Главная  - Прочие дисциплины  - Книги  - Естетика - Левчук Л. Т.
Естетика - Левчук Л. Т.
<< Содержание < Предыдущая

§ 6, ОСНОВНІ МИСТЕЦЬКІ НАПРЯМИ НОВОГО ЧАСУ

Бароко — художній напрям, що склався в Італії у 80—90-і роки XVI ст. Родоначальниками його вважають Тіціана, а ще більше Караваджо. На початку XVII ст. у цих італійських майстрів учився 23-річний фламандець Рубенс, згодом один з найвизначніших представників бароко. Постаттю, яка з'єднала добу Відродження з бароко, був геніальний Мікеланджело.

Чим відрізняється стилістика бароко від ренесансної? Передусім наростанням драматизму і навіть трагізму світосприймання. Для бароко характерна особлива композиція, де деталізація й орнаментація підпорядковані ансамблеві. Ускладнена драматургія художнього задуму рівною мірою властива й архітектурі (Дж. Л. Берніні), музиці (А. Вівальді), літературі (П. Кальдерон), декоративному мистецтву. Бароко — внутрішньо суперечлива течія, яку вже на початку XVII ст. репрезентували два варіанти: офіційний і опозиційний. Перший пов'язувався з католицькою церквою і загальним процесом Контрреформації в Європі. Криза Відродження і наступ Контрреформації зумовлювалися причинами соціально-економічного, політичного і культурного характеру, були, власне, реакцією на відродження католицької церкви і феодального суспільства. З 1542 р. утвердилася інквізиція. Жертвами її стали такі видатні діячі пізнього Відродження, як Томмазо Кампанелла, Галілео Галілей, Джордано Бруно. 1559 р. папа римський Павло IV затвердив Індекс заборонених книг, який значно посилив цензуру католицької церкви. Вона, підкреслюючи «духовний характер» своєї місії, продовжувала лишатися опорою феодальних основ суспільства. В межах офіційного бароко, особливо ж у XVII ст., формувалися «героїчний» та «ідеальний» стилі. Бароко стало пануючим в усіх католицьких країнах Європи. Вбачаючи у ньому ідеальну здатність мистецтва могутньо впливати на емоційний світ людини, католицька церква всіляко сприяла поширенню цього стилю і поза Європою, зокрема в іспанських колоніях в Америці. Сучасні художники латиноамериканського континенту вбачають в бароко витоки свого національного мистецтва (Д, Сікейрос, X. Ороско та ін.).

Що ж до іншого, як ми сказали опозиційного, напряму бароко, то його вірніше було б назвати народним чабо навіть плебейсько-народним, оскільки представники його орієнтувалися на «низьку натуру», прагнули створювати народні типи, відображати народні думки і почуття, вдосконалювати життєве тлумачення релігійної тематики. Цей напрям набув поволі широкої демократичності, увібрав національні риси, відіграв особливу роль у справі уособлення європейських національних культур. До нього близькими були своїм творчим кредо такі неперевершенімайстри пензля, як Рубенс і Веласкес, Франц Гальс і Рембрандт. Саме їх захоплювала героїка сильних, смі« ливих, фізично повноцінних людей, які спільними зусиллями завзято і пристрасно домагаються перемоги. Усі най-новітніші на той час засоби художньої виразності підпорядковувалися розкриттю краси активного, сповненого драматизму людського життя.

Бароко існувало протягом майже двох століть. Щоправда, у XVIII ст. мистецтво взагалі почало втрачати жорсткі стилеві ознаки, тому і не дивно, що поряд з бароко виникли тоді рококо як виродження бароко, класицизм і голандський побутовий жанр, з'явився сентименталізм, породжений ідеологією Просвітництва.

Рококо, з точки зору еволюції форми (динаміка, ритм, співвідношення цілого і часток), генетично пов'язаний з бароко. Проте могутню просторову динаміку, вражаючі контрасти і пластичну гру форм, що властиві бароко, змінив стиль, який начебто переводить криволінійні побудови бароко в новий регістр. Лишаючи без уваги фасади, рококо розігрує на стінах і стелях інтер'єрів орнаментальні симфонії, плете мереживні візерунки, досягаючи у цьому вершин віртуозності, витонченості і блиску, однак остаточно втрачає характерні для бароко монументальність, силу і статечність.

Музика, особливо програмна від Баха до Бетховена, співзвучна бароковій добі. Напруга пристрастей, внутрішнє боріння, глибокі і палкі почуття — ось яким є внутрішній світ людини, захопленої стрімким плином життя. Усе це відчувається і в могутньому диханні класичної музики XVIII ст.

Класицизм — художня течія, що виникла у Франції на початку XVII ст. як національно-державний напрям у мистецтві. Класицистичні традиції закладалися ще у XVI ст. в Італії серед гуманістів, які прагнули виявити й осмислити основні закономірності та художні завдання мистецтва античності і Відродження, створити теорію мистецтв, національну літературну основу і новий драма тичний театр.

Класицизм формувався у боротьбі з маньєризмом і бароко.

Він відображав інтереси буржуазно-аристократичної олігархії, що склалася у Франції на початку XVII ст. Францією у XVII ст. правив король Людовик XIV. Він мав добру підтримку городян у боротьбі з феодальною знаттю, яка неодноразово намагалася ослабити королівську владу.

Значний вплив на класицизм справила раціоналістична філософія Рене Декарта. Мав класицизм і свого ідеолога в особі кардинала Рішельє, якого 1627 р. запросив до Парижа король Людовік XIII. Принципи класицизму були дуже близькими кардиналові, який ставив собі за мету ідею централізації в державних і економічних питаннях, у сфері суспільного життя і духовної культури. Для керівництва суспільною думкою Рішельє заснував газету «Gazette de France», для чистки і збагачення мови створив Академію літератури. Визнаючи незрівнянне агітаційне значення театру, в якому повинна проводитися ідея перемоги державного обов'язку над правами особистості і де перевага мусить надаватися вигаданим, проте розумним сюжетам над нехай правдивими, але такими, що не відповідають вимогам розуму.

У цілому ж класицизмові властиві раціоналізм, нормативність творчості, тяжіння до завершених гармонійних форм, до монументальності, ясності і благородної простоти стилю, врівноваженості композиції. Водночас йому властиві й елементи схематизації і формалізації, а також ідеологізації.

Основна тема класицизму — проблема співвідношення часткового і загального стосовно як змісту твору, так і принципу формоутворення. Необхідність підпорядкування загальному розуміється як виявлення сутності часткового у співвідношенні його з цілим. Центральною темою стає проблема взаємодії людини і суспільства.

Основний естетичний принцип класицизму — вірність природі, логічно організованій і творчо опрацьованій розумом. На думку теоретиків класицизму, об'єктивно властива світові краса — симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо — повинна відтворюватися в мистецтві у довершеному вигляді, за античними зразками.

У живописі ідеї класицизму знайшли найповніше відображення у творчості Пуссена і Клода Лоррена, які еволюціонували від офіційного бароко до класицизму. Інтереси живопису переключилися значною мірою на парадний портрет, який досяг блискучого розквіту у другій половині XVII ст. Помітно активізувалося в цей період і будівництво, подарувавши людству архітектурний ансамбль Версаля, фасади Лувра в Парижі тощо.

Незаперечним досягненням стала французька класицистична драма (Корнель, Расін, Мольєр). Найповнішого теоретичного вияву класицизм дістав у творі Нікола Буа-ло «Поетичне мистецтво».

Що ж до трагедії, то тут класицистичні норми вимагали піднесеної поетичної мови, певного віршованого розміру (так званий александрійський вірш). Для осягнення та вираження сучасних йому суспільних і моральних проблем класицизм звертався до античних, більшою мірою до римських сюжетів і образів. Лише у творчості Мольєра, який створив жанр «високої комедії», класицизм дав зразки справжнього народного життя і народних характерів, і це забезпечило Мольерові загальноєвропейську славу, сприяло активізації театрального життя, популяризації мистецтва.

Період кінця XVII — початку XVIII ст. був переломним у розвитку не тільки мистецтва, а й європейського суспільства взагалі. Один за одним зі сцени сходять майже всі великі майстри: Веласкес, Ф. Гальс, Рембрандт, Корнель, Пуссен, Берніні, Клод Лоррен... Настала епоха кризи абсолютистських систем, які значною мірою визначали життя, світогляд, культуру Європи двох попередніх століть. Революція 1688 р. в Англії, політична криза в Іспанії, смерть у 1715 р. короля Франції Людовика XIV ознаменували початок нової тенденції розвитку Європи.

Класицизм XVIII ст., як і бароко, що передувало йому, зберігав свої стилістичні особливості, однак не припинялася принципова зміна змісту мистецтва, пов'язана з новим духовним рухом європейського суспільства, що дістав назву Просвітництва. По-перше, мистецтву XVIII ст. притаманнішою стала більша стилістична єдність (не було геніальних художників). Найзначнішу частину мистецтва того часу створено у Франції в період між смертю «короля-сонця» і першим гуркотом революційного грому, тобто у проміжку між двома жорсткими державними системами. Це була епоха, коли на зміну культові громадянина, держави прийшов культ особистої насолоди, гедоністичного нігілізму, шо переміщувався з відчуттям грядущого «потопу».

У XVIII ст. всю художню систему попередніх віків було піддано ревізуванню. Поступове руйнування станово-ієрархічного принципу у суспільстві невідворотно вело до руйнації всього багатовікового набутку. Іронічне і скептичне ставлення до всього, що завжди вважалося вибраним і піднесеним, загальна неповага навіть до високих категорій, що стали стандартами академічного мистецтва, знімали ореол виключності з явищ, які віками слугували зразками. Пишна феодальна титулатура й уро чисті формули перетворювалися у витончену театральну гру. Та коли суспільство стало вимагати нового героїзму і нових подвигів, нічого не лишалося, як використати старі випробувані стилістичні формули класицизму, абстрактність яких давала змогу використовувати їх для вираження будь-якого необхідного змісту. Саме таким був класицизм періоду Великої французької революції.

Помітною новизною в мистецтві XVIII ст. була поява ідейних течій, які не мали власної стилістичної форми та й не відчували в ній якоїсь потреби. Найзначнішою серед них вважається сентименталізм, що був пов'язаний з чисто просвітницькими уявленнями про притаманні людині від природи доброту і чистоту. Сентименталізм не вимагав особливого стилістичного оформлення, тому що звертався не до зовнішнього, av до внутрішнього, не до загального, а до особистого. Проте незвичайне забарвлення, особливість проникнення в інтимний світ, тонкість емоцій, навіть здатність до осягання пропорцій і легкості фактури так або інакше пов'язані із сентименталізмом, бо створюють відчуття витонченості, близькості до природи, сповне-ності внутрішнього благородства. Сентименталізм, таким чином, перетворюється у передромантизм: людське єство приходить у зіткнення з суспільними і природними стихіями, з бурями і тяжкими струсами життя, передчуття яких закладене у всій культурі XVIII ст. Зіткнення особи з суспільством, з трагедіями буття, перехід ідеалу в сферу нездійсненної фантазії приводять у XIX ст до зникнення стилю як значної історико-художньої категорії

Головним же набутком мистецтва XVIIі ст було на родження основ художньої культури наступній століть хоч, щоправда, у маскарадних костюмах витончених rear ральних форм.

Романтизм — складний, внутрішньо-суперечливии av ховний рух. що виник в останній чверті XVIII ст Найж кравіше розкриття романтизм дістав у філософи та мис тецтві

Романтики — свідки революційних подій 179Ь о . най значніших політичних і економічних зрушень кінця XVIII — початку XIX ст. Доба Просвітництва проголосила ідеї свободи, рівності і братерства, а підготовлена нею революція виявила невідповідність їх реальним наслід кам, засвідчила кризу світоглядних орієнтацій на розум. обов'язок і честь. Результати виявилися злою каоикатурою, що викликала гірке розчарування у блискучих обіа цянках просвітників. Проте не слід вбачати у романтизмі відхід від вистражданих людством цінностей. Більше того, романтики успадкували від просвітників погляд на природу і людину як на єдине начало. Цінність особистості, ідеї рівності всіх людей, вимоги соціальної справедливості не тільки не заперечувалися ними, а й розвивалися через критику механістичності, однобокості поглядів просвітників.

Історичний ентузіазм і водночас неможливість реалізації ідеалу породили нерозв'язне протиріччя, яке змусило романтиків звернутися до минулого, за що й нерідко звинувачують романтизм у реакційності. Але ж звертання романтиків до демократичних, народних явищ середньовічної і ренесансної культур зумовлене їхнім інтересом до справжніх народних витоків мистецтва, до особистості, незалежної від соціальних умов.

Романтизм у мистецтві — це звернення до внутрішнього духовного світу людини, оскільки реальність не відповідає ідеалові. У зв'язку з тим, що романтики ще не усвідомлювали важливості конкретно-історичного аналізу соціальної дійсності, їм нічого не лишалося, як критикувати реалії життя з точки зору абстрактних вічних ідеалів. Звідси — і характерний духовний порив, піднесення над реальністю. Але ж цей порив і є якраз небажанням змиритися з протиріччями буття. Це, у свою чергу, призводить до культу індивідуальності, до протиставлення піднесеної особистості потворній дійсності.

Звернення до потенцій особистості, людської індивідуальності — значне досягнення мистецтва романтиків. Та оскільки реальна дійсність не дозволяла реалізуватися свободі індивідуальності, романтизм знайшов її в світі мистецтва. Культ незалежної у своєму внутрішньому світі особистості і культ мистецтва як сфери свободи обумовлюють особливості романтичного мистецтва.

Важливе місце в естетиці романтизму займає іронія. І як світоглядна позиція, і як певний художній прийом, вона є діалектичним засобом розуміння світу. На основі романтичної іронії формується настрій, притаманний і філософським, і художнім творам романтиків. Пройнявшись таким настроєм, можна з висоти оглядати речі, безкінечно підносячись над всім обумовленим, включаючи сюди і особисте мистецтво, і особисті чесноти, і геніальність. Проте спроби романтиків піднятися над прозою буднів не перетворюються у них в процес «естетизації життя», оскільки вони нерозривно пов'язані з отверезую-«ою працею свідомості.

. Головними авторитетами романтичної естетики і філософії були брати А. і Ф. Шлегелі, Новаліс, Шеллінг, ф. Шлейєрмахер — мислителі так званого йєнського романтизму, історично першого і найбільш яскравого періоду еволюції цієї течії. Романтичні ідеї набули свого розвитку в творчості Гельдерліна, Тіка, Гофмана (Німеччина), Водстворда і Колріджа (Англія), Шатобріана (Франція).

В літературі романтизм знайшов своє найширше розкриття у творчості Байрона, Гюго, Жуковського, Лєрмонтова, в живопису — у Жеріко, Делакруа, Рунге, в музиці— у Вебера, Шумана, Вагнера.

Незважаючи на те, що романтизм як художня течія проіснував недовго, його ідеї, принципи художнього методу так чи інакше присутні в процесах розвитку художньої культури всіх наступних етапів.

Реалізм як художній метод сформувався у 20— 30-х роках XIX ст. На цей час вперше в історії людства створилася світова система економічних зв'язків, відбувалися значні демократичні процеси, сфера суспільного виробництва охопила всі аспекти дійсності, втягуючи дедалі ширші соціальні верстви населення. Відповідно розширювався і предмет дослідження мистецтва: в нього включалися і набували суспільної значущості й естетичної цінності як широкі суспільні процеси, так і тонкі нюанси людської психології, побут людей, природа, світ речей. Відбувалися глибокі зміни з головним об'єктом мистецького дослідження — людиною, а суспільні зв'язки здобули загальний, всесвітній характер. У людському духовному світі не лишилося жодного куточка, який не мав би суспільної значущості і не являв інтересу для мистецтва. Усі ці зміни покликали до життя новий тип художньої концепції світу — реалізм. Явища дійсності, як і сама людина, постали в мистецтві реалізму у всій складності і повноті, в усьому багатстві своїх естетичних властивостей, ускладнених і збагачених суспільною практикою. і і В основі реалізму лежить принцип історизму, конкрет-НОгісторичне розуміння і зображення людських характерів. Для реалізму характерна типізація як засіб виявлення сутнісних соціальних якостей людини та обставин її формування і діяльності.

Мистецтво реалізму має у своєму доробку величезну галерею соціальних типів, відтворивши розмаїття і складнощі соціальних відносин та зв'язків суспільства в новий історичний період — епоху політичного й економічного панування капіталізму. Слід зазначити, що реалізм зародився в країнах, де капіталізм утвердився найраніше — в Англії і Франції. Родоначальниками західноєвропейського реалізму є В. Скотт і Ч. Діккенс, Стендаль і Бальзак. Реалізм надзвичайно сильно вплинув на суспільну свідомість своєї епохи. Він сприяв утвердженню матеріалістичного погляду на людину, сутність якого визначається як «сукупність всіх суспільних відносин».

Реалістичний тип творчості грунтується не на апріорних правилах і схемах, а на проникненні в закономірності соціальної дійсності (вона і є предметом мистецтва). Художник-реаліст пізнає характери і явища життя в русі, розуміє їх як результати дійсності, що розвивається. Він і мислить закономірностями цієї дійсності. Реалізм доби капіталізму складався в умовах підвищення авторитету науки і культури в цілому. Проте науковий характер мали переважно дослідження природних об'єктів. Науковий же світогляд, що осягає як відношення людини до природи, так і суспільні відносини самих людей, тоді ще не склався. Тому світоглядна орієнтація науки в питаннях вирішення завдань художньої творчості багато в чому зводилася до сприйняття, засвоєння і використання комплексу тих ідей і цінностей, які характеризують природно-науковий матеріалізм. Саме така естетика, зразком якої стали книга з природознавства, рівність усіх явищ життя перед оком художника, вела реалізм до натуралізму.

Соціально-історичний аналіз, що лежить в основі реалізму, дає змогу мистецтву всебічно охопити життя людини в суспільстві, зробити своїм предметом саме життя, образ життя сучасного суспільства, тобто все те багатство життєвих обставин, які так чи інакше впливають на долю людини. Сюди належать виховання і освіта, соціальні, політичні, культурні, етнічні, сімейні та всякі інші відносини і зв'язки людей між собою. Водночас реалізм передбачає художній аналіз суспільства в усіх його соціально-культурних площинах, втілених у повних життя людських індивідуальностях.

Друга половина XIX ст. ознаменувалась наростанням кризи капіталістичного суспільства і визріванням бунтівного духу пролетаріату. Тому тенденції розгортання художнього процесу характеризуються наступним розвитком мистецтва, пов'язаного як з демократичними і революційними силами, так і декадентськими, модерністськими течіями, які змінювали одна одну дуже часто. Ці процеси далися взнаки наприкінці XIX ст лише як тенденції. Та вже на початку XX ст. художнє життя стало надзвичайно різноманітним і вкрай суперечливим, що й. власне, підтверджується складністю соціально-історичної доби, в яку ми живемо.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС