Главная  - Культурология  - Книги  - Культурологія - Гриценко Т.Б.
Культурологія - Гриценко Т.Б.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

Література

Поява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. Її виникнення та розвиток пов’язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

З прийняттям християнства з’являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов’янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії. Фольклорні джерела використовувалися при написанні літописів. З виникненням писемності почалося записування історичних фактів у хронологічному порядку. З’явилося літописання – вид історичної літератури.

Яскравою пам’яткою давньоруського літописання є «Повість минулих літ» (кінець ХІ – початок ХІІ ст.), створена ченцем Печерського монастиря Нестором. Це історико-художній твір, що розповідає про виникнення держави Київська Русь, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення та княжі міжусобиці. Увесь літопис просякнутий закликом до єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засудженням чвар. Цей літопис увібрав у себе весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а також досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури. Відомі три редакції «Повісті минулих літ». Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя – у складі Іпатіївського літопису.

Важливе культурно-історичне значення має Київський літописний звід, укладений ігуменом Матфеєм у Видубецькому монастирі ( ХІІ ст.), який розповідає про події 1118–1198 рр., що відбулися у Київській землі. Він є безпосереднім продовженням «Повісті минулих літ». До Київського літопису увійшли матеріали переяславського та чернігівського літописання.

За київським зразком створювалися літописи у Новгороді, Переяславі, Володимирі на Клязьмі, Володимирі-Волинському, Галичі та інших містах.

Унікальною пам’яткою давньої історичної літератури є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицьких та Волинських землях від 1202 до 1292 рр. Він є важливим джерелом знань про внутрішнє життя князівств, а також про міжнародні зв’язки того часу. У ньому широко використано тогочасну епічну поезію.

В ХІ–ХІІ ст. Київська Русь переживала період бурхливого розвитку. У цей час були створені пам’ятки агіографічної, філософсько-публіцистичної та художньої оригінальної літератури. Це – «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Києво-Печерський патерик» та інші.

Найвидатнішою пам’яткою давньоруської літератури є «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187 рр.), у якому відбиті патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі.

Твір ораторського мистецтва «Слово про закон і благодать» є цінною історико-літературною пам’яткою, в якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому.

Авторами так званої «учительної» літератури ХІ – ХІІ ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори того часу.

В ХІ–ХІІІ ст. у Київській Русі важливого значення набула агіографічна література, або «житія». Пам’ятками такої літератури є «Чтеніє о житії и о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба» Нестора, «Житіє преподобного отца нашего Феодосія, ігумена Печерського», «Хождєнія Даніїла Заточника» та інші. В основу цих творів покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба, засудження війни між братами, а також зображення монастирського побуту.

Цінною літературною пам’яткою є «Поученіє» Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям – спадкоємцям державної влади. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина.
У Київській Русі існувала паломницька література, яскравим зразком якої є «Житіє і хождєніє Данила, руськія землі ігумена”. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Пам’яткою початку ХІІІ ст. є «Києво-Печерський патерик» – збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. У його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря.

Підґрунтям давньоруської оригінальної літератури була усна народна творчість, яка існувала у східних слов’ян ще до виникнення писемності. Це – обрядові пісні, перекази, заклинання, замовляння, епічні та ліричні пісні, пісні-билини, що частково дійшли до нас у переробках та трансформаціях.

Особливе місце посідали пісні-билини, в яких відтворена історія народу. Відомі билини київського і новгородського циклів. У них оспівуються такі народні богатирі як Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Це образи безкорисливих захисників землі руської. Поширеними були билини: «Ілля Муромець і соловей розбійник», «Ілля Муромець і ідолище», «Добриня і змій», «Добриня Нікітіч та Альоша Попович» та інші.

Музика і театр. Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.

Археологічні знахідки підтверджують наявність у стародавніх слов’ян у дохристиянський та княжий час струнних, смичкових, щипкових, духових та ударних інструментів. У «Слові о полку Ігоревім» згадується Боян – давньоруський співець, що оспівував подвиги руських воїнів та походи князів.

При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців як руських, так й іноземних, що застольною музикою під час банкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».

Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два – на духових інструментах і трапецієвидній арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багатооздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим духовим інструментом був бубон.

Після запровадження християнства зароджується церковна музика – дзвонарство та одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалась знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Старослов’янські звичаї та обряди з часом втратили своє суто обрядове призначення і поступово перетворились на народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи – народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. Наприкінці ХVІІ ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скоморошество зникає.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС