів Юма, хоча більшість людей вважає, що принципи причинно-наслідкових зв'язків їм абсолютно ясні та зрозумілі. Але хіба не з глибини віків нам залишилась у спадок настільки цікава, наскільки і заплутана історія? На змаганнях хтось ненавмисне вбив списом людину. Перікл і Протагор просперечалися цілий день, з'ясовуючи, хто ж винуватий у тому, що сталося: розпорядники змагань, той, хто кинув спис, або ж сам спис?

Мабуть, щоб не зменшувати цікавості до проблеми, спеціалісти з теорії причинності вигадали головоломку про мандрівника, який на півдорозі вийшов з автобуса, що їхав по пустелі, вирішивши закінчити мандрівку пішки. Але в нього було два вороги, кожний з яких дав клятву розправитися з ним. Перший ще в автобусі зумів непомітно підсипати нашому мандрівникові ціанистий калій у фляжку з водою. Другий же, нічого не знаючи про це, довго очікував його в пустелі, а потім влучним пострілом пробив фляжку. Вода з фляжки витекла, і мандрівник прийняв повільну смерть від спраги. З часом обох його ворогів притягли до суду і визнали винними у спробі вбивства. Щодо самого формулювання звинувачення, то суд перебував у скрутному становищі. Ворог № 1 доводив, що всі можливі наслідки його вчинку анульовано через те, що отруйна вода витекла з фляжки. Ворог № 2 наполягав на тому, що його дії не тільки не призвели до смерті потерпілого, але навіть продовжили йому життя. Врешті-решт суду довелося визнати правильною логіку обох міркувань».

(Д. Мічі, Р. Джонстон)

Цікавим елементом цього парадоксу є можливі висновки: 1. Є наслідки, які не мають причин; 2. Є причини, які не мають наслідків, а тому ці причини, будучи причинами, не можуть бути названі причинами. 3. Є причини, що зумовлюють наслідки, які в реалізованому вигляді є наслідками зовсім не цих причини, а зовсім інших.

(Таранов П. С. Анатомия мудрости. В 2 т. - Т. 2. - Симферополь, 1995. - С. 346-347).

Вищезгадана історія завершується тим, що на вимогу присяжних було винесено й окреме визначення, в якому відзначалося, «що тут щось не зовсім так». На вашу думку, що?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Бекон Ф. Новый Органон // Соч.: В 2 т. - Т. 2. - М., 1978.

2. Беркли Дж. Сочинения. - М., 1978.

3. Гусев В. Західноєвропейська філософія XV-XVIII ст. - К., 1995.

4. Декарт Р. Первоначала философии // Соч.: В 2 т. - Т. 1. - М., 1989.

5. Лейбниц Г. В. Новые опыты о человеческом разумении // Соч.: В 4 т. -Т. 2. - М., 1983.

6. Локк Д. Опыт о человеческом разумении // Соч.: В 3 т. - Т. 1. - М., 1985.

7. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века. - М., 1977.

8. Рассел Б. История западной философии. - М., 1959.

9. Соколов В. В. Европейская философия XV-XVII веков. - М., 1984.

10. Спиноза Б. Этика // Избр. произведения: В 2 т. - Т. 1. - М., 1957.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС