Главная  - Культурология  - Книги  - Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

Українська мова XVII—XVIII ст. та правописні шукання XIX ст.

На початку XVII ст. у Києві виник другий культурний осередок, який об’єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов’янської мови. Це, звичайно, відкинуло проблему розвитку народної мови далеко назад.

У 1619 р. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького «Граматики словенския синтагма». Як указують мовознавці, ця граматика була не стільки слов’янською чи церковнослов’янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовляються звуки в слов’янській мові, Мелетій Смотрицький передавав їх по-руськи. Проте це була перша граматика, якою користувалися в Україні, Білорусії й Росії ще кілька століть.

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. За граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі XVII—XVIII ст. Цінним у його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, уведення літери Г замість африкати КГ, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже «неживих» літер (ь, ы, ь та ін.).

Проте у XVII—XVIII ст. українською книжною, народною або близькою до народної мови писали багато письменників. Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків — недовчених спудеїв, які, залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами.

На початку XVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності і в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла Петрову «гражданку» (гражданський, тобто спрощений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Уже з XVIII ст. почалося непорозуміння з приводу українського правопису. Московіти обурювалися, що українці літеру Ъ вимовляють як І, а літеру Й читають як ЬІ. Почався тиск на українську школу і церкву. Попи намагалися догоджати Москві, а школа вчила читати всі літери так, як читають у Москві.

Серед письменників початку XIX ст. ще була узвичаєна українська вимова Ь та Й. По-українськи їх вживав Іван Котляревський. Але школа, яка постійно навчала читати Ь як Є, остаточно знищила залишки української вимови цих літер. Тому Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка, Тарас Шевченко перейшли на російську абетку. Це давало змогу простому людові, який учився в церковних школах, читати так, як йому була звичніше, при тому розуміючи, що це українська мова.

Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш. Його правопис був названий «кулішівкою». Він скасував літеру ЬІ, а замість Ъ впровадив І, замість йотованого ЕЄ. Але літера Ъ не зразу була скасована. Її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів: бъем (б’ем). Для звука ЙО вживали запозичене зі шведської Е (его, до него). Літери Ї ще не було.

Коректива «кулішівки» зроблена в 1870 р. Було відкинуто Ъ у кінці слова і залишено тільки в середині (для роздільної вимови), а також додано літеру Ї.

Московський цар Олександр III заборонив «кулішівку» і наказав писати російськими літерами. Цей казенний правопис назвали «єрижкою» (від назви російської літери ЬІ — «єры»). У 1905 р. ця заборона була скасована і українці відмовилися від «єрижки» та повернулися до своєї «кулішівки».

У Західній Україні реформу «кулішівок» зробив у 1885 р. Євген Желехівський: він позначив літерою Ї не тільки йотоване І, а й уживав її для пом’якшення приголосних, наприклад: дїло, сїрий тощо. Цей правопис був запроваджений у 1893 р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців початку XX ст., зокрема в Михайла Грушевського.

Остаточні поправки до українського правопису зробив Борис Грінченко. Він установив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами в правописних питаннях:

  1. Не треба писати дїд з двома крапками.
  2. Не треба одділяти ся в дієсловах.
  3. Треба вживати апострофа, щоб одрізнити р’я од ря, з’я од зя і т. ін.
  4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).

Поступово й галичани визнали переваги такої виправленої «кулішівки», тепер українці користуються цим правописом.

Воскреснемо зі Словом українським, бо в його глибинних надрах могутня потуга. Великі сини і дочки народу вклали в українське слово свій розум і животворний дух, і воно на нових карбах історії здобувши, нарешті, наприкінці ХХ ст. власну державність, упевненою ходою йде в третє тисячоліття.

Українці розвинули свою мову на ґрунті місцевих племінних обладнань. Українці — безпосередні нащадки населення Київської Русі, а отже, і мова успадкована від старої мови полян, древлян, волинян, сіверян; бужан, уличів, тиверців та інших давньоруських племен.

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов: «Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже з давніх віків» (Франтішек Палацький); «Українці — стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської...» (Ельвія Челебі, 1657 р.).

Безпідставність тверджень про те, що мови української нема, а є тільки якась говірка; що українська мова — якась нова вигадка українців; що руська мова — це мова спільна і росіянам, і українцям, «общеруська», як то кажуть, має правити за рідну мову їм обом однаково (і нема через те, мовляв, причини, щоб українці розвивали свою українську мову, нею писали, друкували, учили), іще в 1905 р. признала Російська академія, яка стверджувала:

Що так звана общеруська мова не спільна мова великорусів і українців, а мова великоруська.

Що поруч із нею зовсім «законно й естественно» з давніх-давен розвивалася літературна українська мова.

Що великоруська літературна мова не могла вдовольнити українців і, незважаючи на заборони, українська літературна мова розвивалася далі.

Що всі заборони української мови тільки шкодили народові, його освіті і розвоєві.

З приводу цього М. Грушевський писав: «Велико важать сі виводи російських учених проти всяких видумок на українське слово і українство. Сміло можна покликатися на них, коли приходиться споритися з сими видумками».

Михайло Грушевський, відзначаючи багатостраждальний шлях розвитку української мови, писав: «Доля неоднаково служила мові українській і мові великоруській. Великоруській було легше. Великороси мали свою державу, мали повну змогу розвивати свою мову і письменність. Українці жили під Польщею. І було їм з тим далеко тяжче. Але ще тісніш стало українській мові як українську церкву піддано московському патріархові, після того як Україна з’єдналася з Москвою. Московське духовенство завело цензуру над українськими книжками, а далі від царя Петра почалися заборони — заборонено друкувати книжки українською мовою, а в школах українських почали заводити великоруську мову... Заводжувано всякі російські порядки на Україні, і з ними великоруська мова стала все більше ширитися на Вкраїні, а книжня українська мова мусила завмирати... Правда, не вгасла в українцях любов до своєї мови. Супроти... нової... мови... українці далі розвивають свою народну мову...»

Українська мова, незважаючи на заборони, розвивалася знизу, з уст народу, підносилася вгору письменниками, які надавали їй високого рівня досконалості. Досягнення української мови визнали в усьому світі, у тому числі і в Росії, навіть ті, хто її не дооцінював. Так, Микола Чернишевський, який спочатку не сприйняв творчості Тараса Шевченка, а його «Кобзар» оцінив лише після смерті великого поета, писав: «Запитують іноді: чи здатна малоруська мова досягти вищого літературного розвитку?.. Та хіба можна мати тут який-небудь сумнів?

…Маючи такого поета, як Шевченко, малоруська література... не потребує ласки. Та й крім Шевченка пишуть тепер малоруською мовою люди, які були б не останніми письменниками в літературі навіть багатшій, ніж великоруська».

Нині українське слово відродилося в усій силі, могутності, чарівності, науковій та державній мудрості. Українська мова не тільки вистояла, зберігши свою неповторність, притаманні їй особливості, коріння яких сягають глибокої давнини, а й дістала в демократичному світі схвальне визнання за красу і точність. Як стверджують Д. Гринчишин, А. Капелюшний та інші дослідники, її фонетична розкіш, лексичне та фразеологічне багатство, величезні словотворчі можливості, синтаксична гнучкість ще до війни забезпечили їй призове місце на престижному світовому конкурсі мов у Парижі.

Отже, українська мова — це гордість усієї нашої культури. Водночас не можна бути байдужим до того, що й сьогодні над небосхилом української мови громоздяться темні хмари не тільки валуєвих, а й доморощених недорослів. Хочеться вірити, що наше Небо очиститься. Слово — безсмертне.

Користуючись нагодою, на прохання численних прихильників мови пропонується авторська пісня «Рідна мова».

РІДНА МОВА

Поїду, бува, десь далеко,

Стомлюсь чужиною, стою —

Журюсь, бо не бачу лелеки,

Бо мову не чую свою.

Українська — моя рідна мова —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

Почується лагідна мова —

Прості українські слова,

А наче матусі розмова,

Немов рідний край ожива.

Українська — моя рідна мово —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

Чи близько мій шлях, чи далеко,

А мови рідніш не бува,

Вона — як Дніпрова лелека,

Вона — як пшениця, співа.

Українська — моя рідна мова —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

На світі чудес так багато!

Набачивсь, наслухався я,

А тільки тоді мені свято,

Як чується мова моя.

Українська — моя рідна мова —

Ти — як сонце, як спів солов’я,

Ти — матусі ласкава розмова,

Ти — душа українська моя.

Література

  1. Грушевський М. С. Очерк истории украинского народа. — К., 1990.
  2. Грушевський М. С. Про українську мову і українську школу. — К., 1991.
  3. Кононенко П. П. Українська література: проблеми розвитку. — К., 1994.
  4. Олефіренко В. В. Без мови немає народу// Чумацький шлях. — 1999. — № 2.
  5. Пазяк О. М., Кисіль Г. Г. Українська мова і культура мовлення. — К., 1995.


 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС