Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая

7.7. ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ МАРКСИЗМУ

• Завершує період німецької класичної філософії і одночасно започатковує нове філософсько-політичне вчення (марксизм) Карл Генріх Маркс (1818-1883 рр.). Про незалежність свого філософського вчення від німецької класики вказував як сам Маркс, так і його однодумець і друг Фрідріх Енгельс (1820-1895 рр.), визначаючи діалектику Гегеля та матеріалізм Фейєрбаха як безпосередні теоретичні джерела їхнього вчення. Зв'язок філософії марксизму з німецькою класичною традицією є особливо наочним при розгляді творчої біографії К. Маркса.

Народився він у сім'ї адвоката в м. Трірі, де закінчив у 1835 р. гімназію. В цьому ж році вступив на юридичний факультет Боннського університету, а з 1836 р. по 1841 р. вчиться в Берлінському університеті В 1837 р. зближується з «лівими» гегельянцями, які намагаються робити з філософії Гегеля революційні висновки. Багато часу приділяє вивченню історії філософії. В 1841 р. захищає дисертацію з античності й здобуває диплом доктора філософії. Вплив матеріалізму А. Фейєрбаха повертає Маркса на позиції революційного демократизму. В 1844 р. виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом. З цього часу і до кінця життя (як і його соратник Ф. Енгельс) Маркс присвячує себе теоретичній і практичній роботі щодо втілення своїх ідей у життя.

На початку свого становлення Маркс вважає філософію духовною квінтесенцією епохи, яка, вносячи розум і мудрість у суспільство, повинна сприяти історичному прогресові. Під впливом раціоналізму Просвітництва він підкреслює активну роль особистості в суспільному розвитку, а також підтримує ідеї виховання і освіти мас. Марксу глибоко імпонує гуманістичний пафос матеріалізму Фейєрбаха, його ідеї з реалізації людиною своїх природних здібностей. Гуманізацію відношень людини до природи і людини до людини Маркс пов'язує з викриттям релігії і проповіддю атеїзму.

У праці «Економічно-філософські рукописи 1844 року» Маркс виступає на захист гуманізму, заснованого на ідеї вільної, універсальної творчої сутності людини. Перешкодою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від своєї власної «родової» сутності, людини від людини і людини від суспільства Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для докорінної зміни ставлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї справжньої родової сутності На основі теорії присвоєння Маркс створює гуманістичне, величне вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповідно до її законів і в той же час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття.

Визнаючи людину природною і одночасно суспільною істотою (природа - «частина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина - природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина — це універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. У практичній діяльності, праці проявляється специфічність людського буття, відмінність людини від тварини.

У діяльності людини виділяється два основних моменти: опредметнення і розпредметнення. Оскільки головним визначенням праці є її предметно-чуттєвий характер, то перетворення природи відбувається не через духовність людини, а завдяки тому, що вона як матеріальна, предметна істота діє предметним чином У процесі трудової діяльності людина постійно здійснює опредметнення, тобто перехід властивостей і характеристик живого процесу діяльності суб'єкта в об'єкт, у предметне втілення.

«Мій діалектичний метод у своїй основі не тільки відмінний від гегелівського, але й є його прямою протилежністю. Для Гегеля процес мислення, який він перетворює навіть під іменем ідеї на самостійний суб'єкт, є деміург дійсності. У мене ж, навпаки, ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній».

К.   Маркс

Разом з тим людська діяльність не зводиться тільки до матеріального, чуттєво-предметного процесу, а має і духовний, ідеальний зміст: задум, проект, ідею тощо. Отже, діяльність має соціально-історичний характер, і розпредметнення - це зворотний перехід предметності в живий процес, в дійову здатність, це процес освоєння суб'єктом предметних форм культури, а завдяки їм - також і природи.

Розвиваючи цю думку, Маркс говорить про те, що в процесі діяльності людина не тільки має справу з предметами природи, а й неодмінно використовує продукти людської діяльності (знаряддя праці, систему знань тощо). У трудовій діяльності людини міститься найпростіший соціальний зв'язок, тобто у формі засобів праці людина має справу з іншою людиною. Цей зв'язок актуалізується в процесі розпредметнення продуктів праць Отже,  розпредметнення — це освоєння соціального досвіду людства, перетворення предметних форм на зміст внутрішнього світу людини, її власних сил і здібностей у момент живої праці.

• Концепцію суспільно-історичної, предметно-практичної сутності людини Маркс повертає до гуманістичного ідеалу Канта:, людина не повинна розглядатися іншою людиною як засіб для досягнення своїх цілей, вона повинна ставитися до неї як до головної мети своїх дій. Багатство внутрішнього світу людини залежить від багатства внутрішнього світу інших людей Такий обмін - головна мета міжлюдського спілкування, завдяки чому внутрішня природа особистості суттєво змінюється. З'являється універсально розвинута людина, яка живе в єдності та гармонії з внутрішньою і зовнішньою природою. Досягнення такого гуманістичного ідеалу Маркс пов'язує з ліквідацією приватновласницьких відносин і формуванням відносин нового типу — комуністичних.

Соціальна орієнтація філософських поглядів Маркса дає змогу розширити сферу дії матеріалізму. Матеріалістичний підхід поширюється на ділянку суспільних явищ, що уможливлює розробку теорії матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих

«Зброя критики не може, звичайно, замінити критики зброєю, матеріальна сила повинна бути поновлена матеріальною ж силою; але й теорія стає матеріальною силою, як тільки оволодіває масами. Подібно до того як філософія знаходить у пролетаріаті свою матеріальну зброю, так і пролетаріат знаходить у філософії свою духовну зброю».

К. Маркс

відносин між людьми слід пояснювати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі - і політичний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На думку Маркса, не ідеї і теорії є причинами історичних змін реальності Відображаючи реальну дійсність, вони можуть бути застосовані лише тоді, коли в цій реальності створяться відповідні умови.

• На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, які утворюють ступені історичного прогресу первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність цієї формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

• Умовою переходу від однієї формації до іншої є класова боротьба. Маркс визнавав, що нове, привнесене ним, полягає в такому міркуванні. Існування класів пов'язане лише з певними історичними фазами розвитку виробництва; класова боротьба з необхідністю веде до диктатури пролетаріату; сама ця диктатура становить лише перехід до знищення будь-яких класів і до безкласового суспільства. З теорії класів бере початок теорія необхідності соціальної революції, «локомотиву історії».

На основі цих розробок марксизм формулює своє вчення про ідеологію. Ідеологія - насамперед «брехлива свідомість», джерело якої не в помилках людей, не в сфері свідомості, а в соціальній дійсності. Вона відображує дійсні суперечності історичного процесу, але в тих їх проявах, коли панує відчуження, коли дійсні відношення перевернуто з ніг на голову. Ідеологія має соціально-класову сутність, оскільки є результатом соціальної диференціації суспільства. Вона виникає разом з виникненням класів, є теоретичною формою відображення і вираження їх інтересів. Класовий характер обумовлює односторонній, суб'єктивний характер ідеологічних конструкцій, в яких відбувається свідомий відбір матеріалу. Ідеологія прагне своє однобічне уявлення дійсності видати за ціле, за найбільш повну картину дійсності.

• Головним фундаментальним принципом філософської системи марксизму стає принцип практики, 3 позицій цього принципу аналізується й оцінюється вся попередня філософія, дається позитивне вирішення багатьох проблем, поставлених німецькою класичною філософією. Первинність практики щодо всього духовного світу дає змогу пояснити найскладніші соціальні процеси і культурні явища. Маркс і Енгельс прагнули підкреслити активну, діяльну, перетворюючу позицію людини в цьому світі. Обґрунтування понять «праця», «виробництво» мало цю мету, але основоположними філософськими принципами це не стало. Завдяки поняттю «практика» виявляються багатоманітні форми взаємодії людей з природою і одного з одним у процесі матеріального і духовного виробництва. Практика — це вияв сукупної діяльності людства щодо перетворення природи, формування соціальних відносин, взаємозв'язку і взаємодії людей між собою. Вона характеризує процес праці в єдності соціально-історичних умов, завжди має суспільний характер, у марксистській філософії виступає як всесвітньо-історичне явище.

Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс вважає носієм цього перетворення пролетаріат. Звідси чіткість і однозначність понять «виробничі відносини», «базис» і «надбудова», «соціалістична революція», «диктатура пролетаріату». Чіткість концептуальних положень, ясність практичного спрямування, масштабність перспективи і, головне, єдність теоретичних висновків із результатами «практичного» осмислення цих проблем пролетарською масою зумовили надзвичайну популярність марксизму в робітничому середовищі, поширення його як соціальної філософії, світогляду та ідеології пролетаріату.

У теорії пізнання принцип практики тлумачиться конкретніше і вужче. Практика виступає як матеріально-чуттєва діяльність щодо перетворення природи і суспільних відносин, становить основу і рушійну силу пізнання всієї науково-теоретичної діяльності. Практичні потреби людей - головний стимул для розвитку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх використання.

Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення. Але практика - не тільки стимул для розвитку пізнання і засіб його застосування, а й початкова форма його одержання. На ранніх етапах людина дізнавалась про ті чи інші властивості предметів у процесі виробничої трудової діяльності. Пізніше формою одержання нового знання став експеримент як форма матеріальної взаємодії речей, на основі якої виявляються ті чи інші їх властивості.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається як відповідність думки, наших знань про світ самому світові, об'єктивній дійсності. Щоб відрізнити істину від хибної думки, необхідно з'ясувати, наскільки наше знання відповідає об'єктивній дійсності.

Кожна істина об'єктивна. Це означає, що зміст знання збігається з об'єктивною дійсністю і в цьому плані не залежить від свідомості суб'єкта. В той же час істина суб'єктивна за формою вираження. її оформлення (об'єктивізація) у зовнішньому світі, у сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулюють цю теорію. Отже, значення об'єктивної істини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об'єктивна дійсність.

Разом з тим виникає проблема абсолютної істини, яка починається з питання: чи може об'єктивна істина бути виражена в людських знаннях відразу, повністю, чи може безмежний світ бути «замкнений» в остаточні форми знання? Відповідь проста: абсолютна істина недосяжна, оскільки світ нескінченний і невичерпний. З цього твердження може випливати висновок про неможливість для людства одержати повне і достовірне знання про світ. Тобто в остаточних межах пізнання світу неможливе. Згадаймо «феномени» і «ноумени» Канта, прагнучи перебороти їх як агностичні настанови, Ф. Енгельс стверджував, що ніякої різниці між явищами і річчю в собі не існує, а існує суперечність між тим, що ми знаємо і чого не знаємо. Мислячи діалектично, ми не передбачаємо наше знання готовим і незмінним Слід розглядати конкретно, як із незнання з'являється знання, яким чином неістинне, неповне знання стає більш повним і більш точним.

Ця проблема вирішується на основі діалектики абсолютної і відносної істини. Оскільки в кожній науковій теорії міститься момент об'єктивного змісту, збіг думок із дійсністю, то в ньому є момент абсолютної істини. Але самі теорії або інші форми знання мають відносний характер. Вони формують істину в певних історичних конкретних перехідних формулах, теоріях. З цієї позиції розвиток пізнання є довготривалим процесом досягнення відносних істин, що приводить до збагачення людського знання. В такому випадку абсолютна істина є безмежною сумою відносних істин, які людство формулює упродовж усього історичного розвитку, і цей процес не може завершитись.

Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об'єктивної істини. Як матеріально-чуттєва діяльність людей, практика може набувати значення безпосередньої дійсності, в якій об'єднується і співвідноситься об'єкт з дією, тобто те, що виробляється чи встановлюється у зв'язку з думкою про нього. Саме в такій дії і виявляється істинність думки.

• У 60-70-ті роки XIX ст. марксизм стає провідним вченням соціалістичного революційно-пролетарського руху. Але на перший план у ньому тепер виступають політична теорія ( «науковий соціалізм») та економічна теорія («політична економія»). Зрозуміла мова економічних категорій забезпечила пріоритет економічного (матеріального) перед духовним. А філософія відступила в тінь політичного та економічного вчення Маркса. Внаслідок подальшого розвитку під впливом практичних, партійно-політичних інтерпретацій, економічного та природничо-«натуралістичного» акцентування, численних примітивізуючих аберацій масової свідомості, здійснених філософськи «стерильними послідовниками», вихідну гуманістичну філософську позицію Маркса було фактично «поховано» під глибоким шаром ідеологічних, політичних, «натуралістичних» деформацій.

ВИСНОВКИ

Німецька класична філософія є вершиною поступу людського духу. Головним досягненням її була діалектика, яка відкрила перед пошуковою думкою нові горизонти. Світ - суперечливе ціле, яке розвивається завдяки діалектичній логіці. Було знайдено специфічну мову філософії як науки, проголошено активність свідомості, показано вторгнення суб'єкта в об'єкт та їх безперервну взаємодію. У німецькій класичній філософії було обгрунтовано ідею суспільної закономірності, вказано на економіку як на сферу її найяскравішого вияву. Творчість, праця, знаряддя праці стали предметом філософського розгляду. Значення німецької класичної філософії неоціненне і як спроби побачити в історії людства закономірні етапи прогресивного розвитку, який, у свою чергу, з необхідністю приводить до правопорядку, і благо людини проголошується найвищою турботою філософії. В етиці виникла ідея обов'язку як абсолютного спонукального мотиву моральної поведінки. Вперше у філософії було поставлено проблему ідеалу. Але, як не парадоксально, довівши ідеалізм до свого логічного завершення, Гегель тим самим показав його вичерпаність і обмеженість. Тому з другої половини XIX ст. у західній філософії основного значення починають набувати школи і течії неідеалістичного напрямку, хоча вплив гегельянства на деякі з них, наприклад марксизм, не викликає сумніву. Проте як би там не було, але, підвівши певну рису під філософією Нового часу, в якій людину знали тільки як природне тіло, наділене нетілесною душею, мислителі німецької класики саме з людського духу, духовної діяльності людини виводять весь навколишній світ -як природний, так і культурний. Зміщення акценту з аналізу природи на дослідження людини як автономного світу робить німецьку класичну філософію видатним явищем в історії західної культури філософського мислення.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

• Охарактеризуйте основні духовні джерела німецької класичної філософії.

• У чому полягає «коперниканський переворот», здійснений у філософії І. Кантом?

• Визначте поняття «суб'єкта» і «об'єкта» у філософській концепції Й. Г. Фіхте.

• Яке основне досягнення раціоналістичного ідеалізму Ф. Шеллінга?

• Окресліть основні принципи філософської системи Г. Гегеля. У чому її велич і суперечності?

• Що покладає в основу філософського розуміння дійсності Л. Фейербах?

• Визначте досягнення і недоліки марксистської концепції «реального гуманізму».

ПРОБЛЕМНЕ ЗАВДАННЯ

«Предмети, які даються нам досвідом, незрозумілі для нас із багатьох поглядів, і на багато питань, на які наводить нас закон природи, якщо їх довести до певної глибини (але завжди з подібними законами), не можна дати відповідь, як, наприклад, на питання про те, чому речовини притягують одна одну. Але коли ми зовсім залишаємо природу або ж, простежуючи ланцюг її зв'язків, виходимо за межі будь-якого можливого досвіду, отже, заглиблюємося в сферу чистих ідей, тоді ми не можемо сказати, що предмет нам незрозумілий і що природа речей пропонує нам невирішувані завдання. Адже в цьому випадку ми маємо справу зовсім не з природою або взагалі з даними об'єктами, а тільки з поняттями, які мають джерело виключно в нашому розумі, та з чисто мисли-тельними сутностями, відносно яких усі завдання, що випливають з їх поняття, повинні бути вирішені, тому що розум може і повинен у будь-якому разі давати собі повний звіт у своєму власному діянні. Через те що психологічні, космологічні та теологічні ідеї є тільки чисті поняття розуму, що не можуть бути дані ні в якому досвіді, то питання про них, запропоновані нам розумом, стають не предметами, а тільки максимами розуму заради його власного задоволення, і на всі ці запитання обов' язково може бути дано належну відповідь, якщо показати, що вони є основоположеннями, які служать для того, щоб довести застосування нашого розсудку для повної ясності, завершеності та синтетичної єдності, а тому значущі тільки для досвіду, але для досвіду, взятого в цілому. Хоч абсолютна сукупність досвіду і неможлива, однак тільки ідея сукупності пізнання за принципами може взагалі надати пізнанню особливий вид єдності, а саме єдності системи, без якої наше пізнання є лише чимось фрагментарним і непотрібним для вищої мети (яка завжди є лише системою всіх цілей)...

Отже, трансцендентальні ідеї виражають дійсне призначення розуму, а саме, як принципу систематичного застосування розсудку. Якщо ж приймають цю єдність способу пізнання як єдність об'єкта, що пізнається, якщо цю єдність, що, власне, є суто регулятивною, вважають конститутивною і уявляють, начебто завдяки цим ідеям можна розширити своє знання далеко за межі будь-якого можливого досвіду... - то це не більш як помилка в оцінці власного призначення нашого розуму і його основоположень, це діалектика, яка, з одного боку, заплутує застосування розуму в досвіді, а з другого - приводить розум до суперечностей із самим собою».

(Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может появиться как наука // Соч.: В 8 т. - Т. 3. - М., 1994. - С. 112-113.).

Чи погоджуєтесь ви з міркуваннями І. Канта про регулятивну роль розуму стосовно досвіду?

ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ

1. Волков Г. Сова Минервы. - М., 1973.

2. Гегель Г. В. Ф. Энциклопедия философских наук. - Т. 1-3. - М., 1973.

3. Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. - М., 1978.

4. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії // Маркс К., Енгельс Ф. - Твори. - Т. 21.

5. История диалектики. Немецкая классическая философия. - М., 1978.

6. Кант И. Пролегомены ко всякой будущей метафизике, которая может появиться как наука // Соч.: В 8 т. - Т. 3. - М., 1994.

7. Марксизм: pro і contra. - М., 1992.

8. Фейербах А. Сущность христианства // Избранные философские произведения. -В 2 т. - М., 1955. - Т. 1.

9. Фихте И. Г. Факты сознания. Назначение человека Наукоучение. - Минск -Москва, 2000.

10. Шеллинг Ф. В. И. Система трансцендентального идеализма // Соч. - В 2 т. -М., 1987. - Т. 1.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Образовательный портал
Правила користування
Продажа баннеров УБС