Главная  - Политэкономия  - Книги  - Політична економія - Бєляєв О.О.
Політична економія - Бєляєв О.О.
<< Содержание < Предыдущая

 

§ 2. Структура власності. Різноманіття форм власності у ринковій економіці

Структура власності може бути розглянута з точки зору різноманітних критеріїв. Зокрема, її можна розкрити через форми виявлення — приватна, суспільна. Кожна із зазначених форм власності реалізується через відповідний інтерес — приватний, суспільний. Інтерес, як уже зазначалось, — це внутрішня рушійна сила виробництва, що є формою виявлення потреби.

Типи та форми власності

У країнах з ринковою економікою існують два основних типи власності: приватна та державна. Усі інші різновиди — це похідні від них і можуть існувати у змішаних формах. Приватна власність виступає як індивідуальна, сімейна і своєрідна колективна. Колективна власність може існувати як групова власність господарських об’єднань громадян (наприклад, кооперативна, акціонерна), власність громадських організацій та об’єднань (власність профспілок, політичних партій, інших громадських об’єднань). Суспільна (державна) власність здебільшого існує в таких формах: загальнодержавна (республіканська) і комунальна (власність адміністративно-територіальної одиниці).

Науково-технічна революція змінює характер виробництва, а саме: зростає його наукомісткість, тоді як професійний (фаховий) рівень працівника, його інтелект стають чільним ресурсом економічного зростання. Це зумовлює появу і розвиток інтелектуальної власності за її видами: приватною (розпорядження патентом чи ліцензією); державною (розпорядження сумою знань та ідей); проміжною (інноваційна науково-технічна інформація).

Форми власності перебувають у постійному розвитку. В міру еволюції цивілізації змінювалися і відносини власності, набуваючи найрізноманітніших форм. Це дає підставу стверджувати, що власність є категорія історична.

Нерідко висловлюють сентенцію, що основою ринкових відносин може бути лише приватна власність, під якою розуміють власність окремих осіб або індивідуальну приватну власність. Світовий досвід свідчить, що розвинута ринкова економіка, цивілізований ринок спираються на поліморфізм власності. Сучасний ринок не байдужий до того, чи самостійні економічні (ринкові) суб’єкти і наскільки вони вільні у своїй господарській діяльності.

Базою застосування державної форми власності є ті сфери економіки, в яких об’єктивно велика потреба в прямому централізованому управлінні, здійсненні державних інвестицій, а орієнтація на прибутковість не є критерієм, достатнім для функціонування у суспільних інтересах. Сюди належать види діяльності, що виникли в процесі розвитку суспільних продуктивних сил і можуть функціонувати тільки як загальні (єдине ціле), завдяки чому об’єктивно створюється (формується) державна форма управління ними та їх матеріальна основа (засоби інформації, соціальна і виробнича структури, екологічний захист, фундаментальна наука і наукомістке виробництво, наприклад високих технологій для авіакосмічної техніки, і т. д.). Державна форма власності виникає і у разі необхідності державної допомоги для санації недержавних підприємств, що зазнають банкрутство. Відбувається це на основі націоналізації фактично збиткових підприємств, їх санації за допомогою державних коштів і наступної реприватизації.

У сучасному світі немає жодної країни, де б держава не займалася активно господарською діяльністю. У країнах з розвинутою ринковою економікою за допомогою податків державою централізується і перерозподіляється від 1/3 (США, Японія) до понад 50 % (Швеція) валового національного продукту. У західних країнах частка держави в основних фондах становить від 7 до 30 % і більше.

У соціалістичній Україні, як і в цілому по СРСР, донедавна в економічній практиці переважало прагнення до «єдиної фабрики», укрупнення виробництва на основі розвитку державної власності. Остання проголошувалась головною і загальнонародною, що сьогодні правомірно заперечують більшість економістів. Загальнонародна власність, по суті, не відбулася, оскільки для неї не склалося об’єктивних умов. Вона не тільки не відповідала до-індустріальному етапу розвитку, але як єдина і всеохоплююча не була адекватною потребам сучасного етапу НТР. Звідси — неминуча деформація загальнонародної власності, її переродження в умовах адміністративно-командної системи.

Світова практика показує, що державна власність може бути ефективною, оскільки має визначені переваги порівняно з іншими формами власності, що пояснюються її функціями: спроможністю здійснювати макрорегулювання, формуванням стратегії економічного розвитку суспільства в цілому, оптимізацією структури національної економіки за критерієм досягнення найвищої ефективності, орієнтованої врешті-решт на людину.

Історично термін «приватна власність» виник, щоб відмежувати державне (казенне) майно від усіх інших видів майна. Тому вважалося, що все недержавне є приватним. Сьогодні, при величезній розмаїтості форм власності, «неказенною» є власність не тільки окремих громадян, але й кооперативів, асоціацій, народних підприємств. Відповідно до цього в західній економічній теорії і практиці закріпилося уявлення, відповідно до якого під приватною власністю розуміється «всяка недержавна форма власності». У такому трактуванні є своя логіка. Держава виступає як представник усього суспільства, а інші суб’єкти власності уособлюють лише його частину. Тому їх правомірно вважати володарями приватної власності. Багато хто сьогодні гадає, що приватна власність — це безроздільна, нічим не обмежена (крім волі свого хазяїна) власність. У дійсності приватний власник має повне право робити над об’єктом своєї власності всі операції, що вважає за потрібне, аби ці операції не втручалися в сферу приватної власності інших осіб. У цивілізованому суспільстві вироблені певні правила поведінки власників. До приватної власності можна віднести:

  • домашні господарства як економічні одиниці, що здійснюють виробництво продукції і надають послуги для власних потреб;
  • легальні приватні підприємства, що діють відповідно до законодавства. Сюди належать підприємства будь-якого розміру — від індивідуального кустарного виробництва до великих підприємств;
  • нелегальні приватні підприємства в складі «тіньової економіки». Сюди належить уся діяльність у сфері виробництва товарів і надання послуг, яку приватні особи здійснюють без спеціального дозволу влади;
  • будь-який вид використання приватного майна або особистих заощаджень — від здачі в ор енду квартири до грошових лихварницьких операцій — між приватними особами. Приватний сектор розвивається спонтанно, без існування будь-яких інструкцій з центру, що свідчить про життєздатність приватної власності. Однією з основних умов розвитку приватного сектора є повна свобода заснування підприємства і початку будь-якої виробничої діяльності. Приватний сектор не повинен наштовхуватися на жодні заборони.

Друга умова розвитку приватного сектора потребує юридичних гарантій щодо виконання умов договорів, укладених між фізичними особами.

Третя умова — абсолютне нормативне забезпечення приватної власності. Гарантії її недоторканості повинні передбачати-ся законами, програмами партій і заявами головних державних діячів.

Четверта умова потребує, щоб кредитна політика в країні стимулювала приватні капіталовкладення.

Для подальшого розвитку приватного сектора дуже важливо сформувати у суспільстві повагу до приватного сектора. Це — п’ята умова. За ринкової економіки, якщо покупцю потрібен товар, запропонований продавцем, і перший готовий заплатити затребувану ціну, діяльність підприємця, торговця як продавця має розглядатися як суспільно корисна.

В Україні на сьогоднішній день вже сформувалася певна верства людей, спроможних стати приватними підприємцями. По-перше, це частина бюрократії, що має владу і успішно краде гроші у держави. По-друге, це «тіньовики», мафія, що володіє мільярдами. По-третє, це кваліфіковані працівники, яких не задовольняють ні оплата, ні умови найманої праці. В усіх країнах ядро процвітаючих приватних підприємців складають працьовиті, енергійні люди, що бажають підвищити свій соціальний статус. Ринок робить природний відбір, і з дрібних і середніх власників виходять майбутні фундатори крупних підприємств.

Приватна власність у ході функціонування набуває окремих рис суспільного характеру. Це проявляється у виплаті обов’язкових внесків для соціального страхування, податків у державний і місцевий бюджети, ренти тощо. Крім того, приватні власники несуть таку саму економічну і правову відповідальність, задовольняють визначені потреби, як і державні, а також колективні підприємства.

Руйнація і повна дискримінація приватної власності в нашій економіці в недавньому минулому призвела до того, що були не тільки усунуті негативні сторони приватного підприємництва, але й втрачені його сильні мотиваційні аспекти.

У сучасному цивілізованому суспільстві змінився стан самої приватної власності. Багато економістів визнають, що вона виступає тепер не тільки в індивідуальній (трудовій і нетрудовій), але й в інших формах — колективній, груповій, акціонерній.

Колективна власність в Україні була подана насамперед кооперативною власністю колгоспів, споживчих та інших форм кооперації, а з початку 90-х років також акціонерною власністю і власністю спільних, змішаних підприємств.

Кооперативна форма власності поширена в більшості країн світу. За оцінками, у світі діють близько 1 млн кооперативних організацій понад 120 видів і різновидів, які об’єднують понад 600 млн осіб. Перші кооперативи з переробки і збуту сільськогосподарської продукції виникли в Данії і Швеції у 1880—1885 рр., з придбання добрив і сільськогосподарських знарядь — у Голландії і Франції. Через 100 років у 12 країнах на частку кооперативів припадало 60 % збуту сільгосппродукції. Сьогодні в Японії вони реалізують понад 90 % товарної продукції аграрного сектора; у Голландії — 60—65; у Німеччині, Франції, Іспанії — 50—52;у США, Великобританії, Італії, Бельгії — 30 %. Створено світову організацію «Міжнародний кооперативний альянс», що об’єднує сьогодні 370 млн кооператорів світу.

Споконвічними принципами кооперативної власності, визначеними історично і логічно, є: 1) пайова основа формування фондів і коштів кооперативних підприємств; 2) участь членів кооперативу в його діяльності своєю працею. Це стосується всіх видів кооперації; 3) право вступу до кооперативу і виходу з нього з поверненням належного майна. Кооперативна форма власності — це колективна форма власності, але яка втрачає ознаки індивідуальності, що проявляється в зв’язку доходу з індивідуальним внеском (паєм). Різновидом колективної форми власності є акціонерна власність.

Отже, жодна з форм власності не може бути ідеальною та універсальною. Кожна з них має свої сфери найефективнішого застосування. Державна власність функціонує успішно у галузях з обмеженими можливостями ринкового стимулювання. Акціонерна і кооперативна форми власності доцільні у випадках, коли необхідна концентрація коштів. Приватна власність використовується там, де не потрібно значного акумулювання коштів, а необхідні гроші для ведення господарської діяльності можуть нагромаджуватися індивідуально.

Економічні системи відрізняються одна від одної різноманітним ступенем і формами власності на засоби виробництва. Сформована класична точка зору з цього приводу така. По-перше, для визначення відмінності однієї економічної системи від іншої необхідно проаналізувати форму власності на засоби виробництва, що лежить в основі цієї системи. Інша точка зору зводиться до того, що індустріально розвинуті країни в основному різняться за двома ознаками: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способами, за допомогою яких координується та управляється економічна діяльність.

Отже, очевидно, що перша точка зору відрізняється від другої досить умовно.

У той же час приватна власність не завжди породжує систему «чистого» капіталізму, а суспільна власність з її централізованим плануванням — командну. Економічна система гітлерівської Німеччини називалася авторитарним капіталізмом, оскільки її економіка перебувала під найжорстокішим контролем. Нею централізовано управляли, хоча практично стопроцентно збереглася приватна власність.

В Югославії, навпаки, існувала економічна система, заснована на суспільній власності, що набула двох форм — державної і колективної (підприємства перебували у власності колективів працівників, профспілкових організацій). Проте між підприємствами йшла конкуренція, мала місце свобода підприємництва, тобто в цілому економіка країни була занурена в ринкове середовище, а сам югославський соціалізм дістав назву ринкового.

Багато розвинутих індустріальних держав практикують активне державне втручання в господарську діяльність. Вона регулюється в інтересах усіх. Цим особливо відрізняються Швеція, Франція, Японія. За спадною цей список можна продовжити так: Великобританія, Італія, Німеччина, Іспанія.

Якщо ж за показник «змішаності» економіки в індустріально розвинутих країнах узяти питому вагу державної власності та особливо державного сектора, то в середньому вони становлять до 1/3.

Трансформація власності у постсоціалістичних країнах ґрунтується на роздержавленні і приватизації. Одержавлення всього суспільного життя означає, що держава займає монопольне становище, а сама система суспільного життя відтворюється як авторитарно-бюрократична держава.

Одержавлення має такі форми прояву щодо:

  • процесів присвоєння умов, засобів і результатів виробництва, що неминуче призводить до відчуженості безпосередніх виробників (робітників і трудових колективів) від засобів і результатів виробництва. Звідси — об’єктивна необхідність виникнення форм присвоєння робітниками і трудовими колективами засобів і результатів виробництва, що дозволяє ставитися до них як до своїх, а не чужих. У цьому — передумова демократизації суспільства;
  • управління суспільним виробництвом, що виявляється в монополії держави на економічні рішення (директивний характер державного планування, визначення тільки державою найближчих і довгострокових цілей розвитку економіки в цілому та окремих її ланок, монополія на розподіл матеріально-технічних ресурсів і товарів народного споживання, монополія на ціноутворення, підприємницьку діяльність, зовнішню торгівлю і т. д.).

Гіпертрофоване одержавлення економіки призводить до мономорфізму власності, закостенінню підприємницьких структур, перешкоджає функціонуванню ринкових механізмів. Саме тому специфіка української економіки, що визначалася тотальним пануванням державної власності, диктує необхідність роздержавлення і приватизації як основного методу переходу до реального різноманіття форм власності, що є основою формування ринкового господарства, методу оптимізації структури підприємництва.

Роздержавлення і приватизація власності: сутність, цілі, завдання

Роздержавлення — це сукупність заходів з перетворення державної власності, спрямованих на усунення надмірної ролі держави в економіці. Крім того, роздержавлення означає зняття з держави більшості функцій господарського управління, передачу відповідних повноважень на рівень підприємств, заміну вертикальних господарських зв’язків горизонтальними. Роздержавлення може здійснюватися по таких напрямах: 1) роздержавлення процесів присвоєння, визнання кожного працівника і трудового колективу рівноправним учас-ником привласнення, демонополізація; 2) створення різноманітних форм господарювання, надання всім формам підприємств рівних прав на свободу господарської діяльності в рамках закону; 3) формування нових організаційних структур, створення нових форм підприємницької діяльності (концерни, консорціуми, асо-ціації і т. д.), між якими головну роль відіграють горизонтальні зв’язки.

Таким чином, роздержавлення спрямоване на подолання монополізму, розвиток конкуренції і підприємництва. Це — центральна проблема переходу до ринкової економіки.

У тісному зв’язку з роздержавленням перебуває приватизація — один з напрямів роздержавлення власності, що полягає в передачі її в приватну власність окремих громадян та юридичних осіб. Приватизація державних і муніципальних підприємств України означає придбання громадянами, акціонерними товариствами (товариствами) у держави і місцевих органів влади у власність: підприємств та їх підрозділів, що виокремлюються в самостійні підприємства; матеріальних і нематеріальних активів підприємств; часток (паїв, акцій) держави і місцевих органів влади в капіталі акціонерних товариств (товариств); належних приватизованим підприємствам часток (паїв, акцій) у капіталі інших підприємств.

Таким чином, розбіжності між приватизацією і роздержавленням зводяться до того, що перша відображає процес докорінної трансформації відносин власності, а друга є поняттям, що охоплює весь комплекс перетворень існуючої господарської системи, спрямованих на руйнацію в ній державного диктату і створення умов для функціонування економіки як незалежної від держави сфери суспільної діяльності людей.

Об’єктами приватизації можуть бути: велика промисловість, дрібні і середні підприємства промисловості і торгівлі, підприємства сфери послуг, жилий фонд, житлове будівництво, підприємства сільського господарства та ін.

Після приватизації суб’єктами власності стають: приватна особа, працівник приватизованого підприємства, трудовий колектив, банки, холдинги, акціонерні товариства (товариства) т. д.

Масштаби приватизації в тій або іншій країні залежать від того, наскільки широко використовувався в них метод націоналізації приватного сектора в попередній період.

Процес денаціоналізації означає повернення власності попереднім власникам. Зрозуміло, що в Україні така форма роздержавлення через об’єктивні і суб’єктивні обставини не може широко застосовуватися. Тому приватизація являє собою програму впорядкованого входу країни у ті сфери діяльності, де приватне підприємництво спроможнє функціонувати досить успішно.

Важливо зрозуміти, що приватизація зовсім не означає звільнення держави від відповідальності за ту або іншу соціальну сферу або загальний добробут громадян. Приватизація просто визнає, що на перший план виходять якість і вартість товарів і послуг, а не той, хто їх робить. У кожному окремому випадку держава за бажанням може використовувати свою владу, але обов’язково нести відповідальність по забезпеченню виробництва тих або інших товарів, надання тих або інших послуг і гарантувати, щоб їх рівень відповідав необхідним стандартам. Проте державі немає потреби робити товари або надавати послуги, якщо це бажають і можуть краще зробити приватні підприємці. У біль-шості випадків приватний сектор, що діє в умовах конкуренції, спроможній і готовий надати товари і послуги високої якості за цінами, нижчими за державні.

Основними цілями і завданнями приватизації є: розвиток конкуренції і підвищення ефективності державного сектора; прискорення економічного росту з подальшим залученням недержавних інвестицій; усунення державної монополії; створення повноцінного ринку капіталу, цінних паперів; поділ відповідальності за зовнішній борг між урядом і великим бізнесом; зменшення ролі політичної мотивації в прийнятті економічних рішень; залучення приватного капіталу в традиційно державні галузі — освіту, культуру, охорону здоров’я, інфраструктуру; послаблення впливу профспілок.

Для України особливо важливими є ще й такі цілі і завдання:

  • формування прошарку приватних власників-підприємців; залучення іноземних інвестицій;
  • сприяння демонополізації економіки;
  • створення конкурентного середовища;
  • підвищення ефективності діяльності підприємств;
  • соціальний захист населення і розвиток об’єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів від приватизації.

Відповідно до чинного законодавства України приватизація державної власності здійснюється на основі таких принципів: законність; пріоритет прав трудового колективу підприємства, що приватизується; забезпечення соціальної захищеності і рівності прав громадян України у процесі приватизації; пріоритетне надання прав власності громадянам України; безкоштовна передача частини державного майна кожному громадянину України; приватизація державного майна на платній основі із застосуванням приватизаційних паперів; дотримання антимонопольного законодавства; повне, своєчасне і достовірне інформування громадян про всі дії щодо приватизації.

Світова практика свідчить, що приватизацію можна здійснювати трьома основними шляхами. Перший — це процес відмови від володіння, за якого державна власність або права держави на управління підприємством передаються або продаються приватним власникам. Новими власниками можуть бути: приватні особи або фірми, акціонери, працівники підприємства, що приватизується, комбінація всіх цих варіантів.

Способів передачі державної власності в приватні руки може бути кілька. Основними серед них є: відкритий продаж (тендер) об’єктів приватизації на аукціоні, конкурсі; продаж частини акцій з метою забезпечення конкуренції покупців; викуп об’єктів приватизації товариствами покупців, створеними працівниками цих об’єктів; викуп державного майна, зданого в оренду. Державне майно можна придбати за рахунок власних і залучених коштів покупців, а також приватизаційних паперів особливого виду — державних цінних паперів, що надають право на безкоштовне одержання в процесі приватизації частини державного майна підприємств, державного житлового і земельного фондів.

Другий метод приватизації державних підприємств — це метод контрактів. Він передбачає, що уряд укладає контракт з приватною фірмою, відповідно до якого остання бере на себе постачання товарів і надання послуг або здійснення того чи іншого виду діяльності з тих, що входять у коло державних господарських функцій. Метод контрактів має переваги над продажем державної власності приватному сектору порівняно з тими видами діяльності, які є невід’ємною функцією держави і потребують ретельного суспільного контролю, або коли економічна рентабельність не може бути забезпечена навіть шляхом удосконалення рівня управління.

Наприклад, збір сміття, очищення стічних вод — види діяльності, що повинні забезпечуватися державою, оскільки вільний ринок навряд чи зможе зробити це на належному рівні. Проте державі зовсім не обов’язково поширювати свою діяльність до тих меж, коли вона починає займатися практичним здійсненням цих видів діяльності з використанням державних найманих працівників. Уряд може підписати контракт з компанією, що професійно займається очищенням використовуваної у виробництві води, і ця компанія найматиме робочу силу і забезпечуватиме необхідні послуги. Відповідальність уряду зводитиметься до того, щоб додержувати умови контракту і стежити за тим, як приватна фірма виконує взяті нею зобов’язання.

Перевага методу контрактів полягає в тому, що в сферу державних послуг він вносить елемент конкуренції, яка, в свою чергу, призводить до зниження собівартості і підвищення якості послуг, оскільки підприємець, розраховуючи на прибуток, намагатиметься одержати урядовий контракт, а потім залучити й утримати споживача.

Третій метод приватизації — це система так званих ваучерів (документів, що засвідчують видачу кредиту). По цій системі держава дає окремим громадянам можливість підвищити їх купівельну спроможність. Як правило, це робиться у формі сертифікатів, за які в держави або приватних підприємців можна придбати чітко визначені товари і послуги. Хоча ваучери досить поширені лише у кількох промислово розвинутих країнах, вони часто є найкращим засобом забезпечення доступу до елементарних соціальних послуг для бідних прошарків населення.

В Україні існує певна різноманітність викупу державних підприємств трудовими колективами. Всі їх можна поділити на чотири основні групи. Перша — повний викуп підприємства. Друга — дроблення підприємства та організація численних викупів. Третя — викуп допоміжних виробничих підрозділів великих підприємств. До четвертої групи можна віднести викуп підприємств, що належать місцевим органам влади.

Важливим елементом процесу приватизації стає перетворення державних підприємств на акціонерні компанії. Найбільшою популярністю тут користуються програми розвитку акціонерної власності членів трудових колективів. Ось чому необхідно вивчити той досвід, що є в національних програмах участі найманого персоналу у власності підприємств розвинутих країн світу. Впровадження цих програм дозволяє досягти балансу між трьома ключовими проблемами, що викликають у суспільстві найбільше занепокоєння в період приватизації, — соціальною справедливістю, економічною ефективністю і надходженням коштів у державний бюджет.

Таким чином, роздержавлення і приватизація державного майна — це складні і неоднозначні процеси, що потребують детальної організаційно-економічної підготовки нового рівня загальної та економічної культури, не допускають поквапливості. За умов перехідної економіки, коли існує можливість соціально-політичної дестабілізації суспільства і дедалі ясніше проявляється посадова безкарність, особливо необхідна чітка правова процедура приватизації. Успіх останньої можливий лише за активної підтримки більшості населення, коли кожному громадянинові гарантується його частка у загальнонародній власності і він стане повноправним суб’єктом цього процесу.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС