Главная  - Культурология  - Книги  - Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
<< Содержание < Предыдущая

КУЛЬТУРА ПЕРВІСНОЇ ЕПОХИ

«Доісторія — це велична реальність, бо в ній виникла людина, однак ця реальність нам … невідома. Але як тільки ми ставимо собі питання, що ми, люди, власне таке і намагаємося знайти відповідь у пізнанні того, звідки ми прийшли, ми відразу звертаємось до доісторії, намагаючись проникнути в її глибини. Темрява цих глибин містить принадну силу, ми линемо до них, але нас завжди чекає розчарування, зумовлене неможливістю їх пізнати», — писав німецький філософ Карл Ясперс [38, c. 68].

Загадковість доісторичних часів полягає в першу чергу в нез’ясованості питань про походження людини та появи перших ознак її діяльності на Землі.

Майкл Кремо і Річард Томпсон, спираючись на археологічні знахідки, стверджують, що людство на нашій планеті існує не 2, 3 або 4 млн років, як досі вважалося, а в тисячу разів довше — 2—3 млрд [11]. Еріх фон Денікен — один з аматорів так званого палеоконтакту — зібрав досить багато доказів того, що Землю відвідували представники інших цивілізацій [5]. Його висновки багатьох переконали, викликали достатньо критичних нарікань, але самі факти — малюнки в пустелі Наска, доісторичні моделі літаків, великі досконалі кам’яні кулі в Латинській Америці та інші свідчать про те, що історія людства не однолінійна, як намагалися подати її еволюціоністи ХІХ ст.

Таємниці історії Землі, людської культури продовжують хвилювати не тільки вчених та дослідників, а й широку аудиторію читачів газет, глядачів ТВ, студентів і школярів. Як «претенденти» бути колискою земної цивілізації в публікаціях ЗМІ та телепередачах розглядаються Едемський сад, Атлантида, печери Тибету, Лемурія, Центральна Африка, далекі зірки (Сіріус або Оріон) і близькі планети. Наші пращури уявляються мавпами, андрогінами, безтілесними духами, космічними прибульцями, триокими істотами.

Гуманітарна наука досить неодностайна у своїх висновках щодо минулого. Особливо коли ми говоримо про різні форми наукових досліджень — такі, як філософія, археологія, культурологія, біологія, генетика і т. д. Але це не позбавляє від необхідності саме науково досліджувати минуле людської культури, так звані первісні її форми, тим більше що багато з них продовжують існувати на планеті і зараз, поряд з високорозвиненими технологіями.

Одним з піонерів цієї галузі знань був Льюїс Генрі Морган (1818—1881) — американський етнограф, засновник наукової антропології, який досліджував родоплемінну організацію індіанців («Давнє суспільство», 1872). Соціальні та економічні особливості доісторичного людства знайшли відображення у вченні Карла Маркса (1818—1883) та Фрідріха Енгельса (1820—1895). У їхньо- му трактуванні певні риси первіснообщинної формації, позбавленої експлуатації, мали повторитися на якісно вищому рівні в завершальній стадії розвитку людства — комунізмі. Еволюціонізм ХІХ ст., одним з джерел якого була теорія походження видів Чарльза Дарвіна (1809—1882), убачав у первісній добі певні зародки наступного розвитку людства. «Від Дикунства через Варварство до Цивілізації», — так стисло це висловив Л. Г. Морган. Еволюціонізм у розгляді «доісторичної» культури та фольклору притаманний працям Едварда Бернетта Тейлора (1832—1917) («Первісна культура») і Джеймса Джорджа Фрезера (1854—1941) («Золота гілка»).

На основі досить однобічного розуміння прогресу (як суспільного, так і біологічного) деякі мислителі (Герберт Спенсер (1820—1903), Жозеф Гобіно (1816—1882)) робили висновки про еволюційну досконалість людини сучасної, передусім європейської, у порівнянні з людиною первісною та представниками інших рас. Відповідно культури так званих «відсталих» народів часто розглядалися з позицій античних та європейських естетичних ідеалів, і результатом такого підходу був висновок про ущербність їх доробку. Ці ж тенденції позначалися і на розгляді духовного світу первісності. Французький етнолог та філософ Люсьєн Леві-Брюль (1857—1939) увів поняття «пралогічного мислення», в певному сенсі нижчого за логічне, притаманного, на його думку, первісному людству та нецивілізованим народам.

Проте існували й інші підходи до тлумачення «первісного матеріалу», важливою рисою яких було намагання подолати зверхність в оцінках первісної людини та її світогляду.

Французькі соціологи Еміль Дюркгейм (1858—1917) та Марсель Мосс (1872—1950) зробили акцент на аналізі конкретних інститутів, таких як тотемізм та форми обміну і дарування. У центрі концепції Мірчі Еліаде — феномен сакрального в давніх суспільствах. Антрополог та етнограф Клод Леві-Строс (1907—1986), підкреслюючи своєрідність первісного, міфологічного мислення, говорить про притаманну йому і втрачену пізніше єдність чуттєвого та раціонального. Зігмунда Фрейда (1856—1939) цікавить первісна міфологія, як, до речі, і його учня та опонента Карла-Густава Юнга (1875—1961). Розгляд давньої міфології вони використовують, щоправда, кожен по-своєму, для тлумачення психіки людини сучасної.

Несподівана можливість зустрічі з минулим спіткала в 1911 р. американського антрополога Альфреда Кербера та його колег — вони кілька років спілкувались з останнім представником «кам’яного віку», індіанцем племені яна на ім’я Іші (див.: Т. Кребер. «Иши в двух мирах»). Іші доброзичливо і дивовижно вітався з відвідувачами музею, де він фактично мешкав: «Чи всі щасливі?» — і охоче демонстрував способи обробки каменю, виготовлення стріл, добування вогню.

Великий обсяг даних про первісні форми культури накопичено етнографами і сміливими мандрівниками, такими як Девід Лівінгстон, Микола Миклухо-Маклай, Тур Хейєрдал та ін. Не меншу відвагу треба мати і тепер для того, щоб вивчати побут та звичаї так званих «колискових» народів, подовгу живучи серед них, як це робить росіянин Віталій Сундаков.

Але все ж таки головним джерелом інформації про первісність на планеті залишається археологія. Видатні вчені — родина Лікі (батько — Сеймур Безетт (1903—1972), мати — Мері, сини — Джонатан та Річард) відшукали багато залишків найдавніших людей, в т.ч. знаменитий череп з Ефіопії. Їх знахідки свідчать про можливу появу наших пращурів саме в Африці.

Т. Хейєрдала вважають одним з батьків експериментальної археології. Він реконструював плоти та кораблі давніх епох і здійснив кілька подорожей за маршрутами мореплавців минулого. Дослідники-експериментатори в ХХ ст., одягнені в шкури та озброєні кам’яними сокирами, поринули в минуле, намагаючись відтворити життя первісних людей, і таким чином підтвердити або спростувати «кабінетні» гіпотези. Ентузіасти займалися обробкою шкіри, будівництвом хиж, добуванням вогню та приготуванням їжі, виготовленням знарядь праці з каменю, кістки, дерева, полювали, від- творювали звучання первісних музичних інструментів.

Майданчики для експериментів археологи створюють і тепер, продовжуючи знаходити і досліджувати реальні стоянки первісної людини.

Вітчизняна археологія має у своєму розпорядженні численні пам’ятки палеоліту та неоліту. Найбільш відомі та описані в літературі це: Кирилівка — стоянка на території сучасного Києва, тут збереглися крем’яні знаряддя праці, скупчення кісток, які використовувались при спорудженні наметоподібних жител; Кам’яна Могила (Запорізька обл.) — найдавніше святилище, знайдене у Східній Європі; Амвросіївка (Донбас); Мізин, Пушкарі (Чернігівщина); Киїк-Коба (Крим).

Комплекси стоянок належать до певних палеолітичних та неолітичних культур: в Україні це Королевська та Молодовська (Західна Україна, р. Прут), Білогорська (Крим), Дніпро-Прип’ятська, Гірсько-Кримська, Сурсько-Дністровська культури та ін.

Відкривали та досліджували давні поселення України в першу чергу вітчизняні вчені, такі як енциклопедист Михайло Максимович (1804—1873); Федір Камінський (1845—1891) — археолог, першовідкривач українського палеоліту; Федір Вовк (Волков) (1847—1918) — археолог та антрополог, який досліджував Мізинську стоянку; Вікентій Хвойка (1850—1914) — археолог, першовідкривач Трипільської культури, провів успішні розкопки Кирилівської стоянки; Василь Ляскоронський (1859—1928) — археолог, досліджував неолітичні стоянки, позначив на карті Змієві вали; Вадим Щербаківський (1876—1957) — автор книги «Кам’яна доба в Україні» (1947); Петро Єфименко (1884—1969) — досліджував Мізинську стоянку («Первісне суспільство»); Михайло Рудинський (1887—1958) — археолог, дослідник палеолітичних, неолітичних стоянок («Кам’яна могила» (1961)); Микола Чмихов (1954—1994) — археолог, розробив оригінальні схеми історичного розвитку людства. Зараз продовжують археологічні та аналітичні дослідження Леонід Залізняк («Нариси стародавньої історії України» (1994)), Юрій Шилов («Прародина ариев» (1995)), Дмитро Телегін («Мезолітичні пам’ятки України» (1983)) та ін.

Наука ХХ ст. принесла не тільки нові археологічні розвідки первісної доби, а й залучила до аналізу «доісторії» такі галузі знань, як генетика, етологія, семіотика, комп’ютерне моделювання. Але багато проблем все ж лишаються невирішеними, як, наприклад, питання про співвідношення біологічного, соціального, культурного, природного та «людського» в людині. Ось як наприкінці ХХ ст. підсумовує досвід осмислення «феномена людини» Едгар Морен у книжці «Природа людини»:

«Необхідно перестати зводити людину до homo faber та homo sapiens. Homo, який приніс із собою у світ магію, міф, маячню, наділений одночасно розумом та безглуздям: sapiens-demens. Треба вийти за межі біологізаторських, надприродницьких концепцій та соціологізму і почати підходити до людини з допомогою поєднання між собою вершин трикутника вид — індивід — суспільство. Як можна не помітити, що найбіологічніші явища — секс та смерть — у той самий час найбільше насичені символами культури… Людина за своєю природою — істота культурна, оскільки вона за своєю культурою — істота природна».

Традиційні для науки ХХ ст. погляди на походження людини та культури такі. Антропогенез — тобто становлення людини — налічує кілька основних стадій. Австралопітеки (5—1 млн років тому), Homo habilis (людина вміла) (2—1 млн років тому), Homo erectus (людина випростана) (1,5—0,2 млн років тому), Homo sapiens neanderthaleusis (неандерталець) (300—30 тис. років тому). Кроманьйонці (так назвали цей вид за місцем першої знахідки їх залишків — гроту Кро-Маньйон на півдні Франції) з’явилися від 40 до 35 тис. років тому, були високими на зріст (1,70—1,80 м), стрункими, міцної статури, мали витягнутий вузький череп. Майже в усьому вони були подібні до сучасної людини. Припускають, що в них було розвинене мовлення. Саме кроманьйонців уважають першими представниками виду Homo sapiens sapiens.

Стадії первісної культури співвідносять з періодизацією кам’яного віку: палеоліту, мезоліту та неоліту. Палеоліт складається з кількох періодів — шельського, ашельського, мустьєрського (нижній палеоліт) та оріньякського, солютрейського, мадленського (верхній палеоліт).

Головними заняттями людини раннього палеоліту (його початок — 700 тис. років тому) були мисливство, рибальство, збиральництво. Для цього виготовлялись знаряддя праці та зброя з каменю, кістки, ножі, рубила, сокири, наконечники для списів та гарпуни. На цьому етапі з’являються перші види житла — печери та хижі.

Тасманійці — народ, який зберіг до ХІХ ст. побут та звичаї, найбільш наближені до тих людей, які існували в нижньому палеоліті. Тасманійці використовували такі знаряддя та зброю: кам’яне ручне рубило, гостроконечник, дерев’яні — спис, дубину, лопатку для відривання молюсків від скель. Крім того, вони виплітали мотузки та кошики з трави або волосся. Вогонь видобували тертям. Виготовляти складені знаряддя, наприклад додавати до кам’яного рубила дерев’яну рукоятку, вони не вміли.

Кроманьйонці з’являються у верхньому палеоліті (40 тис. років тому), і тоді ж відбуваються зміни в первісному виробництві. З погляду на матеріальне виробництво як на систему, вирішальною відмінністю верхнього палеоліту від нижнього є поява складених знарядь праці. Верхній палеоліт — це доба появи скельного живопису, рельєфів, прикрас, шиття і складених зброї та знарядь праці. Для добування вогню використовували тертя дерева об дерево або інші технології. Наприклад, механічний «палеолітичний» пристрій, сконструйований археологом С. Семеновим: дерев’яне свердло з одного боку притримують каменем, з другого воно встромляється в деревину, а посередині приводилося в дію петлею з тятиви, яка при пересуваннях лука розкручувала свердло. Також для добування вогню використовували камінь — кварц, кремінь, гірський кришталь. У багатьох племенах вогню не давали загаснути, постійно підтримуючи горіння.

Головною подією первісної доби вважають так звану неолітичну революцію Х—ІІІ тис. до н. е., коли з’являються земле- робство та скотарство. Іншими ознаками цієї епохи неоліту є поява шліфованих та свердлених знарядь з каменю і виготовлення кераміки. Гордон Чайлд, підкреслюючи значення цього етапу розвитку людства, зауважив: «Суспільства привласнюючої економіки живуть за рахунок природи, а зорієнтовані на відтворююче господарство — співробітничають з нею».

Для виникнення землеробства необхідною була наявність трьох умов. По-перше, зростання в певному регіоні таких видів рослин, що за своїми ботанічними властивостями піддавались штучній селекції та могли бути одомашненими. По-друге, накопичення інформації про якості рослин та способи їх збирання. Це було можливим у тих спільнотах, які традиційно займались збиральництвом. По-третє, перехід до осілого способу існування поблизу водних джерел, інтенсивне використання ресурсів цих водоймищ, тобто розвиток рибальства.

Такі умови склалися в Передній Азії, регіоні активного збирання та рибальства, близько Х тис. до н. е. Згодом землеробство і скотарство поширюються в Азії, Європі, Північній Африці.

Неолітична революція на теренах України охоплює період з VII по III тис. до н. е. Тоді було сформовано стадо одомашнених тварин, до якого на першому етапі входили велика рогата худоба, та свині. Цікаво, що з кількох тисяч видів тварин на планеті доместікованими стали лише близько 50 видів, а першою одомашненою твариною найімовірніше був собака.

На землях України в неоліті виділилось три зони господарювання — у південно-західній та західній частинах: мисливсько-тваринницько-землеробська; у південно-східній — мисливсько-тваринницька; у північній — мисливсько-рибальська. Наприкінці неоліту виробниче господарство з’являється і на Півночі України.

Важливою рисою неоліту було гончарство. Посуд з дерева та м’яких порід каменю замінює кераміка. У Східній Європі вона виготовлялась зі спеціального тіста, до складу якого входила глина, пісок, гранітне кришиво, товчені черепашки, рослини.

У цей період зароджується ткацтво, яке по суті було плетінням, поки на межі неоліту та віку металу не з’явився ткацький верстат.

Зрозуміло, що повсякденне життя первісної людини дуже відрізнялося від сучасного побуту, в якому є багато надбань цивілізації. Але житло, їжа, родина, соціальна організація, правові процедури, виховання, техніки тіла, поховальні обряди — усе це виникло в палеоліті, і лише трансформувалось (іноді не значною мірою) протягом історії.

Форма, будівельні матеріали, функціонування житла на різних ступенях розвитку людства залежали від клімату, природного оточення, соціальної організації спільноти, її міфології.

Першими відомими видами житла були печери та покриті гіллям ями. Одну з перших печер, яка була оселею людям 60 тис. років тому, знайдено у Вірменії. У Криму збереглися середньовічні печерні міста караїмів — Чуфут-кале та Мангуп-кале. Деякі племена Азії та Америки і дотепер живуть у печерах.

Першим кроком у напрямі розвитку та ускладнення організації житла можна вважати будівництво куренів. Африканці — кафри, ваганда та зулуси — будують свої хижі, вкопуючи по колу віти, верхівки яких зв’язують, таким чином стіни переходять у дах. Деякі народності будують хижі з віт безпосередньо на деревах.

Певним удосконаленням куреня можна вважати каркасні хижі, у яких пальмова солома, оплітаючи каркас, утворює стіни. У Судані таку хижу обмазують глиною. Також каркаси виготовлялись з кісток великих тварин. Такі каркаси обтягувалися шкурами, які закріплювалися з допомогою шкіряних ременів. На березі Дністра археологи знайшли одне пізньопалеолітичне овальне з 15-ма вогнищами і площею близько 70 кв м житло з кісток мамута. У Південно-Східній Азії в будівництві широко застосовувався бамбук. Тут переважає прямокутна форма оселі, на відміну від Африки, а сама будова може бути досить великою — наприклад, у новогвінейських хижах для хлопчиків мешкало до 50 підлітків.

У регіонах з вологим кліматом, на узбережжях хижі будували на пальових платформах. У такий спосіб можна було захиститись не тільки від стихії, а й від ворогів. Захисна функція давньої оселі спонукала до пошуку нових матеріалів — наприклад, дернової цегли. У мексиканців-пуебло, звичаї яких досліджував Морган, існували дернові будинки-фортеці та навіть будинки-міста.

На Півночі клімат зумовив появу та збереження протягом тисячоліть чумів, яранг та юрт. Видатний мандрівник та дослідник Півночі Р. Амундсен навчався в ескимосів будувати іглу — традиційне житло зі снігових цеглин.

У поселенні Скара Бре (Шотландія) було знайдено «меблі» 5000-літньої давнини. Вони являли собою кам’яні ліжка та скрині для збереження риби.

Спільним для будівель різних регіонів та епох є чільне місце вогню та вогнища, яке розташовувалося в оселі або в центрі давнього поселення. Також всім давнім будівельним традиціям притаманна схожа обрядність, що передбачала жертвопринесення та символізацію певних частин житла. Так, гребінь (або коньок), який вінчає дах української хати, нагадує про давні жертвопринесення (коня, іншої тварини або птаха), які передували будівництву оселі. Звичаї, пов’язані з оселею, пізніше тісно переплелися з культом предків, а деякі з них частково збереглися до нашого часу, особливо коли оселя стає місцем проведення обрядів, пов’язаних з народженням, смертю чи шлюбом.

У кам’яному віці вже були відомі чай, кумис, квас, мед, більшість вживаних зараз злаків та плодів. Люди вміли пекти хліб у вигляді коржів, смажити та консервувати м’ясо та рибу. Пальмове вино, пиво також входили до «первісного меню», як і паління тютюну. Хоча, зрозуміло, раціон мешканців кожного регіону не був надто різноманітним і містив лише місцеві культури та страви з них. Цікаве ставлення до необхідних сучасній людині приправ, наприклад, до солі. Деякі народи не вживали її зовсім (ескімоси), а в деяких регіонах вона була справді дорогоцінною.

В Ефіопії ще в ХІХ ст. можна було купити наречену за 100 кубиків солі, а в 1936 р., коли італійці зайняли Аддис-Абебу, у сейфах національного банку поряд із золотими «цеглинами» знайшли сіль.

Родинна та соціальна організація давніх спільнот має дві основні тенденції: перехід до парної (моногамної) сім’ї від різних видів полігамії та утвердження роду (переважно патріархального) як основної форми соціальної організації первісної спільноти. Триває дискусія про співвідношення матріархальних та патріархальних інститутів на різних етапах того періоду.

У первісну добу виникають і перші юридичні процедури: звинувачення, покарання, виправдання. Племена Півдня Африки для вирішення суперечок та перевірки справедливості звинувачення в злочині використовували такий спосіб: підозрюваний повинен був пройти певне небезпечне випробування, наприклад, на Мадагаскарі відомий звичай — треба витягнути з окропу камінь. Якщо підозрюваному це вдається, він уважається невинним.

У дослідженні феномену дитинства важливе місце посідає інститут ініціації — система ритуалів соціалізації юнаків та дівчат у громаду дорослих. Ведучи мову про дитинство, треба зазначити, що перші ігри та іграшки виникають ще в палеоліті.

М. Мосс досліджував так звані техніки тіла, і дійшов висновку, що способи сидіння, сну, бігу, плавання, сексу, гігієни, масажу, танцю почали відрізнятися в представників різних регіонів світу вже в первісну добу. Він підкреслював важливість осмислення технік тіла для етнографії та соціології і навіть запропонував класифікувати народи за способами сидіння — або навпочіпки, або на якомусь пристрої (лавці, подушці).

Поховальні обряди дуже різноманітні за типами поховань — мерців ховали сидячи, стоячи, спалювали, лишали диким звірам та ін. М. Миклухо-Маклай пише про звичаї населення Нової Гвінеї: «….тубільці лишають небіжчиків гнити в хижах. Коли людина помирає, її тіло в сидячому положенні оплітають листям кокосової пальми у вигляді корзини, біля котрої дружина померлого повинна підтримувати вогонь протягом двох або трьох тижнів, поки труп повністю не розкладеться і не висохне… Трупи померлих дітей підвішують у невеликих корзинах під дахом хижі. Описаний спосіб поховання зазвичай супроводжується багатьма обрядами…» («На берегах Маклая», с. 293).

До інших важливих сфер дослідження первісної культури відносять становлення інститутів власності, виробництва та обміну, медицини, військового мистецтва, полювання, а також мистецтва та духовної культури, які ми розглянемо нижче.

Закінчується кам’яний вік з появою металів та техніки їх виплавлення. З винайденням нових матеріалів, в першу чергу бронзи та заліза, виробнича діяльність людей у більшості її сфер змінюється.

Послідовно мідний, бронзовий і залізний віки принесли відокремлення ремесла від землеробства та скотарства, появу писемності — її джерелами були малюнки-піктограми та різні види передавання знаків, які існували ще в палеоліті. Родова та племінна організація поступається місцем першим державним утворенням.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС