Главная  - Политэкономия  - Книги  - Основи економічної теорії: політекономічний аспект
Основи економічної теорії: політекономічний аспект
<< Содержание < Предыдущая

§ 5. Основні форми державного регулювання

Централізоване регулювання економіки проявляється у корот-ко- і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове або емпіричне, державне регулювання набу-ло поширення в західних країнах у перед- та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямо-ваних на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що його заходи з'ясо-вуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і пря-мо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, суб-сидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику (підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головними серед опосередкованих інструментів впливу є: державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспромож-ного попиту, і пропозиція,' тобто інвестиційні дії компаній.

Уперше короткострокове регулювання розвиненої ринкової еко-номіки запровадив президент США Ф.Д. Рузвельт. У межах його "нового курсу" було закладено особливий комплекс державних антикризових заходів. Усі вони спиралися на законодавчу силу держави. Були прийняті закони: про пожвавлення промисловості, відповідно до якого провадилась картелізація і вироблялися "ко-декси чесної, конкуренції"; про регулювання сільського господар-ства, який передбачав розміри посівних площ і кількість худоби у фермерських господарствах; про банки, який перетворив валюту на інструмент політики, та ін. На цій основі відбувалися регулю-вання американської економіки періоду "великої економічної де-пресії" та прямий розподіл суспільного продукту і ресурсів для його створення під час Другої світової війни.

У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткостро-кового централізованого регулювання, спрямованих на спробу роз-в'язання поточних питань кризового стану економіки. Проте, як засвідчує певна практика життя, в умовах зміни економічної систе-ми на перший план висувається стратегічна економічна політика держави.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здій-снюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування про-дуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування харак-теризується більшим ступенем узгодженості часткової планомір-ності, властивої окремим господарським одиницям, помітним ско-

роченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямо-ваного впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також: своєчасній не-обхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова дер-жавна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневровим.

Конкретна мета і масштаби економічного програмування виз-начаються в кожній країні її економічними та науково-технічним потенціалом. Розрізняють кон'юнктурне і структурне програмуван-ня. Перше характерне для країн розвиненої ринкової системи. Воно спрямоване на регулювання процесу відтворення через маніпулю-вання господарською кон'юнктурою. Його суть полягає в одночас-ному досягненні чотирьох макроекономічних показників: стабіль-ності цін; сталих темпів економічного розвитку; повної, з точки зору підприємців, зайнятості; збалансованості платіжного балансу. Реалізація поставленої мети можлива двома шляхами, які розрізня-ються між собою за об'єктами впливу. Кейнсіанські та неокейнсіан-ські методи стимулювання економічного розвитку передбачають вплив на попит. Вони виходять з того, що динаміка сукупного попи-ту, яка, врешті-решт, визначає і динаміку реального виробництва, залежить від стану податків, державних витрат, обсягу бюджетно-го дефіциту та грошової пропозиції. Тому роль головних інстру-ментів відводиться податково-бюджетному регулюванню та дефі-цитному фінансуванню економіки. За їх допомогою уряди більшості розвинених країн здійснювали довгострокові плани розвитку і струк-турної перебудови економіки аж до середини 70-х років.

Характерною рисою консервативних і неоконсерватйвних моде-лей державного регулювання, які почали застосовуватися переважно з кінця 70-х років, є спрямованість на пожвавлення пропозиції, розвиток приватнопідприємницької ініціативи. На думку неокон-серваторів, досягнення високих темпів реального економічного роз-витку можливе за умови стабільності грошового обігу, надання кредитно-грошовій політиці пріоритетного значення. Становлення кон'юнктурного програмування пов'язане з державною антикри-зовою політикою, яка спочатку розширилась до антициклічних за-ходів, а з другої половини 70-х років стала включати й антиінфля-ційну політику. Розвинені форми такого програмування притаманні Нідерландам, Швеції, ФРН та іншим країнам.

Структурне програмування - вища форма економічного регу-лювання. Його основу становить кон'юнктурне програмування, доповнене науково обгрунтованими планами економічного і со-ціального розвитку. Це пов'язано насамперед із зрілим державним сектором у галузі виробництва або в кредитно-грошовій сфері, високим ступенем взаємодії прива тного і державного секторів та знач-ним ринком державного споживання. Крій того, на структурне про-грамування впливає щільність переплетення конкурентно-ринкових, монополістичних чи олігополістичних та централізованих сил у механізмі господарювання, а також соціально-політичне станови-ще. Залежно від наявності перелічених чинників та національних особливостей структурне програмування поділяється на частково структурне і власне структурне.

Частково структурне програмування відповідає завданням струк-турної перебудови національного господарства. Воно спрямоване на регулювання співвідношення між попитом і пропозицією в ок-ремих сферах і галузях економіки. Конкретними формами його реалізації є галузеві та регіональні програми економічного і со-ціального розвитку. Серед них виділяють програми аграрні та енер-гетичні, розвитку інфраструктури, науково-технічного розвитку тощо. Частково структурне програмування застосовується в Англії, Італії, ФРН та в інших країнах. У цих країнах частково структурне програмування почало запроваджуватись в 50-60-х роках. Голов-на його мета полягала в регулюванні між- і внутрішньогалузевого розподілу ресурсів, за рахунок чого забезпечувались умови для роз-витку національного економічного потенціалу. Частково структур-не програмування об'єктивно переростало у власне структурне.

Власне структурне програмування полягає у зміні співвідношень між різними галузями виробництва. Проте у кожній країні цей процес мав свої особливості. У ФРН, наприклад, державна струк-турна політика не набула форми загальнонаціонального економіч-ного регулювання. Доктрина "соціального ринкового господарст-ва", проголошена канцлером ФРН Л. Ерхардом, заперечувала ме-тоди прямого державного втручання в економічні процеси. На пер-ший план було висунуто підготовку науково-технічних кадрів у державних науково-дослідних установах і галузеві та регіональні аспекти централізованого регулювання. У франції, навпаки, наяв-ність розвинутого державного сектора зумовила посилення пря-мих форм регулювання, що сприяло становленню загальнонаціо-нальної системи індикатного планування.

Національне планування як форма реалізації власне структурно-го регулювання має на меті довгострокову оптимізацію національ-ної галузевої структури і нівелювання рівнів економічного розвит-ку регіонів і територій країни. Воно може здійснюватись як інди-кативне і як директивне планування.

Загальнонаціональна індикативна програма, як правило, розра-хована на п'ять (у франції) і більше (в Японії) років. Її показники не є всеосяжними, оскільки обов'язкові лише для підприємств дер-жавного підпорядкування, а для приватних господарств мають ха-

рактер пропозицій. Індикативність плану не звужує сферу діяль-ності останніх і не обмежує їхньої виробничої, комерційної чи фі-нансової самостійності. Регулювання їх економічної діяльності здій-снюється або створенням державою умов, необхідних для виходу на визначені нею параметри розвитку країни, або наданням під-приємцям широкої інформації щодо очікуваної загальногосподарсь-кої чи комерційної кон'юнктури. Цей тип планування не руйнує ринково-конкурентної форми зв'язків, а є її доповненням в забез-печенні макроекономічної ефективності. Він не в змозі повністю позбавити економіку криз, диспропорцій та інших негативних проя-вів циклічного розвитку. Однак, грунтуючись на розроблених спе-ціальними державними органами, промисловими і банківськими кор-пораціями прогнозах, він створює реальні умови для здійснення її структурної перебудови, стимулювання виробництва у відсталих районах, розвитку фундаментальної науки, забезпечує підготовку кваліфікованих кадрів.

Директивне планування - прерогатива колишньої радянської економічної системи, що грунтувалася на одержавленні привлас-нення й управління. Її суть полягала в тому, що владні структури визначали економічні потреби, збалансовували їх з наявними ре-сурсами і за допомогою обов'язкових для виконання завдань забез-печували реалізацію розроблених планів. Державне планування ве-лося від досягнутого через встановлення завдань з випуску кожно-го виду продукції для кожного підприємства, Проте світова практи-ка свідчить, що державне регулювання ефективне лише в певних межах, а якщо централізоване втручання є всеосяжним, то воно не підвищує, а знижує ефективність виробництва. Сьогодні країни, в яких панувала адміністративно-командна система, намагаються пе-ребудувати свої господарські системи через модифікацію форм і методів державного регулювання.

Удосконалення державного регулювання в країнах колишньої адміністративно-командної системи здійснюється зниженням сту-пеня директивності централізованого планування і наданням йому рекомендаційного характеру. Це вимагає від державних органів, по-перше, встановлення нових принципів у взаємовідносинах з під-приємствами; по-друге, зосередження зусиль на створенні загаль-них умов діяльності виробників. Для цього необхідно диференцію-вати підходи до державного управління різними групами підпри-ємств залежно від виконуваних ними функцій у народному госпо-дарстві. Наприклад, вирішальними можуть бути директивне плану-вання і управління стосовно підприємств оборонних галузей та ви-робничої інфраструктури, діяльність яких пов'язана із створенням державою загальних умов для функціонування всіх господарських одиниць. За державними контрактами, в яких держава виступає рівноправним партнером і бере на себе певні зобов'язання, працю-ють підприємства важкої індустрії.

У цілому система державного планування і управління не по-винна встановлювати розміри випуску окремих видів продуктів і розподіляти їх, а визначати загальні правила господарювання, нор-мативні межі і умови діяльності підприємств.

На відміну від Японії та західноєвропейських країн у США струк-турне програмування не застосовують. Державне підприємництво там розвинуте недостатньо, хоч державна власність за своїми роз-мірами значно перевищує аналогічну західноєвропейську. Внаслі-док цього централізоване регулювання здійснюється здебільшого опосередкованими економічними методами - кредитними та бюд-жетними. З прямих методів управління держава широко застосо-вує контрактну систему: Весь комплекс заходів з національного регулювання у США спрямований на стимулювання НТР і відпо-відну модернізацію економічної структури країни. Визначенню під-лягають найзагальніші показники економічного розвитку - темпи приросту валового національного продукту і промислового вироб-ництва, відповідні методи непрямого регулювання. В науково-тех-нічній сфері (насамперед військово-технічній) розробляються дер-жавні програми.

США мають один з найбільших у світі державний ринок про-дукції високотехнічних галузей промисловості. Через федеральну контрактну систему щорічно реалізується до 20 млн замовлень на їх продукцію. Через ці зв'язки держава безпосередньо впливає на галузеву структуру промисловості. Вона закуповує більше полови-ни продукції літакобудування, радіо- та телевізійного обладнання, четверту частину наукових приладів та інструментів, що виробля-ються. Прямо чи опосередковано держава утримує більш як 35 від-сотків учених та інженерів, зайнятих у сфері науково-дослідних і конструкторських робіт, а її частка у фінансуванні цих робіт ста-новила у 80-х роках 47 відсотків, у їхній реалізації - 12 відсотків.

Значний досвід макроекономічного регулювання накопичений також багатьма країнами ринкової економіки Азії, Африки і Ла-тинської Америки. Використовуючи світовий досвід, ці країни роз-робляють плани різного типу: стабілізаційні для розв'язання кон-кретних завдань подолання кризового стану, коротко- та середньо-строкові для вирішення проблем індустріального розвитку, довгос-трокові щодо структурної перебудови економіки. Кілька десятиліть такого планування підтвердили необхідність його поєднання з роз-витком ринкових механізмів регулювання економічної рівноваги та пропорційності.

Антиінфляційна політика є важливим компонентом усього ком-плексу методів державного регулювання економіки країни ринко-

вого господарства. Важливу роль у ній відіграє регулювання дер-жавних витрат і надходжень у державний бюджет. Так, якщо інфля-ція починає розвиватися високими темпами або має місце значний інфляційний розрив, то держава вдається до заходів, спрямованих на зменшення розмірів реальних доходів, чим досягається обме-ження споживання, а отже, й попиту. Зменшення розмірів доходів здійснюється завдяки додатковому оподаткуванню. Через це ско-рочується попит не лише на предмети споживання, а й на широке коло товарів виробничого призначення, адже підприємці, щоб не допустити різкого зниження цін, скорочують виробництво, що приз-водить до зменшення попиту на сировину, паливо, матеріали. В ре-зультаті підприємці згортають свою інвестиційну діяльність, змен-шується зайнятість населення.

Антиінфляційні заходи урядів щодо бюджетних надходжень, з одного боку, сприяють акумулюванню додаткових фінансових ре-сурсів у державній скарбниці, а з другого - призводять до погір-шення господарської кон'юнктури та зростання безробіття. Інфля-ція - це ціна, яку мають сплачувати ті, хто продає на ринку свою робочу силу.

Чільне місце у фінансово-кредитному макроекономічному регу-люванні в умовах ринкової економіки займає механізм оподатку-вання. Важливим антиінфляційним заходом є регулювання креди-ту і грошової маси, яке здійснюється центральними емісійно-кре-дитними установами через операції з цінними паперами на відкри-тому ринку, регулювання дисконтної* ставки, зміну резервних норм, передбачених для кредитних установ.

Прибічники теорії "нової інфляції", згідно з якою основною при-чиною розвитку сучасного інфляційного процесу є надмірне зрос-тання заробітної плати та інших доходів, пропонують відповідні методи боротьби з інфляцією. Вони вважають, що оскільки "інфля-ція витрат" є результатом зростання витрат виробництва і заробіт-ної плати, то необхідно здійснювати "політику доходів", яка пе-редбачає контроль над цінами та заробітною платою, централізо-ване та обов'язкове обмеження зростання як доходів громадян, так і прибутків корпорацій, а також контроль за цінами. За їх ре-комендаціями, корпорації не повинні підвищувати ціни, а проф-спілкам слід відмовитися від боротьби за підвищення заробітної плати.

Головними об'єктами державного регулювання є державний бюджет, система державних банків і державний сектор економіки. Володіння ними забезпечує державі виконання економічних функцій централізованого управління. Конкретними методами тут ви-ступає податково-бюджетна та кредитно-грошова політика, що здій-снюється за допомогою фінансово-кредитного механізму.

§ 6. Політика економічного розвитку: державне коригування економіко-соціального розвитку суспільства

Термін "політика розвитку" - умовний. Він використовується з метою розмежування сфер і інструментів економічної діяльності держави і визначення специфіки її дій як суб'єкта державності, скарб-ника і власника засобів виробництва. Її призначенням є управління оперативними і поточними ринковими подіями через використан-ня відповідних кожній сфері впливу засобів. З цією метою запро-ваджується спеціальне законодавче регулювання. Воно грунтується на загальних правилах економічної поведінки господарств і осіб. Одночасно воно містить певні конкретні обмежувальні параметри економічної поведінки зазначених суб'єктів. Спеціальне державне регулювання охоплює також адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державних вимог, право держави на примус до укла-дання і виконання певних типів контрактів, регламентацію умов договорів і ділової політики.

Політика економічного розвитку втілюється в життя на основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держа-ви в економічно-правовій сфері. Загальна мета макроекономічної політики держави полягає в досягненні економічного оптимуму роз-витку народного' господарства країни. Форми і спосіб дій держави як суб'єкта економічної політики визначаються основними пара-метрами концепції соціально-економічного розвитку, прийнятої у тій чи іншій країні. Проте сама концепція соціально-економічного розвитку країни не встановлює і не регламентує масштаби та сфери економічної політики держави. Її роль полягає в тому, щоб з'ясува-ти кінцеву мету суспільного розвитку на певний етап, розкрити засоби її досягнення, описати принципові правила поведінки госпо-дарських суб'єктів та індивідів і зробити можливою економічну полі-тику, яка буде довгостроковою і послідовно запроваджуваною. Кон-цепція акцентує увагу на питаннях, без вирішення яких неможливе проведення раціональної економічної політики: встановлює зв'язки між кінцевою та проміжними цілями, звертає увагу на можливість виникнення побічних дій при реалізації поставлених цілей, виявляє можливі конфлікти між цілями тощо. Чіткість постановки цілей і вибору методів їх реалізації, системність у визначенні напрямів роз-витку, обгрунтованість взаємозв'язку цілей та інструментів визна-чають раціональність і ефективність державної економічної політики.

Загальні умови реалізації економічної політики створює політи-ка держави в економіко-правовій сфері, що полягає у сукупності норм і правил (насамперед закріплених законодавче, а також "не-писаних", які, проте, визнаються суспільством традиційно), в ме-жах яких має відбуватись економічне життя суспільства. Цей тер-мін посів постійне місце не тільки в теорії економічної політики, а й у практиці господарських відносин у розвинених ринкових країнах.

Необхідність проведення державою спеціальної політики в еко-номіко-правовій сфері поділяють політики і економісти всіх країн з ринковим економічним устроєм. На перше місце серед усіх видів економічної політики держави ставлять її автори американських підручників з економіки К. Р. Макконнелл, С. Л. Брю та С. Фішер, Р. Дорнбуш, Р. Шмалензі. Як першочергову при усуненні дисфунк-ції ринку називають її автори "Макроекономіки" П. .Самуелсон і В. Нордхауз. Особливого значення як формі ліквідації невизначе-ності ринкових рішень і контролю за прийняттям рішень надає їй відомий нідерландський вчений Р. Кнаак. Важливе місце у розробці теоретичних питань економіко-правової політики належить німець-ким ученим, зокрема В. Ойкену.

Політика економічного розвитку втілюється в політику стабілі-зації, структурну політику, політику розподілу доходів тощо. Ці кон-кретні види економічної політики сприяють реалізації цілей еконо-мічної діяльності держави у сфері стабілізації економічного розвитку, розподілу економічних ресурсів, перерозподілу доходів.

Політика стабілізації. Поняття "політика стабілізації" характе-ризує складову економічної політики, яка націлена на сукупну еко-номічну рівновагу і стабілізацію її. До показників, що визначають таку рівновагу, належать: обсяг національного виробництва, зайня-тість, стабільність цін і зовнішньоекономічне сальдо.

Відповідно до фази ділового або економічного циклу ВНП має тенденцію до зростання або зниження. У повоєнний період ці тен-денції послабли, оскільки країни з ринковою економікою почали активно провадити макроекономічну політику щодо запобігання значним коливанням ВНП. Короткострокові коливання ВНП, які є типовими для сучасних ділових циклів, не шкодять його довгостро-ковому зростанню. Дії держави, спрямовані на забезпечення тако-го зростання, становлять політику економічного зростання, яка є складовою політики стабілізації, оскільки має на меті стабільний розвиток національного виробництва.

Другою метою і одночасно показником політики стабілізації є висока зайнятість працездатного населення країни або низький рі-вень безробіття. Як і економічне зростання, рівень безробіття в країні залежить від ділового циклу. У фазі спаду його рівень найвищ ий, а з пожвавленням знижується, оскільки виробництво потре-бує все більше працівників. Коливання на ринку праці можуть бути фактором, що дестабілізує соціально-економічні відносини в сус-пільстві та підриває засади ринкового устрою країни. Держава втру-чається в ситуацію на ринку праці з тим, щоб не допустити знач-них розривів у рівнях безробіття на різних фазах циклу і забезпе-чити його відповідність темпам розвитку виробництва.

Вимога підтримання стабільних цін грунтується на тому, що в ринковій економіці головним регулятором суспільного виробницт-ва має бути ринково-конкурентний механізм, серцевиною якого є ринкове ціноутворення. При руйнуванні цінового механізму враз-ливою стає вся система ринкового регулювання і навіть економіч-на система в цілому. Показником і вимірником загального рівня цін є індекс споживчих цін. Він показує вартість фіксованого "спо-живчого кошика". Зміни рівня його цін називають темпами інфляції. Проводячи політику стабілізації, держава встановлює орієнтовні по-казники темпів інфляції, які не руйнують цінового механізму регу-лювання економіки.

Зовнішньоекономічне сальдо як показник політики стабілізації грунтується на тому, що зовнішньоекономічна діяльність має орга-нізовуватися так, щоб між експортними та імпортними операція-ми, які проводять суб'єкти економічної діяльності, підтримувалася рівновага. Якщо ця вимога оформляється, то цілі політики стабілі-зації досягаються, якщо ні, то виникають передумови для посилен-ня економічної дестабілізації суспільства.

Отже, важлива риса політики стабілізації полягає в намаганні досягнення всіх чотирьох цілей одночасно. Лише за такої умови можна забезпечити усунення різких коливань ділового циклу і пев-ною мірою вирівняти рух його фаз. У зв'язку з цим цілі політики стабілізації визначаються як так званий магічний чотирикутник. У 70-80-і роки він перетворився на полікутник, який подано на рис. 46.

У політиці стабілізації можна виділити дві практично самостійні частини: власне політика стабілізації, в якій активність держави має на меті досягнення заданого нормативного стану, і політика стабільності, в якій діяльність держави зосереджується на заходах з підтримання досягнутого стану.

Інструментарій політики стабілізації охоплює всі методи, які є в розпорядженні економічної політики в цілому, але провідна роль на-лежить податковим, грошово-кредитним та зовнішньоекономічним.

Структурна політика тісно пов'язана з політикою стабілізації. Вона часто розглядається навіть як одна зі складових останньої, проте має свої специфічні завдання. По-перше, структурна політика охоплює завдання вирішення сукупних економічних проблем, які виникають

Ідеальні цілі стабілізації

внаслідок структурних зрушень всередині галузей народного госпо-дарства та між ними, регіонами і між групами підприємств. По-дру-ге, вона включає в себе завдання коригування відносин певних аг-регатних частин сукупної економіки, які визначають її структуру, з метою регулювання їх за допомогою загальних принципів.

Перший напрям дій держави характеризується орієнтацією на усереднення витрат пристосування до структурних зрушень у про-цесі економічного зростання і розвитку науково-технічного про-гресу. Цей напрям визначають як структурну політику розвитку. Другий напрям дій держави відповідає меті якомога "безболісні-шою" пристосування економіки до регіональних і галузевих змін і завданню довгострокових гарантій конкурентоспроможності галу-зей і регіонів.

Структурна політика розвитку використовується там і тоді, де і коли виникає потреба у скороченні періоду адаптації галузей і ре-гіонів до необхідних змін макроекономічної структури та коли струк-турні зрушення мають стати соціальне вигідними для економічних суб'єктів. Її заходи передбачають ліквідацію галузевих і регіональ-них перепон, які гальмують прискорення структурних перетворень. Вони націлені на активізацію галузевого та регіонального потенці-алів розвитку і сприяння оптимальному використанню факторів виробництва. Особливою метою цієї структурної політики є стиму-лювання технічного прогресу, спрямованого на зростання сукуп-ної економічної продуктивності. Одночасно заходи структурної по-літики мають бути спроможними уповільнити ті структурні пере-творення, які призводять до негативних соціальних наслідків.

Заходи держави, орієнтовані на галузі народного господарства, визначаються як галузева структурна політика, а спрямовані на регіони - як регіональна структурна політика.

Галузева структурна політика грунтується на значній фінансо-вій допомозі держави галузям. Вона може охоплювати, залежно від прийнятої в країні концепції економічного і соціального розвитку, множинність галузей або окремі галузі, доводячи ефективність їх до народногосподарського рівня. Для цього держава використовує всі інструменти, які має у своєму розпорядженні. Найважливіши-ми серед них вважаються субвенції, дотації, митний захист, регу-лювання цін, політика досліджень і технологічна політика.

Регіональна структурна політика розвитку має своїм змістом узгодження програм економічного розвитку, що розробляються і впроваджуються суб'єктами економічної політики територіального підпорядкування з метою стимулювання економічного розвитку свого регіону. Узгоджуючи програми територіального розвитку, дер-жава складає на цій підставі єдину національну програму. Як пра-вило, такі національні програми містять заходи від розв'язання проблем надзвичайного стану регіону до довгострокового стиму-лювання регіонального розвитку і глобального управління умова-ми життя. Використовуються практично всі засоби впливу, почи-наючи із стимулювання приватних і державних інвестицій і закін-чуючи спеціальними законодавчими актами та нормативами.

Регіональну структурну політику відрізняє чисельність суб'єк-тів. Через це складно оцінити ефективність її дії. Щонайменша неуз-годженість територіальних програм може призвести до результа-тів, протилежних очікуваним. Наприклад, якщо область або інша територіальна одиниця зайнята розробкою проектів міського пла-нування, а в цей час на державному рівні приймається рішення про розміщення на її території виробничих приміщень і виробни-чих потужностей, то це не лише може поставити під загрозу намі-ри місцевих органів влади, а й нанести суттєву шкоду оптимально-му розміщенню економічних ресурсів у країні. У зв'язку з цим одним з визначальних факторів ефективності регіональної струк-турної політики є ступінь узгодженості конкретних програм і захо-дів політиків різного рівня. Витрати, що супроводжують таку неуз-годженість, вимірюються не лише фінансовими збитками муніци-палітетів, міст, селищ та держави. Вони наносять шкоду людським інтересам, заради яких власне ці заходи плануються. Через це дер-жава та її відповідні інститути мають ретельно вивчати проблеми і виходити у своїх діях не лише з потреб національного рівня, а й обов'язково враховувати пропозиції місцевих органів влади, зі-ставляючи економіко-технічну значимість проектів різних рівнів та їхнє фінансове забезпечення.

Структурна політика провадиться у випадках, коли існує потре-ба у постійному коригуванні розвитку певних галузей економіки. Це є галузева структурна політика, об'єктом якої виступають га-лузі, де конкурентне регулювання не може привести до суспільне бажаних результатів. До них насамперед належать галузі суспіль-ного користування (галузі природної монополії), сільське, лісове та рибне господарство, кам'яновугільна промисловість, металургія тощо. Через різні причини ці галузі не можуть бути ефективними, якщо їх розвиток підпадає під ринково-конкурентне регулювання. Тому держава бере на себе функцію по проведенню сталої політи-ки структурного регулювання, яке вирівнює ринкові хиби.

До кола інструментів структурного регулювання належать адмі-ністративні, які є формою прямого державного втручання у процес прийняття підприємницьких рішень про масштаби, кількість та ціну вироблюваної продукції, і фінансові, які залишають недоторканим ядро підприємницьких рішень.

Основними формами адміністративних інструментів є регулю-вання державою вступу нових підприємств на ринок цих галузей, регулювання ціноутворення та обсягу виробництва. Регулюючи вступ на ринок, держава може обмежувати число продавців або, навпаки, розширювати кількість їх.

Другий інструмент прямого державного контролю - ціни. Дер-жава, виходячи з конкретних політичних, економічних і соціаль-них умов, може встановлювати для учасників ринку рекомендовані межі ціни реалізації. До таких ринків належать ринки галузей по-стачання, транспорт, зв'язок, оренда житла тощо. В одних випад-ках держава встановлює максимальні ціни, вище за які підприє-мець не має права реалізовувати свою продукцію чи надавати пос-лугу (наприклад, оренда житла, газо-, водо-, тепло-, енергопостачан-ня), в інших - мінімальні, нижче за які продавець не може прода-вати свій продукт чи послугу (наприклад, сільське господарство), можуть бути встановлені відповідно до суспільних інтересів і фік-совані ціни (транспорт, зв'язок).

Державна політика цінового регулювання безперечно здійснює тиск на учасників ринку. Вони змушені дотримуватися диктованих державою цін і нести від цього суттєві збитки. Для того щоб запо-бігти виникненню на цьому грунті конфліктів, держава часто супро-воджує регулювання ціни наданням фінансової допомоги. У сукуп-ності пряме цінове і фінансові регулювання оптималізують наслід-ки державних дій і при запровадженні регульованої ціни не допус-кають банкрутства та економічну ліквідацію підприємств на ре-гульованих ринках.

Третій інструмент прямого галузевого державного втручання - регулювання кількості виробництва певних товарів та розміру окремих видів виробництва. Регулювання кількості вироблюваної про-дукції застосовується в розвинених країнах найчастіше в сіль-ськогосподарському виробництві (квотування виробництва цукру, молока тощо) та на транспорті (обмеження дозволу повітряного сполучення на певних ділянках руху, видача ліцензій на переве-зення вантажу автомобілями тощо). Регулювання розмірів вироб-ництва стосується переважно кам'яновугільної промисловості, за-лізорудної та сталеливарної.

Коло фінансових інструментів структурної політики устрою утворюють пряма фінансова допомога підприємствам у формі суб-сидій, кредитів, різних гарантій і прихована у формі пільгового оподаткування. Без втручання у підприємницькі рішення ці інстру-менти впливають на зміну відносних цін товарів, послуг і навіть факторів виробництва. Завдяки цьому вони можуть розглядатися і як інструменти політики стабілізації і політики розподілу факторів виробництва.

Отже, структурна політика може суттєво впливати на поліпшен-ня народногосподарської структури: вона сприяє її модернізації відповідно до вимог НТП і створює умови для оптимального роз-витку всіх галузей економіки; зокрема тих, на які покладаються суспільні функції і які в силу об'єктивних причин не можуть бути в сучасних умовах конкурентоспроможними. Проводячи структурну політику, держава розв'язує також: проблеми ефективного розпо-ділу факторів виробництва.

Політика перерозподілу доходів. Цілям держави у сфері цієї політики відповідає насамперед соціальна політика. Формуючись як наслідок ринкових результатів, вона виступає інструментом їх коригування. Перерозподіляючи ринкові результати, соціальна полі-тика має на меті коригування пов'язаного з виробництвом первіс-ного розподілу доходів. Здійснюється воно за допомогою системи трансфертних соціальних послуг та субсидій у поєднанні з необхід-ним для їхнього фінансування оподаткуванням. Завдяки цьому вер-стви населення з низькими доходами і ті, хто їх не може мати в силу певних причин (вік, інвалідність, стан здоров'я тощо), отриму-ють можливість підвищити свою частку в споживанні благ. Соціальна політика має будуватися так, щоб трансферт частини доходів від одних осіб іншим відбувався таким способом, щоб прагнення до-сягнення високих доходів не зникало, а допомога надавалася лише тим, хто її дійсно потребує.

Коригування розподілу доходів за допомогою соціальної політи-ки здійснюється через державний бюджет та участь держави в ор-ганізації соціального страхування. Вторинний розподіл доходів здій-снюється за допомогою прямих і непрямих заходів і включає захо-ди щодо:

соціальної допомоги, яку отримує кожний, хто потрапляє в скрут-не матеріальне чи соціальне становище;

соціального страхування, мета якого захистити населення у ви-падках "класичних" ризиків життя (безробіття, старість,хвороба);

суспільної структурної допомоги, до якої належать охорона ма-теринства, допомога на дітей, стимулювання придбання майна, здо-буття освіти тощо.

Вторинний розподіл доходів не позбавлений вад: недостатня гнучкість і слабка узгодженість між різними заходами соціальної політики. Складно оцінити в грошах суму цих пільг (навіть при-близно). Проте відомо, що чим більша частина ринкового доходу розподіляється на соціальні потреби, тим менш ефективною є еко-номічна система, оскільки, по-перше, вона не дає змоги забезпечи-ти належний життєвий рівень населення через отримання ним тру-дового доходу, по-друге, вона вичерпує свої потенційні можливості щодо подальшого інвестування, а отже, подальшого розвитку. Че-рез це для політики перерозподілу доходів важливо відшукати певні межі, які відповідали б завданню збереження як соціального, так і економічного устрою суспільства.

На соціальне вирівнювання суспільства спрямована також полі-тика вирівнювання на ринку праці. Вирівнювання на ринку праці означає вирівнювання попиту і пропозиції робочої сили на відпо-відному ринку. Через заходи щодо збереження старих і створення нових робочих місць, на яких зайняті певні групи населення (ро-бітники у віці, жінки, молодь), держава сприяє стабільності ринку праці. В центрі такої політики стоїть діяльність держави з розвитку профосвіти, профорієнтації, перепідготовки кадрів, їхньої переква-ліфікації тощо.

Вирівнювання на ринку праці доповнюється політикою охорони праці. Її предметом є захист праці, зокрема в промисловості, через регулювання загальних умов праці. В конкретних ситуаціях вона може бути подана як захист від необгрунтованого звільнення з роботи, захист праці жінок та майбутніх матерів, захист праці мо-лоді. Захист праці жінок, наприклад, реалізується в таких заходах держави, як заборона нічної роботи, надання більш тривалих пе-рерв на відпочинок, ніж чоловікам, заборона жіночої праці в пев-них галузях економіки (шахти, кам'яні кар'єри, рудники тощо). В цілому політика захисту праці мусить вести до гуманізації праці, гуманізації робочих місць, до покращення якості трудового життя.

До системи соціального вирівнювання в окремих країнах при-числяють також політику держави по залученню працівників до участі в управлінні виробництвом та політику заробітної плати.

Отже, стабілізаційна, структурна і соціальна політика, що прова-диться в межах політики розвитку, підпорядковує економічний і соціальний розвиток країни досягненню цілей, закріплених у концеп-ціях соціально-економічного розвитку, прийнятих певною країною. Інструменти, які використовує держава в проведенні різних форм політики розвитку, поділяються на прямі і непрямі: прямі інструмен-ти економічної політики передбачають втручання держави в процес прийняття рішень господарських суб'єктів щодо визначення ціни та обсягу виробництва продукції, обсягів підприємства, вступу нових підприємств на ринок; непрямі інструменти економічної політики за-лишають ядро підприємницьких рішень недоторканим.

Найбільш поширеними непрямими інструментами є фінансова політика (насамперед податкова та кредитна), грошова, зовнішньо-економічна, політика доході в. Суб'єкти економічної політики ма-ють бути носіями суспільних інтересів, компетентними, вміти пра-вильно оцінювати інформацію про економічний стан суспільства і приймати оптимальні економічні і соціальні рішення. Для цього мають забезпечуватись їх особисті інтереси.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС