Главная
Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.
<< Содержание < Предыдущая

20.4. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ XIX СТ.

У XIX ст., незважаючи на різного роду утиски, триває неухильний процес розвитку духовної культури в Україні. Ідеї концепції нового українського письменства та творчої інтелігенції сприяли постановці й осмисленню важливих смисложиттєвих проблем, а також проблем національного відродження. Але вони були далекими від професійного філософського рівня, тяжіли більше до чуттєво-емоційного символічного сприйняття світу, ніж до його теоретично-духовною осмислення. Філософія в XIX ст. дістає розвиток у межах академічної філософії, на кафедрах академічних світських і духовних закладів

Філософствування в той час перебувало під контролем православної церкви, яка вела таку ж реакційну політику, як і царський уряд, У 1817 р. міністерство народної освіти з'єднується з духовним відомством, і професори філософії проходять сувору цензуру, яка виключала всі елементи вільнодумства До філософії ставилися як до науки, яка не дає ніякого зиску. В тому ж 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, в приміщенні якої відкривається Київська духовна академія.

• Незважаючи на заборони та стримування, філософія торувала собі дорогу, чому сприяло відкриття нових навчальних закладів. У 1805 р. відкривається Харківський університет. У тому ж році в Кременці створюється Волинський ліцей, а в 1817 р. в Одесі - Рішельєвський ліцей (перетворений у 1865 р. на Новоросійський університет). У 1820 р. в Ніжині відкривається Ніжинський ліцей. У 1834 р. на базі переведеного до Києва з Кременця Волинського ліцею створюється Київський університет святого Володимира. В цих навчальних закладах починають поширюватися та осмислюватися нові ідеї західноєвропейської філософії, зокрема німецької, що водночас ламало старі традиції та типи філософствування. Перевага надавалася Канту, Фіхте, особливо Шеллінгу, чиї ідеї найбільше відповідали романтично-екзистенціальному змістові українського менталітету.

• Ідеї Канта поширював П. І. Лодій, професор Львівського, Краківського, а пізніше Петербурзького університетів. Постійно звертаючись до німецького мислителя, Лодій розвивав сенсуалістські погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, агностицизм, розкриваючи єдність чуттєвого і раціонального, емпіричного та логічного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом Предмети зовнішнього світу, діючи на органи чуттів, спричиняють виникнення знань.

Лодій підкреслював, що за допомогою мислення людина може пізнавати світ, відкривати властивості речей, закони розвитку природи. Істинність знання полягає у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, якими вони існують самі по собі. Сама істина існує в таких формах: метафізичній, логічній, моральній та фізичній. Критерій істини полягає у несперечливості й одностайності думок більшості людей; це досягається за допомогою розуму та досвіду.

У соціально-політичній галузі П. Лодій виступав з філософським вченням про природне загальне державне право. В цілому пропаганда і критичне осмислення досягнень західноєвропейської філософської думки сприяли орієнтації на неї академічної філософії в Росії та Україні.

• Значним осередком поширення нових течій західноєвропейської філософії став Харківський університет. Його перший ректор І. С. Рижський працював у галузі логіки і лінгвістики, опублікував переклади праць Дідро, Гольбаха, Монтеск'є та інших французьких енциклопедистів. Основою його поглядів стало критичне переос

«Якщо філософія повинна бути святилищем здорового розуму та надійним дороговказом до благополучного життя, то вона повинна бути освітою розуму та серця».

П. Лодій

мислення праць X. Вольфа. В онтології та гносеології Рижський відстоював первинність матеріального світу по відношенню до людської свідомості, виступав проти вроджених ідей. Кожне пізнання починається з відчуттів, але ніколи не зупиняється на цьому ступені розвитку. Відчуття дають нам знання зовнішніх властивостей буття, а у внутрішні причини сутності предмета проникає розум. Природа в своїй різноманітності — книга, з якої людина черпає свої знання, збагачуючи розум і вдосконалюючи досвід. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення та розвиток мови, її залежність від рівня розвитку науки, літератури, філософії, від специфічних особливостей кожного народу.

• Першим професором філософії Харківського університету став німецький філософ І. Б. Шад, рекомендований на посаду Шіллером, Гете і Фіхте. Його філософські погляди змінювалися протягом усієї творчої діяльності Філософія Канта приваблювала Шада ідеєю свободи та гідності людини, разом з тим відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до «духовного рабства». Від Канта він переходить до філософії Фіхте, згодом стає послідовником Шеллінга.

У поглядах І. Шада на природу переважає пантеїстична тенденція, особливо при розгляді єдності всіх її сфер. У гносеологічних поглядах Шад критично ставиться до кантіанства, бо воно веде до антиномій, у яких протилежності доходять до взаємовиключення, тоді як вони повинні існувати в єдності Не критичний розум, а тільки один розум може допомогти в пізнанні, оскільки виявляє себе в різних функціях (у практичній і теоретичній), між якими не існує ніякої протилежності. Дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія є дослідженням можливості феноменів, які залежать від ідей. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі такими, якими вони є самі по собі

Людина, вважає І. Шад, у своєму розвитку проходить три етапи: тваринний, юридичний, моральний. Переходи відбуваються завдяки соціальному середовищу. Критично сприймаючи договірну теорію держави, Шад відстоював ідею природного права, виводив походження держави та права з розуму людини. Вищий закон суспільства — закон абсолютної свободи, суть якого зводиться до того, що володіння свободою означає панування над собою і може спонукати до таких дій, до яких не зможуть примусити зовнішні сили. Стан

«Наш дух у функціях мислення робить реальний світ ідеальним; навпаки, у функції хотіння перетворює ідеальний світ у реальний ».

І. Шад

нерівності, рабства можна ліквідувати шляхом пропаганди правових ідей, самовдосконалення людини, бо сама її природа визначає закони суспільства, право кожної людини досягти призначеної їй природою вищої мети. Основу прогресивного розвитку людства філософ вбачав у його різноманітності. Усяке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами та націями.

Гегельянство в Україні було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806-1884 рр.) і Сильвестром Гогоцьким (1813-1889 рр.).

О. Новицький вважає, що призначення філософії полягає в розкритті розумної свідомості, наданні думкам і поняттям простору, послідовності та стрункості. Філософія вимагає вічного, неминущого, а вічне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, нескінченного, а воно теж відображується в ідеях; філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. Тому світ ідей — «батьківщина філософії».

У питанні про корисність філософії Новицький займає позицію, згідно з якою корисне має сенс лише тоді, коли воно спрямовується на досягнення вищих духовних цінностей, бо людина живе не тільки задля того, щоб працювати, а працює, щоб жити по-справжньому, досягати істинних цілей свого життя. Якщо втрачається істинна мета життя і корисливість стає вищою над усе, тоді гине все високе, благородне в житті народу, стає неможливим героїчне сподвижництво, безкорисливість справді великих характерів. Шлях до ідеї правди, сповідування її веде до формування філософії, філософського мислення, яке завжди повинно бути вільним, надавати силу духу людині.

Виходячи з такого розуміння суті філософії, її завдань, Новицький ставив питання про співвідношення віри та знання, філософії та релігії, їх зв'язок він вбачав у спільності об'єктів (світ, Бог), відмінність - у способі сприйняття світу, формах знання на рівні достовірності. Філософія стоїть нижче релігії, оскільки постає як знання для небагатьох, у той час

як релігія є доступною для всіх. У розвитку філософської думки Новицький виділяє три фази: на першій - філософія розвивається у межах релігії, на другій - філософія відокремлюється від релігії, на третій - знову повертається до релігії, намагається примири

«Світ дей - батьківщина філософії, там вона народжується, звідти черпає свої сили і з'являється у світ долішній, як провісниця горнього».

О. Новицький

тися з нею, пізнати розумом те, що релігія визнає серцем. Роль філософії стосовно релігії зводиться лише до права порушувати філософські питання, але не вирішувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення мусить залишатися вільним і самостійним.

Під впливом філософії Гегеля Новицький роздумує над проблемою розвитку філософії, де дотримується ідеї історизму. «Історичний процес -не витвір людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. Люди можуть тільки затримувати або змінювати спосіб впливу духу на деякий час. Не великі люди і не випадковості творять історію. Великі люди тільки тоді зможуть зіграти свою роль, коли зуміють підхопити ту ідею, що бродить у масах. Якщо особа не знайде підтримки в народних масах, вона не стане великою, не залишить по собі сліду; якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник».

У руслі ідеї європоцентризму Новицький поділяє історію на два періоди: язичницький і християнський, а звідси виводить і два періоди розвитку філософії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Отже, поступальний хід філософії в цілому збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що дає змогу припустити можливість збігу філософських учень з відповідними періодами розвитку людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно змінюється. Для Новицького мета зусиль людського духу, відображеного в історії філософії, є поступовим досягненням істини. Таким чином, внутрішні зв'язки філософських учень різних часів забезпечуються послідовністю їх розвитку.

Настанови О. Новицького про предмет та завдання філософії відбилися у філософії «всеєдності» В. Соловйова, в пошуках російських філософів XIX - початку XX ст. Є. М. і С. М. Трубецьких, С. М. Булгакова, П. О. Флоренського, М. О. Бердяєва і передусім у творчості представників Київської академічної філософії С. Гогоцького і П. Юркевича.

С. Гогоцький перейшов з Київської духовної академії до університету св. Володимира, пропрацював тут до кінця життя. Він створив ряд значних праць з історії філософії, послідовно проводячи ідею історизму. Гогоцький розглядав філософію як умоглядно-моральну науку, безперервний процес зусиль думки з метою підвести до єдності та чіткого усвідомлення того, що міститься як дане в різних формах нашої свідомості та життя. Виникнення філософії пов'язував з активністю свідомості.

Філософія, стверджує Гогоцький, перебуває в стані постійного розвитку, якому притаманна послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя. Історія філософії відображує і дає значно більше, ніж історія людського життя, а саме - розуміння суттєвих особливостей внутрішнього життя свідомої істоти, керуючись при цьому ідеєю розвитку, властивою духові. Основні методи дослідження історико-філософського процесу - індуктивний і дедуктивний (аналіз і синтез), які діють результативно лише за умови їх єдності.

Проблему співвідношення філософії та релігії Гогоцький вирішує з позиції концепції двох істин (віри та розуму). Релігійні твори ґрунтуються на вірі та відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком присвячуються дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення.

Гогоцький вважає, що мислення як свідоме роздумування, котре враховує відмінність і єдність уявлень і понять, спирається на розвиток освіти, культури, науки. Вся історія філософії є зображенням різноманітних напрямів, які пройшли від перших просвітлень самостійного мислення і прагнення до знання нашого часу. Історія філософії поділяється на періоди: перший - від іонійських шкіл до неоплатонізму і другий - з XVII ст. до ідеалізму в Німеччині, який продовжує сам Гогоцький. Перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Гогоцький називає філософію Канта, заслуги якого вбачає у критиці однобічності й догматичності реалізму, у спрямуванні філософії до розуміння сутнісного через мислення і на саме мислення. Разом з тим Гогоцький вказує на обмеженість філософії Канта, яка полягає в розриві між основами мислення та сутністю речей, а з боку форми - у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються.

У теорії пізнання Гогоцький виділяє три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, діяльність уяви та мислення. Кожний етап пов'язується з іншим Істина — це гармонія мислення і буття, а її критерієм є узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією.

Основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних моментах: русі уперед, зміні, руйнуванні та сталості, незмінності, незнищенності. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними істинами, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя.

Гогоцький залишив значну теоретичну спадщину, в основному з питань історії філософії. Найбільш відома його праця «Філософський лексикон» у чотирьох томах, своєрідна філософська енциклопедія, яка (як і вся творчість Гогоцького) відіграла важливу роль у розвитку філософії в Україні.

• Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 рр.), автор своєрідної концепції «філософії серця». Народився на Полтавщині в Золотоніському повіті (нині Черкаська область) у родині священика. Вчився в Полтавській семінарії, потім (1847-1851 рр.) у Київській духовній академії, після закінчення якої залишається викладачем. У 1852 р. здобуває ступінь магістра, у 1858 р. - звання екстраординарного професора. Лекції Юркевича з філософії мали надзвичайний успіх.

Філософія Юркевича досить багатогранна, з чималою кількістю оригінальних думок з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Центральною проблемою, яка охоплює всю творчість Юркевича, є проблема людини.

Основне поняття, яке несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження, є поняття ідеї. Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не у понятті про нього, а в його ідеї, тому перевага надається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід. Розгляд питань, які стосуються основ та кінцевої мети світу, відношення світу та людини до Бога, передбачає допущення ідеї, оскільки божественне та розумне в космосі також є ідеєю. Якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності з ідеї та за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і ніяка інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності - в цьому разі з'ясовується й обґрунтовується те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі і яке з необхідністю допускається релігійним і моральним життям людства. Без допущення ідеї неможливо розкрити сутність самої людини, осягнути сенс її буття.

Реальність, за Юркевичем, складається з трьох сфер: «ноуменального світу», ідеального царства «вічної-правди» (як світ ідей Платона); «реального світу», як царства розумних істот; «феноменального світу» примарного існування тілесності. Взаємодія цих трьох світів становить гармонію цілого світу (у його розмаїтті), проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості». Розум, оперуючи ідеями, пізнає буття розумних істот, але,

«Мислення та слово мають бути нерозривними. Людина думає, тому що іюна внутрішньо розмовляє. Все в нашій душі має форму, образ; те, що існує, саме тому супроводжується певним вираженням

П. Юркевич

будучи сферою загального, принципово не. може вичерпати індивідуальне. Спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, розум не може відповісти, хто вони є. Непрониклива для розуму «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що Сковорода та інші представники класичної української філософії називали «серцем».

«Філософія серця» Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність Серце — скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного та духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини. Юркевич вважає, що мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення не може визначити всіх досконалостей людського духу. Наші думки та слова спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи чи вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою. Саме в «серці» людини міститься основа того, що притаманне її уявленням, почуттям і вчинкам особистості, виражає душу саме цієї, а не іншої людини, і набуває особистісного спрямування, стаючи проявами не загальної духовної істоти, а живої, конкретної людини.

Світ як система життєдайних явищ, повних краси та знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого «серця», а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що вирішує мислення, виникають не з впливів зовнішнього світу, а з вимог «серця». Істина стає благом, «внутрішнім скарбом» лише тоді, коли лягає нам на «серце». Тільки для «серця» можливий подвиг і самовідданість, і людина йде за велінням «серця», а не за абстрактною думкою.

Для розуміння суті «філософії серця» Юркевич робить два принципово важливих висновки: 1) «серце» може виражати, знаходити та розуміти такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати та помічати не в голові, а в «серці»; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою та

«Оскільки християнський світ виходить із роздвоєності та руйнації, отже, з найбільш згубного стану, і натомість підноситься до його умиротворення, тобто до вищої міри щастя, тут набагато гостріше виявлено протилежності щастя і нещастя, висоти і глибини, піднесення і падіння».

П. Юркевич

рушієм нашого духовного життя. Іншими словами, закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини та людства.

З 1861 р. Юркевич очолює кафедру філософії у Московському університеті, а в 1869-1873 рр. займає посаду декана історика-філологічного факультету. Його вчення справило великий вплив на становлення філософа В. С. Соловйова та історика В. О. Ключевського, інших російських мислителів кінця XIX - початку XX ст. Юркевич своєю філософсько-антропологічною концепцією завершив роботу, яку розпочали задовго до нього визначні представники філософської думки України минулого.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС