Главная  - Прочие дисциплины  - Книги  - Естетика - Левчук Л. Т.
Естетика - Левчук Л. Т.
<< Содержание < Предыдущая

§ 4. ЗМІСТ І ФОРМА В МИСТЕЦТВІ: ДІАЛЕКТИКА ЗВ'ЯЗКУ

Розгляд змісту і форми в мистецтві передбачає насамг перед розщеплення цілого на складові, що є можливим лише на теоретичному рівні, до того ж не виключає певного редукціонізму і спрощення. Твір мистецтва — це загалом завершена і цілісна система. Коли ж виймається з неї якийсь елемент, то перед нами вже постає інша якість. Про це слід знати і пам'ятати хоча б для того, аби за основу принципу аналізу бралось розуміння цієї єдності: зміст то є форма, яка водночас є і змістом. Сам поділ має більш гносеологічний, аніж онтологічний сенс. За об єктивну основу поділу цілого на єдності іншого рівня

22 Новалас (Фридрих фон Гарденберг). Фрагменты // История эстета ки. Памятники мировой эстетической мысли. Т. 3. С. 283.

беруться два найважливіші критерії. Ними є форма і зміст. Саме зміст, ідеї, усю безкінечність закладеного в образі художнього мислення мистецтво повинно донести до того, хто його сприйматиме. Як відомо, твору ні про що не буває. В ньому є жива душа, тобто зміст, який випромінює духовну енергію, узагальнюючи поліфункціональ-ність свого впливу. Форма ж конституює зміст, тримає його в собі.

За зміст у мистецтві традиційно прийнято вважати усі ті смислово-інформативні компоненти твору, які виражають собою ідею, проблематику, що відображається, ціннісні орієнтири, тематичні і сюжетні лінії, осмислення явищ дійсності в зображенні. Зміст мистецтва у найширшому розумінні — це вся надматеріальна, духовна інформація в її психологічному, моральному та естетичному сплаві, пропущена через людську свідомість і художньо-перетворювальні засоби. Отже, до змісту належить ідейно-емоційне, смислове, інформативно-ціннісне спрямування у відповідному впливі мистецтва; відбувається воно через розгортання у своїй живій реальності таких чинників, як тема, сюжет, думка в їх образно-чуттєвому явленні.

До форми належать зовнішньо і внутрішньо організовані, логічно пов'язані між собою структури. Зміст реалізує себе в конкретно-чуттєвому, знаково-предметному бутті, де знак репрезентує смислову значущість зображуваного, залишаючись при цьому явищем утвореної нової реальності, вираженням традиції побудови художніх систем, а також культурно-естетичного досвіду.

Зміст і форма взаємодіють між собою, виходять одне з одного. І в цій взаємодії — природа художності. Діалектична роздвоєність у змістові і формі та водночас нерозривність між ними — це загальна закономірність, відзначена передусім у філософії; специфічно проявляється вона й у мистецтві. Фактичне виділення цієї проблематики і започаткування її на загальнофілософському теоретичному рівні починалося з гегелівського вчення про перехід змісту у форму і навпаки. Зафіксовано було увагу і на самостійності цих категорій, що в подальшому набуло виняткового значення для методології естетичних досліджень. За словами Гегеля, «матерія повинна прийняти форму, а форма повинна матеріалізуватися, сповістити собі в матерії тотожність з собою, інакше кажучи, стійкість» 23. Мистецтво володіє субстанцією форми; форма ж

23 Гегель Г.-В.-Ф. Наука логики: В 3 т. М., 1971. Т. 2. С 79.

стає одухотвореним живим цілим — саме в цьому складність як для самого мистецтва, так і для пізнання органічності «поетичної форми», тобто форми художньо довершеної.

У мистецтвознавчій і філософській літературі чітко простежується думка про те, що форма — то не є якась оболонка, одяг, зовнішній покрив, які можна зняти чи, навпаки, приєднати. Форма — це обличчя, тіло, жива плоть змісту. Звертаючись до твору, ми безпосередньо сприймаємо ні що інше, як його мову і композицію, тобто матеріально виражене членування і взаєморозташування частин. Ця форма і несе в собі весь зміст, вона є об'єктивним його буттям. Отже, зробимо узагальнюючий висновок про те, що форма — це, по суті, зміст у тому його вигляді, як він проявляється зовні, об'єктивно. Форма внутрішньо з'єднує зміст, адже найелементарніша ідея будується за логікою мислення, в тому числі художнього мислення; вона ж демонструє себе з допомогою засобів (об'єкт) і чуттів сприймання (суб'єкт).

Є внутрішня композиція твору, що передає енергію структурних зв'язків, і є зовнішньо-чуттєва сповіщуваль-на форма усього змісту. А що ж саме стає вирішальним у тому, що ці дві сторони в своїй взаємозумовленості набувають естетичного і художнього значення? Тезу стосовно того, що зміст по відношенню до форми посідає провідне і вирішальне місце, потрібно сприймати як умовну, хоч вона ствердила себе у філософії. Сприймати так не лише тому, що форма — це в певних рівнях структур одночасово і зміст, а зміст — це є реальний рух його у своєму становленні (здійсненні) як форми. Закон нероздільності змісту і форми особливого значення набуває в мистецтві. Саме форма стає його творцем. У ній відбувається містерія перетворень, народжується інший, ніж сама реальність, зміст, знаходять втілення досконалість, художнє чуття і смак майстра. Форма кристалізує в собі стильові ознаки, культурні традиції, упорядковуючи змістовні та ідейні задуми в органічні цілісні єдності. Змістовну тканину твору може підказати й наповнити саме життя, форма ж покликана надати цій реальності іншого — художньо-ціннісного значення.

Форму творить митець. А це означає, що художник бере на себе величезну сміливість — дати життя, не позбавлене субстанційних ознак органічності та природних аналогій, естетичному феномену породженої реальності. Якщо форма, за Гегелем, повинна «сповістити собі в матерії тотожність з собою», тобто бути реально діючою системою, а не чимось випадковим і нестійким, позбавленим органічності усієї своєї будови, то у такому разі в справжньому творі мистецтва необхідно вбачати константу, яка виявляє здатність завдяки формі утримувати суспільно-наповнену змістом відповідність. У зв'язку з цим постає питання: яким чином досягається в мистецтві те, що позбавляє його зовнішньо привнесених властивостей, оживляє в ньому його власну сутність? Справжня оригінальність як художника, так і художнього твору, доводить Гегель, полягає в тому, що вони «одухотворені розумністю істинного в самому собі змісту». «Лише в тому випадку,— читаємо в «Лекціях з естетики»,— коли художник цілком засвоїв собі цей об'єктивний розум і не порушує його чистоти сторонніми особливостями, взятими ззовні чи з середини,— тільки тоді у втіленому ним предметі він відтворює також і себе самого в своїй істинній суб'єктивності, яка прагне бути лише живим зосередженням завершеного в самому собі художнього твору» 24.

Форма у мистецтві — не лише засіб,, з допомогою якого можна досягти перетворення реальної одиничності в художньо узагальнений символ мистецтва, відокремлений від первинної основи. Форма є також способом існування твору мистецтва. В ній утримується межа між рельєфністю структурності, матеріальності ївору і того іншого, зовнішнього по відношенню до нього, простору. Поет поставив останню крапку, композитор записав останню ноту, художник додав потрібний тон і завершив твір. Міра і форма стають панівними. На них покладається подальша доля існування твору таким, яким він є. Форма історично рухається разом з життям твору мистецтва в динаміці системи культури, в той же час вона забезпечує статику його субстанційної самототожності. Можуть бути ремінісценції, трактування теми, наслідування твору мистецтва, можуть бути варіації теми, доповнення і зміни, як це нерідко буває в епосі і фольклорі. Та в кожному окремому випадку то вже буде інший твір, константність нової форми. Лише на тему Прометея — . цього міфологічного сюжету протистояння світла тьмі і страхові — написано в різних жанрах десятки музичних творів. І кожен з них — це сама в собі суща константа форми і змісту («Прометей» — опера Г. Форе за трагедією Есхіла, «Творіння Прометея» — балет Л. Бетховена,

24 Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 309.

Поема вогню» — симфонічна поема О. Скрябіна, «Кав-

* 3>)____ кантата-симфонія С. Людкевича за однойменним

твором Т. Шевченка та ін.). Константа властива не тільки формі в її закристалізованості в органічність, вона притаманна також і надідеї твору, що стає символом нездоланності й абсолюту ідеального, як спокута і страждання в «Прометеї», «ідея Мадонни» в «Сікстинській мадонні» Рафаеля. На цей факт звернув увагу мистецтвознавець Я Голосовкер, міркування якого викликають цікавість ще й тим, що він наділяє форму в мистецтві по відношенню до природи абсолютним статусом. За його словами, на відміну від «вічності» в природі, яка є процесом творення і зміни діяльності, «вічність» в культурі — то є увічнення чого-небудь у формі, образі, ідеї, тобто в постійності25.

Зовнішня форма обмежує просторову невизначеність визначеністю об'ємних чи плоскісних обрисів. Форма обмежує часовий плин, забезпечує сталість елементів предмета; як сенс образу вона цілком основана на постійності. Заслуговує уваги і таке міркування: «Форма суть ідея чистої постійності, що, наприклад, так очевидна в геометрії. Але вона така ж і в музиці... В природі форма відносна і приблизна. Ідеальна куля лише в культурі, в ідеї, в математиці, в думці» 26.

Ідея про нестійкість форми в природі і увічнення її в культурі, мистецтві цікава тим, що вона відкриває іншу, до того ж неординарну думку про те, наскільки форма як художня константа може виступати активною силою тво-реКня неперехідних естетичних цінностей мистецтва.

Незалежно від того, в який бік схиляються акценти аналізу змісту як зосередження всього багатства сенсу мистецтва чи форми як активного засобу естетичних внутрішніх і зовнішніх перетворень у мистецтві, істина залишається в єдності і злитті структур цих двох категорій в спільність твору. М. Бердяеву належать вислови «зміст — форма», «в мистецтві сама форма є зміст»2?. Аналогічно висловлюється дослідник проблеми Г. Гачев про «змістовність художніх форм». Мистецтвознавці А. Єремеєв, В. Селіванов, Е. Яковлев, В. Мазепа досліджували синкретизм ідеї і форми в художньому мисленні, специфіку їх граничності.

*! Голосовкер Я. Э. Логика мифа. М., 1987. С. 127—128.

Там же.

Бердяев Н А. Избранные труды. М., 1989. С 441.

До змісту і форми належить конфлікт (від лат. konfiiktus — зіткнення) — одна із категорій поетики й естетики, що відображає протистояння і боротьбу, на яких будується розвиток сюжету і характерів у художньому творі. Природа конфлікту досліджується переважно теорією драми, тобто сценічного мистецтва, однак протистояння сил і тенденцій становить загальну закономірність художніх зображень. Суперечності реального життя і конфлікт як естетична категорія, що реалізують себе в драматичній і трагічній чи навіть у комічній розв'язках, співвідносяться між собою як предмет (передумова) і художній зміст та форма в мистецтві. Уже сама тема й ідея відображають багаторівневість і багатосферність конфлікту. Вся стародавня міфологія й епос витворені на боротьбі сил добра і зла, в них тісно переплелися божественне і людське прагнення, істина і обман, Ерос і Танатос, радість і смуток, мудрість і безумство, почуття і обов'язок. В усіх цих випадках маємо не лише відчай і страждання, а й демонстративність людської волі та гідності. «Елект-ра» Евріпіда, скульптурна група «Лаокоон» Агесандра, Полідора, Афенодора, шекспірівський Лір, «Святий Се-бастян» Тіціана, «Сід» Корнеля, «Великий Інквізитор» («Брати Карамазови») Ф. Достоєвського, «Герніка» П. Пікассо, «Касандра» Лесі Українки — усе це естетичні символи великих (вселенських) протиріч, за якими вбачаються стоїцизм, пророцтво, самовідречення, прозріння в істині, моральна сила і гідність.

Кожен новий поступ, кожна історична перемога справедливості даються ціною втрат. У боротьбі ж суперечностей народжується гармонія. Сучасні дослідники творчості-О. Бальзака відзначають, що якби письменник жив у XX ст., то й тепер він знайшов би для себе на все своє життя матеріал для відображення нинішніх складних і суперечливих реалій історії. Конфліктів аж ніяк не зменшилося, однак триває активна переоцінка розуміння класичних ідеалів добра, компромісності зі злом, що свідчить про глибинну внутрішню конфліктність у самій же цивілізації. Тому так синхронно в своїх передчуттях зблизилися свого часу художники, мислителі і філософи С. Булгаков, М. Бердяев, А. Бєлий, В. Винниченко, А. Камю, Ж--П. Сартр, Й. Хейзінга, Ф. Кафка, Т. Маня ; та ін. в осмисленні протиріч в самому факті прогресу і цивілізаційних завоювань суспільства XX ст.

У стислості і філософічності змісту творів О. Довженка — його «Щоденнику», кіноновелах, сценаріях, прозі,

створених ним же кінофільмах — вимальовується велична метафора епохи, народності духу, протиріч, радості і страждання з домінуючим запитанням: що є краса? Складається вона,— відповідає митець,— «з осердеченого сполучення всіх явищ життя», «з перемоги добра над злом» 2Й. Це слова з новели «Сон», написаної наприкінці війни.1 А ось ще запис у «Щоденнику» від 5 квітня 1942 p.: «Вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про діда, про сінокіс, один собі в малесенькій кімнатці сміявся і плакав. Боже мій, скільки ж прекрасного і доброго було в моєму житті, що ніколи-ніколи не повернеться! Скільки краси на Десні, на сінокосі і скрізь-усюди, куди тільки не гляне моє душевне око». Та нехай не здається, що митець, так закоханий у красу, лише одну її бачив. Цей дивний, символічний «сон» у задуманій однойменній новелі О. Довженка сфокусував у собі всю широчінь суперечностей, які бачив митець навіч, з якими зіткнувся усім своїм єством. Зміст цієї новели наскрізь алегоричний — він земний і неземний у зустрічі митця з божественним «повелінням». Бог,— ведеться розповідь від першої особи,— покликав мене до себе і повелів ангелам випалити з моєї душі й вирубати огненним мечем пригноблення, смуток і страх за матір Отчизну свою і за все, що я люблю, чому служу, на що молюсь; за долю народу, за мистецтво. І ангели здерли з мене окривавлену шкіру і кинули її в огонь. Потім по його святому повелінню вони вирубали з мене талант мій і дали мені новий. Вирвали з уст моїх язик і кинули його в огонь, аби став я чистим. І зробивсь я німим, забувши в безсловесній тиші всі слова і всі їх значення умовні і убогі. І став митець — бачиться йому увісні — композитором. Все, що він знав, відчував, все, що бачив його духовний зір,— обернулося в звуки. І став я свободним, як мені здалося,— мовиться далі в його розповіді.— Я розчинився на мільйони звучань моєї доби У трансцендентній їх найвищій сфері і написав для людства, якого частиночкою єсть, які складають світ, правду мого натхненного серця, всю, без страху, красиву й достойну, без ложних, слизьких і підлих прикрас, без угод-ництва, без потурання тупості застарілих холодних і гор-Дих неуків і їх нещадних заступників, що вірують у бога, як вершник у засідланого коня.

В усіх цих порівняннях — зверненні до Бога, про вирваний язик і розпорядження талантом за власним пове-

28 Довженко Олександр. Кіноповісті. Оповідання. К., 1986. С. 666.

лінням всесильного Бога, німота і забуття в безсловесній тиші всіх слів — трагічна символіка і глибока іронія, сарказм, на які ми менше звертали увагу, зачаровуючись поетикою і красою довженківського стилю. Іронія в тому, що навіть коли вдалося забрати у митця його мову й талант і замість них він отримав музику, нібито свободу й абстракцію духу — і тоді на найвищій трагічній ноті зазвучали біди й протиріччя 29.

Ідея в мистецтві, як прийнято вважати в літературі з естетики,— це один з інтегруючих елементів змісту і форми, оскільки він виражає духовну наповненість, сенс і спрямування твору. В ідеї зосереджено те, що прагне сказати митець своєю творчістю, що він підносить, а що засуджує. Без ідеї, як і без змісту, твору не буває. Якщо ідея при всьому її суб'єктивному авторському висвітленні збігається із закономірністю об'єктивних історичних процесів, естетичних і моральних оцінок, соціально і психологічно мотивована, то вона стає художньою істиною. Це є наслідком глибокого знання природи і зв'язку явищ, світоглядності і природного чуття митця. Художня ідея однаковою мірою історична і позаісторична. В ній відбито і зафіксовано сходження до розуміння істинного в баченні картин природи, подій і вчинків людей. Звертаючи увагу на те, що надумані, штучні чи навіть згубні ідеї впливають на рівень художності, Г. Плеханов приводив приклад з творчості К- Гамсуна. Крім строгого соціологічного критерію, наяйною має бути естетична толерантність. Митець творить світ ідей і на підставі свого художнього досвіду й таланту пропонує не декларовану поза ним, а власну версію розуміння художньої істини, тому не завжди є виправданим спрощений соціологізм оцінки. Звичайно, митця тут підстерігає багато небезпечних моментів, зокрема — конформізм, що приводить до виродження таланту. В кінофільмі «Мефісто» (за однойменним романом К. Манна) угорськими кінематографістами, удостоєними Оскара, показано поступовий процес деградації митця, що піддався впливові фашистської ідеології. Саме через ідею можна переконатися в правомірності виділення певних теоретичних рівнів аналізу твору. Але справедливою буде думка й про те, що неможливо по-справжньому зрозуміти саму ж ідею, якщо її звести до якоїсь однієї, нехай і наскрізної, думки. Ідея в усьому пафосі, настрої, атмосфері, нерозчленовуваності її, про

Див.: Довженко Олександр. Кіноповісті. Оповідання. С 666.

що попереджав І. Кант,— це має бути «естетична ідея» в багатозначності і безмежності її сполучень з чуттєвим світом.

Абстрагована ідея, відділена від усієї барвистості і чуттєвої повноти смислових відтінків, втрачає свою силу. Вже у самому задумі твору його сенс нероздільний з чуттєвістю, глибиною і повнотою перспективи внутрішнього бачення. Згадаймо, як «даль свободного романа», задуманого О. Пушкіним, проглядалась ще не зовсім чітко «крізь магічний кристал» мистецтва. Те, що не є передчуттєвістю і подихом живої повноти й перспективи для митця, фактично не є ідеєю. Але навіть і тоді, коли вже твір завершено і думка оформилась в гармонійно чіткий пафос її і рух — навіть у цьому разі ідея залишається нероздільною з усією тканиною свого просторового проникнення у світ твору. Але завдяки тому, що твір сприймається в ідеальному перетворенні, у формі ідеального образу інобуття предметності форми мистецтва, ідея стає ніби відокремленою і незалежною, як сама ж духовність переживань.

Абстрагування ідеї на рівні декларативних сентенцій — це вже інше, це» вже позахудожній, соціологічний, моральний чи філософський «еквівалент». Проти цього зведення до чистої однозначної абстракції застерігали видатні художники слова й інші митці. Чи ж варто скрізь розшукувати ідею і вкладати її? — запитував В. Гете. Відповідь його була промовистою: «Майте ж нарешті мужність віддатись враженням,— звертався він, очевидно, до тих, хто будь-що намагався віднайти якусь абстраговану думку,— дозвольте вас розважити, схвилювати, підняти, навчити, надихнути і запалити прагненнями до великого, але не думайте, що марне все те, в чому немає якої небудь абстрактної думки або ідеї» 30. На запитання, яку ідею хотів виділити письменник у «Фаусті», він відповідав, що не знає і сказати не може. Цю відмову потрібно розуміти так: намагання виразити в якійсь понятійній формулі усе багатство відтінків неодмінно приведе до збіднення змісту. Свою позицію з цього питання В. Гете пояснює таким чином: «З неба, через світ, в пекло — ось Що я міг би сказати на крайній випадок; але це не ідея, це процес і дія.— І далі пояснюється думка автора.— Якщо чорт програє заклад і якщо серед важких помилок люди-

Эккерман П. И. Разговоры с Гете в последние годы его жизни.

на, що безперервно прагне вгору до добра, досягає спасіння, то в цьому, правда, є дуже дієва думка, яка багато чого пояснює— але це не ідея, яка лежить в основі цілого і проймає кожну його окрему сцену» Зі. Чого б вартою була ця річ,— іронічно підсумовує свої міркування В. Гете,— «коли б я намагався таке багате, яскраве і вищою мірою різноманітне життя, яке я вклав у мого «Фауста», нанизати на убогий шнурочок однієї-єдиної для всього твору ідеї» . Але навіть і тут, при всьому тому, що життя береться в його розмаїтості прояву, є своя чітка система, свобода і полісемантизм вираження ідеї. І її справді не можна втиснути чи закувати у вузьке річище суджень. Є тут своєрідна роздвоєність — ідея, присутня у творі, може своєрідно прочитуватись у неоднакових ситуаціях, але як тільки починається вилучення її за межі живої тканини художності, вона одразу втрачає себе як ідея мистецтва. В розриві і розщепленні образу можна перевести в іншу площину хід суджень, але то вже буде соціологічна чи якась повчальна філософсько-логізована рефлексія. Та це не означає, що зовсім не можна ні виділити ідейний сенс твору, ні ставити його за передумову майбутньої творчості митця. Якраз навпаки, твір у своїй ідейній спрямованості набуває загальнокультурного, філософсько-етичного, естетичного резонансу, його думки стають ідентичністю реальних життєвих прагнень, утвердженням ідеалу прекрасного. Щодо ідейного задуму, то хоч у ньому ще й не виражена концепція і думка в усій повноті, однак саме від неї залежатиме подальший розвиток твору до його повної і чіткої реалізації.

Невиразність, позбавлені чіткості задум чи намір спроможні дати лише розірвані між собою фрагменти. Можливо, це міг би бути якийсь етап пошуку, а не завершеність мистецького твору. З точки зору художньої перспективи визначена для себе митцем основна думка — це і є духовність та «душа», надматеріальне у формі мистецтва. Твір організовує не лише структура будови його як предметності буття, а й структура (архітектоніка) розвитку ідеї, тобто, коли ідея твору живе і заявляє про себе не тільки в ньому, але також у народі, тоді таке мистецтво стає вічним.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС