Главная  - Политэкономия  - Книги  - Політична економія - Бєляєв О.О.
Політична економія - Бєляєв О.О.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

Розділ 6 Світове господарство і міжнародні економічні відносин

Тема 19 СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

При вивченні даної теми важливо засвоїти: по-перше, зміст і закономірності розвитку світового господарства; по-друге, сутність, форми прояву міжнародного поділу праці як матеріальної основи світового господарства; по-третє, принципи абсолютних та порівняльних переваг для країн-учасниць у міжнародному поділі праці; по-четверте, зміст, структурні рівні та тенденції розвитку міжнародної економічної інтеграції.

§ 1. Об’єктивні умови становленнята розвитку світового господарства

Світове господарство — результат тривалого історичного розвитку. Як відповідна система воно оформилось на рубежі ХІХ і ХХ ст. на основі діяльності міжнародних корпорацій і виникнення колоніальних імперій. Ця система включала різнорідні складові, які істотно різнилися за соціально-економічним рівнем розвитку і структурою народного господарства. Разом з тим розвиток цих різноманітних складових перебував під впливом загальносвітових процесів: розгортання промислової революції та кардинальні зміни у продуктивних силах.

Три останні десятиріччя XX ст. ознаменували собою початок нового періоду в розвитку сучасного світового господарства. Воно дедалі більше набувало ознак цілісності, оскільки економічна взаємодія країн у світовому масштабі активізувалась й охоплює ширший спектр економічних відносин.

Світове господарство: сутність, основні риси, тенденції розвитку

Об’єктивною основою формування світового господарства є суспільний поділ праці, який «перетнув» рамки національних господарств і перетворив економіки більшості країн в ланцюги єдиного світово-го відтворювального процесу. Економічна взаємодія на світовому рівні здійснюється і в сфері обігу, і в сфері безпосереднього виробництва як у формі обміну товарами і послугами, так і у вигляді виробничої кооперації на основі руху капіталів. Це свідчення того, що відбувалась і продовжується нині інтернаціоналізація господарського життя.

Світове господарство становить собою сукупність національних економік окремих країн, які беруть участь у міжнародному поділі праці та економічних зв’язках між ними. Інакше кажучи, світове господарство — це система національних господарств окремих країн, об’єднаних міжнародним поділом праці, торгово-виробничими, фінансовими та науково-технічними зв’язками. Таким чином, у загальному вигляді дане господарство вклю чає дві складові: національні господарства та міжнародні економічні зв’язки між країнами-партнерами. Міжнародні економічні відносини (зв’язки) є похідними від національних відносин, але їх розвиток генерує зростання національних економік.

Розвиток міжнародних економічних зв’язків зазнає на собі вплив цілого ряду специфічних факторів. По-перше, в світовому господарстві економічні зв’язки складаються між суверенними державами і тому вони, як правило, значно більшою мірою піддаються державному контролю. При цьому в кожній країні формується своя особлива система економічного регулювання. По-друге, ресурси на міжнародному рівні менш мобільні, ніж усередині країни, що істотно змінює механізми конкуренції, принципи ціноутворення тощо. По-третє, в рамках світового господарства не існує єдиної грошової системи і в міжнародних економічних зв’язках використовуються валюти різних країн.

При детальнішому аналізі виокремлюють такі елементи структури світового господарства: світовий ринок товарів і послуг; світовий ринок капіталів; світовий ринок робочої сили; міжнародну валютну систему; міжнародну кредитно-фінансову систему.

Крім того, процеси інтернаціоналізації інтенсивно розвиваються в сферах науки, культури, інформації. Це сприяє, особливо останнім часом, становленню і розвитку відповідних міжнародних ринків.

Основними суб’єктами світового господарства є:

  • держави з їх народногосподарськими комплексами;
  • транснаціональні корпорації (ТНК);
  • міжнародні організації та інститути.

Все це свідчить, що сучасний світ, зважаючи на глибокі суперечності та відмінності між державами, взаємозв’язаний, взаємозалежний і становить собою відповідну структурну цілісність, яка зумовлена рядом факторів.

По-перше, загальністю НТР, освоєння досягнень якої потребує спільних дій багатьох країн. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення науки і техніки. Тому держави повинні об’єднувати свої зусилля.

По-друге, поширенням і поглибленням інтернаціоналізації виробництва та обігу на основі міжнародного поділу праці та міжнародної інтеграції господарської діяльності.

По-третє, динамічним розвитком світової інфраструктури («кровоносної системи» світового господарства»): світової транспортної системи та мережі комерційної і комунікаційної інформації; єдиної системи науково-технічної інформації; формування уніфікованої статистичної звітності тощо.

По-четверте, посиленням ролі держави і міжнародних економічних організацій стосовно світогосподарських зв’язків, що надає їм ознак функціональної і структурної впорядкованості.

Насамкінець, по-п’яте, необхідністю об’єднання на міждержавному рівні зусиль для вирішення глобальних проблем людства (екологічних, продовольчих, освоєння космосу і Світового океану). Зростає і потреба у взаємодії світового товариства за екстремальних ситуацій (землетруси, повені, ядерні аварії і т. п.).

Пряма взаємодія національних економік піддається впливу й опосередкованими факторами, в т. ч. політичними. Цей вплив може сприяти подальшому зближенню господарського життя окремих країн, тобто зумовлювати інтеграційні тенденції у світовому господарстві. Разом з тим можливі і відцентрові тенденції, за яких національні економічні інтереси превалюють над інтернаціональними, тобто відбувається відособлення економіки тієї чи іншої країни.

Сучасна людська цивілізація є дуже різноманітною і бага-тогранною. Нині налічується близько 200 суверенних держав, в яких проживає понад 6 млрд людей. Кожна з країн — це самостійний економічний суб’єкт, який здатний відповідною мірою впливати на функціонування тих чи інших елементів світової економіки.

Усі держави мають свою історико-географічну, національну, релігійну і соціально-політичну специфіку, яка в різноманітних формах відбивається в соціально-економічних особливостях розвитку відповідної країни. Нині світ поділений на різні соціально-економічні системи, міжнародні угруповання, які відрізняються між собою цілями, механізмом функціонування, ефективністю дії цих механізмів тощо.

Класифікація країн світового товариства здійснюється на підставі різних критеріїв*1. Так, за економічними ознаками (специфікою господарських систем) виокремлюють три групи країн: з розвинутою економікою; з перехідною економікою; з неринковою економікою (або ті, що розвиваються). За ступенем економічного розвитку країни поділяють також на три групи: високо-, середньо- та слаборозвинуті. Окрім цього, можна говорити про різні регіональні союзи та різні інтеграційні утворення.

*1: {До недавнього часу в радянській суспільній літературі світове товариство поділялося на країни соціалістичної системи, капіталістичної системи та країни третього світу, або ті, що розвиваються. Така диференціація походила з ідеологічної тези про основний зміст епохи як періоду переходу від капіталізму до соціалізму. Відмова від ідеології «боротьби двох систем» не усуває проблеми різнорідності країн світового товариства.}

Відмінності між суб’єктами світового господарства

Протягом 90-х років характерним явищем було поглиблення соціально-економічної диференціації країн світового товариства, насамперед за рівнем розвитку. У відносно невеликій групі нових індустріальних держав Південно-Східної Азії відбувалось економічне зростання та їх зближення з рівнем розвитку промислово розвинутих країн. Ці процеси були притаманні і ряду нафтоекспортуючих країн Азії (Саудівській Аравії, Кувейту, Арабським Еміратам та ін.). У найменш розвинутих (бідних) країнах Африки, Азії (Чад, Ефіопія, М’янма та ін.) збільшилось відставання навіть від середніх показників країн, що розвиваються.

Характерною ознакою сучасного світового господарства є нерівномірність економічного розвитку, а відповідно й неоднакова інтенсивність та частка їх участі у світових економічних процесах. Так, на кінець 90-х років частка у світовому обсязі ВНП країн з розвинутою економікою, яких нараховується близько 30, становила понад 56 %; країн з перехідною економікою (їх теж близько 30) — трохи більше 4, а для майже 130 країн, що розвиваються, перевищувала 39 %. Істотно відрізнялась їх частка і у світовому експорті товарів та послуг, де вона відповідно становила 78,6 %; 4,2; 17,2 %.

Поряд з міжнародною торгівлею важливими формами світогосподарських зв’язків є також вивезення капіталів, валютно-фінансові відносини, міграція робочої сили, міжнародна економічна інтеграція, зміст яких буде розкрито нижче. При цьому слід зазначити, що кожному рівню розвитку ринкових відносин у згаданих групах країн характерна відповідна інтенсивність зовнішніх зв’язків.

У комплексі факторів, які спонукають країни до економічної взаємодії, важливе місце належить завданням з впровадження результатів НТП, переходу передових країн на постіндустріальну стадію розвитку. Саме ці завдання багато в чому визначають характер і форми міжнародного співробітництва, специфіку участі в ньому кожної окремої держави, характер торговельно-економічних, фінансових та інших взаємозв’язків між різними країнами. Це передбачає наявність надзвичайно великого різноманіття країн з точки зору їх місця у структурі світового господарства, типів соціально-економічної організації виробництва і розподілу. Але в цій структурі достатньо чітко визначаються центр і периферія, межі яких рухливі, мінливі і багато в чому визначаються рівнем розвитку продуктивних сил у тій чи іншій країні.

В економічній літературі до центру головним чином відносять розвинуті країни з ефективним ринковим господарством, які розвиваються по типу змішаної економіки (або соціального ринкового господарства), тобто країни з гнучким економічним механізмом, здатним динамічно адаптуватися до світогосподарської кон’юнктури, експортуючи високотехнологічну продукцію. Периферія — це в основному країни, що розвиваються, які, зазвичай, мають сирови нну спеціалізацію, недостатньо ефективний механізм економічного саморозвитку, відносно низький рівень внутрішньої інтегрованості народного господарства. Значно ускладнює можливості динамічного економічного розвитку цих країн і зовнішній борг, який перевищує 1 трлн дол.

Зрозуміло, що найбільшою мірою інтернаціоналізація економічної діяльності характерна для групи країн центру. Однак і центр, і периферія зовсім не відособлені, а навпаки, тісно взаємопов’язані, хоча їх економічне співробітництво досить складне і суперечливе.

Немає і надзвичайно жорсткого закріплення місця країни в ієрархічній структурі світового господарства.

Зростання взаємозалежності різних груп країн при всій нерівномірності цього процесу дозволяє повніше використовувати національні ресурси для розв’язання внутрішньогосподарських і загальносвітових завдань. Нині, коли взаємна залежність посилюється поглибленням інтернаціоналізації господарських зв’язків, НТР та принципово новою роллю засобів інформації і комунікації, неможливе ефективне функціонування економіки за умов автаркії — національного економічного самозабезпечення.

Єдність світового господарства досягається через розв’язання різноманітних суперечностей, які розгортаються на фоні всього соціально-економічного, регіонального і функціонального розмаїття світу. Можна виокремити такі основні групи суперечностей: по-перше, це суперечність між країнами розвинутої ринкової економіки і країнами, що розвиваються; по-друге, між розвинутими країнами і країнами з перехідною економікою; по-третє, всередині всіх цих масивів держав. У своїй основі вони зумовлені дією закону нерівномірності економічного розвитку країн, а також різними темпами і рівнями структурної перебудови національних економік, наявністю неоднакових умов для ведення конкуренції на світовому ринку тощо. Характер розвитку і розв’язання суперечностей впливає на всі складові світового госпо-дарства.

Таким чином, структурна цілісність сучасного світового господарства має чітко виражений діалектичний характер: єдність його складових елементів поєднується з постійним їх протиборством (суперництвом) на різних рівнях і у різних масштабах.

Процес взаємодії, у т. ч. й суперництва, структурних елементів світової економіки виявляє себе і у встановленні прямих зв’язків між підприємствами та об’єднаннями різних країн, поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні та функціонуванні міжнаціональних спільних підприємств і особливо — міжнародних економічних організацій.

Поглиблення взаємозв’язку всіх ланок світового господарства спирається на розвиток міжнародного поділу праці.

 



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС