Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

8.5. ПСИХОАНАЛІЗ 3. ФРЕЙДА

• Ірраціоналістичні тенденції «філософії життя» продовжує та поглиблює психоаналітична філософія. її емпіричною базою став психоаналіз, який виник у рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів методом катарсису, або самоочищення. Основоположником психоаналізу є австрійський лікар-психопатолог і психіатр Зигмунд Фрейд (1856-1939 рр.). Народився він у Моравії (Чехія), в колишній Австро-Угорській імперії. Майже все життя прожив у Відні, де закінчив спочатку гімназію, а потім медичний факультет Віденського університету. Фрейд розпочав свою наукову діяльність як фахівець з фізіології та неврології, але тяжке матеріальне становище змусило залишити «чисту науку». Він став лікарем-психіатром і з'ясував, що знання анатомії та фізіології практично нічим не можуть допомогти при лікуванні неврозів Упродовж 1885-1886 рр. стажувався в Парижі, у клініці знаменитого Шарко. Повернувшись до Відня, він намагається слідом за французькими учителями з терапевтичною метою застосувати гіпноз, але невдовзі впевнюється, що межі дії гіпнозу досить вузькі. Поступово Фрейд розробляє власну психотерапевтичну техніку, метод «вільних асоціацій». У 1899 р. виходить з друку фундаментальна праця «Тлумачення сновидінь», яка й досі є «біблією» психоаналізу. Згодом з'являється багато книг і статей Фрейда з найрізноманітніших проблем медичної психології. Навколо нього збирається гурток послідовників, який у 1908 р. перетворюється на «Віденське психоаналітичне товариство». Незважаючи на критику, психоаналіз виходить з «підпілля», і в тому ж 1908 р. відбувається І Міжнародний психоаналітичний конгрес, а в 1910 р. створюється і Міжнародна психоаналітична асоціація, що. існує й донині. До самої смерті Фрейд керував армією однодумців і послідовників, що постійно зростала І досі праці Фрейда є теоретичною основою для більшості психоаналітиків. У 1938 р. після об'єднання Австрії з гітлерівською Німеччиною Фрейд і його сім'я як євреї переслідувалися, він змушений був емігрувати до Англії, де й помер у 1939 р. Найважливіші праці Фрейда: «Тотем і табу», «Я і Воно», «Психологія мас і аналіз людського Я», «Незадоволення культурою».

• До Фрейда класична психологія вивчала прояви свідомості у здорової людини. Як психопатолог, вивчаючи характер і причини неврозів, Фрейд наштовхнувся на ділянку людської психіки, яка раніше не вивчалась, але мала велике значення для життєдіяльності людини, - це «несвідоме». На думку Фрейда, більшість наших бажань і прагнень несвідомі. У сновидіннях, гіпнотичних станах, у фактах нашої поведінки: описках, обмовках, неправильних рухах тощо - знаходить вираження «несвідоме». Людська психіка, за Фрейдом, - структура з трьома головними рівнями: несвідоме, підсвідоме і свідоме. Створена Фрейдом модель особистості виступає як комбінація трьох головних інстанцій. «Воно» (id) - глибинний пласт несвідомих нахилів, сукупність інстинктивних потягів, основа діяльності індивідів; «Я» (Ego) - сфера свідомого, яке відділилося від «Воно» в процесі еволюції з метою адаптації до зовнішнього середовища, посередник між «Воно» і «зовнішнім світом». «Над-Я» (Super ego) 3являється в момент виникнення людського суспільства, воно, немовби вища істота в

людині, включає засвоєні індивідом соціально значущі норми і заповіді, соціальні заборони влади, батьків і авторитетів. Ця психічна інстанція успадковується й актуалізується у відносинах зі своїми батьками в психіці кожної людини. «Над-Я» одержує енергію від інстинктивних прагнень, разом з тим «Над-Я» — саме та інстанція, яка пригнічує інстинктивні потяги, жорстко обмежує та спрямовує діяльність «Я». «Над-Я» - джерело почуття вини і мук совісті. «Несвідоме» Фрейд вважає центральним компонентом, який відповідає суті людської психіки, а свідоме - лише особливою інтуїцією, надбудованою над «несвідомим». На думку Фрейда, глибинний пласт людської психіки функціонує на основі природних інстинктів, «первісних прагнень» з метою одержання найбільшого задоволення. Основою первісних потягів виступають сексуальні нахили, які Фрейд називає «лібідо» (прагнення, бажання, пристрасть). Вони охоплюють усю сферу людської любові, включаючи батьківську любов, дружбу і навіть любов до

«Якщо в справі підкорення природи людство рухалося шляхом постійного прогресу і цілком законно може очікувати ще більшого в майбутньому, то важко констатувати аналогічний прогрес у справі упорядкування людських взаємовідносин. Потрібно, по-моєму, рахуватися з тим фактом, що у всіх людей мають місце деструктивні, тобто анти-суспільні й антикультурні тенденції і що у більшості індивідів вони досить сильні, щоб визначити собою їхню поведінку в людському суспільстві».

3. Фрейд

Батьківщини. Пізніше висувається гіпотеза, що діяльність людини обумовлюється наявністю як біологічних, так і соціальних прагнень, в яких домінуючу роль відіграють так звані «інстинкт життя» — «ерос» та «інстинкт смерті» — «танатос». Доповненням «лібідо» виступає також агресивне начало - «мортидо». У процесі розвитку індивіда «лібідо» локалізується в різних зонах людського тіла. Спочатку воно аутоеротичне, згодом переноситься на зовнішній об'єкт, на іншу людину.

На основі концепції несвідомого Фрейд визначає таке важливе положення психоаналізу, як вчення про дитячу сексуальність, або «комплекс Едіпа», в якому «збігаються початок релігії, моральності, суспільства та мистецтва». Джерелом «комплексу Едіпа» став давньогрецький міф про фіванського царя Едіпа - сина царя Фів Лая та Іокасти. Лаю було віщування від Аполлона про смерть від руки власного сина, і він звелів дружині кинути новонародженого на горі Кіферон, проколовши немовляті сухожилля ніг. Але служник, отримавши таке завдання від цариці Іокасти і не знаючи справжньої причини наказу, пожалів дитину і віддав її знайомому коринфському пастухові. Той відніс дитину до свого бездітного царя Поліба, який назвав хлопчика Едіпом (з припухлими ногами) і виховав як власного сина. Коли Едіп виріс, один з жителів Коринфу назвав його підкидьком, і хоч як прийомні батьки заспокоювали юнака, він усе ж вирушив до Дельфійського оракула, щоб дізнатися про своє походження. Оракул дав пророцтво, що йому судилося вбити батька і одружитися з матір'ю. Не сміючи повертатися до Коринфу, який він вважав своєю батьківщиною, Едіп вирушив на чужину в пошуках щастя. На перехресті трьох доріг він зустрів поважного пана у супроводі слуг і під час сварки вбив усіх, крім одного слуги, який врятувався і повернувся до Фів, де розповів, що цар Лай (а це був він) загинув від рук розбійників, Подорожуючи далі, Едіп дійшов до Фів, відгадав загадку чудовиська Сфінкса, за що вдячні жителі Фів обрали його своїм царем і за традицією віддали за дружину вдову Лая. Так здійснилося пророцтво Дельфійського оракула Едіп упродовж двадцяти років щасливо жив з Іокастою (своєю матір'ю), маючи дітей. Коли ж Едіп дізнався правду про своє походження, він виколов собі очі золотою шпилькою з одягу Іокасти, яка з горя заподіяла собі смерть, і як вигнанець полишив Фіви. Незважаючи на ганьбу, сліпого батька супроводжувала його дочка Антігона

Посилаючись на міф, Фрейд стверджує, що у відносинах Едіпа та його матері розкривається споконвічна людська трагедія сексуального потягу сина до матері. Фрейд робить цікаве дослідження про Достоєвського. Відомо, що великий письменник страждав від епілепсії, напади якої почалися ще в юності, відразу після вбивства селянами його батька-нелюда, припинилися на каторзі і знову відновилися після неї. Висновок: напади - кара за несвідоме чи, може, свідоме бажання смерті батькові, який знущався з матері І це бажання матеріалізувалось у вбивстві батька селянами. У Сибіру Достоєвський у цьому покаранні не мав потреби, оскільки одержав кару від царя як заслужену за свій гріх щодо батька, а потім напади хвороби знову відновилися. Замість самопокарання Достоєвський дав себе покарати заступникові батька

Пізніше формується протилежний варіант «комплексу Едіпа » - сексуальний потяг дочки до батька («комплекс Електри»). За давньогрецьким міфом, Електра була донькою царя Агамемнона та Клітемнестри. Коли Агамемнон пішов на Троянську війну, Клітемнестру спокусив Егісф, ворог Агамемнона, і намагався вбити Ореста, брата Електри, якого вона врятувала Після повернення Агамемнона з Трої за допомогою обману Егісфові вдалося його вбити, але Електра допомагає Оресту вбити Егісфа та Клітемнестру, помстившись таким чином за батька

Початки «комплексу Едіпа» Фрейд відносить до епохи первісного ладу, вбачаючи у ньому пробудження почуття вини за первородний гріх. На думку Фрейда, «комплекс Едіпа» - основа релігії та моральності Зокрема, трагедія Софокла «Цар Едіп» стала зразком розуміння трагічного як однієї з провідних категорій естетики в епоху, коли міфологія була панівною формою ідеології. Софокла цікавило насамперед, чи може людина (якщо вона така, якою повинна бути людина) пасивно підкоритися своїй долі через те, що неможливо уникнути неминучого; чи вона повинна до кінця дотримуватися морального обов'язку.

Фрейд вважає, що «комплекс Едіпа», крім можливостей його виявлення як несвідомого стимулу активності людини, може породити і своєрідну зворотну реакцію. Так складається гамлетівський тип особистості: Гамлет не може підкоритися голосу розуму і помститися за смерть батька, оскільки ненависть, яка мала б пробудити його до помсти, змінюється у нього самодокорами і муками совісті. Гамлет усвідомлює, що він не кращий за злочинця, якого повинен покарати.

Аналізуючи проблему «мортидо», Фрейд вважає агресивність вродженою і невикоренимою рисою людини. Приглядаючись до будівництва соціалізму в СРСР у 1930-ті роки, Фрейд пише, що комуністи помилково вважають людину доброю від природи, але зіпсованою інститутом приватної власності. Знищення приватної власності не вирішує проблему агресивності, тому вчення про всезагальну рівність є «безмірною ілюзією», адже сама природа встановила нерівність фізичних та розумових здібностей.

Одне з важливих понять у теорії Фрейда - «витіснення» (пригніченість, репресія). Це процес переміщення небажаних уявлень у сферу несвідомого. Оскільки уявлення, які витісняються, зберігають усю свою енергію, вони прагнуть повернутися до свідомості, яка чинить опір. Виходячи з цього, Фрейд вводить поняття «сублімації», що являє собою процес, який веде до розрядки енергії інстинктів у неінстинктивних формах поведінки. Цей процес включає переміщення енергії від об'єкта інстинктивних прагнень до об'єктів іншого роду; трансформацію емоцій, які супроводжують діяльність (десексуалізація, дезагресифікація); звільнення діяльності від диктату інстинктів; перетворення діянь на соціально допустиму форму. За допомогою поняття «сублімація» Фрейд намагається вивести вищі психічні функції з нижчих, пояснити такі явища, як наукова діяльність, художня творчість, філософське пізнання істини тощо. На його думку, внутрішні психічні конфлікти, дитячі комплекси, невротичні симптоми перетворюються на художню творчість. «Сублімація», з точки зору психоаналізу, - один з найкращих засобів вирішення психічних конфліктів, які в противному разі призвели б до неврозу.

Фрейд вважав, що психоаналіз може бути використаний для пояснення і врегулювання суспільних процесів. Зокрема, людина може оволодіти своїми інстинктами, пристрастями і свідомо керувати ними в реальному житті. Завдання психоаналізу, на його думку, якраз і полягає в тому, щоб несвідомий матеріал людської психіки перевести у сферу свідомого і підкорити своїм цілям.

Тяжіння до Фрейда стало для багатьох свого роду противагою, яка компенсувала відвернення від Маркса, опримітивізованого в період ленінської і постленінської бюрократії та казенщини. Фрейд, на думку французького дослідника Р. Дадуна, став демоном, який наніс своїм пансексуалізмом ще один удар по нарцисизму, властивому людству. Це був третій удар - після Коперника, який виступив проти космологічного антропоцентризму (населена людьми Земля не є нерухомим центром Всесвіту), і Дарвіна, який своєю «мавпячою» теорією походження людини підірвав антропоцентризм біологічний. Фрейд зруйнував антропоцентризм психологічний і опосередковано поведінковий, особливо наявний у світі сучасної науки, яка вбачає в «несвідомій» сексуальності джерела як альтруїзму, так і агресивності людини.

Концепція Фрейда стала однією з вихідних і визначальних у переході від романтичного гуманізму, на який хворіло і, можливо, хворіє людство (марксизм - різновид такого гуманізму), до гуманізму реалістичного з елементами неминучого трагізму у можливих історичних прогнозах

• Ідеї Фрейда знайшли подальший розвиток у неофрейдизмі, зокрема в теорії Карла Густава Юнга (1875-1961 рр.), одного з його найближчих учнів. Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що Фрейд невиправдано звів всю людську діяльність до біологічно успадкованих інстинктів, - вони мають не біологічну, а суто символічну природу. В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме» начало людства і можуть бути відкриті як у магічних віруваннях первісних людей, так і в усіх релігіях світу. Аналізуючи питання художньої творчості, Юнг величезне значення надає міфові як своєрідному джерелу мистецтва і «несвідомому», яке визначає процес створення образу. Акцентуючи увагу на значенні міфу і несвідомого психічного в мистецтві та творчості, Юнг вважає, що діяльність художника повинна розглядатися поза активними, цілеспрямованими, свідомими психічними діями.

Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», властивого всім народам, націям, расам, яке впливає на становлення індивідуальної свідомості, Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стереотипи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинктивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт). У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом. Інтроверсія -процес, при якому суб'єкту належить визначальна цінність. У структурі кожного з цих двох типів ми знаходимо конкретний вияв інтелектуальних, емоційних, сенсорних, інтуїтивних здібностей. Особливого значення Юнг надає інтуїтивним здібностям з притаманним їм, як він вважає, несвідомим -ірраціоналізмом і суб'єктивністю. Юнг підкреслює роль інтровертної інтуїції, яка створює особливі типи особистостей: мрійника, фантаста, ясновидця і художника.

К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несвідомим: перше відображає досвід окремої людини і складається з переживань, які колись були свідомими, але втратили свій свідомий характер внаслідок забуття чи пригнічення. Колективне несвідоме — це загальнолюдський досвід, характерний для всіх рас і народів, у якому заховано сліди пам'яті людського минулого, а також долюдський тваринний стан.

Поєднавши у своїй теорії ідеї міфу-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнг акцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїцію - ірраціональну, несвідому - Юнг перетворює на містичну силу, яка спонукає до творчості.

• Послідовники психоаналітичної філософії неофрейдисти Альфред Адлер (1870-1937 рр.), Еріх Фромм (1900-1980 рр.) на основі базових ідей цієї теорії прагнули пояснити соціальне влаштування життя людей. Наприклад, Е. Фромм намагається синтезувати ідеї молодого Маркса з екзистенціалізмом і психоаналізом. В особистості немає нічого вродженого, всі її психічні прояви - це наслідок перебування в різних соціальних середовищах. На відміну від марксизму, Фромм виводить характер формування не від впливу соціального середовища, а з «подвійності» людського існування: «екзистенціального» та «історичного». В екзистенціальному бутті людина перебуває між життям і смертю, на суперечності життя реагує різноманітними способами відповідно до свого характеру і культури.

• Історичні суперечності, що є необхідною частиною людського існування, створюються і вирішуються людиною як у процесі її власного життя, так і в процесі історичного розвитку. Як пропагандист «здорового суспільства», усунення історичних суперечностей Фромм пов'язує зі створенням гуманістичного суспільства. Він покладає великі надії на введення «гуманістичного планування», активізації індивіда шляхом створення методів «гуманітарного управління», поширення нових форм «психодуховної орієнтації». Фромм висуває ідею створення невеликих спільностей, які відзначатимуться власною культурою, стилем життя, манерою поведінки, заснованих на загальних «психодуховних орієнтаціях». У результаті зникне експлуатація, такі відносини між людьми, як панування та підкорення.

«Важливі не гіпотези про природу та її творіння, а благо людської душі; і сьогодні це настільки ж істинно, як у часи Вед або Будди».

Е. Фромм



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС