Главная  - Политэкономия  - Книги  - Політична економія - Бєляєв О.О.
Політична економія - Бєляєв О.О.
<< Содержание < Предыдущая Следующая > ї

 

Тема 20 ФОРМИ МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН

Результатом вивчення даної теми має стати глибоке засвоєння комплексу таких питань: по-перше, змісту і форм світогосподарських відносин; по-друге, сутності та функцій основних міжнародних валютно-фінансових суб’єктів; по-третє, інструментів регулювання зовнішньоекономічних зв’язків; по-четверте, економічних аспектів глобальних проблем.

§ 1. Світогосподарські зв’язки: сутність і форми

Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини — це система економічних зв’язків між країнами з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання товарів (послуг), що вийшли за межі відповідних національних господарств. До основних форм МЕВ належать: міжнародна торгівля товарами і послугами; міжнародний рух капіталів і закордонних інвестицій; міжнародна міграція робочої сили; міжнародна кооперація виробництва та обмін у галузі науки і т ехніки; валютно-кредитні відносини.

Міжнародна торгівля

Історично найпершою економічною формою зв’язків між країнами була торгівля, яка зародилась у глибоку давнину. Першими об’єктами обміну були надлишки тих благ, що утворювались у сусідніх племенах, окремих сім’ях чи осіб. Поступово процес обміну ставав регулярним і починав охоплювати території спочатку цілих держав, а з часом виходити за їх межі, тобто набувати форми міжнародного обміну.

У ХІХ ст. він дістає ознак світового ринку, в якому беруть участь майже всі цивілізовані (розвинуті) держави.

Світовий ринок — це система відносин між суб’єктами світового господарства з приводу пропозиції та попиту, купівлі та продажу товарів і послуг. Як закономірність і елемент світового господарства він з’являється у період формування колоніальних систем. На сучасному етапі характеризується новими відносинами між країнами і додержанням принципів економічної незалежності та суверенітету, добровільності та еквівалентної вигідності.

Необхідно розрізняти національні ринки окремих країн і світовий ринок. Останній має ряд специфічних особливостей. Якщо на національному ринку рух товарів зумовлений економічними факторами (виробничі зв’язки, транспорт, місцезнаходження сировини та трудових ресурсів тощо), то на світовий ринок торгівлі та якісно-кількісні характеристики його об’єктів істотний вплив справляє зовнішньоекономічна політика відповідних держав.

Характерною рисою світового ринку є існування особливої системи — світових цін. Відносини тут базуються на основі закону вартості. В обміні беруть участь економічні блага, які виробляються в країнах з різним рівнем розвитку продуктивних сил та різними формами суспільної організації відтворювальних процесів. Закон вартості «нейтральний» щодо цих обставин. Обмін за вартістю в міжнародній торгівлі означає, що товаровиробники повинні орієнтуватись на суспільно необхідні затрати праці в міжнародному масштабі. Це стимулює участь в інтернаціональному обміні країни до зниження затрат суспільної праці. Коли товари реалізуються на світовому ринку, то національна праця на рівні окремих країн отримує суспільне визнання як частка сукупної праці в світовому господарстві. В результаті національні суспільно необхідні витрати виступають стосовно середньосвітових так само, як індивідуальні витрати до суспільно необхідних у межах окремої країни. Зрозуміло, що ці рівні не можуть бути однаковими (про це зазначалось у попередній темі при характеристиці абсолютних і відносних переваг країн за участю їх у МПП).

Використання відповідних відмінностей витрат і результатів праці в тих чи інших країнах створює економічну вигідність вступати у МПП і міжнародний обмін. Обмінюючи товар, національна вартість якого менша за інтернаціональну, країна (чи інший її господарюючий суб’єкт) отримує ще і додатковий прибуток при ввезенні (імпорті) відповідних (а не будь-яких) товарів. Так, Японія володіє порівняльними перевагами у виробництві радіоелектроніки, США — кукурудзи, пшениці та капіталомістких товарів, Бразилія — кави, країни ОПЕК і Росія — нафти, Італія — медичних препаратів і т. п. Активно торгуючи одна з одною, кожна з них виграє. Конкретна величина виграшу залежить від попиту і пропозиції даних товарів на світовому ринку.

Ринкова вартість (з урахуванням попиту-пропозиції) і сформований на її основі стандарт якості товару визначають його світову ринкову ціну. Світова ціна — грошовий вираз інтернаціональної вартості товарів (послуг), що реалізуються на зовнішньому ринку.

Таким чином, за рахунок спеціалізації країни виграють на виробах, в яких вони створюються з найбільшою відносною ефективністю та які вони обмінюють на товари, ефективність виробництва котрих вища в іншій країні.

Об’єкт міжнародного обміну — це не вся продукція окремих країн, а, як правило, найбільш конкурентоспроможна, з низькими витратами виробництва та кращими споживчими властивостями. Для її виготовлення використовуються передові техніко-технологічні процеси або враховуються специфічні природні, географічні умови.

Вигідність міжнародної спеціалізації і торгівлі, напрями товарних потоків (експорт—імпорт) визначаються не лише можли-востями виробництва певних товарів (пропозицією), а й різницею в потребах споживачів (попитом). Країна може мати достатній потенціал для виробництва певного блага (ресурси) і все ж не-повністю задовольняти свою потребу в ньому (наприклад, щодо зернових у колишньому СРСР). Разом з тим внутрішній попит на відповідне благо не завжди обов’язково дорівнює його виробництву, зокрема США, Німеччина, Франція є чистими імпортерами нафти. Водночас Арабським Еміратам, навпаки, не потрібна вся нафта, яка видобувається в цій країні. Тому, коли б не було зовнішньої торгівлі, більша частка її запасів не розроблялася б зовсім.

Інтенсивність міжнародних товарних потоків значно різниться за країнами та регіонами. Близько 40 % світового експорту та імпорту припадає на Західну Європу, приблизно 20 % — на Північну Америку, приблизно стільки ж — на Азію, решта — на інші країни світу. Зрозуміло, що переважна частина світової торгівлі припадає на промислово розвинуті країни. Так, за 90-ті роки експорт останніх зріс майже у 2 рази, а країн, що розвиваються, — менш ніж у 1,5 раза.

Дуже важливою частиною світової торгівлі є регіональна торгівля. Лідирує в цьому напрямі Європейський Союз, частка якого у світовій торгівлі досягає майже 2/5. При цьому внутрішньорегіональні потоки Європейського Союзу становлять близько 1/4 обсягу міжнародної торгівлі.

При аналізі міжнародної торгівлі в цілому важливо мати на увазі два аспекти: 1) загальне збільшення товарообороту і 2) зміни структури товарних ресурсів у загальному товарообороті.

Про загальну динаміку міжнародної торговельної діяльності свідчать, наприклад, такі дані: товарооборот з 1990 р. по 1998 р. збільшився з 7656 до 11 037 млрд дол.; експорт та імпорт товарів за цей період відповідно зросли з 3089 до 5422 млрд дол. і з 3847 до 5615 млрд дол.

Стосовно товарної структури слід зазначити, що протягом останніх кількох десятиріч випереджаючими темпами розвивалась торгівля готовими промисловими виробами, а всередині цієї групи — обмін машинами та устаткуванням, засобами зв’язку, електронною технікою, комп’ютерами, ще швидше — торгівля комплектуючими вузлами до агрегатів, які постачаються в рамках виробничої кооперації, за каналами ТНК. Крім того, у цей період відбувалося прискорене зростання міжнародної торгівлі завдяки наданню послуг, частка яких у загальній вартості світового експорту становить близько 1/5.

Згідно з експертними оцінками, за останні чотири десятиліття відбулося скорочення у світовому експорті питомої ваги сільськогосподарських товарів — з 40 до 12 %, продукції добувної промисловості — з 23 до 13 %. І, навпаки, суттєво зросла у світовому експорті частка готових виробів — з 40 до понад 60 %.

Торговельний і платіжний баланси

Нині міжнародна торгівля — це широкий «проспект» з двостороннім рухом зустрічних потоків товарів: експорту та імпорту. Експорт — вивезення (продаж) товарів, послуг (а також капіталів) за кордон для реалізації на зовнішніх ринках. Імпорт — придбання (купівля) в іноземного контрагента товару, платних послуг, кредитів, інвестицій та ввезення їх з-за кордону. Загальна сума експорту та імпорту товарів (послуг) складає зовнішньоторговельний оборот*1.

*1: {Обсяг міжнародної торгівлі як сукупної зовнішньої торгівлі всіх країн світу обчислюється шляхом підсумовування обсягів експорту та імпорту, як правило, в доларах США: ФОБ (експорт), СІФ (імпорт).

ФОБ (англ. Free on Board) — комерційні умови поставки та оплати товарів (в основному у разі морських перевезень), за яких у ціні товару враховуються обов’язки і відповідальність продавця за доставку і погрузку товару (на борт судна). СІФ (англ. Cost insurance Freight) — різновид комерційних умов у міжнародній торгівлі. При доставці товарів за умов СІФ в ціну реалізації (окрім ціни самого товару) включаються витрати на транспортування до пункту призначення і страхування товару.}

Різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту складає торговельне сальдо (від іт. sаldo — розрахунок, залишок). Воно буває позитивне і від’ємне. Так, коли вартість вивезених товарів перевищує вартість ввезених, сальдо буде позитивним (або активним), за зворотного співвідношення — від’ємним (пасивним). Пасивне сальдо негативно позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних позиціях. Для його покриття країна має виплатити країнам-контрагентам відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи отримати кредит від країн-постачальників або від інших банківських установ.

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкурентоспроможність товарів, які продаються на світовому ринку. Цей показник визначається шляхом зіставлення сукупної характеристики товарів із характеристиками товарів-конкурентів за рівнем задоволення конкретних потреб і цін на них. Світові ціни, відображаючи інтернаціональну (міжнародну) вартість товару, визначаються головними продавцями і покупцями певних видів продукції. Вони (ціни) формуються під час проведення масових і результативних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на світовому ринку. Наприклад, нині світові ціни на машини й устаткування — це ціни переважно американських, європейських та японських фірм; на вугілля — ціни в західноєвропейських портах; на нафту — ціни країн — основних добувачів нафти, що входять до організації ОПЕК (на початку 2000 р. вони давали 40 % світового добутку нафти). Зовнішня торгівля відбувається за світовими цінами, хоча на однаковий товар у межах світового ринку вони можуть бути різними. На їх рівень впливають: характер поставок, умови розрахунку, валютний курс та багато інших економічних і неекономічних факторів, навіть те, якою є угода оплати — довгострокова чи разова.

За об’єктами міжнародна торгівля поділяється на торгівлю товарами і торгівлю послугами. У свою чергу, торгівля товарами класифікується як торгівля сировиною (продуктами добувної промисловості), торгівля промисловими товарами, торгівля сільськогосподарськими продуктами і т. п. В цілому товарна структура міжнародної торгівлі групується відповідно до Стандартної міжнародної товарної класифікації ООН.

Основними формами міжнародної торгівлі є: біржова, аукціонна, міжнародні торги. При цьому розрізняють такі основні її види. Перший, традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар — гроші (залежно від попиту та пропозиції). Другий вид — торгівля продукцією у рамках кооперації як спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється в основному за трансфертними цінами у пільговому режимі. Третій вид — зустрічна торгівля, тобто сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Дійсну картину, яка свідчить про реальну результативність (чи втрату від зовнішньої торгівлі), характеризує платіжний баланс країни. Він відображає співвідношення всієї сукупності надходжень з-за кордону та платежів за кордон за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць). Якщо надходження платежів перевищує видатки, то платіжний баланс вважається активним (має позитивне сальдо); у протилежному випадку — пасивним (має від’ємне сальдо).

Платіжний баланс складається з двох колонок — надходжень і платежів, тобто включає дві групи показників: надходження від суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності з інших країн (нерезидентів) і зовнішні видатки (платежі) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності даної країни (резидентів).

Фундаментом платіжного балансу є зовнішньоторговельний баланс, який розраховується на основі даних статистики митних служб (враховуючи обсяги реально перетинаючих кордони товарів), тоді як платіжний баланс — за результатами експортних та імпортних надходжень. Часто виникають складнощі при розрахунку платіжного балансу, оскільки платежі та надходження до нього можуть у часі не збігатися з рухом товарів (послуг), а також у зв’язку зі здійсненням розрахунків у різних валютах за різними курсовими співвідношеннями.

Слід зазначити, що внутрішня структура як торговельного, так особливо платіжного балансу, динамічна і мінлива. На їх стан впливає багато зовнішніх і внутрішніх факторів: циклічність економічного розвитку, динаміка світових цін (особливо на сировину), зміна курсів валют, зростання або зниження внутрішнього попиту на споживчі та інвестиційні товари, зовнішньоекономічна політика держави, що спрямована на зростання чи стримування експорту та імпорту.

Зовнішню торгівлю практично всіх країн світу відзначає незбалансованість платіжного бюджету, але її характер досить різний: якщо для розвинутих країн типовим є позитивне сальдо, то для країн, що розвиваються, навпаки хронічним є негативне (пасивне) сальдо. Негативне сальдо характерне і для пострадянських країн протягом усіх 90-х років. Велика боргова криза для двох останніх груп країн створює надзвичайні складнощі, що природно, зачіпає й інтереси країн-кредиторів. Так, на кінець 90-х років зовнішній борг Росії перевищував 120 млрд дол., а України — 12 млрд дол. Це значною мірою пояснюється теоретико-практичною необґрунтованістю ринкової трансформації економік згаданих країн. При цьому для України дефіцит платіжного балансу у тогочасний період був зумовлений її торговельними відносинами з державами так званого близького зару-біжжя, зокрема з Росією і Туркменією. Водночас торговельний баланс України з державами так званого далекого зарубіжжя характеризувався у 90-х роках позитивними тенденціями (на жаль, тут переважало вивезення сировини).

Зовнішньо-економічна політика держави

Враховуючи виняткове значення зовнішньої торгівлі, кожна країна проводить власну торговельну політику, яка спрямована на зміцнення своїх позицій у світовій торгівлі та підвищення її ефективності (корисності) для своєї країни. Тому держави законодавчо встановлюють певні правила (закони) та умови зовнішньоторговельних відносин.

Історично сформувалися два протилежні види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм (від лат. protectіo — прикриття, захист) — це політика держави, спрямована на захист внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів (обмеження імпорту), а часто навіть і на завоювання зовнішніх ринків. Вона проводиться з метою захисту національної економіки від іноземної «інтервенції» товарів і стимулювання розвитку вітчизняного виробництва, яке здатне замінити імпортні товари. Ця політика значною мірою поповнює державну казну додатковими грошовими надходженнями від мита та інших зборів.

Загалом інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні і нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави безпосередньо пов’язані з митними зборами. Мито — це кошти, що виконують функцію податку, котрий стягується за перетин товаром митного кордону і котрий при цьому підвищує ціну імпортованих (чи експортованих) товарів, впливаючи таким чином на обсяг і структуру зовнішньоторговельного обороту.

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі безпосередньо спрямовані на коригування експортно-імпортної діяльності з метою захисту від зовнішніх конкурентів певних галузей (видів діяльності, товарів) національного виробництва. Згідно з прийнятою в ООН класифікацією нетарифні заходи поділяються на три категорії: перша — зовнішньоторговельні заходи, які націлені на пряме обмеження імпорту з метою захисту від конкурентів національного виробника; друга — заходи адміністративного характеру: митні формальності, технічні стандарти і норми, санітарні та ветеринарні вимоги та вимоги до упаковки, маркировки продукції тощо; до третьої категорії прямих заходів щодо регулювання експортно-імпортних потоків належать ліцензування та квотування. Ліцензування передбачає, що держава через спеціально уповноважені відомства видає дозвіл на зовнішню торгівлю відповідними товарами, які включені в списки ліцензованих при експорті та імпорті. Квотування — це обмеження за вартістю чи кількістю експорту або імпорту певних товарів на відповідний термін.

На противагу цьому політика вільної торгівлі має своєю метою відкрити внутрішній ринок, тому не обмежується жодними протекціоністськими бар’єрами. За такої політики країна практично не стягує мита, не встановлює будь-яких кількісних або інших обмежень на зовнішньоторговельний оборот. Політику вільної торгівлі проводять країни з високою ефективністю національного господарства, що дає можливість національним підприємцям витримувати іноземну конкуренцію.

Міжнародний рух капіталів

Міжнародна міграція капіталу почала активно розвиватись ще в період становлення світового господарства і поступово перетворилась на вирішальну ознаку сучасних міжнародних економічних відносин. За своєю сутністю міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу у різних його формах (товарній, грошовій) з однієї країни в іншу, що приносить дохід його власнику у формі дивіденда чи процента. Серед причин, які зумовлюють рух капіталу за межі національних господарств, провідною є відносний надлишок у даній країні, котра стає «донором» для країн-споживачів.

За джерелами і формами капіталовкладення за кордоном можуть бути різними. Так, за джерелами походження вони поділяються на державні й приватні. Державні капіталовкладення — це кошти з держбюджету, які спрямовуються за кордон (або отримуються звідти) відповідно до ухвал урядів чи міжурядових організацій. За формою — це державні позики, позички, гранти, допомоги, а також кредити (наприклад, кредити Міжнародного валютного фонду, Світового банку). Приватний капітал — це кошти недержавних джерел, які вивозяться за кордон (отриму-ються з-за кордону) приватними фізичними та юридичними особами (інвестиції, торговельні або міжбанківські кредити).

За терміном розміщення закордонні капіталовкладення поділяються на коротко-, середньо- і довгострокові.

За характером використання капітал, який вивозиться за кордон або ввозиться в країну, буває позичковим і підприємницьким (див. рис. 6).

вивезення і ввезення капіталу

Позичковий капітал — це надання коштів у борг заради отримання прибутку у формі процента. Підприємницький капітал поділяється на прямі та портфельні інвестиції. Прямі інвестиції забезпечують реалізацію довгострокових інтересів за рахунок отримання інвестором права бути власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним. Як правило, прямі інвестиції є приватним підприємницьким капіталом.

Портфельні інвестиції, оскільки це вклади коштів в акції, облігації та інші цінні папери довгострокового характеру, не забезпечують контролю за об’єктом вкладення, а дають лише право на дохід.

Вагомий вплив на всю світову економіку справляють прямі інвестиції, які мають тенденцію до стрімкого зростання. Так, якщо на початку 80-х років їх загальний обсяг у світі становив 450 млрд дол., то вже наприкінці 90-х років — понад 3 трлн дол. Активну роль у нарощуванні прямого зарубіжного інвестування відіграють ТНК, котрим належить основна його частина.

На сучасному етапі практично всі країни є як експортерами, так і імпортерами прямих інвестицій, хоча їх розподіл на терені світового господарства досить нерівномірний. Основними експортерами й імпортерами капіталу є США, Великобританія, Японія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Канада та ін. Нині у світі сформувалась триполюсна структура прямих іноземних інвестицій: США, Європейський Союз, Японія. На цю тріаду припадає 4/5 загального обсягу міжнародних інвестицій.

Для країн, що розвиваються та з перехідною економікою, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південно-Східна Азія, в тому числі й Китай, який домінує в азіатському інвестиційному бумі.

Серед нових тенденцій у 90-ті роки намітилась активізація іноземних інвесторів у країнах Центральної і Східної Європи, що пояснюється не лише процесами ринкової трансформації їх економік, а й наявністю економічного зростання в деяких країнах (зокрема, в таких, як Польща, Чехія, Угорщина).

Щодо України, то обсяг прямих іноземних інвестицій в її економіку дуже малий і становив на кінець 90-х років близько 3 млрд дол. При цьому за останні роки відбулись зміни в розподілі прямих інвестицій між галузями української економіки, де акценти поступово переміщуються зі сфери обігу у виробничу сферу. Нині іноземні інвестори найбільший інтерес виявляють до підприємств харчової промисловості, машинобудування та металообробки, транспорту і зв’язку, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також внутрішньої торгівлі.

Таким чином, стійка тенденція зростання вивезення капіталу, поглиблюючи МПП, відтворює об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил за умов НТР. Рамки внутрішніх ринків стають завузькими для ефективного функціонування виробництва. Особливо це стосується технологічно складної наукомісткої продукції продуктивних галузей, динамічний розвиток яких часто неможливий без міжнародної кооперації. Так, стрімкий прогрес у сфері виробництва комп’ютерної техніки призвів до того, що вироби морально старіють протягом 2—3 років.

Експорт капіталу сприяє появі таких нових форм міжнародних зв’язків, як довгострокова оренда обладнання (лізинг), субпідрядні контракти на надання інженерно-будівельних робіт, а також технологічних, фінансових та інших послуг (інжиніринг). Нові форми відповідною мірою віддзеркалюють еволюцію у способах використання іноземних капіталів на території тих чи інших держав: від володіння (повного або часткового) об’єктом власності до контрактних угод, які пов’язані з передачею технологій, інформаційних послуг і т. п.

Міжнародна міграція робочої сили

Масова міграція населення є однією з характерних рис життя світової спільноти другої половини XX — початку ХХІ ст., хоча міждержавні міграції відомі ще за стародавніх часів. Сучасний міжнародний ринок робочої сили включає різноцільові потоки трудових ресурсів, що перетинають національні кордони. Він об’єднує національні ринки робочої сили і виявляється у формі трудової міграції.

Міжнародна міграція трудових ресурсів зумовлюється економічними, політичними, оборонними (захисними), релігійними, національно-етичними та іншими причинами, але серед них нині домінують економічні.

Метою трудової міграції стали пошуки роботи, нових сфер прикладання праці, що свідчить або про відсутність можливостей працевлаштування, або про недостатню ефективність праці у себе на батьківщині. Існують суттєві національні відмінності в рівнях безробіття, оплаті праці, вартості життя тощо. Прискорює міграційні процеси також бурхливий розвиток засобів зв’язку і транспорту. Офіційна міжнародна статистика у 90-х роках нараховувала близько 40 млн осіб трудівників-мігрантів, а якщо враховувати і членів їх сімей, то дана цифра перевищувала 100 млн осіб.

На сучасному етапі розвитку міждержавної трудової міграції можна виокремити такі її напрями: міграція зі слаборозвинутих країн в індустріально розвинуті — основний потік мігрантів; обмін трудовими ресурсами між розвинутими країнами; міграція робочої сили між країнами, що розвиваються; міграція з колишніх соціалістичних країн (особливо пострадянських) у промислово розвинуті держави, а також близьке зарубіжжя.

Емігранти з економічно відсталих країн працюють у розвинутих державах у тих галузях промисловості та інфраструктурних службах, без яких неможливий нормальний виробничий процес та де спостерігається дефіцит робочої сили. Це, як правило, такі види діяльності, котрі не користуються популярністю у місцевого населення, є малопрестижними і низькооплачуваними. Наприклад, у Франції емігранти становлять 1/4 зайнятих у будівництві і 1/3 в автомобілебудуванні; у Бельгії — половину всіх шахтарів. Останнім часом активізувався виїзд робочої сили із країн Східної Європи та колишнього СРСР.

В цілому інтенсивне використання іноземної робочої сили значною мірою зумовлено дією таких факторів:

  • бажанням знизити витрати виробництва за рахунок використання дешевшої порівняно з національною іноземної робочої сили;
  • «гонитвою за головами», тобто залученням кваліфікованих працівників, у т. ч. й науково-дослідницьких кадрів, що стало безпосередньою причиною такого явища, як «відтік умів»;
  • діяльністю ТНК, що не лише підвищує географічну мобільність робочої сили, а й вирівнює умови її використання у світовому масштабі;
  • інформатизацією виробництва і суспільного життя, інтенсивністю взаємодії науки і культури різних країн, що веде до уніфікації критеріїв освіти і кваліфікації працівників.

Слід відзначити, що міждержавна міграція робочої сили має як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних слід віднести: зниження рівня безробіття у країнах — експортерах трудових ресурсів; отримання ними додаткових валютних надходжень; заміщення вакансій у виробництві та сфері послуг у високорозвинутих країнах за рахунок іммігрантів; економія на соціальних витратах з боку роботодавців.

Серед негативних наслідків трудової міграції можна виокремити такі: втрата слаборозвинутими країнами працездатної частини робочої сили та значної частки кваліфікованих кадрів; формування тенденції до зростання обсягів споживання зароблених за кордоном коштів; виникнення соціальної напруги в країнах-імпортерах через масову присутність іноземних громадян; зниження кваліфікації мігрантів та ін.

На сучасному етапі і країни-експортери, і країни-імпортери робочої сили, а також міжнародні організації з питань міграції вдосконалюють законодавство, що регулює ці процеси і потоки, керуючись при цьому принципами свободи, демократії та з урахуванням національних інтересів. Особлива роль належить міжнародній організації праці, однією з основних функцій якої є опрацювання і схвалення рекомендацій, котрі встановлюють міжнародні трудові стандарти щодо визначення рівня зарплати, тривалості робочого дня, страхування, відпусток, охорони праці тощо. За роки існування МОП ухвалила з цих питань понад 300 конвенцій та рекомендацій.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Образовательный портал
Правила користування
Продажа баннеров УБС