Главная  - Культурология  - Книги  - Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
<< Содержание < Предыдущая

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ХХ ст.

1. Культурно-історичні та культуротворчі процеси початку століття.

2. Трагедійність культурного відродження 20-х—30-х років.

3. Українська культура в роки Другої світової війни та повоєнного часу.

Культурно-історичні та культуротворчі процеси початку століття

У ХІХ ст. відбувається нагромадження матеріалу, вивчення культури в рамках етнографії, антропології, фольклору, наукове осмислення української культури, її специфіки. У цей процес значний внесок зробили М. П. Драгоманов, В. Б. Антонович, І. Рудченко, О. Потебня, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко.

Іван Франко розглядав українську культуру як процес розвитку матеріальних і духовних цінностей, пов’язував її з боротьбою за справедливість.

М. С. Грушевський, аналізуючи історію розвитку української культури, ставить проблеми перебудови соціального життя, особливого значення надаючи при цьому науці та освіті.

Іван Огієнко, досліджуючи українську культуру, розглядає від найдавніших часів її вплив на інші культури.

ХХ ст. дало світові складну і суперечливу культуру. Це культура напруженого пошуку в усіх напрямах. Це століття воєн і потрясінь, століття перебудов, століття народження численних соціально-культурних теорій, століття небаченого соціального експерименту, століття осмислення людського розвитку і формування культури та культурології як науки і світогляду, століття, яке в центрі людського світорозуміння поставило ставлення Людини до всього живого, відповідальність за майбутнє планети Земля.

ХХ ст. особливе і для української культури. Можна виділити в ній такі напрями. Перший — у складі імперії, другий — у складі тоталітарної держави, третій, не менш трагічний, — це розвиток культури в діаспорі. І четвертий — з 1991 р. в незалежній Україні.

На початку ХХ ст. в усіх партій і культурно-просвітницьких рухів була спільною національна ідея, право на самостійний національний розвиток. Як у Наддніпрянській Україні, так і в Галичині були групи і великоруських напрямів, які ставили собі за мету розчинити українську мову, український народ. Це так звані твердоруси (староруси, москвофіли), які проводили русифікаторську політику. Ці консерватори виступали в 1914 р. проти вшанування Т. Г. Шевченка, відстоювали російські шовіністичні ідеї.

Характерною рисою українського культурно-політичного руху кінця ХІХ ст. є те, що уже в 80-ті роки завдяки громадівцям, просвітянам він у російській і австро-угорській частинах України розвивається в паралельних демократичних руслах. Реакційний москвофільський напрям серед української інтелігенції поступово вимушений був зійти зі сцени. Політична агітація збудила народ, він вийшов на численні мітинги-віча.

Головне, що свідомість українства з ідеологічного чинника дедалі більше переходить у практичну площину. Культурно-політична думка кличе до дії, до визволення. Відкритими виступами заявляють про себе радикально-демократична партія, селянська спілка, народна, соціал-демократична. Це проявилось у бойкотуванні виборів до Думи та під час відкриття пам’ятника І. П. Котляревському 30 серпня 1903 р.

Україну в І Державній думі представляли 40 депутатів. Було створено українську парламентську громаду.

Український центр у Петербурзі підготував Декларацію про автономію України і мав оголосити її на засіданні Думи. Але Дума, яка проіснувала 72 дні, була розпущена, а автори декларації потрапили до тюрми. У ІІ Думі Україну представляли 47 депутатів. Це вже були менш досвідчені українські діячі. Але ця парламентська група, як і попередня, заснувала свій друкований орган під назвою «Рідна сторона». Швидко були підготовлені законопроекти про автономію України, про місцеве самоврядування, українську мову в суді, школі і церкві, але проіснувавши 103 дні і ІІ Дума була розпущена.

Настав для української культури час жорстокої реакції. Але це ще більш посилило політичну українську діяльність. 1908 р. створено Всеукраїнське об’єднання «Товариство українських поступовців», яке відстоювало конституційний парламентаризм і автономію України. За практичну роботу взялись усі партії і рухи.

Вимога автономії України в платформах багатьох партій і об’єднань ставилася лише як перший крок до повної самостійності. Це була теза, продиктована практичними розрахунками, яка давала змогу деякий час уникати переслідувань. Адже царський уряд розумів, що автономія України — справа часу. Прем’єр-міністр Столипін заявляв: «Українці хочуть відділення України в окрему самостійну державу зі своїм гетьманом, своїми послами і консулами в чужих державах, своєю окремою монетною системою і своїм власним військом» [4, с. 322].

Через кілька днів після зречення царя Миколи ІІ в Києві була створена Центральна Рада. Це сталося 17 березня 1917 р. Вона існувала поряд з комітетом Тимчасового уряду і Київською радою робітничих і солдатських депутатів.

Ці три сили вестимуть тривалу боротьбу, сповнену компромісів і суперечностей. Політичну ініціативу в цьому виявило Товариство українських поступовців, соціал-демократи, есери. Головою Центральної Ради заочно був обраний видатний український історик, професор М. С. Грушевський. До складу Центральної Ради ввійшли представники від різних партій та військових, робітників, студентів, кооперативних організацій, православного духовенства, українського наукового товариства, Педагогічного товариства та ін.

Першими документами, які свідчать сьогодні про участь українського руху в лютневій революції, є відозва Петроградського тимчасового українського ревкому від 2 (15) березня 1917 р., Ради Товариства українських поступовців 8 (21) березня 1917 р. та Української Центральної Ради від 9 (22) березня 1917 р.

У відозві «До українського народу» Центральна Рада констатувала: «Уперше, український тридцятип’ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто Ти і як хочеш жити, як окрема нація з цього часу в дружній сім’ї вільних народів могутньою рукою зачнеш сам собі кувати кращу долю».

Після жовтневого перевороту (7 листопада) в Петрограді в Україні події розвивались дуже складно. Центральна Рада і Генеральний Секретаріат як могли протистояли Раді робітничих і солдатських депутатів, де головну роль відігравали більшовики, діяв ще також військовий орган Тимчасового уряду — штаб Київського військового округу. По суті це вже було початком тривалої громадянської війни.

20 (7) листопада 1917 р. Центральна Рада оголосила свій ІІІ Універсал.

Програма перебудови України, намічена цим документом, зачіпала всі сторони життя.

Розроблюваний земельний закон передбачав норму на кожне господарство в 40 десятин. Це мали вирішити Установчі збори. Більшовики використали момент, скасували земельну власність без обмежень. Більшовицький декрет про землю посіяв надію (як виявилось, дуже оманливу) у селян. Адже земля згодом, після зміцнення більшовиків, була підступно відібрана, а селянство, що вміло господарювати на землі, фізично винищене. Однак симпатії селян у той час були на боці того, хто давав землю.

Наприкінці листопада 1917 р. відбулись Установчі збори: українські партії мали 75 відсотків голосів, більшовики 10 відсотків. Однак Центральна Рада з ряду питань виявляла нерішучість, особливо з військових.

Україна залишилась без військової сили. На Україну посунули війська під командуванням В. Антонова-Овсієнка та авантюриста-есера М. Муравйова (згодом розстріляного самими більшовиками). У цей час Муравйов, влаштовуючи криваві розправи над сільськими та міськими загонами самооборони (вільними козаками, призначення яких — боротьба зі злочинністю, анархією), ніс на багнетах радянську владу по Україні. Реальних сил, які б протистояли наступу, було дуже мало.

Хоробро бився курінь київських студентів та гімназистів під Крутами. Усі вони, майже діти, були порізані і пошматовані п’яними матросами. Їх прах покоїться сьогодні на схилах Дніпра біля Аскольдової могили.

Реального українського війська було недостатньо. Чимало українських полків не брали участі в бойових діях, багато селян (а агітатори попрацювали активно) чекали, що більшовики дадуть землю, і були нейтральні. Центральна ж Рада працювала в ці дні над законом про землю. Крім того, у Центральній Раді були всі соціалісти, а ліве крило відкрито підтримувало більшовиків, досить поміркованим був і В. К. Винниченко.

Під величезною загрозою 22 січня 1918 р. стікаюча кров’ю під муравйовськими багнетами Україна проголосила свій ІV Універсал.

Потрібно було відбудувати заводи і фабрики, установлювався контроль над виробництвом. На найважливіші товари оголошувалась монополія держави. Земля передавалась трудовому народу без викупу (але час уже був утрачений, і більшовицька агітація привернула увагу цим пунктом).

У першому параграфі Загальних положень Конституції УНР говориться: «Відновивши своє державне право, яке Українська Народна Республіка, Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною».

Звертає на себе увагу мета, заради якої Україна стала незалежною. Ця мета — гарантія прав людини — громадянина України, охорона її культури і добробуту. Уже з перших слів нової конституції проглядає її демократичний характер, підвладність і громадян, і влади законові, підтверджувалось те, що культурно-історичні процеси в Україні розвивались на основі об’єктивних закономірностей, у руслі утвердження тих кращих цінностей, які продукувались світовою цивілізацією.

Титанічними були зусилля представників української наукової, технічної, освітянської та хліборобської інтелігенції, самого народу з розвитку культури, витворення ідеї парламентської держави, практичні кроки щодо її здійснення, звичайно ж, інтелігентськими демократичними методами.

Уперше український народ здійснив право на свою мову, свою культуру, будівництво національної освіти, розпочавши активну роботу в напрямі українізації школи, видавничої справи, формування національної державної інтелігенції, кадрової роботи.

1917 р. засновано Українську академію мистецтв. Професорами академії були художники — Юрій Нарбут, Василь та Федір Кричевські, Михайло Бойчук, О. Мурашко, М. Бурячек, А. Манєвич, М. Жук. Академія мистецтв започаткувала вищу мистецьку освіту в Україні. У Харкові, Одесі створено художні училища, промислові школи, деякі товариства художників ім. Костанді АРМУ (Асоц. революційного мистецтва України).

Товариство сучасних архітекторів творило національну архітектуру на основі бароко. Серед скульпторів цього періоду активно творили О. Архипенко, Ф. Балавенський, І. Кавалерідзе, М. Тельман, А. Страхов, П. Вітович, М. Паращук.

Свою сторінку в історію української культури вписав і гетьман Скоропадський. За вісім місяців гетьманщини в більшості шкіл була введена українська мова. Побачили світ кілька мільйонів примірників україномовних підручників, створено національний архів та бібліотеку, що налічувала понад мільйон томів, два нові українські університети [2]. 1918 р. створено Національну академію наук, першим президентом якої обрано В.І. Вернадського, видатного українського вченого і філософа. Призначено перших академіків. Це В. І. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, М. Туган-Барановський, М. Кащенко, М. Петров, С. Смаль-Стоцький та ін. Усього 11 осіб.

У тоталітарній країні розвиток думки, культури був підпорядкований політиці, жорстокій політиці винищення культури, винищення інтелектуальної національної еліти. Політика нокаутувала і культуру, й економіку. Однак зусилля еліти спрямовувались на розвиток духовної культури. Ціною величезних утрат давався цей розвиток.

У цей час творив в еміграції видатний філософ, політик і культуролог Владислав Казимирович Липинський. Філософські і культурно-політичні погляди В. К. Липинського формувались не тільки на теоретичному ґрунті української історії, науки, культури, важливим чинником був вплив оточуючих його людей.

Уже після закінчення гімназії в Києві він, член української громади, глибоко відчуваючи себе українцем, іде вглиб шляхом національного самоусвідомлення, тим більш маючи перед собою такий чудовий приклад, як життя і науковий подвиг Володимира Антоновича, Тадея Рильського, Пауліна Свєнціцького.

В. Липинський доводить, що об’єднуючою ідеєю під час будівництва української держави може бути саме ідея територіального (державного) патріотизму. Він усвідомлював її саме як єдність і солідарність усіх, хто мешкає на території України, незалежно ні від етнічного походження, ні соціально-класової належності. Україна — батьківщина для всіх її громадян і творити її мають усі спільними зусиллями. Ця ідея — прогресивний крок в нашому нинішньому культурно-політичному мисленні. Вона має стати об’єднавчою, формуючи почуття любові до рідної землі, до рідної держави України. Адже наш народ України — це органічна і суспільна, і біологічна цілісність, яку сьогодні ми можемо називати українською нацією. У розвиток культури цієї нації має внести свою частку кожен етнос, який проживає на даній території. Тобто слід розуміти і сприймати життя нації в його розвитку, органічних переплетеннях і цілісності, а не в розмежовуванні, протиставленні.

Знамениті «Листи до братів-хліборобів» є апофеозом державного мислення В. Липинського. Тут він на основі світового політичного досвіду, аналізу ідей козацько-гетьманської демократії, окремих висновків Конституції Пилипа Орлика, ідей античних учених, а також ідей Т. Гоббса, Д. Локка, Ш. Монтеск’є визначає три варіанти, які можливі під час будівництва української держави:

  • демократична республіка;
  • диктатура охлократії;
  • конституційна правова держава на чолі з гетьманом (монархом), або класократія.

Як Платон, Арістотель й інші мислителі, Липинський переконаний, що демократія — не найкраще державне влаштування. Адже все тут вирішується кількістю, а не якістю голосів виборців. Саму виборчу кампанію до демократичних парламентів уважає політичною бутафорією. В. Липинський необмежених прав не визнавав ні за народом, ні за монархом. Він відстоював завжди і скрізь підвласність закону всіх і кожного: народу, класу, монарха.

Як і Пилип Орлик, В. Капніст та західні представники конституційної монархії, він наголошував, що влада гетьмана, монарха чи іншого правителя має чітко регламентуватись законом, бути підвладною йому.

Чимало уваги приділяє В. Липинський питанням політичної культури. У це поняття він вкладає наявність рівноваги між політичною діяльністю і політичною наукою, уміння, спираючись у політичній творчості на наукові знання, політичний досвід, традиції, аналізувати політичні явища і процеси і приймати політичні рішення.

Запорукою побудови української держави він уважає єдність релігійну, територіальну, політичну, національну, організаційну.

Українськими патріотами для нього є всі, хто бажає створення державного і політичного співжиття України, виховує в собі громадянські, політичні якості, хто працює постійно, наполегливо виховуючи в молоді культурно-політичні державотворчі цінності. Кожен на своєму місці, у житті має проводити державотворчу політику, спираючись на гетьманські традиції, ураховуючи здобутки української демократичної, культурно-політичної думки.

Ідея синтезу культур і прагнень, ідея єдності всіх народів у лоні української держави (читай і іншої) дає українській нації притягальну морально-політичну силу.

«Ніхто не збудує нам державу, коли ми самі її не збудуємо» — ці слова вченого з «Листів до братів-хліборобів» сьогодні особливо актуальні.

Після 1924 р. розпочинається процес українізації. Старий більшовик Микола Олександрович Скрипник був рушієм українізації. Історичні обставини привели до суперечності двох культур — між містом і селом. Місто представляв русифікований пролетаріат — українське ж село ставилось вороже до перебудов суспільного життя.

У цей час було висунуто теорію боротьби двох культур, згідно з якою керівна роль пролетаріату мала виявлятись у витісненні української культури російською пролетарською культурою.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС