Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

17. Структуралізм

Своєю появою в другій половині XX ст. у Франції структуралізм відтіснив на другий план модні і популярні екзистенціалізм, персоналізм, феноменологію. На противагу суб'єктивно орієнтованій філософії екзистенціалізму, яка відкрито протиставила себе науці і науковому методу, структуралізм виступив під гаслом об'єктивності і наукової строгості. У зв'язку з цим багато хто сприйняв його як сучасний світогляд, співмірний з епохою науково-технічної революції.

Слово структура розуміється як спосіб організації внутрішніх відношень системи. В науці «структуралізм» протиставляється «атомізму». Філософський структуралізм починається там, де атомарне вважається вторинним щодо структур, тобто систем відношень. Структуралісти не приймають традиційного філософствування, котре, як правило, починається з розгляду речей, ідей, суб'єкта, об'єкта, свідомості. їх передусім цікавлять закони функціонування системного, тобто поділеного на елементи, цілого. Решта розглядається як моменти вже згадуваних законів.

Ключові слова

структуралізм, лінгвістика, структурний аналіз, структурна антропологія, надраціоналізм, бінарний, психотерапія, знакова система, редукціонізм, постструктуралізм

17.1. МОВА І ЗНАК У СТРУКТУРАЛІЗМІ

«Завдання філософії полягає в розумінні буття по відношенню до нього самого, а не по відношенню до «Я».

К. Леві-Строс

Друга половина XX ст. ознаменувалася більш явним і відчутним впливом досягнень науково-технічного прогресу. Вимогою дня став не суб'єктивізм, а об'єктивність, наукова чіткість і визначеність. Тому в 60—70-ті рр. XX ст. у західній філософії на перший план виступає структуралізм, який узяв на себе роль наукової філософії. Він об'єднує ряд напрямів соціо-гуманістичного пізнання, пов'язаного з виявленням структури, яка зберігає стійкість своїх елементів у складі цілого.

Головні представники філософського структуралізму - К. Леві-Строс, Ж. Лакан, М. Фуко (останній у певний період своєї творчості визнавав близькість до структуралізму). Структуралістів об'єднує спільна методологічна установка на прийняття структурного аналізу як провідного методу дослідження. Пріоритетним вважається вивчення не змісту, а форми, не елементів, а зв'язків між елементами. Структуралісти переконані, що наукове соціально-гуманітарне пізнання повинно спиратися на методи природничих і точних наук, оскільки культурне утворення розглядається як аналогічний природний об'єкт. Особливість культурного об'єкта в тому, що він має глибинну структуру, створену колективним несвідомим, і є основою тієї чи іншої знаково-символічної системи.

Філософи обґрунтовують структуралістський підхід, поширюючи його на розуміння культури в цілому. Суть філософського структуралізму полягає в ідеї про те, що основу культурних об'єктів утворює структура, котра розуміється як сукупність зв'язків і відношень, які об'єднують елементи. Ці елементи є безособовими, безпосередньо не спостерігаються, вони інваріантні, тому залишаються незмінними, хоча їх прояви різнорідні і мінливі.

Структуралісти вважають, що саме культуру влаштовано за принципами організації і функціонування природної мови. Вона сама є мовою в широкому значенні - складною, знаково-символічною системою. її структури, залишаючись здебільшого прихованими від людини, тим не менше спрямовують її діяльність, подібно як форми мови організовують повсякденне мовне спілкування. Наприклад Мартин Боруля з п'єси І. Карпенка-Карого говорить прозою, не підозрюючи про це.

Першим структуралістом часто називають К. Маркса; на його думку, окрема людина є ансамблем усіх тих суспільних відношень, які вона уособлює. Характеризуючи структуралізм, М. Мерло-Понті говорив, що соціальні феномени є не речами, не ідеями, а структурами. Проте не структуралістські ідеї Маркса відіграли вирішальну роль у розвитку структуралізму. Структури Маркса жорстко «прив'язані» до матеріального виробництва. Але вже до середини XX ст. завдяки працям А. Вітгенштейна і М. Гайдеггера у філософії відбувся так званий лінгвістичний поворот, згідно з яким вихідним об'єктом філософського аналізу стала мова. З урахуванням цього стає зрозумілим, чому в своїх філософських пристрастях структуралісти стали надавати перевагу мовним структурам

У цьому зв'язку вирішального значення набули ідеї швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра (1857-1913 рр.). Він розглядав мову як знакову або се-міологічну (від грец. сема - знак) систему. Мова - соціально-культурне явище. Вона не заснована на природному положенні речей. Мовні знаки не схожі на те, що вони повинні визначати. Звідси випливає найбільш фундаментальний закон мови: «один член ніколи сам по собі нічого не означає». Знаки а і b один без одного нічого не можуть означати.

Мовні знаки мають смисл тільки у взаємовідношеннях один з одним і, таким чином, через свої відмінності. Слово набуває смислу в мові завдяки своїй відмінності від інших слів. Важливим є відношення слів одне до одного, а не та матеріальна форма, в якій вони знаходять вираження, наприклад завдяки письму або розмові. Значення лінгвістичного знака визначається його місцем у реченні тексту.

Реконструювання поглядів Соссюра, переконання в тому, що немає більш важливої соціальної складової, ніж мова, наводило на нетривіальну думку: за своєю структурою, внутрішньою

«Елементи мови як визначальні співвідносяться передусім не з предметами, а з уявленнями і поняттями людей. Люди розуміють одне одного тільки в мові, в осягненні її життя».

Ф. де Соссюр

впорядкованістю явища, які вивчаються, подібні до мови. Саме ця ідея стала лейтмотивом досліджень таких видатних структуралістів, як Леві-Строс і Лакан, Показовим є аналіз структуралістами людини. Вони називають оманливим, хибним класичний образ людини - свідомого, творчого суб'єкта культури, який раціонально визначає лад життя. Загострюючи свою позицію, структуралісти стверджують: говорить не людина, а мова, діє не особистість, а безособова структура. В цьому розумінні витлумачуються широко відомі висловлювання М. Фуко про «смерть людини», «смерть суб'єкта». Такі погляди структуралістів характеризуються як «теоретичний антигуманізм».

Філософський структуралізм значною мірою є реакцією на суб'єктивізм та індивідуалізм екзистенціалізму, ідеї якого (особливо у філософії Ж.-П. Сартра) набули у Франції 50-60-х років XX ст. форми політичного радикалізму і були достатньо популярними. На думку структуралістів, екзистенціалізм є крайнім проявом укоріненої в класичній філософії і поезії того, що людський світ будується на самосвідомості суб'єкта. Початок хибному твердженню поклав Р. Декарт, висунувши тезу: «Cogito ergo sum» («Мислю, отже, існую»).



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС