Главная  - История  - Книги  - Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
<< Содержание < Предыдущая

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ ЗА ЧАСІВ ГЕТЬМАНЩИНИ

1. Промисл та торгівля

Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство залишалося головною галуззю господарства України. Вище вже була мова про зміни, яких зазнало сільське господарство протягом 130 років існування Гетьманської держави. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, заснування великого фонду державних земель «Війська Запорозького»; зростання дрібного землеволодіння — козацького та селянського і знову наростання великого старшинського землеволодіння — поволі поглинало і фонд державних земель, і дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Та хоч яка велика була ця еволюція, вона стосувалась тільки юридичної форми землеволодіння, і майже не відбивалася на його характері, майже не вносила різниці ні в сільськогосподарську техніку, ні в асортимент культурних рослин.

Від бурхливої доби Хмельниччини залишилося багато універсалів, які дають багатий матеріял, щоб уявити характер сільського господарства звичайного старшини того часу. Наприклад, універсалом 25 червня 1655 року Богдан Хмельницький подарував старшині Яценкові чотири села «с млинами, ставами, полями, сеножатьми, с данью медовою, и с деревом бортным, и со всеми кгрунтами, и пожитками до тых сел чотырох належачыми, и з поддаными на кгрунтах тамошних сидячими».

У кількох цих словах яскраво змальовано картину старшинського господарства, де була не тільки орна земля, але й сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про те, що вже тоді сільське господарство перестало бути тільки рільничим.

За бурхливої доби Руїни чимало таких старшинських господарств зруйновано, і тільки за час, порівняльно спокійного, гетьманування Самойловича сільське господарство налагоджується, але вже переважно як старшинське.

У XVII ст. в Україні сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але поруч з тим були великі плянтації тютюну, а в північних полках — коноплі.

Розвинене було млинарство; млини були вітряні й водяні; вони належали переважно старшині й манастирям. На водяних млинах не тільки мололи збіжжя, а дерли просо, валяли сукно та повсть.

Поважне місце в промисловості Гетьманщини займало ґуральництво. Після Хмельниччини воно було поширене серед козаків, міщан та посполитих. Проте, з 70-их років XVII ст. право ґуральництва стало привілеєм козацтва взагалі, а далі стало переважно правом старшини.

Широко розвинене було здобування поташу, переважно в північно-східній частині України, найбільше в Чернігівщині. Великим власником поташових буд був архиєпископ Лазар Баранович. Здобували багато салітри, яка йшла на виробництво пороху. Вивозили її за кордон.

У маєтках старшини та манастирів було багато гут, які виробляли високого ґатунку скло. Славилися своїми виробами гути під Києвом, на Чернігівщині, під Конотопом, на Стародубщині. В кінці XVII ст. число гут зросло там до 20-ти.

Вже була мова про те, що в Україні здобували залізну руду тільки низької якости, болотяну. На Правобережній Україні, до Хмельниччини, було чимало рудень у шляхетських маєтках, але під час Хмельниччини значну частину їх знищено, а залізо пограбовано, бо воно потрібне і для повстанців, і для поляків. Незабаром старі рудні відновлено і збудовано багато нових, зокрема в манастирських маєтках. Новиною в історії залізно-рудної промисловосте XVII ст. була поява рудень на Лівобережній Україні, переважно в маєтках старшини. Рудні були на Чернігівщині, Ніженщині.

Не зважаючи на тяжкі руйнації і війни, Україна кінця XVII ст. втягується в широкий торговельний рух, і в значній мірі промислово-торговельні інтереси керують сільським господарством старшини. В XVII ст., за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торговельні зв'язки України з Заходом через балтицькі порти, Ґданськ, Кеніґсберґ та Ригу, а також суходолом — через Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються торговельні зв'язки з Кримом, не зважаючи на досить часті перерви внаслідок воєнних дій. Налагоджуються торговельні зносини з чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля з Московщиною, а також зі Сходом — Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжжям, Слобідською Україною.

За Мазепи економічний стан Гетьманщини, не зважаючи на тяжкі політичні умови, значно покращав. Це тим більше цікаво, що ввесь час Мазепа примушений був боронити інтереси України від настирливих домагань Петра І позбавити її економічної незалежности.

У 1701 році Петро І заборонив вивозити з України прядиво до Риги та Кенігсбергу шляхом, яким українські промисловці завжди вивозили, а наказав везти далекими шляхами до Архангельська. Зазнав також великих перешкод експорт горілки та тютюну до Росії. Особливо тяжке становище утворилося під час війни зі шведами, коли загрожувала конфіскація українських товарів, що йшли до балтицьких портів.

Заборонено вивозити за кордон — крім Росії, звичайно, — саліт-ру, сало, поташ, віск; шкіри можна було продавати за кордон, але тільки через російські порти.

Збільшуються торговельні зв'язки України з Росією: до Росії гнали худобу, а звідти привозили залізні вироби, хутра, папір.

Мазепа надавав господарським справам великого значення: сотні універсалів гетьмана стосувалися землеволодіння, сільського господарства, торгівлі, промисловости. З цього погляду важливі призначення гетьманом «старост», «дозорців» та інших урядників до гетьманських ранґових маєтностей; серед них було багато високоосвічених, добрих господарів, але головне те, що гетьман входив у всі деталі господарства і керував ним сам.

Українська промисловість за Мазепи широко розгортається. З'являються нові промислові заклади, поширюються старі. Гетьман та його уряд заохочували організаторів підприємств різними пільгами.

Перше місце належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головно млинарству та ґуральництву. Млини в ХУП-ХУПІ ст. являли собою цілий комплекс промислових закладів: млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні, гамарні — все це було пов'язане з млинарством.

Ще більше значення мало ґуральництво: експорт горілки, переважно до Росії, викликав збільшення числа ґуралень у маєтках старшин та манастирів.

В кінці XVII ст. сильно розгортаються вироби салітри. Гетьманські та старшинські салітряні майдани були на ріці Самага та на ріці Орелі. На початку XVIII ст. появляються вони на правому березі Дніпра, а 1707 року під Лебедином.

У північних полках важливою галуззю господарства було виробництво поташу та смалчугу — будництво. Воно не мало вже такого значення, як до Хмельниччини, бо змінилися умови міжнароднього ринку та й лісів стало менше, але все ж наприкінці XVII і на початку XVIII ст. будництво займало поважне місце в економіці України-Гетьманщини. Багато було буд у старшинських, манастир-ських та гетьманських маетностях — у Почепівській, Ропській, Шептаківській та Ямпільській волостях. Вони давали великий прибуток: за поташ Сава Владиславич-Рогузинський заплатив за три роки 100.000 золотих. Експлуатація буд часто була в руках купецтва. Була компанія виробу поташу, до якої входили полковник Старо-дубський Михайло Миклашевський, генеральний осаул Андрій Гамалія та війт Стародубський Спиридон Ширай. Року 1691 вони дістали дозвіл на влаштування буд на Гомельському тракті та між Мглином і Почепом.

За Мазепи найбільше розвинулися дві галузі промисловости гутництво та рудництво. Гути та рудні розвивалися переважно в північних полках — Стародубському, Чернігівському та Ніженському. Серед власників гут були гетьмани, вища старшина, манастирі. Гетьманські гути були у волостях: Шептаківській, Ямпільській, Почепівській, Ропській. Манастирські гути були в маетностях Києво-Печерської Лаври, в маетностях манастирів у Стародубському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому полках.

Рудна промисловість притягала увагу високої старшини. Полковник Стародубський Михайло Миклашевський дістав був кілька універсалів на влаштування рудень, а крім того скуповував рудні та осаджував біля них слободи. Серед великих власників рудень були генеральний обозний Ломиковський та Орлик; були власники із середньої старшини, манастирів, міщан. Низька якість української руди та недостача її на Гетьманщині змушували довозити залізо та залізні вироби з Росії, що збільшувало економічну залежність від Росії.

Розвивалися й інші галузі промисловости, зокрема людвисарство, потрібне для артилерії, яку Мазепа поставив дуже високо. Збереглися гармати з іменами майстрів — Йосипа та Карпа Балашевичів. Крім гармат виливали дзвони. Серед них був шедевр — «Голуб», року 1699, з портретом гетьмана Мазепи та його родинним гербом.

Ширилися за Мазепи папірні, переважно в маєтках, які належали єпископським катедрам та манастирям. Виробляли папір високої якости.

За Мазепи в економіці Гетьманщини щораз більшого значення набувають різні ремесла. Ремісники об'єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремісників залишалася на все життя «молодиками» — підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкурентами, вишукували засоби для збуту своїх виробів. Найбільше поширеними були цехи теслярські, ковальські, кушнірські, кравецькі, пекарські, слюсарські, ганчарські, цирульницькі, шевські, бондарські; були навіть цехи музик.

Наприкінці XVII ст., переважно в північних полках, розвиваються селянські промисли: виробництво полотен, дерев'яного посуду, мотуззя. Для багатьох сіл головним джерелом існування були різні промисли: бондарський, ткацький тощо.

Хуртовина, яку внесла Північна війна, вторгнення шведів, трагічні події, зв'язані з невдачею плянів Мазепи, терор Петра І, руйнація сотень сіл та міст, конфіскація великостаршинських маєтно-стей і поява нових господарів — москалів — все це знову зруйнувало ті економічні осяги, які були за гетьмана Мазепи. Після Полтавської катастрофи йде боротьба між Скоропадським — що хотів поновити економічну незалежність України — і Петром І, що прагнув обернути Україну в російську колонію.

Не зважаючи на всі ці нещастя, терор, руйнацію, вже на початку XVIII ст. починає відбудовуватися економічне життя України, але вже під щораз більшим впливом Росії.

Для потреб російського війська розгортаються в Україні вівчарство, конярство. Не задовольняючись досить добре розвиненим вівчарством (деякі старшини мали отари в 1.000 голів), Петро І пробував творити скарбові вівчарські фарми. 1722 року в Ніженському полку зорганізовано вівчарську фарму, яка лягла тяжким вантажем на селян: вони мусіли дати для неї овець та плекати вівці. Ця справа не вдалася. Року 1727 було на тій фармі 338.902 вівці, а в 1730 році залишилось тільки 146.104.

Невдала спроба організувати скарбові вівчарні стояла в зв'язку з бажанням поширити в Україні суконні мануфактури. Першу велику мануфактуру заснував 1719 року в селах Званому та Глушкові, Путивльського повіту, Іван Дубровський. 1726 року її взято в казну, а в 1732 році передано московському купцеві і суконному фабрикантові І. Полуярославцеву «в вечное содержание». В 1737 році в селі Ряски, Прилуцького повіту, заснував суконну мануфактуру генерал Мініх; обидві ці мануфактури працювали незадовільно.

Не краще було з парусно-полотняною індустрією. В Стародубському полку найбільше сіяли коноплі й виробляли прядиво. На початку XVIII ст. російські підприємці почали масово скуповувати прядиво й вивозити до Росії, а в 20-их роках почали засновувати мануфактури для переробки прядива в Стародубському полку. Так засновано мануфактури в Шептаківській, Топальській та Почепській волостях. Найцікавіша з них — Почепська, яку в 1726 році заснував Меншиков, привізши туди зі своїх підмосковських маєтків усе приладдя і майстрів. У ній працювало до 220 робітників росіян та українців. Після упадку Меншикова Почепська мануфактура перейшла у відомство російських резидентів при гетьмані; управителем її ввесь час був росіянин — Лукін. Найбільшого розвитку досягла мануфактура під час російсько-турецької війни 1735-1739 років.

Року 1726 відомі російські підприємці Строґанови заснували в Шептаківській волості «парусну» мануфактуру. Управителем її був теж росіянин — Павлов. Мануфактура розвивалася слабо. В 1727 році вона опинилася в руках Меншикова, а потім була передана резидентові. Року 1730 Шептаківську мануфактуру приєднано до По-чепської. Третю мануфактуру — Топальську — заснував граф Сава Раґузинський біля 1730 року. На думку дослідника української фабрики, О. Оглоблина, розвилалась вона добре: у той час, як Почепська мануфактура «плянувала» виробити 2.000 звоїв, а Шептаківська дала тільки 462 звої — Топальська доставила в 1738 році на військові потреби 700 звоїв.

Одночасно з суконним та полотняним виробництвом у Києві та Глухові працювали скарбові швальні.

У XVIII ст. важливою галуззю господарства України був тютюн. В 1724 році з України вивезено 37.884 пуд. тютюну. З наказу Петра І в Охтирці засновано тютюнову мануфактуру, до якої приписано 500 дворів селян, але вона не пішла. Вивіз тютюну до Росії був небезпечним для російської культури тютюну і року 1725 заборонено вивозити з України тютюн до Росії. Правда, року 1727 дозволено знову вивозити тютюн, але накладено дуже високе мито — 30% вартости.

З давніх часів в Україні розводили тутові дерева та виробляли шовк. Про це писав ще. Павло Алепський в 1653 році; тоді шовк виробляли монахи Києво-Печерської Лаври. У XVIII ст. за Мазепи та за Данила Апостола в Києві знову пробували поновити шовківництво. Але за Данила Апостола цією справою почав керувати російський уряд. 1724 року дозволено наказом Сенату двом грекам — Степанові Михайлову та Іванові Дереєві — заснувати шовковий завод. Доля його невідома. Року 1729 грек Юрій Леонтьев отримав теж дозвіл заснувати свій завод. Поруч з цими приватними підприємцями російський уряд заснував у Києві скарбовий завод. Для цього року 1725 наказано магістратові приділити двір на Подолі, а з Петербургу прислано майстра-француза Яна Фіґерея. Він мав 17 учнів. В самому Києві, на Подолі та в Кловській долині, в селах — Жуківцях та Черняхівцях заведено кілька садів. Справа нібито налагоджувалася, але року 1735 Фіґерей виїхав до Франції, а завод передано іншому французові. В цілому стан шовкового заводу був незадовільний: землі власної він не мав, продукція була мізерна (за 10 років здано до Мануфактур-колегії менше як три пуди сирцю). Були спроби запровадити шовківництво в Переяславському полку. Нарешті в 1787 році заводи передано під керівництво В. Капністові. Дослідник історії шовківництва в Україні, М. Тищенко, писав: «Три чверті століття (з 1725 р.) витрачено було на те, щоб казьонним способом насадити шовківництво в Києві. Нарешті уряд ніби сам упевнився, що не може бути користи державі від таких заводів..., а що ліпше виробляти шовк у маєтках приватних осіб, ніж під доглядом та керівництвом окремого урядовця».

В українських руках залишалися деякі старі традиційні промисли, але російський уряд вживав заходів, щоб обмежити їх. Найбільше потерпіло виробництво поташу та смольчуги, які здебільшого вивозилось за кордон. Року 1718 та 1719 заборонено ставити нові буди під претекстом охорони лісів.

Старим промислом було добування салітри, поширене головним чином у південних полках. Петро І заборонив вивозити салітру за кордон, а наказав здавати все до російських артилерійських складів. Данило Апостол дуже дбав за збереження салітряних заводів, і йому вдалося добитися, щоб салітряна справа залишилася в українських руках.

Старим українським промислом був залізно-рудний. Але через брак доброї руди загальна продукція не переходила кількох сотень пудів, і гетьманський уряд мусів вживати залізо дуже обережно й докуповувати його в Росії. Крім заліза вживали мідь, головно для лиття дзвонів та казанів для ґуралень. Мідь привозили з Німеччини.

За Данила Апостола значно розвинулася скляна промисловість, головним осередком якої була Чернігівщина. Найбільші гути були Вепринська та Хотилівська. Будували гути переважно там, де було багато поташу, який вживали для скла. Виробляли віконне скло, а також посуд високої якости. Найбільшої слави набув різнокольоровий посуд, червоний, синій, зелений. Були улюблені типи виробів, як, наприклад, карафи у вигляді «ведмедиків». Виробляли і кристал. Цей вид промисловости, не зважаючи на конкуренцію російського скла, існував до кінця XVIII ст. Гути залишалися переважно в руках шляхетства та манастирів, а робітниками були українці.

Фатальною була доба Петра І для паперової промисловости, яка досягла за Мазепи високого рівня. Після запровадження Петром І цензури друкованих в Україні книг, кількість друкарень зменшується, і зменшується попит на папір. У XVIII ст. місцева продукція паперу була така незначна, що великі дідичі виписували папір вищої якости з Петербургу та Москви.

Із старих, традиційних промислів України було ґуральництво, яке не обмежувалося самою горілкою; до ґуральництва належали заводи: горілчані, медяні, бражничі, солодвні, воскобійні, а також шинки. Ґуралень з цими додатковими заводами було дуже багато: в самому лише Полтавському полку було в першій чверті XVIII ст. 52 солодовні, 24 броварні, 4 воскобійні, 395 шинків. У Києві в 1760 році було кількасот ґуралень та шинків, що належали мана-стирям, магістратові, міщанам, козакам. Сотник Гудим мав на рік прибутку від ґуральні 450 карбованців, Кирилівський манастир — 1.200 карбованців, Києво-Печерська Лавра мала — 3.342 карбованці, величезна сума на той час.

Старим промислом було чумацтво: достава соли та риби з Чорного моря валками чумаків, серед яких бувало багато запорожців, але були й козаки та селяни з Гетьманщини. З України везли хліб, різні інші товари. Бували серед чумаків власники одної мажі (мажа — чумацький віз), але бували й підприємці, які висилали з наймитами по кількадесят маж.

Така була картина промисловости України першої половини XVIII ст. В цей час намічено ту основну лінію, якою вона розгорталася далі: перетворення України на колонію Росії. Призначенням України було обслуговувати сировиною російську промисловість, російську армію. Уряд намагався оволодіти українською промисловістю, на українській сировині будувати російські державні підприємства, мануфактури, заводи під керівництвом своїх урядовців, використовуючи працю українських селян. Вперше з'являється нова форма експлуатації селян, яка вживалася на заводах Росії: «приписних» селян, коли цілі села приписували до мануфактури, і селяни відбували на тій мануфактурі «панщину» працею. Поруч з державними підприємствами з'являються приватні, власниками яких були майже виключно росіяни або німці, але не українці.

В Слобідській Україні були такі промисли: скотарство, бджільництво, ґуральництво, млинарство; в лісах — добування дьогтю та смоли. Найбільше значення мав соляний промисел: сіль здобували на Торських і Бахмутських промислах. На "Горських трьох озерах виварювали сіль мешканці Царевоборисова, Чугуєва, Нового Сокола, Рибинська, Острогозька. Туди ж приходили люди і з Лівобережної України. Сіль вивозили на Лівобережжя, Дін і в найближчі райони Росії.

Російський уряд прагнув прибрати до своїх рук Торські соляні промисли. Не задовольняючись високим митом, в 1664 році збудовано соляні варниці, на яких працювали московські стрільці та робітники. На цих державних варницях в 1666 році виварено 7.000 пудів солі.

На Запоріжжі розвинені були рибальство, мисливство, бджільництво. Рибальством займалися на Дніпрі, Возі, Орелі та Самарі. Бжільництво розвивалося по берегах Дніпра, Інгульця, Громоклеї. Мед ішов на виготовлення напоїв та на продаж.

Широко розвинене було скотарство, особливо конярство. Коні відзначалися міцністю, витривалістю та швидкістю.

Запорозькі козаки вели торгівлю з різними районами України й Росії, а також з Кримом, Польщею, Туреччиною. Вивозили хутра, шкіру, вовну, мед, віск, коней. Ввозили — зброю, оливо, сукна, папір, деякі предмети розкоші.

Внутрішня торгівля зосереджувалася по містах, де були крамниці й «торгові ряди», та по великих селах, де, крім постійних крамниць, були «торги» в неділю або в інші дні тижня. У XVIII ст. дуже поширюються кількаденні ярмарки, на які приїздили купці з цілої України, а іноді й Зтза кордону.

У XVII ст. в Києві сильно розвинулась торгівля сіллю, в Полтаві — биками. На ярмарках продавали російські товари, шльонські сукна та шовкові тканини, голляндські й швабські полотна.

З місцевих товарів у Стародубі продавали поташ, у Мглині — прядиво, олію, мотуззя, посуд та інші місцеві вироби.

Зовнішню торгівлю поступово обмежувалось. Петро І вживав різних заходів, щоб закордонні зв'язки України спрямувати на Росію, на російські ринки. Наказ уряду спрямовував вивіз, головно прядива, на Архангельськ, що збільшувало витрати на транспорт і вимагало багато часу. Ще Скоропадський домагався дозволу везти прядиво на Ригу, яка була вже в російських руках. Нарешті, 1715 року дано дозвіл, але з умовою, щоб гетьманська влада контролювала транспорти в Глухові. Це вносило нові труднощі і затримувало рух. Далі контроль перейшов до російських урядовців у Брянську. Року 1714 видано закон про «заповідні» товари, яких не дозволялося вивозити. Список цих товарів був дуже великий. Збільшено кількість застав, на яких переглядали товари, і це викликало нові затримки.

Обмеження вивозу з України викликало інтервенцію збоку Австрії, яка втратила давнього імпортера, але австрійська дипломатія не могла зломити впертости російського уряду.

Поволі головне місце б зовнішній торгівлі зайняла українсько-російська торгівля. До Росії вивозили сировину — шкіру, вовну, спиртові напої, гнали худобу. З Росії ввозили сіль, голки, ножі, коси, хутра, переважно соболеві, тканини — кармизин, камку.

Промисловці Строґанови мали в Стародубі двір та соляні комори. Значна соляна торгівля була в Києві. У XVII ст. вже виділяються великі торговельні осередки, переважно в північних полках: Стародубі, Чернігові, Ніжені, Новгород-Сіверському, Кролівці, Мглині, Києві, Переяславі. В південних полках найбільше значення мала Полтава.

У XVII ст. відомі купці Ширай — в Стародубі, Пригара — в Новгород-Сіверському, Томара — в Переяславі. У Києві в другій половині XVII ст. були найбагатші купці — Тетеревський, Котович, Мезенсь-кий, Іванов, Зосимович.

У значних торговельних осередках купецтво об'єднується в торговельні компанії, зразком для яких служило Ніженське торговельне братство. Ці організації не тільки вели торговельні операції, але й брали в оренду збирання податків до міської та військової скарбниць.

Поруч з українським купецтвом починають грати ролю в торгівлі московські капіталісти: Щербакови, Терентьєви, Нікіфорови, Сорокіии, небезпечні конкуренти українського купецтва.

Року 1754, за Розумовського, на російських кордонах скасовано мито і українсько-російська торгівля вже не мала перешкод. Економічне життя України стало складовою частиною загальноросійського — формувався всеросійський ринок.

У зв'язку з приєднанням до всеросійської економічної політики в промисловості України відбуваються значні зміни. Поруч із старшинськими промислами висуваються нові — купецькі й почасти селянські, серед яких щораз більше місця займають російські промисловці. На підприємствах Лівобережної та Слобідської України працює багато кваліфікованих російських майстрів; з Росії привозять інструменти та устаткування.

Частину старих підприємств розширено. Путивльська суконна фабрика на початку 1770-их років мала 8.478 робітників, серед яких було багато найманих. При тій фабриці була овеча фарма, на якій в 1780-их роках було 17.000 овець. Розширено Топальську парусно-полотняну мануфактуру, де працювали тільки наймані робітники. Рясківська суконна мануфактура, теж розширена, мала 700 робітників. Року 1774 відкрито шовковий завод у Новій Водолагзі, на Слобожанщині; до нього приписано 4.174 селян. Розширено Глухівську суконну мануфактуру і прикріплено до неї 5.000 селян.

Ці цифри свідчать про те, якого великого розмаху набувають в Україні російські державні та приватні підприємства. Поширилася металюрґійна промисловість, почалося видобування кам'яного вугілля, що його знайшли 1722 року російські дослідники в районі Бахмуту. Одночасно з російськими підприємствами розгортаються промислові заклади в маєтках українських старшин, особливо в маєтках гетьмана К. Розумовського та заможного дідича, майбутнього генерал-губернатора, П. Рум'янцева; там були мануфактури суконні, свічкові, дзеркальні, шкіряні, парусно-полотняні і ін.

Цікава характеристика київської торгівлі 1775 року: міщани й цехові торгують у крамницях німецькими й російськими шовковими, бавовняними, вовняними й залізними товарами. Деякі торгують з Австрією, Польщею, Саксонією, Прусісю, Ґданськом. З Росії привозять хутра, китайку, холст, «крашенину», а також китайські товари: чай, шовкові тканити.

Багато російських купців та промисловців «посунуло» на Південну Україну. На форштадті фортеці св. Єлисавети оселилася велика колонія російських купців-старообрядців, які заснували там заводи мануфактури та налагодили торгівлю з Царгородом.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС