Главная  - Финансы  - Книги  - Фінанси (загальна теорія) - Опарін В.М.
Фінанси (загальна теорія) - Опарін В.М.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

7.2. Міжнародні фінансові відносини та валютний ринок

Міжнародні фінансові відносини ґрунтуються на двох основних складових: установлених формах розрахунків та системі валютного регулювання. Порядок і форми проведення розрахунків становлять організаційний аспект міжнародних фінансових відносин і регламентуються відповідними міжнародними документами та угодами. Стандартизація документального оформлення розрахунків необхідна для забезпечення відповідних гарантій експортерам та імпортерам на поставку товарів та на їх оплату. Вона встановлює також систему однакового тлумачення прав, зобов’язань і відповідальності сторін. Валютне регулювання і насамперед його серцевина — процес курсоутворення відображають сутнісну сторону міжнародних фінансових відносин. На цій основі відбувається трансформація грошових потоків з однієї грошової одиниці в іншу та процес проходження цих потоків між окремими країнами.

Основними формами міжнародних розрахунків є інкасо та акредитив. Також використовуються банківський переказ та відкритий рахунок. При розрахунках на основі інкасо банк імпортера перераховує кошти на рахунок експортера після передання імпортеру отриманих від банку експортера документів, передбачених контрактом, тобто застосовується схема: платежі проти документів. Така схема розрахунків досить проста, однак вона не дає достатніх гарантій на оплату товарів і послуг. На відміну від інкасо акредитивна форма передбачає достатні гарантії експортеру за рахунок відкриття акредитива в банку імпортера. Платіж на відкритий рахунок найменш надійна форма. Експортер поставляє товари, імпортер переказує гроші на день платежу. Банківський переказ — це доручення одного банку іншому виплатити певну суму отримувачу.

Форми розрахунків у системі міжнародних фінансових відносин характеризують організаційний аспект руху грошових потоків — порядок проведення операцій, їх документальне оформлення, відповідальність сторін і банків та ін. Це дуже важлива сторона, однак вона підпорядкована сутнісній — забезпеченню еквівалентності обміну. Тому серцевиною міжнародних фінансових ві дносин, з погляду фінансової теорії, є встановлення курсу валют, що може бути умовно зображено так (наприклад, трансформація української гривні в долар США):

схема

Стабільність міжнародних фінансових відносин ґрунтується на двох основних передумовах. По-перше, необхідна чітка система трансформації (обміну) валют. Будь-який суб’єкт, якому потрібна відповідна валюта для міжнародних розрахунків, повинен мати можливість її придбати. Звичайно, держава може у певний спосіб регулювати й обмежувати цей процес, але головне, щоб це не впливало негативно на стан міжнародних фінансових відносин. По-друге, важливо забезпечити реальність обмінного курсу, тобто в процесі трансформації грошовий потік не повинен ні збільшитись, ні зменшитися в обсягах. Міжнародні фінансові відносини загалом і міжнародна торгівля зокрема можуть успішно розвиватись тільки на засадах еквівалентності обміну, що, у свою чергу, можливо лише на основі реального курсу валют.

Основою забезпечення сталого розвитку світової економіки, міжнародної торгівлі і міжнародних фінансових відносин є надійний механізм курсоутворення, що дає змогу достовірно визначати валютні курси, які максимально наближені до реального співвідношення купівельної спроможності валют різних країн світу.

Валютний курс відображає ціну грошової одиниці певної країни у валюті інших країн чи в міжнародних валютних одиницях. Установлення валютного курсу — це визначення співвідношення цінності грошей різних країн, які є інструментом фінансових відносин, у тому числі й міжнародних. Без такого зіставлення міжнародні фінансові потоки неможливі.

Історично механізм курсоутворення, в основі якого лежить валютний паритет — співвідношення вартості двох валют, про-

йшов у своєму розвитку кілька етапів. Кожному етапу відповідає своя база для визначення валютного паритету та порядку встановлення валютного курсу. Установлення валютного паритету може здійснюватись або на основі порівняння вмісту золота у двох відповідних валютах (золотий стандарт), або (коли цей вміст є тільки заявленим чи взагалі не фіксується) купівельної спроможності двох валют.

Система золотого стандарту, при якій базою забезпечення грошової маси були золоті резерви (запаси), пройшла три основні етапи розвитку — золотовалютний, золотозливковий та золотодевізний стандарти. Система золотомонетного стандарту була юридично оформлена в 1867 р. на Міжнародній конференції в Парижі. Вона передбачала вільний обмін паперових грошей на золоті монети, а в наступний період — при золотозливковому стандарті — на зливки золота, які, однак, вже не могли використо­вуватись як гроші. В умовах обох цих способів валютний паритет установлювався на основі порівняння вмісту золота в двох валютах. Механізм золотомонетного стандарту був, по суті, майже ідеальним, оскільки відображав реальне співвідношення купівельної спроможності двох валют.

Розвиток грошових систем при золотозливковому стандарті супроводжувався поступовим зниженням обсягів золотих резервів відносно маси паперових грошей, що перебували в обігу. При цьому далеко не всі країни мали можливість формувати і підтримувати достатні золоті резерви. У зв’язку з цим заявлений вміст золота у тій чи іншій валюті досить часто не відповідав економічним реаліям, що вело до порушення рівноваги у світовій торгівлі, підриваючи основи еквівалентного обміну. У зв’язку з цим у 1922 р. на Міжнародній економічній конференції в Генуї була ухвалена система золотодевізного стандарту, згідно з якою стабільність національної грошової одиниці забезпечувалась, крім золотих запасів, накопиченням валютних резервів (іноземна валюта найсиль­ніших країн світу). Курс валют був змінним, і в його основі лежало співвідношення заявленого вмісту золота у двох валютах.

Після Другої світової війни з метою стабілізації міжнародної валютної системи на основі рішень Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції в 1944 р. була запроваджена система фіксованих валютних курсів, що могли піддаватись тільки незначним коливанням. В основі фіксованих курсів теж був золотодевіз­ний стандарт, однак вміст золота фіксувався тільки у провідній світовій валюті — доларі США, відносно якого і фіксувалися курси інших валют. Таким чином золотий вміст цих валют був лише девізним. Роль резервних валют стали виконувати тільки долар США і британський фунт стерлінгів.

Спочатку система фіксованих курсів сприяла розвитку світової економіки. Такі курси, звісно, якщо вони відображали реальне співвідношення двох валют, сприяли еквівалентності міжнародної торгівлі, оскільки виключали можливості валютних махі­націй з боку окремих держав. Однак сама ідея фіксованого курсу є нереальною, адже валютний курс — це не просто співвідношення двох валют — це співвідношення двох економік. Фіксованим і стабільним валютний курс може бути тільки за умови рівномірності розвитку економік різних країн, а це не відповідало реаліям, що складались у світі. Безперечно, утримувати систему стабільних валютних курсів в умовах нерівноцінності розвитку окремих країн світу було не тільки не доречно, але й шкідливо. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років ХХ ст. виявилися значні невідповідності фіксованих курсів реальним співвідношенням економік різних країн, що підривало основи міжнародної торгівлі і врешті-решт призвело до краху Бреттон-Вудської валютної системи.

На Ямайській конференції Міжнародного валютного фонду в 1976 р. була створена нова міжнародна валютна система, заснована на плаваючих курсах. Сутність її полягає у застосуванні ринкового методу визначення валютних курсів: курс установлювався і змінювався під впливом попиту і пропозиції. При цьому було скасовано золотий стандарт і золото перестало виконувати функції забезпечення грошової одиниці. Водночас установлювалась система контролю і резервування з метою недопущення різких коливань курсу, що могло б негативно вплинути на світову економіку.

Установлення курсу валют — досить складний багатофакторний процес. На нього впливає безліч чинників — економічних, фінансових, політичних. Вплив економічних чинників насамперед виявляється у тому, що в основі формування курсу лежать вартісні пропорції обміну. Вони визначаються на основі зіставлення цін товарів та послуг споживчого кошика. Співвідношення його сумарної цінової оцінки в одній і другій валюті дає вихідну пропорцію, яка визначає основу курсу валют. Свого часу, коли існував золотий стандарт, основним економічним чинником був вміст золота в грошовій одиниці.

Встановлення вихідного рівня валютного курсу на основі порівняння цінової оцінки споживчого кошика має певні неточності. Річ у тім, що цінність товарів і послуг споживчого кошика у різних країнах неоднакова. Тому курс валют, установлений на основі такого підходу, завжди має певні похибки. Однак ці похибки, по-перше, не настільки суттєві, а по-друге, даний курс є тільки своєрідною точкою відліку. Він коригується з урахуванням впливу фінансових і політичних чинників.

Крім методу порівняння цінової оцінки споживчого кошика, для визначення співвідношення валют застосовується також метод валютного кошика. Сутність його полягає у встановленні умовної міжнародної грошової одиниці. Так, Міжнародний валютний фонд установив міжнародний платіжний засіб — SDR (Special Drawing Rights — спеціальні права запозичення). До валютного кошика SDR до 1999 р. включались (у встановлених МВФ пропорціях) долар США, німецька марка, японська єна, британський фунт стерлінгів та французький франк. З 1 січня 1999 р. німецьку марку та французький франк замінила нова валюта ЄС — євро. Питома вага кожної валюти у цьому кошику залежить від її частки в загальному зовнішньоторговельному обороті у світі. У світовій валютній системі SDR може відігравати роль загального еквівалента, до якого встановлюються ку рси валют. Однак нині реальна практична значущість SDR досить обмежена, а роль загального еквівалента більш властива реальним провідним валютам світу (насамперед долару США).

У межах Європейського Союзу також була свого часу створена міжнародна розрахункова грошова одиниця — ECU. У валютний кошик ECU включались валюти таких європейських країн: Німеччини, Франції, Голландії, Італії, Бельгії і Люксембургу, Данії, Ірландії, Іспанії, Великої Британії, Греції, Португалії. На відмінну від SDR, яка є швидше умовною грошовою одиницею, ECU відігравав значно більшу роль в європейській валютній системі. На основі цієї рахункової одиниці здійснювалось валютне регулювання в межах Європейського Союзу. ECU була розрахунковою і кредитною одиницею у взаємовідносинах між центральними банками країн союзу. Розвиток європейської інтеграції і досягнення достатньої стабільності валют країн ЄС привели до нової стадії розвитку європейської валютної системи — переходу до єдиної валюти — євро. На відміну від SDR і ECU євро є реальною валютою, що обслуговує платіжний оборот ЄС. Слід підкреслити, що важливу роль у впровадженні євро відіграв досвід використання ECU.

Введення в обіг євро означає новий етап у розвитку системи міжнародних фінансів у цілому і європейської валютної системи зокрема. Нині міжнародні фінансові відносини, у тому числі міжнародні розрахунки, являють собою досить складну систему взаємовідносин. Інструментом фінансових відносин, як відомо, є гроші. У межах національних фінансових систем використовується одна грошова одиниця, що ставить ці відносини на єдину уніфіковану основу. У міжнародних відносинах використовуються дві валюти, що суттєво ускладнює ці відносини. Навіть створена досить складна система валютного регулювання, у тому числі на міжнародному рівні, не в змозі до кінця вирішити проб­леми. Уведення ж єдиної валюти вирішує проблему, оскільки знімає її причину, а не впливає на наслідки. Водночас досвід впровадження євро показав, що перехід до єдиної валюти — досить складний процес.

Установлення вихідного курсу валют на основі споживчого чи валютного кошика є тільки основою курсоутворення. На діючий курс валют, крім економічних, істотно впливають фінансові та політичні чинники. До фінансових належать стан національної фінансової системи (дефіцит бюджету, державний борг, рівень інфляції, стабільність банківської системи, активність на фінансовому ринку) та міжнародних фінансових відносин (торговельний та платіжний баланс). Політичні чинники пов’язані зі стабільністю політичної системи у країні та стабільністю її законо­давства. Нестабільність політичної і фінансової ситуації в тій чи іншій країні веде до певного зниження обмінного курсу її національної валюти порівняно з реальним співвідношенням. Ця різниця являє собою своєрідну плату за вказані ризики, страхування на випадок можливого зниження курсу цієї валюти, ймовірність чого досить висока.

Перехід до міжнародної валютної системи, що ґрунтується на плаваючих курсах, обумовив формування необхідного для її функціонування інституту — валютного ринку, який нині є основою міжнародних фінансових відносин і важливою ланкою міжнарод­них фінансів. Сьогодні місце валютного ринку у фінансовій си-

стемі чітко не визначене. Здебільшого його відносять до фінансового ринку. Але на фінансовому ринку предметом торгівлі є фінансові ресурси — гроші як капітал. На валютному ж ринку певна валюта купується або для здійснення міжнародних розрахунків або з метою валютних спекуляцій. При цьому валютний ринок є забезпечуючою структурою у системі міжнародних фінансових відносин, без якої вони на даний час неможливі (тут купується валюта, тут установлюється валютний курс). Тому більш обґрунтовано відносити валютний ринок до сфери міжнародних фінансів.

Валютний ринок являє собою сферу торгівлі особливим товаром — валютою. Його суб’єктами є банки, брокерські фірми, дилерські контори, валютні біржі. Валютний ринок структурується за двома ознаками: за обсягами і характером торгівлі. Залежно від обсягу валютних операцій та переліку валют, що виставляються на торги, розрізняють світові, регіональні та національні валютні ринки. Світовими центрами валютного ринку є Лондон, Париж, Токіо. Перелік валют, що виставляються тут на торги, досить широкий. На регіональних і національних ринках здійснюються торги з обмеженого переліку найважливіших валют. За характером торгівлі валютний ринок поділяється на організований, який забезпечується через торгівлю на валютних біржах, та міжбанківський, який функціонує на основі укладення угод між комерційними банками, що є основними суб’єктами валютного ринку. Нині у світі переважає міжбанківський валютний ринок.

Установлення співвідношення грошових одиниць різних країн на валютних, як і на будь-яких інших, ринках відбувається під впливом двох основних чинників — попиту і пропозиції. Особливістю валютного ринку є те, що як товаром, так і платіжним засобом, є гроші. Тому зазначені чинники фактично подвоюються: попит і пропозиція відповідної іноземної валюти та національної валюти.

Валютний ринок, як правило, регульований. Національний ринок регулюється центральними банками. При цьому можуть використовуватись два способи. Перший — установлення валютного коридору, тобто мінімального й максимального рівня обмінного курсу, є, по суті, напівадміністративним. Другий — участь центрального банку в торгах. При необхідності підтримання курсу національної валюти центральний банк може проводити валютні інтервенції, тобто виставляти на торги додаткову масу іноземної валюти, а при необхідності утримання курсу певної іноземної валюти, навпаки, скуповувати її. Крім того, центральний банк як емісійний центр країни може впливати на обмінні курси через регулювання грошової маси національної валюти. Обмеження обсягу національної валюти зменшує її пропозицію в обміні на іноземну й тим самим сприяє утриманню курсу. Навпаки, емісія грошей веде до розширення пропозиції національної валюти і таким чином до зниження її курсу.

Валютний курс, що складається на валютному ринку, відображає врівноваженість попиту і пропозиції. Результат торгів — обсяг купівлі тієї чи іншої валюти порівняно з її обсягом, виставленим на продаж, характеризує задоволення попиту чи недостатність пропозиції. У разі задоволення попиту на іноземну валюту курс національної валюти залишається стабільним, при недостатності пропозиції — падає, за надмірної пропозиції — зростає. Саме тут і проявляється роль центрального банку, який для підтримання стабільного курсу національної валюти проводить валютні інтервенції.

Вплив на курс валют здійснюється також через систему валютного регулювання. Політика валютного регулювання кожної країни визначається її економічними інтересами в міжнародній торгівлі. Валютне регулювання характеризує встановлений порядок визначення валютного курсу та його регламентування, здійснення валютних операцій суб’єктами валютного ринку (комерційними та центральним банками, юридичними і фізичними особа­ми), порядок ввезення і вивезення іноземної та національної валюти, порядок проведення міжнародних розрахунків. Основою валютного регулювання є вплив на валютний курс. У більшості випадків кожна країна заінтересована в стабільності національної валюти, адже це забезпечує стабільність її як внутрішньої, так і зовнішньої економічної політики. Однак за певних умов може проводитися політика як на зниження (девальвація), так і на зростання (ревальвація) курсу національної валюти.

Політика зниження рівня курсу національної валюти вигідна тоді, коли в даній країні експорт переважає імпорт. У цьому разі доходи підприємств експортерів у національній валюті зростатимуть, оскільки за кожну одиницю валютної виручки підприємство отримає більше національної валюти. Прикладом такої політики у 80-ті роки була постійна девальвація японської єни від­носно американського долара. Як відомо, в ті часи у сальдо торговельного балансу між Японією і США спостерігалась істотна перевага Японії. Оскільки таке відхилення обмін ного курсу від реального вело до перерозподілу фінансових ресурсів на користь Японії, США постійно вводили обмеження на ввезення японських товарів.

Політика на зростання курсу національної валюти доцільна тоді, коли переважає імпорт товарів і послуг. У цьому разі витрати імпортерів на закупівлю валюти для оплати поставок у країну зменшуватимуться. Звичайно, при цьому втрачають експортери, оскільки вони отримують менше доходів. Однак перевищення імпорту над експортом веде і до перевищення виграшу імпортерів від завищеного курсу над втратами експортерів.

Необхідність установлення реальних курсів валют врешті-решт привела до встановлення системи міжнародного валютного регулювання, для чого була створена спеціальна фінансова інституція — Міжнародний валютний фонд. В умовах золотовалютного стандарту особливих потреб у такому регулюванні не існувало. Можливість вільно обміняти паперові гроші на золото нада­вала такій системі достатньої стабільності. Однак відхід від золотовалютного стандарту чітко визначив проблему валютного регулювання. Першою спробою вирішення цієї проблеми стала Бреттон-Вудська валютна система, а згодом упровадження через МВФ ринкового механізму курсоутворення.

Нині створено досить надійні міжнародні та національні системи валютного регулювання. Вони дають змогу ефективно контролювати валютні курси. Разом з тим, оскільки курс національної валюти відображає стан економіки країни, вони не мають на меті утримати валютний курс за будь-яку ціну. Навпаки, це не доцільно і небезпечно. Перевага ринкового механізму якраз і полягає в тому, що він дає змогу встановити на певну дату курс валюти, максимально наближений до реального. Це, у свою чергу, ставить на міцну основу міжнародні фінансові відносини.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС