Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая

19. Філософська думка Росії

Російська філософська думка зароджується в XI ст. за часів існування Київської Русі під впливом введення християнства. Вона має спільних з українською філософською думкою представників, зокрема Київського митрополита Іларіона, який у своїй богословсько-історичній концепції обґрунтовує входження «землі руської» в загальносвітовий процес «торжества божественного світла». Після повалення татаро-монгольського ярма у процесі утворення та формування Московського царства розвиток філософської думки відбувався у руслі морально-практичних настанов і обгрунтування особливого призначення православної Русі. Найбільш характерним у цьому відношенні є вчення ігумена Філофея про «Москву як третій Рим» (а четвертому не бувати), яке виникло під час правління князя Василя III і стверджувало думку, що саме Московська Русь є спадкоємицею римської та візантійської культур.

Разом з тим аналіз історичних джерел показує, що про розвиток філософії в Росії в ХІ-ХУІІІ ст. можна говорити з великим упередженням. Це відзначає і російський дослідник М. О. Лосський, який свою «Історію російської філософії» починає з XIX ст. З цього періоду російське філософське мислення демонструє ряд оригінальних концептуальних позицій, орієнтованих на загальнолюдські цінності християнства.

Ключові слова

«слов'янофіли», «західники», соборність, «містичний демократизм», община, революційний радикалізм, нігілізм, всеєдність, космічний розум, боголюдство, ірраціональна свобода, гносеологічна координація, християнський ідеалізм

19.1. ФІЛОСОФСЬКІ ОРІЄНТАЦІЇ «СЛОВ'ЯНОФІЛІВ» І «ЗАХІДНИКІВ»

«Достоєвський критично ставився до слов'янофілів і цінив західників за їхній новий досвід, за динамізм волі, за ускладнену свідомість. Для нього слов'янофіли не розуміють розвитку. Він обстоює трагічний реалізм життя проти застиглою ідеалізму слов'янофілів».

М. Бердяєв

Особливості політичного існування Русі (а потім Росії) в XVI-XVIII ст. не сприяли розвиткові філософії, хоча не можна заперечувати поступового становлення в ній духовного життя. На початку XIX ст. намічається поширення двох суперечливих тенденцій, які в 40-60-ті рр. цього ж століття формувалися «слов'янофілами» та «західниками». У першій акцентувалась увага на самобутності російської думки, на неповторній своєрідності російської духовності. Друга прагнула «вписати» Росію в процес розвитку європейської культури, її представники вважали, що у зв'язку з тим, що Росія стала на шлях цивілізованого розвитку пізніше, ніж інші країни Європи, вона не тільки повинна вчитись у Заходу, але й пройти той же історичний шлях. Праці «західників» відтворювали ідеї відомих європейських філософів - Шеллінга, Фіхте, Канта, Гегеля, Фейєрбаха, французьких матеріалістів XVIII спи Представниками російської філософсько-ідеалістичної течії слов'янофільства є О. С. Хом'яков (1804-1860 рр.), І. В. Киреєвський (1806-1856 рр.), К. С. Аксаков (1817-1860 рр.), Ю. Ф. Самарін (1819-1876 рр.).

О. С. Хом'яков народився в Москві у дворянській родині. Господарство вела його мати, і пізніше Хом'яков говорив, що саме їй зобов'язаний вірністю православній церкві та вірі в російський національний дух. Він вчився у Московському університеті на фізико-математичному відділенні, три роки служив у кавалерії, в 1828 р. брав участь у російсько-турецькій війні. Багато їздив по Європі, в 1847 р. зустрічався з Шеллінгом, намагався вияснити його інтерпретацію християнства. Літературну спадщину Хом'якова складають переважно поеми, трагедії, політичні та релігійно-філософські статті. Основна праця - «Думки про питання загальної історії».

Усі філософські погляди Хом'якова (як і інших «слов'янофілів») спираються на православно-російський напрям у громадській думці Росії. Людина - обмежена істота, наділена раціональною волею та моральною свободою. Ця свобода означає вибір між любов'ю до Бога та самолюбством, між праведністю та гріхом. Цей вибір визначає остаточне відношення обмеженого розуму до його першопричини - Бога. Оскільки всі люди перебувають у стані дійсного чи можливого гріха, то тільки Божа милість спасає всіх від гріха. Саме тому боголюдина Ісус Христос, носій праведності Вічного Отця, пробуджує у людині повне усвідомлення своєї вини і разом з тим є безмежною любов'ю Отця. Він об'єднує себе з кожним, звертається по допомогу до Отця і любить його правду, а правда полягає в його тілі - церкві.

Основний принцип церкви не в підкоренні зовнішній владі, а в соборності. Поняття соборності — важливий методологічний принцип релігійно-філософських поглядів «слов'янофілів». Завдяки визначальному принципові соборності можлива єдність на основі духовної спільності. Соборність проявляє себе у всіх сферах життєдіяльності людини - церкві, сім'ї, суспільстві. Соборність ґрунтується на «безумовних», незалежних від зовнішніх форм вираження істинах, які забезпечують існування церкви протягом усієї історії її розвитку. Ці істини -результат їх духовних пошуків.

Серцевиною всієї соборної свідомості є Нікео, царгородський символ віри, що лежить в основі віровчення Руської православної церкви (12 догматів і 7 таїнств). Соборність може бути зрозумілою та засвоєною лише православними, а для «чужих і непроханих» вона недо

«Цілісність і органічність Росії слов'янофіли протиставляють роздвоєності і роздробленості Західної Європи. Вони борються із західним раціоналізмом, в якому вбачають джерело всіх лих. Раціоналістичній розсіченості протиставляються цілісне життя духу».

М. Бердяєв

ступна. Адже слідом за розколом християнства в католицизмі ліквідовано церковну свободу, оскільки існує догмат про непогрішність Папи Римського; в той же час протестантизм абсолютизує людську свободу, індивідуальне начало, яке руйнує церковність. Тільки православ'я гармонійно поєднує свободу та необхідність, індивідуальну релігійність з церковною організацією. У православному культі завдяки церковним обрядам виховуються найбільш важливі «почуття серця», цього не може замінити теоретичне, умоглядне вивчення віри.

І. В. Киреєвський народився у Москві в дворянській сім'ї. Здобув дуже добру домашню освіту, знав сучасні та стародавні мови, а тісний контакт з культурним середовищем учених, письменників, поетів вплинув на формування його поглядів. Під час відвідання Західної Європи в 1830 р. зустрічався з Регелем, Шеллінгом, слухав їхні лекції. Повернувшись до Росії, займався редакторською діяльністю, писав статті з філософії.

Як і всі «слов'янофіли», Киреєвський сприймає релігію на філософській основі, містицизм поєднує з палкою любов'ю до Росії та вірою в її велике призначення. Акцентуючи увагу на моралі, він вважає, що на високій стадії розвитку розум піднімається до рівня «духовного бачення», без якого неможливо обняти істину божественну. Якщо об'єднати в одне гармонійне ціле всі духовні сили (розум, почуття, естетичний сенс, любов, совість, прагнення до істини), людина набуває здатності до містичної інтуїції та споглядання, які роблять доступною для неї ірраціональну істину про Бога та його відношення до світу. Джерела такої філософії Киреєвський знаходить у творах отців церкви.

Протиставляючи Захід Росії, Киреєвський говорить, що там ми бачимо роздвоєність духу, науки, держави, класів, сімейних прав і обов'язків, а в Росії, навпаки, прагнення до цілісності буття, внутрішнього та зовнішнього, постійну пам'ять про відношення всього тимчасового до вічного, людського та Божественного.

Зверненість до внутрішнього світу людини через релігію вимагає від людини здійснення свідомого вибору між добром і злом. Поставивши завдання розроблення християнського православного світогляду, Киреєвський визначив програму подальшого розвитку російської філософії у таких її представників, як В. Соловйов, С. М. і Є. М. Трубецькі, П. Флоренський, С. Булгаков та ін.

К. С. Аксаков та Ю. Ф. Самарін свій життєвий шлях почали у відомих дворянських родинах, закінчили Московський університет, брали активну участь у літературному, грамадському, культурному житті того часу, вивчали класичну філософію. На їхні творчість і світогляд вплинули ідеї Хом'якова та Киреєвського.

• Для Аксакова характерна надмірна ідеалізація російської історії. Російський народ він вважає вищим за решту народів саме тому, що в ньому найбільше розвинуті загальнолюдські принципи та «дух християнської гуманності». Західні народи страждають національною винятковістю або її протилежністю - космополітизмом, тобто запереченням національного принципу; і те, і друге неправдиве.

Вважаючи, що саме селяни володіють релігійно-моральним світоглядом завдяки православній вірі, Аксаков пише, що у вирішенні соціальних питань вони керуються справедливістю та бережуть інтереси всієї общини в цілому і кожного окремого члена общини. Сучасники вказували, що за те, що він приписував російському народові надмірно високі якості, Аксакова можна назвати «демократичним альтруїстом» і проповідником «містичного демократизму».

Ю. Ф. Самарін присвятив своє життя політичній і громадській діяльності, багато уваги приділяв питанню походження релігії. Як усі «слов'янофіли», особливо старшого покоління, був прибічником самодержавства, яке, стверджував він, для виконання своєї історичної місії дістає підтримку Бога.

Оцінюючи значення «слов'янофілів» у громадській думці Росії, слід відзначити, що вони різко критикували поширену тезу про непримиренну суперечність між релігією та філософією. Вони визнавали важливу роль філософських шукань у житті розсудливих людей, закликаючи до створення самобутньої російської філософії як загальної основи всіх наук і духовного досвіду російського народу. Ця філософія покликана служити поглибленню соборного начала.

Виходячи з вирішальної ролі соборного начала, «слов'янофіли», немовби відсторонюючись від історичних реалій, розглядали народ як набір постійних ідеальних якостей, тобто виділяли в ньому певну незмінну «духовну сутність», субстанцією якої виступає православ'я й общинність. Великі особистості - представники народного духу та їхня велич залежать від того, наскільки вони зуміли виразити прагнення народу. Таке розуміння ролі особи приводить їх до висновку, що монархія - найкраща форма правління для Росії, оскільки цар (Михайло Романов) одержав владу не від Бога, а від народу шляхом виборів. Для того, щоб виправдати своє призначення, самодержець повинен діяти в інтересах всієї землі російської.

Росія, спираючись на православну духовну основу, йде своїм особливим шляхом, який «виріс» із специфічної соціальної організації -сільської общини, «миру». Діяльність общини «слов'янофіли» ідеалізують, оскільки всі її члени виступають «товаришами та пайщиками». «Слов'янофіли» вимагають зробити общинний принцип всезагальним, перенести у сферу міського життя, промисловості. В міру поширення «общинного принципу» в російському суспільстві все більше зміцнюватиметься «дух соборності». Провідним принципом соціальних відносин стане «самозречення кожного задля вигоди всіх». Завдяки цьому релігійні та соціальні прагнення зіллються в єдиний потік.

Такого роду ідеї та роздуми «слов'янофілів» наприкінці XIX -на початку XX ст. трансформувалися в соціалістичні теорії народовольців, у ленінську концепцію побудови комунізму в одній, окремо взятій державі, в теорію комуни, яка ґрунтується на принципах общинності.

Яскравим контрастом «слов'янофілам» є «західники». їхні погляди пов'язувалися з тим, щоб Росія засвоїла європейську науку, плоди вікової просвіти. «Західників» мало цікавила релігія. Одні з них високо цінували політичну свободу, інші були прибічниками соціалізму в тій чи іншій формі.

• Чільне місце серед «західників» належить П. Я. Чаадаєву (1794— 1856 рр.). Син багатого поміщика, він закінчив Московський університет, служив в армії, брав участь у війні 1812 р. проти Наполеона, в закордонних походах російської армії. В 1820 р. вийшов у відставку, з 1823 по 1826 рр. проживав за кордоном, де познайомився з Шеллінгом і довго з ним листувався. Головна праця - «Філософічні листи». Опублікування

першого з них викликало гнів імператора Миколи І, який оголосив автора божевільним.

Світогляд Чаадаєва має яскраво виражений релігійний характер. Ті, проголошував він, хто прагне поєднувати в собі ідеї істини та добра, повинні прагнути пройнятись істинами одкровення. Чаадаєв вважає, що християнське вчення розглядає сукупність усього на основі «можливого та необхідного переродження нашої істоти». Це означає, що наша стара природа спростовується, і в нас зароджується нова людина, створена Христом.

«Лише одна хвороба заразна, здоров'я не заразне; те ж саме із хибною думкою та істиною. Ось чому хибна думка поширюється швидко, а істина так повільно».

П. Чаадаев

Особливе місце у світогляді Чаадаєва займає його різко критичне ставлення до Росії, оскільки «ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу, у нас немає традицій того і другого... Самотні у світі, ми нічого не дали світу, нічого не навчили його; ми не внесли жодної ідеї в масу ідей людських...». Пізніше Чаадаєв приходить до висновку, що безплідність історичного минулого Росії є певним благом, оскільки російський народ, не скутий скам'янілими формами життя, має свободу духу для виконання великих завдань майбутнього. Православна церква зберегла християнство в його первісній чистоті, тому вона може оживити занадто механізоване тіло католицької церкви. Покликання Росії полягає в здійсненні остаточного релігійного синтезу. Якщо Росія засвоїть усе цінне з Європи, то вона стане центром інтелектуального життя і почне здійснювати свою накреслену Богом місію.

Виникнення «західницького» руху пов'язується з діяльністю гуртка М. В. Станкевича (1813-1840 рр.) при Московському університеті, куди входили В. Бєлінський, К. Аксаков, поети М. Кольцов і М. Лермонтов, М. Бакунін та інші; основна увага там приділялась вивченню європейської поезії, музики, філософії. Сам Станкевич, виходець з того ж середовища, що і його друзі, був добре обізнаний з філософією Шеллінга, Гегеля. Він тлумачив Гегеля не в дусі абстрактного панлогізму, а в дусі конкретного ідеалреалізму, що виражає загальну тенденцію російської філософії до конкретизації.

• До «західників» належить В. Г. Бєлінський (1811-1848 рр.), відомий як талановитий літературний критик. Він був добре обізнаний з філософією Шеллінга, Фіхте, згодом захопився гегельянством і використав філософію Гегеля у своїх критичних статтях та естетичних поглядах У 1841 р. Бєлінський зацікавився французьким соціалізмом (Сен-Сімона), який став для нього «ідеєю ідей», а в середині 40-х років він захоплюється філософією Фейєрбаха. Протягом свого короткого, але діяльного життя Бєлінський часто міняв філософські погляди, що відо

«Хід розвитку історії є не що інше, як постійна емансипація людської особистості від одного рабства вслід за другим, від одної влади вслід за другою аж до найбільшої відповідності між розумом і діяльністю, - відповідності, в якій людина і відчуває себе вільною».

О. Герцен

бражалося в його творах. Він нічого не зробив для розвитку російської філософії, але справив великий вплив на російську культуру.

У середині XIX ст. у Росії починає поширюватись дух революційного радикалізму, на який вплинули як соціально-політичні події в Західній Європі, так і соціальні ідеї К. Маркса і Ф. Енгельса. У 60-х роках проповідниками цих нових, матеріалістичних ідей були Герцен, Бакунін, Чернишевський, Добролюбов, Писарев, а також знаменитий фізіолог Сєченов (хоча в революційному русі участі не брав), їхні погляди зіграли значну роль у становленні світогляду російських марксистів, зокрема В. І. Леніна.

М. О. Бакунін (1814-1876 рр.) - син поміщика, вчився в артилерійській школі, служив офіцером в армії. В 1835 р. вийшов у відставку, в гуртку Станкевича вивчав філософію Канта, Фіхте, Гегеля 3 1840 р. вчиться в Берліні, де знайомиться з «лівими гегельянцями», в тому числі і з Марксом. Говорячи про свободу духу, Бакунін доходить до проповіді зруйнування всього старого: вічний дух ламає та руйнує все тільки тому, що він у той же час є джерелом життя; прагнення до зруйнування - прагнення творче.

Ці роки були початком бурхливого періоду в житті Бакуніна. Він брав участь у роботі багатьох політичних партій, не раз йому було винесено смертний вирок, багато років провів у в'язниці в Німеччині (потім його було видано російському урядові, який відправив його до

Сибіру). В 1861 р. втік до Англії, жив в Італії та Швейцарії, де перейшов на позиції матеріалізму і почав розробляти свою теорію анархізму. Суть її в тому, що інтелектуальне визволення особистості можливе на основі атеїзму та матеріалізму; соціальне та економічне визволення досягається через скасування спадкової власності, передачу землі общинам трудівників, а фабрик і капіталів - асоціаціям робітників, ліквідацію шлюбу та сім'ї й організацію суспільного виховання дітей. У своїх книгах Бакунін стверджував, що вільним людям державна влада не потрібна, все суспільство в цілому повинно бути вільною спілкою вільних общин, а сенс розвитку власної особистості люди повинні вбачати в допомозі одне одному (теорія гуманного егоїзму).

«Всім істинно вільним людям державна влада не потрібна, тому що ці люди і без того зацікавлені в тому, щоб допомагати одне одному».

М. Бакунін

М. Г. Чернишевський (1828-1889 рр.) народився в сім'ї священика, здобув освіту в духовній семінарії в Саратові. З 1846 по 1850 рр. Чернишевський навчався на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету. Світогляд Чернишевського сформувався під впливом французького матеріалізму XVIII ст., філософії Гегеля, соціалістичних вчень Прудона, Сен-Сімона, Фур'є, особливо філософії Фейєрбаха. У двадцятирічному віці Чернишевський став матеріалістом, атеїстом, республіканцем-демократом і соціалістом. Основною метою життя стало знищення монархії шляхом безжальної селянської революції. За революційну діяльність Чернишевського у 1862 р. було заарештовано, заслано на каторгу в Сибір і потім залишено там на поселення. В 1883 р. йому дозволено було повернутися до Центральної Росії та проживати спочатку в Астрахані, потім у Саратові.

У філософії Чернишевський високо цінував діалектичний метод Гегеля, сутність якого вбачав у тому, що все в світі змінюється через існування протилежних сил і якостей.

В галузі етики Чернишевський був прибічником теорії «розумного егоїзму»: розумна людина розуміє, що її особисте щастя збігається із загальним добробутом. Найбільш переконливо Чернишевський викладає свої етичні погляди в романі «Що робити? ».

Заперечення традиційних основ суспільного життя, виражене в працях Чернишевського та його однодумця Добролюбова (1836-1861 рр.), названо нігілізмом. І. С. Тургенєв, який придумав цю назву, одного разу в бесіді з Чернишевським сказав: «Ви, Миколо Гавриловичу, просто змія, а Добролюбов - очкова».

• Найбільш яскравим представником нігілізму був Д. І. Писарев (1840— 1868 рр.), який народився в сім'ї поміщика. За своє коротке життя (він потонув під час купання) Писарев написав багато творів, які мали великий успіх. Він був талановитим літературним критиком, публіцистом і популяризатором теорій природознавства. Відійшовши від релігії, Писарев став прибічником вульгарного матеріалізму Фогта, Молешотта і Бюнера. Наприклад, вважав, що пожвавлення інтелектуальної діяльності у XVIII ст. було результатом вживання чаю та кави.

«Людина не така, щоб приносити жертви. Та їх і не буває, ніхто і не приносить, це фальшиве поняття; жертва - це нісенітниця. Як приємно, так і чинить».

М. Чернишевський

Писарев пояснював поведінку людей егоїстичними нахилами та проповідував визволення особистості від будь-якого роду залежності. Робити добро, вважав він, означає бути корисним народу й діставати задоволення від такої діяльності, тобто виконувати роботу вільно, без тиску з боку влади. Добро проявляється через виховання таких понять, як почуття обов'язку, справедливості тощо.

Писарев презирливо ставився до мистецтва та філософії, заявляв, що для нього пара черевиків цінніша за всю творчість Шекспіра. Як і Бакунін, проповідував руйнування. «Що може бути зламане, - говорив він, - повинно бути зламане. Варто любити тільки те, що витримає удар. Що розбивається, то мотлох. У будь-якому випадку бий праворуч і ліворуч. Це не принесе і не може принести шкоди». Писарев мав надію, що соціальний прогрес буде досягнуто завдяки значному збільшенню «мислячих реалістів», які у творенні життя керуватимуться відкриттями природознавства.

• Фізіолог І. М. Сєченов (1829-1905 рр.) у своїй книзі «Рефлекси головного мозку» намагався показати, що всі акти в житті людей і тварин за походженням є рефлексами. Це вчення знайшло благодатний ґрунт у Росії завдяки працям фізіолога І. П. Павлова (1849-1936 рр.) та його школи, а також психіатра В. М. Бехтерева (1857-1927 рр.). Останній намагався тлумачити все суспільне життя як систему рефлексів; найвищі творчі прояви людського інтелекту він теж розглядав як умовні рефлекси.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС