Главная  - История  - Книги  - Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

ЦЕНТРАЛЬНЕ УПРАВЛІННЯ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ

а) Гетьман

На чолі Української держави стояв гетьман. Протягом усього часу існування Української держави гетьмани були виборні. Обирала його Генеральна Рада, але в самому обранні не було твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали «доживотно», тобто до смерти. Таким «доживотним» гетьманом був Богдан Хмельницький та гетьмани XVIII ст. — Іван Скоропадський і Данило Апостол. Але поруч з тим в «гетьманських статтях» 1669 та 1672 років передбачалося право Генеральної Ради позбавити гетьмана влади якщо він «зрадить».

Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Павло Тетеря, Петро Дорошенко покладали свої булави на Генеральній Раді і дякували за «уряд гетьманський», ставлячи тим Генеральну Раду вище за гетьмана. Здебільшого Рада просила гетьмана взяти знову булаву і залишатися гетьманом.

На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визнаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участи Ради.

Другим виявом монархічного начала були спроби гетьманів встановити спадковість у своєму роді.

Перший, хто прагнув встановити спадкову владу в своєму роді, був Богдан Хмельницький. Його наслідником мав бути старший син Тиміш, одружений з Розандою Лупул. Несподівана смерть Тимоша зруйнувала пляни гетьмана, але 1657 року, відчуваючи наближення смерти, він провів обрання на свого наступника молодшого сина, Юрія. Генеральна Рада його обрала, але вчинила це виключно під впливом Богдана. Збереглися мальовничі описання цих виборів. Серед старшини існувало дві партії: одна йшла за гетьманом, а друга стояла за збереження традиції — обрання гетьмана вільними голосами. Лідером цієї партії був друг, товариш і найближчий співробітник гетьмана, генеральний писар, себто канцлер, Іван Виговський. «В хвилину, коли важилася доля Держави..., — пише В. Липинський, — ця агітація проти династичних плянів старого улюбленого гетьмана викликала страшне катастрофічне замішання в рядах старшини». Гетьман уживав всіх заходів; спочатку він благав видатніших представників старшинської опозиційної партії; генерального осаула Ко-валевського та полковника Лесницького призначив опікунами Юрія, а самого Виговського просив бути наставником його. Але ніщо не допомагало; тоді гетьман перейшов до терору: наказав стратити Лесницького і ще чотирьох полковників, а Виговського — ланцюгами до землі прикувати і так біля ніг своїх тримав «мало не цілий день».

За опозицією старшини постала опозиція у війську, що було в Польщі під командою полковника Ждановича. В. Липинський припускав, що й сам Жданович належав до опозиції, до партії Виговського. Військо повернуло до Чигирина. Наслідком хвилювання гетьмана був у нього серцевий удар, від якого він і помер. Це була велика трагедія України; через ці заколоти у війську вона програла війну проти Польщі. Цей трагічний епізод показав, яке глибоке було антимонархічне коріння серед старшини.

Другу спробу зробив в 1671 році Дем'ян Многогрішний, який називав своїм наступником брата, Василя, наказного гетьмана. Це підсилило ворожість старшини до Многогрішного і прискорило його загибель.

Третю спробу зробив гетьман І. Самойлович: він хотів передати булаву старшому своєму синові, Семенові, але той помер молодим. З другим сином, Григорієм, батько мав погані відносини. За нового кандидата на гетьмана вважав І. Самойлович молодшого сина, Якова. Можливо, що перспектива для старшини мати спадкових гетьманів 3 роду Самойловича настрашила багатьох і пошкодила самому гетьманові: вища старшина допомогла в 1787 році усунути Самойловича."

Четверта спроба була І. Мазепи, який прагнув створити в Україні абсолютну владу. Але він не мав прямих нащадків. Старший небіж його, якого він хотів зробити наслідником, полковник Іван Обидовський, загинув під час походу на шведів у 1702 році. Молодший, Андрій Войнаровський, мало надавався на носія гетьманської булави. Після смерти Мазепи в Бендерах, Войнаровський не претендував на булаву і задовольнився Мазепиною спадщиною.

Остання спроба була за Кирила Розумовського. Року 1763 частина старшини склала царському урядові петицію, в якій просила затвердити гетьманство за родом Розумовського. Цим гарантувалося б збереження державної природи України-Гетьманщини на дальші часи,

— пише Л. Окіншевич. Це добре розуміла Катерина II, яка хотіла, щоб «саме ім'я гетьманів було забуто». У відповідь на прохання старшини скасовано гетьманат взагалі.1

Гетьман мав необмежену владу: він був головою Держави, її репрезентантом у всіх зовнішніх стосунках, головним вождем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів; гетьман був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; він мав право затверджувати вироки. Крім того, були категорії людности, які користалися привілеями і не підлягали звичайним судам, а тільки судові гетьмана. Це були бунчукові товариші та різного роду особи, що перебували під протекцією гетьмана, вдови та діти видатних діячів. Гетьман часто сам призначав генеральну старшину та полковників. З фонду «вільних військових маєтностей» він роздавав землі манастирям та окремим особам за службу та за різні послуги. Надання цих земель стверджувалося гетьманськими універсалами. В кінці XVII ст. з гетьманами конкурували в цьому відношенні московські царі, але надання землі царями бувало не часто і здебільшого вони лише підтверджували надання гетьманів.

У XVIII ст. влада гетьмана була обмежена постійним російським міністром-резидентом, завданням якого був контроль над гетьманом. За кілька місяців до смерти гетьмана І. Скоропадського, міністра замінила Малоросійська Колегія. Жадне розпорядження центральної влади не мало сили, якщо не було ухвалено цією Колегією. За Данила Апостола міністер-резидент очолював спеціяльну установу

— міністерську канцелярію, у віданні якої були насамперед політичні справи та доноси. З 1734 до 1750 року функції гетьмана передано Правлінню Гетьманського Уряду — колеґіяльній установі під головуванням російського старшини; компетенція Правління відповідала компетенції гетьмана.

Гетьман К. Розумовський намагався звільнити Україну від російських установ і повернути державні традиції, але русифікація України вже так поглибилася, що реформи Розумовського не могли відродити старого ладу. Скасування гетьманської влади по суті ставило хрест на можливості дальшого існування Української держави, навіть у формі держави залежної від Росії.

1764 року Друга Малоросійська Колегія цілком перебрала компетенцію і функції Гетьманського Уряду. Скасування Другої Малоросійської Колегії в 1781 році означало вже інкорпорацію Гетьманської України Російською імперією, перетворення її на звичайну провінцію: її полки скасовано, територію поділено на губернії, органи влади, як центральні, так і місцеві, зліквідовано і заступлено звичайними російськими установами.

Протягом всього часу існування Гетьманщини Україна вела боротьбу, і тому багато залишалося наміченим, недоробленим. Не встановлено й певної постійної столиці. За Богдана Хмельницького вона була в Чигирині; надалі Чигирин залишився резиденцією Правобережного гетьмана, П. Дорошенка; Юрій Хмельницький, під час третього гетьманування, зробив своєю резиденцією Немирів на Поділлі; Лівобережний гетьман, І. Брюховецький, мав столицею Гадяче; Д. Многогрішний переніс столицю до Батурина, а за Мазепи Батурин був розбудований за зразками західньоевропейських столиць. За зразком Версалю, резиденція Мазепи була поза містом, на Гонча-рівці, де стояв пишний гетьманський палац, з великими залями, що були прикрашені картинами та портретами визначних мужів Европи. Серед них був портрет «короля сонця» — Людовіка XIV, якого високо оцінював Мазепа. Там були — бібліотека, коштовний музей зброї. Палац оточував парк. Все це знищив Меншиков у 1708 році.

Остання столиця гетьманів була в Глухові, який також був розбудований і оздоблений гарними будівлями, пишними храмами. Був гарний палац гетьмана з парками.

Гетьмани мали власні інсиґнії: булаву в формі жезла з кулею нагорі, здебільшого оздобленою коштовним камінням, та бунчук. Бунчук був запозичений у східніх народів. Це був рід стяга, держак якого нагорі прикрашали кінським хвостом.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС