Главная  - Культурология  - Книги  - Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
<< Содержание < Предыдущая

Формування класичної української літератури, етнографії, мовознавства, живопису, архітектури

Ряд письменників, діячів культури зберегли нам українську мову, стали писати так, як розмовляв народ. Це Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Амвросій Метлинський. І. П. Котляревський же утвердив цей початок. Недаремно Тарас Шевченко назвав його батьком: «Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди». Ну, а геній Тараса, посланий нам Богом, зберіг нам і мову, і націю.

15 липня 1834 р. відкрито Київський університет, першим ректором якого був М. О. Максимович. Це видатний прогресивний не тільки український учений, а й російський та світового значення. Він був знайомий, підтримував особисті зв’язки з декабристами Рилєєвим, Гнєдичем, Сомовим, а також з Пушкіним, Гоголем, Шевченком. Він заснував журнал «Киевлянин», у роботі якого активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, П. Куліш. У своїх статтях М. Максимович аналізує твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, твори галицьких письменників, орієнтує на джерела їх творчості: український фольклор, народні українські пісні, живу розмовну мову, використання їх краси. Його статті «О стихотворениях червонорусских», «О правописании малороссийского языка», «Сказание о Колиевщине» сповнені прогресивних думок політичного значення. Цінність їх для розвитку культури і мислення в Україні полягає в правильно вказаних орієнтирах на народну розмовну мову, широке її використання. Для становлення і збереження української нації це мало вирішальне значення. Зокрема, він нагадував галицьким письменникам, що «жива література у них може процвісти тільки на їх народній, живій мові; хай вони вивчають її в народних прислів’ях, казках і ще більше в піснях малоросійських, особливо українських, де народне виявлення процвітає більшою силою і красою» (Киевлянин. — К., 1841. — С. 141).

Як учений-літератор, М. О. Максимович спрямовує письменство на дотримання правописних правил, зразком яких мають стати твори І. П. Котляревського. Політично прогресивною була його думка про впровадження єдиного правопису для всього українського народу. Максимович близько стояв до Кирило-Мефодіївського братства, хоч і не був зв’язаний з ним, планував видання, яке поширювало б його ідеї. Про це є свідчення Т. Г. Шевченка.

Важливе значення мало і видання Максимовичем журналу «Українець», де вміщені його пісні, які славили ідеї визволення, волі і братерства слов’янських народів. М. Максимович — яскравий представник українського лібералізму, дружив з революційним демократом Т. Г. Шевченком, підтримував зв’язки з ним у засланні.

Безумовно, що поміркованого Максимовича і революційного Шевченка єднали спільні ідеї, які збігалися в пластах культурно-мовного плану і розмежовувались у пластах соціально-політичних.

Як важливу пам’ятку правової культури і літератури, українського мислення, думки розглянемо неповторну «Історію Русів».

Цей культурно-історичний трактат потребує особливої уваги, глибокого вивчення в наш час. «Історія Русів» — твір, який з’явився у 20-х роках ХІХ ст. в бібліотеці містечка Гринева Стародубського повіту на Чернігівщині. З тих пір «Історія Русів» оточена ореолом таємничості. Довгий час вона розповсюджувалась лише в копіях. Відомі копії написані на папері з водяним знаком 1817 р. і 1814 р. Уважають, що вона написана в 1822—1828 рр. Видавалась «Історія Русів» 1846 р. в Москві, 1956 р. українською мовою в Нью-Йорку і в перекладі Івана Драча 1991 р. в Києві.

«Історія Русів» — це і серйозна наукова праця, і важливий історичний документ, і літературна пам’ятка.

Спірним є питання про авторство. Одні вважали автором Григорія Кониського, інші Григорія Полетику, ще деякі дослідники відстоювали авторство спільне — Григорія та Василя Полетик. Називались серед авторів А. Худорба, О. Безбородько, а також князь М. Рєпнін, О. Лукашевич, О. Лобисевич та ін. Але відомо головне, що автор (хто б ним не був) був людиною високоосвіченою, мудрою, з глибокою культурно-політичною і філософською підготовкою. І насамперед патріот своєї Вітчизни. А сама «Історія Русів» є найвизначнішим твором української думки кінця ХVІІІ —початку ХІХ ст. Твір мав величезний вплив на майбутні покоління літераторів, істориків, політиків. У творі подається історія України від найдавніших часів. З погляду автора, Київська Русь — держава саме українського народу, Русь — це Україна. До складу Русі автор вводить тільки Новгородщину. Московія — це окрема держава. Татаро-монголи зруйнували державність України. Україна як рівноправний член ввійшла до складу Литовсько-польської федеративної держави.

Польща згодом вдалась до утисків українців і рівноправність була порушена. Богдан Хмельницький — головний герой «Історії Русів» — вишколений, досвідчений діяч. У всіх бідах України після Хмельницького автор звинувачує московських володарів — воєвод, їхнє військо та порядки, заведені ними. Багато уваги приділяється Івану Мазепі. Разом з Мазепою автор вболіває за образи, насильство, завдані царськими деспотами українському народу. Автор обстоює думку, що правда, справедливість, богоповага є основою кожної політичної системи. Всю книгу поєднує головна думка: людське життя — над усе, над усяку ціну, свобода людини — невід’ємне її право, власність її — має бути недоторканною, ніхто не може забрати її, вона має захищатись державою. «Історія Русів» — це гнівний осуд тиранії, рабства. Серед її цінностей — воля, незалежність народу українського. З осудом оповідається в трактаті про прокляття Петром Івана Мазепи, про жахливу кампанію тортур, яка супроводжувала це. По суті прокляття царя-тирана діє і до наших днів. Ще ім’я Мазепи та його прихильників оповите мороком брехні.

Описується каторжна робота українських козаків та селян на каналах та укріпленнях, на будівництві міста Святого Петра, де гинули вони десятками тисяч. Такою постає історія України-Русі зі сторінок «Історії Русів».

У перші десятиріччя XIX ст. в Україні видаються нетривалими періодами такі журнали, як «Украинский вестник», «Украинский журнал» (Харківським університетом).

В «Украинском вестнике», зокрема, привертають увагу своїм гуманістичним звучанням статті М. Грибовського, Р. Гонорського, В. Каразина, І. Воронова.

Як і французькі просвітителі, І. Воронов у статті «О необходимости законов в каждом человеческом обществе» дотримується ідеї рівності всіх людей від народження. Але суспільні умови змінюють по-різному це право рівності, право свободи.

Автор показує глибоке розуміння необхідності справедливих законів, говорить про основу правової держави. Він, зокрема, стверджує: «Благополучно то государство, где законы основаны на правилах добродетели, на чистейшей нравственности, располагают умами й сердцами сограждан, где роскошь, вероломство, вольность, насильство, пороки, часто скрывающиеся под ложными видами честности, дружества и скромности, с сильным нападением, изгоняемы единодушием народа»!

Нерозумні ж закони призводять до несправедливих рішень, жалюгідних дій — до такого висновку приходить І. Воронов. Він стверджує, що «мертвы законы без власти, сила политических законов непосредственно соединяется с силою благонамеренного правительства», що спокій у державі, дотримання законів мають гарантуватись не насильницьки, а почуттям справедливості і вияву волі громадянина. Таких думок дотримувався цей автор у роки жорстокої реакції.

Інший автор, М. Грибовський стверджує, що доброчинність і правосуддя з боку уряду передбачають справжню любов до суспільства, увагу до вигод кожного класу людей. У кожному суспільстві мають бути основні закони, які «могли бы обуздывать гордость частных лиц и вместе показывать правителю круг и границы плана правления, какой опытность признала наиболее соответственным духу народа».

І ці думки ґрунтуються на тому, що в основі законів має лежати політичний досвід народу, його традиції, звичаєве право.

Друкувались тут і статті Р. Гонорського, у яких дуже помітний вплив декабристських ідей. У статті «О духе времени» він подає своє бачення невпинного розвитку суспільства, його прогресу в науці, культурі, політиці. «Дух времени есть поток все увлекающий за собою». Опір цьому потоку призводить до руйнувань, принаймні в системах філософів і політиків. Зважмо, що це був період недалекий після Великої французької революції. Отже, її ідеї поширились і в Україні. А сам автор був причетний до декабристського руху.

З осудом імперської царської політики виступав відомий поет і громадський діяч Василь Капніст (1756—1823). Він написав твори «Ода на рабство» (1782 р.), «Ябеда» (1798 р.). Захищав інтереси України, як генеральний суддя та полтавський губернський предводитель. Саме він підкреслив українське походження і українське коріння «Слова о полку Ігоревім», яке переклав російською мовою.

Серед видатних діячів виділяються князь Микола Рєпнін (1778—1845) — генерал-губернатор Лівобережної України (1816—1834). Цей державний діяч був дуже прихильним до традицій українського народу, за що Микола І звільнив його з посади. До речі, у його маєтку в Яготині не раз бував Т. Г. Шевченко, якого дуже поважала вся сім’я Рєпніних. Дочці князя Варварі Рєпніній Шевченко присвятив свою поему «Тризна».

Князя Олександра Безбородька ми вже згадували як можливого автора «Історії Русів». Його заслуга як політичного діяча, що був міністром і канцлером уряду Катерини ІІ, у тому, що він домігся за царювання Павла І відновлення в Україні Генерального суду і ще ряду установ Гетьманщини, які скасувала Катерина ІІ.

Серед видатних діячів, які мали значний вплив на формування суспільно-політичної думки, слід назвати українського фольклориста грузинського князя Миколу Цертелєва, згадуваних уже Амвросія Метлинського, Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка.

У їхній творчості відбивались думи і прагнення українського народу, ідеї визволення з кріпацтва, національного відродження.

Особливе місце у формуванні прогресивних суспільно-культурної свідомості та мислення посідає Тарас Шевченко.

Рабське становище народу, зростання його невдоволення — усе це спричинило з боку Шевченка різку критику самодержавства, його деспотизму і привело до революційного висновку про необхідність здобуття волі шляхом революції, удаючись до сили. У поезії Шевченка найяскравіше відобразились визвольні прагнення до звільнення від соціального і національного гніту.

Тарас кликав Україну «до сокири»: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить».

Уже стало характерною рисою в нас, українців, що в плині історії видатні українці виявляли своє політичне мислення саме через сферу культури, через її засоби. Вони були позбавлені можливості самостійної легальної політичної діяльності. Самобутність етносу українські діячі висловлювали саме через культуру. Десятки і сотні інших творчих постатей і сьогодні черпають пробуджувальну силу у творчості Тараса. Саме йому судилося стати серцем українського національно-культурного руху і національного відродження.

Величну постать Шевченка висунула і сформувала сама історія. Його голос, його слово стали виразниками споконвічних мрій українців, мрій, за які карали, мрій, за які мучились, але не каялись. Голос поета — це волевиявлення самого народу. Його «Кобзар» — це культурницький і політичний подвиг світового значення. Він зберіг націю, утвердив у її устах рідну мову, інтелектуальну незалежність українців. Його закличне слово, ліричне і натхненне народною музичністю, водночас є глибоко історичним і глибоко українським. Це відроджене слово стає тепер вічним. Воно і сьогодні основний чинник нашої державної незалежності. Адже незалежним може бути народ зі своєю культурою і своєю мовою. І в цьому головна національна значущість поета. У своїй поезії і поглядах Шевченко дотримувався революційних методів боротьби за справедливість. І хоча спілкувався з багатьма діячами українського ліберального руху, зокрема з Максимовичем, членами Кирило-Мефодіївського товариства, його неприйняття суспільної несправедливості було таким сильним, що вихід він бачив лише в революції. «Борітеся, поборете», «Учітеся, брати мої», «Обніміте, брати мої, найменшого брата!» Ці заклики кличуть до волі, освіти, дружби. Політична заслуга Шевченка в тому, що він перший серед багатьох представників інтелектуальної еліти XIХ ст. дійшов думки про самовизначення українського народу і України як держави. За свої погляди він відбув 10 років рекрутчини та й поклав усе життя.

Так, «в своїй хаті своя правда, і слава, і воля». Ці слова особливо часто ми повторюємо сьогодні, коли розпочали їх реалізовувати. Кредо Шевченка — воля, справедливість, самовизначеність. Він ненавидить тиранію, деспотизм, абсолютистську владу і їх носіїв.

Цікавою є оцінка Шевченком Богдана Хмельницького. Він шанує його за величний і бунтарський дух та звинувачує за союз з Росією, за втрату вибореної незалежності.

Шевченко-поет і Шевченко-мислитель невіддільні. Уся його поезія — це насичений концентрат філософської і політичної думки, глибокого ліризму, національної культури і народного колориту. У своєму знаменитому «Журналі», значення якого важко переоцінити, він піднімає проблеми і політичні, і філософські, літературні, естетичні. Шевченко розуміє значення українських видань 30—40-х років, сам бере активну участь в альманахах «Ластівка», «Хата», журналі «Основа».

Особливо відзначається своєю політичною спрямованістю поема «Гайдамаки» (1840 р.). Поема створена на основі народних переказів про криваві події Коліївщини. Він стоїть на позиціях рівності між народами, їх єдності. Поет не сприймає і представників слов’янофільського табору, і відірваних від життя народу українських патріотів.

Виключне значення має передмова до видання «Кобзаря» 1847 р., яке так і не вийшло. Тут викладені прогресивні політичні погляди на роль літератури і літературної праці. «Передмова» побачила світ лише в 1906 р. у 8-й книзі журналу «Былое».

Документом великого значення є «Автобіографія», написана поетом. Це гнівний осуд деспотизму, тиранії, жорстокості, мерзенності самодержавного ладу — системи, у якій були затоптані і людська гідність, і свобода, і всі інші культурні, політичні та духовні цінності, вироблені колись під час сплесків українського цивілізованого мислення. В усій попередній історії України поет і політичний мислитель Шевченко бачить своєрідну школу для виховання народу, формування його політичної цивілізованості і зрілості, а отже, соціальної і політичної свободи.

Цікаво те, що цей настрій в українському суспільстві, в його мисленні помітив сучасник Шевченка німецький дослідник Георг Колль (1841 р.). Ось його свідчення: «Нема найменшого сумніву, що колись велетенське тіло Російської імперії розпадеться і Україна стане знову вільною і незалежною державою. Цей час наближається поволі, але неухильно. Українці є нація з власною мовою, культурою та історичною традицією. Поки що Україна роздерта поміж сусідами. Але матеріал для будови Української держави лежить готовий: коли не сьогодні, то завтра з’явиться будівничий, що збудує з цих матеріалів велику і незалежну Українську державу».

Ми сьогодні є свідками і Шевченкових передбачень, і прогнозів німецького вченого.

Першою політичною таємною організацією в Україні було Кирило-Мефодіївське братство. Воно сформувалось на основі певного рівня знань про суспільство, на основі розвитку громадської думки, нестерпного соціального становища народу і несприйняття передовими свідомими українцями несправедливих форм організації суспільного життя.

До складу братства входили історик і літератор Микола Костомаров, учитель дворянин Василь Білозерський, високоосвічений учений і педагог Микола Гулак (чиновник канцелярії київського, волинського та подільського генерал-губернаторів), письменник Пантелеймон Куліш, великий український поет Тарас Шевченко, учитель Д. Пильчиков, О. Маркович, О. Навроцький, Ю. Андрузький та ін.

Братство існувало трохи більше року. Основна форма його діяльності — філософські і політичні дискусії, вироблення програми, пошук знань і формування завдань щодо визволення слов’ян і створення союзу незалежних слов’янських держав.

Брати кирило-мефодіївці глибоко розуміли ідеї демократії, політичні завдання українського народу спільно з іншими слов’янськими народами. В основу своєї діяльності вони поклали демократичні засади рівності, свободи, релігійної злагоди, добра.

Студент Київського університету Олексій Петров доніс на братство. Усі його члени були заарештовані і засуджені.

Основним ідейним документом братства був «Закон Божий» (Книга буття українського народу). Це програмний документ товариства. Твір написаний М. Костомаровим. Історія України тут подається у вигляді основних уроків на тлі розвитку і становлення людської цивілізації.

Стиль викладу документа біблійно-епічний. У трактаті можна визначити такі основні розділи: 1. Про Бога, всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов’ян, Литву, Польщу, Росію та віру Христову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову.

Основні думки твору: віруюча людина — серцевина культурно-історичного процесу. Віра веде людину до свободи. Свобода забезпечує рівність окремої людини і народу в цілому.

Заслуга братства — це беззаперечний вплив на закладення ідейних підвалин українського національного відродження, перехід від колоніального гніту до поставлення завдань національного розвитку. По суті братство розпочало відлік нового етапу в національному розвитку українського суспільства. Ідеї братства підхопили наступні покоління. Саме вони дали реальний поштовх творчості П. Чубинського, який втілив історичні сподівання українського народу в гімні «Ще не вмерла Україна», музику до якого написав композитор М. Вербицький.

Безумовно, політична думка членів Кирило-Мефодіївського товариства є одним із джерел невичерпної скарбниці культурно-політичного досвіду нашого народу. А дедалі стає ясніше, що саме в культурну, політичну і правову сферу, у формування цінностей людської цивілізації на тлі світової історії український народ зробив не рядовий внесок.

Промисловість. На початку ХІХ ст. в Україні вже було створено мережу цукрозаводів. Перший цукрозавод, збудований І. Понятовським, з’явився поблизу Канева, а в 1848—1849 рр. цукрові заводи вже працювали в Смілі, Глухові, на Сумщині, на Київщині. Власниками найбільших заводів були граф Бобринський, графи Браницькі, брати Терещенки, Харитоненко, Бродський, Гальперін.

Серед відомих учених-економістів Російської імперії виділяються українці Я. Рубановський, О. Самборський, Є. Десницький та ін.

Спалах національних ідеалів у думці першої пол. ХІХ ст. імперські шовіністи намагались погасити. Це було для них політичною загрозою. Період Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка багатий на десятки творчих постатей, які, оволодіваючи знаннями, підняли державно-політичну свідомість українців на новий ступінь. Особливо національно вагомими були дослідження українських учених Олександра Потебні та історика Володимира Антоновича, видатного вченого Івана Пулюя. Олександр Опанасович Потебня (1835—1891) — видатний літератор і мовознавець. Його погляди сформувались під впливом кирило-мефодіївців. Автор багатьох мовознавчих праць. Він розробляє питання історії мислення та його зв’язку з мовою. Мова виступає засобом формування мислення, вона є основною ознакою єдності народу. На його думку, поняття націоналізм відображає природну різноманітність людства. Іван Павлович Пулюй (Пульгуй) — видатний енциклопедично освічений український учений, який винайшов ікс-промені, котрі широко застосовуються в медицині, відкривач електрона. Це винаходи світового значення. Але син бездержавної нації не мав права на Нобелівську премію. Заявити про відкритя наважився Рентген.

Завдяки І. Пулюю вперше в Європі побудовано електростанцію, удосконалено телефонну мережу. Він автор української наукової термінології з фізики та математики, разом з П. Кулішем переклав Біблію українською мовою зі староєврейської. Він заснував культурницьку спілку «Українська громада». 1915 р. видає німецькою мовою трактат «Україна та її міжнародне значення».

Українська інтелігенція пішла до народу. Імперські можновладці вже 1863 р. забороняють друкувати книжки українською мовою. Адже відібрати мову значило відібрати самостійність. А 1876 р. українській політичній думці і культурі нанесено удару невимовної підступності. Мова йде про так званий Емський указ, який заборонив повністю друкувати українською мовою щоб то не було. Заборонялись промови, молитви, навіть українські пісні на концертах.

Центр боротьби за національне відродження переміщується з Києва на Галичину.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС