Главная  - Политэкономия  - Книги  - Політична економія - Бєляєв О.О.
Політична економія - Бєляєв О.О.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

§ 2. Міжнародна валютно-фінансова система та її інфраструктура

Динамізм руху товарів (послуг), робочої сили, фінансових коштів (капіталів) через національні кордони прискорює розвиток і вдосконалення міжнародних зв’язків, істотною ланкою яких є фінансові та валютні відносини.

Міжнародні валютно-фінансові відносини: сутність, тенденції розвитку

На підставі різноманітних форм міжнародних економічних відносин у світовій системі господарства складаються і розвиваються фінансово-валютні відносини. Вони обслуговують світові ринки товарів (послуг), капіталів і робочої сили, науково-технічних розробок і технологій. Еволюція валютних відносин пов’язана зі зростанням міжнародного поділу праці, обсягів світового виробництва та обміну, а також зі змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних країн світового господарства.

Світова валютнофінансова система — це історично сформований на базі розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних установ (інституцій).

Валютні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі взаємного обміну результатами діяльності національних господарств. Вони пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному обороті.

Кожна країна має свою грошову одиницю (валюту). У міжнародних розрахунках у розрізі світогосподарського товарообороту і кредиту, прямих зарубіжних інвестицій та інших міжнародних зв’язків постає необхідність в обміні грошей однієї країни на гроші іншої країни. На цьому підґрунті і виникають валютні відносини.

Як відомо, валюта — це не тільки конкретні грошові знаки, а також кредити і платіжні документи (векселі, чеки, банкноти та ін.), котрі виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних розрахунках.

Основною формою валютних відносин є міжнародні розрахунки, які здійснюються під час міжнародних операцій і відображаються в загальному вигляді в платіжних балансах усіх країн світу. Характерними рисами міжнародних валютних розрахунків є те, що їх об’єктом стає грошовий (валютний) еквівалент вартості тих товарів, послуг, робіт, капіталів, платіжних засобів, які здійснюють обіг між державами. Суб’єктами міжнародних розрахунків виступають держави (уряди), підприємства, фізичні особи, банківські рахунки яких перебувають на території різних країн.

Державно-правова форма організації валютних відносин називається валютною системою. Розрізняють національну і світо-ву валютні системи. Перша — це форма організації валютних відносин країни, яка визначається національним законодавством. В основі національної валютної системи лежить грошова одиниця країни.

Друга — це світова валютна система, що включає сукупність способів, інструментів та установ, за допомогою яких здійснюються грошові розрахунки в межах світового господарства.

Світова валютна система

Складовими елементами світової валютної системи є: форми міжнародних засобів платежу (світові гроші); уніфікований режим валютних курсів; умови взаємної конвертованості валют; валютні ринки; міжнародне регулювання валютних обмежень; міжнародні валютно-фінансові організації.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошовими відносинами. Тому еволюція світових грошей у специфічному вигляді повторює розвиток внутрішнього грошового обігу більшості країн.

Історично першими виникли системи, в яких роль міжнародних грошей виконували благородні метали — золото і срібло, а пізніше — тільки золото. Такий механізм дістав назву золотого стандарту. Він проіснував у формі золотомонетного, золотозлиткового, золотодевізного стандартів*2 з різною масштабністю охоплення відносин на світовому ринку до кінця 70-х років. Згодом набула юридичної сили Ямайська угода (1978 р.), в якій були кодифіковані положення нової світової валютної системи. Проте процес «витіснення» золота з міжнародного грошового обігу відбувався протягом багатьох десятиріч і завершився з остаточним утвердженням грошової системи паперового типу. Нині функцію міжнародних засобів платежу виконують так звані резервні валюти, тобто валюти найбільш економічно розвинутих країн світу. Серед них провідну роль відіграють долар США, англійський фунт стерлінгів, німецька марка, японська єна та ін.

*2: {Золотомонетний стандарт — курс і вартість валют визначались зафіксованим державою кількісним вмістом золота у національній грошовій одиниці; золотозлитковий стандарт — характеризувався тим, що хоча грошова одиниця прирівнювалася як і раніше до кількості золота, зафіксованого в ній, але обмін банкнот здійснювався не на золоті монети (їх вільне карбування було призупинене), а на золоті злитки; золотодевізний стандарт — передбачав обмін банківських білетів за розсудом емісійного банку на золото або валюти країн із золотим стандартом. Останній проіснував до Великої світової кризи 30-х років. У кінці 70-х років згідно з Ямайською угодою відбулася демонетизація золота і втрата ним ролі св ітових грошей.}

Процес сучасної валютної інтеграції виявляється в появі колективних валют і розвитку деяких з них у напрямі перетворення на світові гроші. Колективні валютні одиниці запроваджуються в 70-ті роки як рахункові гроші, що відіграють роль своєрідного «спільного знаменника» для вирівнювання курсів національних валют країн — учасниць регіональних валютних відносин.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, яка виражена у грошовій одиниці інших країн.

У 1970 р. Міжнародний валютний фонд увів колективну валюту під назвою Спеціальні права запозичення (Special Drawing Rigths — СДР), а наприкінці 70-х в Європі було впроваджено європейську валютну одиницю екю. СДР були створені як міжнародні резервні активи, призначені для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і проведення розрахунків з МВФ членів цієї організації, а також як універсальний еталон вартості національних валют. За певних умов СДР могли виконувати функцію світових грошей як засіб платежу. Але жорстке прив’язування СДР до долара, слабкий зв’язок з приватним бізнесом стали причиною того, що поза межами самого МВФ ця грошова одиниця мала досить обмежене застосування. Щодо екю, то дана валюта певний час виконувала функції світових грошей. У міру зростання валютної інтеграції в Європі її роль як колективної валютної одиниці посилювалась. З 1 січня 1999 р. екю було замінено на євро, яка має незабаром стати єдиним платіжним засобом на території країн, що входять до Європейського Союзу. Вже сьогодні завдяки визнанню євро транснаціональними банками і транснаціональними корпораціями вона перетворюється на повноправну європейську валюту в операціях на міжнародному приватному ринку позичкових капіталів.

Обмін валют відбувається на валютному ринку. Валютний ринок — це ринок, на якому визначаються попит і пропозиція іноземних валют, що оцінюються в національній валюті. Інакше кажучи, це місце здійснення валютних операцій. Нині валютний ринок функціонує через міжнародні мережі сучасних засобів зв’язку та комп’ютерних систем, які дозволяють учасникам валютних операцій знати поточні котирування курсів усіх основних валют і відповідно оперативно укладати вигідні угоди, оскільки курси валют змінюються надзвичайно швидко. Головними суб’єктами валютного ринку є великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК, ТНБ). Об’єктом цього ринку є валюта.

У міжнародній валютній практиці залежно від обсягу, характеру операцій і кількості використовуваних валют розрізняють національні, регіональні та світові валютні ринки.

Світові валютні ринки концентруються у світових фінансових центрах — місцях, де зосереджені банки, спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, в яких здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові операції. Найбільш відомі — це валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку, Парижі, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Цюриху. У 60-ті роки з’явились нові фінансові центри Південно-Східної Азії — в Сінгапурі, Гонконгу, а у 80-ті — фінансові центри на колишній периферії світового господарства: Бахрейні, Панамі, на Багамських та Антильських островах. Тут вони функціонують на офшорних засадах, мають пільгові валютні режими, що приваблює транснаціональні банки й корпорації.

Характерно, що обсяг операцій на валютних ринках значно більший, ніж обсяг обміну (торгівлі) товарами та послугами. Так, на початку 90-х років щоденний обсяг операцій на валютних ринках сягав 1 трлн дол., причому близько 50 % операцій здійснювалось на трьох найбільших світових валютних ринках: Лондонському, Нью-Йоркському, Токійському.

Більшість операцій на валютних ринках проводиться у доларах США, а також німецьких марках, англійських фунтах стерлінгів, японських єнах, французьких та швейцарських франках.

Формально валютний паритет (співвідношення) між грошовими одиницями різних країн встановлюється офіційними установами (національними банками або іншими уповноваженими для цього фінансовими органами). Але фактично на валютних ринках обмін валют здійснюється не за їх офіційним курсом, а за курсом, який відхиляється від паритету залежно від реального попиту на певну валюту та її пропозиції. Тому застосовуються два види валютного курсу, за яким взаємно обмінюються валюти: фіксований (встановлений) і плаваючий. Фіксований валютний курс — це результат угоди заінтересованих країн про підтримку курсу своїх валют на певному рівні. Якщо курс національної валюти відхиляється від попередньо встановленої величини, центральний банк країни здійснює інтервенцію (пряме втручання) на валютному ринку. Він купує або продає національну валюту з метою відновити встановлений рівень своєї грошової одиниці. Плаваючий валютний курс — це обмінний курс, який залежить тільки від попиту та пропозиції на цьому ринку.

Результатом коливання валютного курсу є два основні наслідки: погіршення або поліпшення стану експорту або імпорту. Так, за умови, що обмінний курс національної валюти знижується (іноземна валюта дорожчає, тобто обмінюється на більшу кількість вітчизняних грошей), спричиняється подорожчання зарубіжних товарів, вигіднішим стає експорт. За протилежної ситуації, коли обмінний курс національної валюти підвищується (іноземна валюта стає дешевшою), ціни на імпортні товари знижуються, а на експортні, навпаки, зростають.

З метою запобігання негативним наслідкам коливань обмінного курсу держави вживають певних заходів для регулювання валютного курсу, зокрема, здійснюють валютні інтервенції на внутрішньому і зовнішньому валютних ринках тощо. Валютна інтервенція — це цільові операції національних банків з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження динаміки курсу національної валюти, визначені межами (границями) її підвищення чи зниження.

Важливе значення у світогосподарських зв’язках має і проблема конвертованості валют. Конвертованими називають такі валюти, які вільно, без обмежень, обмінюються на інші національні грошові одиниці, товари та послуги. Тому, чим більше валютних обмежень існує в країні, тим менш конвертованою є її валюта. Відсутність таких обмежень означає повну конвертованість валюти.

Конвертованість валюти може бути повною лише тоді, коли вона охоплює всі види зовнішньоекономічних операцій і поширюється на всіх власників валюти (як юридичних, так і фізичних осіб). Якщо ж мають місце валютні обмеження, які поширюються на окремих суб’єктів, об’єкти і зони оборотності, то це — частково конвертована валюта.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість. За зовнішньої конвертованості повна свобода обміну зароблених у країні грошей надається тільки іноземцям (нерезидентам). За внутрішньої конвертованості, навпаки, цією свободою користуються особи, які постійно проживають у даній країні (резиденти), а для нерезидентів зберігаються певні обмеження.

Нині повністю конвертовані валюти має лише обмежена кількість країн, а саме: США, Великобританія, ФРН, Канада, Данія, Нідерланди, Австрія та деякі інші, тобто насамперед розвинуті країни з відкритою економікою. Навіть така економічно розвинута країна, як Франція, запровадила повну конвертованість франка лише з початку 1990 р.

Конвертованість національної валюти потребує економіки ринкового типу, оскільки вона ґрунтується на вільному волевиявленні всіх власників грошових коштів. Окрім того, ринкова економіка має бути достатньо зрілою для протистояння іноземній конкуренції. Важливою умовою, що сприяє введенню конвертованості, є відсутність дефіциту платіжного балансу.

На жаль, українська гривня є однією з найменш конверто-ва-них валют у світі, що пов’язано з глибоким кризовим станом економіки і тривалим та непослідовним характером формування ринкових відносин.

Основні міжнародні валютно-фінансові організації

Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами зумовив появу міжнародних валютно-фінансових і кредитних організацій. Такі м іжнародні організації — це інститути, створені за міждержавними угодами для регулювання міжнародних економічних відносин. Провідними з них є Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР).

МВФ — це міжнародна валютно-кредитна організація, яку було створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р. Почав функціонувати з 1945 р. Нині до МВФ входить понад 160 держав світу. Згідно зі Статутом МВФ його основними цілями є: сприяння розвитку торгівлі та валютного співробітництва; надання країнам-членам коштів в іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів.

Капітал МВФ формується за рахунок внесків держав-членів відповідно до встановленої для кожної з них квоти, величина якої залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці й міжнародній торгівлі. Так, на початок 90-х років квота США становила 19,62 %, далі йшли Німеччина і Японія (по 6,1), Франція і Великобританія (по 5,48 %) та ін. Квоту для Росії встановили на рівні 3 %, для України — 0,7 %.

Важливим напрямом діяльності МВФ є кредитування країн для врегулювання платіжних балансів і зовнішньої заборгованості. Кредити МВФ поділяються на:

  • звичайні кредити фонду, які надаються для подолання тимчасових труднощів платіжного балансу в рамках одного року (з перспективою подовження до 4—5 років);
  • компенсаційні кредити, що їх надають для компенсації зменшення експортної виручки, яке сталося з причин, незалежних від країни-позичальника, терміном на 3—5 років;
  • стабілізаційні кредити терміном до 3—5 років, які надаються для фінансування створення запасів сировини, що добувається в країні у разі несприятливої кон’юнктури на світових ринках.

МВФ здійснює і так зване розширене фінансування, що має цільове призначення — здійснювати структурну перебудову зовнішніх рахунків у разі серйозних порушень платіжного балансу. Погашення може відбуватися протягом 4—10 років.

При цьому кредитні операції здійснюються тільки з офіційними органами країн-членів МВФ: національними банками, казначействами, валютними стабілізаційними фондами.

Однією з форм міждержавного кредитного регулювання є створення спеціальних фондів запозичення ресурсів. Роль МВФ полягає у посередництві між країнами, які потребують коштів, і країнами-кредиторами та встановлення контролю над валютно-фінансовою політикою держави-позичальника.

З кінця 70-х років МВФ переорієнтував свою діяльність на вирівнювання платіжних балансів країн, що розвиваються, а з початку 80-х — на регулювання їх зовнішньої заборгованості. Відбулося підвищення ролі МВФ як координатора міжнародних кредитів і гаранта платоспроможності країн-боржників.

Слід зауважити, що МВФ пов’язує надання кредитів країнам-членам з умовами проведення ними відповідних змін в економічній політиці. Відмова країни виконувати умови МВФ практично закриває їй доступ до світового ринку капіталів. У той же час невелика позичка фонду надає країні можливість отримати більший кредит у банках.

З 1992 р. членом МВФ є й Україна, якій у першій половині90-х років надано фінансову допомогу в сумі 742 млн дол. для подолання труднощів, що виникли за зведення платіжного балансу та покриття його дефіциту, який утворився внаслідок серйозних деформацій у традиційній системі зовнішньої торгівлі й розрахунків з окремими країнами. У період 1995—1999 рр. Україна отримала позички від МВФ за програмами stand-buy. Головною метою цього кредиту є підтримка курсу національної валюти і фінансування дефіциту платіжного балансу України. Саме в цей період було здійснено ряд заходів щодо регулювання валютних курсів, системи платежів та ліквідації обмежень, котрі стримували зростання міжнародної торгівлі. Загальна сума позичок від МВФ на початок 1999 р. становила понад 3 млрд дол.

Поряд з МВФ в регулюванні міжнародних валютно-фінансових відносин важливу роль відіграє й інша організація, зв’язана бреттон-вудськими угодами 1944 і 1945 рр. — Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Цей банк разом зі своїми двома філіями — Міжнародною фінансовою корпорацією (МФК) та Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) — входить до структури Світового банку. До нього також належить Агент-ство з гарантування багатосторонніх інвестицій.

Щодо МБРР, це міжурядова фінансова організація, членами якої є понад 180 країн. Головну роль в організації відіграють розвинуті країни — США, Японія, Німеччина, Франція, Італія та Канада. Членами МБРР можуть бути тільки країни-члени МВФ.

Основна мета діяльності МБРР — сприяння країнам-членам у розвитку їх економіки через надання довгострокових позичок і кредитів, націлених на реалізацію програм, що сприяють структурній перебудові країн-позичальниць, а також сприяння розвитку міжнародної торгівлі та підтримці платіжних балансів. Позички надаються як державним, так і приватним підприємствам, але за наявності гарантій урядів відповідних країн. При цьому банк вимагає обов’язкового надання інформації про фінансовий стан країни-позичальника, об’єктів, що кредитуються, а представники МБРР періодично обстежують ці об’єкти. Найбільша частина його кредитів спрямовується у галузі інфраструктури: енергетику, транспорт, зв’язок. Банк надає позички приблизно на 15 млрд дол. щорічно, процент за користування береться на рівні ставок фінансового ринку.

Загальна сума позичок, надана МБРР Україні за період з 1994 по 1999 рр., становила понад 3,1 млрд дол. Вони мали бути використані в енергетиці, вугільній промисловості, аграрному секторі економіки, для розвитку підприємництва тощо, у т. ч. для покриття дефіциту бюджету — 2,5 млрд дол.

Деяку специфіку мають філіали МБРР — МФК і МАР, які були створені відповідно у 1956 р. і 1960 р. Зокрема, МФК фінансує перш за все приватний сектор країн, що розвиваються. Вона надає кредити навіть без гарантії уряду, на відміну від МБРР. МАР надає пільгові довгострокові (до 50 років), часто майже безпроцентні (0,75 % річних) кредити найменш розвинутим країнам.

Отже, Світовий банк з його структурами є провідною міжнародною фінансово-кредитною організацією.

У 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), метою якого є сприяння ринковим реформам у країнах Центральної та Східної Європи. Засновниками банку виступили 40 країн, а також дві міжнародні організації — Європейське економічне співробітництво і Європейський інвестиційний банк. ЄБРР має відігравати роль стимулятора для залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Європи з перехідною економікою. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям зважитися на необхідний ризик освоєння ринків у цьому регіоні, в т. ч. на пострадянському просторі.

Кошти, що надійшли від ЄБРР в Україну протягом 1993—1999 рр., становили понад 0,5 млрд дол. Вони використову-ються на реалізацію проектів суспільного розвитку України, розвиток телекомунікацій тощо.

Проблеми інтеграції економіки України у світове господарство

Динамізм світогосподарських зв’язків став одним з важливих факторів економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, будучи при цьому й каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Нині об’єктивна необхідність динамічної інтеграції постсоціалістичних країн у сучасну модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші в системі МПП, передусім загальноєвропейського.

Проте входження молодих незалежних держав, особливо пострадянських, у т. ч. й України, до світового господарства — це складний і тривалий процес. Його складність, зокрема для нашої країни, зумовлена насамперед такими обставинами: нерозвинутістю ринкових відносин, оскільки вони перебувають лише в стадії формування; відсутністю ефективного механізму зовнішньоекономічни х зв’язків (ЗЕЗ). Щодо механізму ЗЕЗ, то для України він має особливе значення з позицій раціонального співробітництва зі світовим економічним співтовариством.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків слід розуміти сукупність конкретних форм, методів і принципів розвитку торговельно-економічних, науково-технічних, валютно-фінансових, правових відносин господарських суб’єктів України з партнерами із зарубіжних країн, а також наявність відповідних організаційно-управлінських структур, що забезпечують ефективну взаємодію національних економічних суб’єктів зі світовими.

Основні структурні елементи механізму зовнішньоекономічних зв’язків (ЗЕЗ) такі:

  • програмно-цільові форми та методи господарського механізму координації і господарських міжнародних відносин (довгострокові програми торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва з іншими країнами, угоди про розвиток господарських зв’язків);
  • сукупність фінансово-кредитних важелів, які використовуються у міжнародних економічних відносинах;
  • організаційно-управлінські інститути (товариства, центри, банки, біржі з реалізації цих зв’язків);
  • правові норми, акти, положення, що регулюють ці відносини.

При цьому механізми ЗЕЗ мають бути спрямовані перш за все на реалізацію загальнодержавних інтересів. Нині вони носять нераціональний (корпоративний) характер, мають однобоку спрямованість.

Народне господарство України сьогодні перебуває у затяжній економічній кризі. Зрозуміло, що ці процеси негативно впливають і на зовнішньоекономічні зв’язки.

Слабим є включення України в міжнародний поділ праці, що не тільки не відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту в загальному обсязі виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала 4—5 %, тоді як середньосвітовий показник дорівнював 17 %. У 90-ті роки сталося подальше зменшення експорту як в абсолютних, так і у відносних показниках, а в його товарній структурі основна частка припадає на сировину, матеріали, товари народного споживання. З іншого боку, народне господарство України в основному залежить від товарних поставок з республік колишнього Союзу. Так, потреби в кольорових металах, верстатах та інструментах, хімволокні на 80 % покриваються з пострадянського простору, не говорячи вже про енергоносії, лісоматеріали і т. п.

Можна констатувати: наша країна інтегрується у світовий економічний простір як сировинний придаток. За кілька останніх років експорт машинно-технічних товарів у загальному балансі становив 10—20 %. Це у той час, коли рівень експорту готової продукції в світі перевищує 50 %.

Суттєву роль в оздоровленні економічної ситуації повинна відігравати ефективна зовнішня політика. В Україні життєво важливо налагодити виробництво імпорто-замінної продукції, такої як зернові, кормо- і картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, автомобілі, холодильники та ін. Водночас, експортуючи переважно товари паливно-енергетичної групи, потрібно значно поліпшити обробку сировини (титану, рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, граніту, урану), в т. ч. і сільськогосподарської продукції. Так, рівень переробки сільськогосподарської сировини в Україні становить лише 50 % від її рівня в розвинутих країнах. Важливу роль в забезпеченні життєво необхідних потреб країни має відігравати виробнича кооперація з іншими державами та підвищення конкурентоспроможності власної продукції.

Формуючи свою зовнішньоекономічну політику, Україна має визначитися з відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи з історичних та сучасних умов функціонування національної економіки. Зрозуміло, що на найближчі 10—15 років ключове значення для України матимуть економічні відносини з країнами СНД, що мають аналогічний рівень технічного розвитку та традиційні господарські зв’язки. Тому інтеграційна політика відносно країн СНД, як і країн Балтії, повинна орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Щодо інтеграційної політики зі східноєвропейськими країнами, то з ними важливо відновити ефективні традиційні форми співробітництва у сфері міжнародної спеціалізації та кооперування. Зокрема, ефективними формами інтеграції з цими країнами стануть субрегіональні угруповання — єврорегіони Карпати та Буг. Значний вплив на розвиток такої інтеграції можуть справити спеціальні (вільні) економічні зо-ни різних типів, які доцільно створити у відповідних регіонах України.

На довгострокову перспективу може бути й орієнтація України на інтеграційні міжнародні угруповання, передусім європейські. Так, Україна стала членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку, Європейського банку реконструкції та розвитку, а також має статус спостерігача в СОТ, інтенсифікує свою політику щодо інших впливових наднаціональних організацій. Активна участь у них надзвичайно важлива для України, оскільки створені співтовариством інституції та механізми координації в сфері валютних, фінансово-кредитних, міжнародних відносин продемонстрували за час свого існування здатність до компромісного розв’язання економічних суперечностей та дійовий вплив на розвиток як національних економік окремих країн, так і всієї міжнародної спільноти.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС