Главная  - История  - Книги  - Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

Українська Православна Церква під Польщею

Незабаром після Переяславської угоди Українська Православна церква фактично поділилася на дві частини. Обраний у 1657 році митрополит Діонисій Балабан переніс наступного року свій осідок до столиці гетьмана Виговського — Чигирина. Після того до 1675 року Київські митрополити перебували в Чигирині. Під безпосередньою владою Діонисія були єпархії: Львівська, Перемиська, Холмська, Луцька та Мстиславо-Могилівська. Але в цих єпархіях були одночасно катедри уніятських єпископів, внаслідок чого точилася боротьба за церкви, за манастирі, за маєтності. Особливо гостра боротьба, що тривала 40 років, була в Перємиській спархії, поки єпископом там був Антоній Крупецький. Розпочалася вона в 1632 році і нераз набувала характеру збройних зударів. Гадяцький договір 1658 року не змінив становища Православної Церкви. Року 1661, коли затверджувано цей договір на Соймі, єпископ Ян Виджга вніс «пояснення», що, мовляв, за цим договором усі права надаються «вірним стародавньої грецької віри, а такими с уніяти». Сойм прийняв це пояснення.

Року 1663, після смерти Діонисія, на Елекційному Соборі обрано двох кандидатів на митрополита: Антонія Винницького — кандидата гетьмана Тетері та єпископів — і Иосифа Нелюбович-Тукальського, за яким стояли духовенство та вірні. Можливо, щоб створити тяжку ситуацію, було затверджено королем двох митрополитів.

Року 1664, на підставі доносу Тетері, ув'язнено митрополита Нелюбович-Тукальського і вивезено до Маріснбурзької фортеці. Після його звільнення Українську Церкву поділено між митрополитами — Антонієм, що правив Галичиною, Волинню та Поділлям, і Иосифом, що правив Правобережною Україною, Білоруссю та Литвою.

За Андрусівським договором 1667 року Польща зобов'язувалась до повної толеранції в питаннях релігії, але цього зобов'язання не додержувала. В інструкціях, даних православним послам на Конво-каційний Сойм 1674 року, висловлювалося скарги на утиски, яких «не зазнають наші люди і в поганській неволі». Цей Конвокаційний Сойм став на тих же позиціях, що й Конвокаційний Сойм 1668 року: католики намагалися не тільки відібрати всі права від не-като-ликів, а навіть позбавити їх правної охорони.

Взагалі церковна атмосфера в Польщі часів Руїни була напружена. Поляки ненавиділи «схизматиків», які викликали Хмельниччину, руйнацію добробуту, величезні жертви в людях, втрату Лівобережжя, Смоленська. Боротьба з православними з роками послабшала, бо кількість їх зменшилась з відходом Лівобережжя і втечею населення на схід. Крім того невпинно йшло окатоличення української шляхти, багато енергійних представників якої опинилося по той бік Дніпра. Православні братства перестали бути такою грізною силою, коли з них виступила шляхта. В той же час послабшало козацтво внаслідок тяжкої війни, а ще більше — внаслідок поділу на різні орієнтації: московську, польську, турецьку.

Час від часу в договорах Москви з Польщею ставилося питання про недодержання Польщею зобов'язань за Андрусівським договором, про порушення прав православних: так було в 1672, 1678, 1679 та 1680 роках. Передача Української Церкви під Московську патріярхію мала величезне значення для Правобережної Церкви, бо голова її опинився в чужій державі, в чужій юрисдикції. Постали питання про церкви, манастирі, великі маєтності, що належали лівобережним церквам.

Все це підготовлювало 9-ту статтю «Вічного миру», укладеного Москвою та Польщею в 1686 році. «Вічний мир» був наслідком загальнополітичних подій: Ян Собєський розбив року 1683 турків під Віднем і творив Християнську Ліґу, щоб вигнати турків з Европи. До цієї Ліґи він притягав Москву, і Москва вимагала підписання «Вічного миру». Статтею 9-ою вона накладала на Польщу обов'язок зберігати права Православної Церкви в Польщі і не вводити релігійних обмежень. Король бусів дбати, щоб православних не утискували, не примушували переходити на католицтво та унію. Православним єпископам було вільно приймати рукоположения від Київського митрополита, якому вони підпорядковувалися. Московський уряд мав право піклуватися про православну людність в Польщі.

Ці статті «Вічного миру» затвердив Сойм тільки в 1710 році. Але ввесь час на підставі 9-го пункту московський, а в XVIII ст. російський уряд робив різного роду інтервенції польському урядові і втручався в церковні справи. Підпорядкування православних єпископів в Польщі Київському митрополитові та Московському патріярхові викликало багато ускладнень. Єпископів єдиної православної єпархії в Польщі — Мстиславо-Могилівської — призначав Синод, а манастирі Правобережної України, яких залишилося в XVIII ст. дуже мало, були під владою Переяславського єпископа, якого теж призначав Синод.

Становище православних погіршало після Прутського договору, коли Правобережна Україна остаточно перейшла під польську владу Року 1717 зародився проект цілковитого знищення православної віри, і це викликало серед православних паніку. Населення зверталося до російського уряду, але його інтервенції мало впливали: польські міністри були безсилі перед сваволею магнатів . Поруч із зростанням могуткости магнатів квітне Католицька Церква: будуються величезні костьоли, манастирі — домініканські, бенедиктинські, єзуїтські. За митрополитів Кишки, Шептицького, зміцнюється Уніятська Церква : посилюється навертання православних на унію.

Польонізація, яка не зустрічала спротиву, поглиблювалась. У XVIII ст. польська мова стала урядовою на Волині та Київщині, де давні конституції забезпечували вживання української мови. Навіть до Церкви проходила польська мова, правда — не до Богослужб, але до урядування, її вживалося в проповідях, церковному письменстві. Польська мова стала мовою вищих шарів, взагалі культурного суспільства, а україсьха — мовою «хлопською».

Церковне життя православних у Польщі було невреґульоване. Православні парафії входили до Переяславської єпархії і священиків рукополагав єпископ Переяславський, але польська влада утруднювала ці стосунки. Дідичі, яким належало право патронату, та уніят-ські декани, без згоди яких не можна було дістати православну парафію, неохоче давали свою згоду. Уніятський митрополит Волод-кевич, а особливо помічник його, Мокрицький, різними засобами примушували православних переходити на унію, і не тільки селян, а навіть священиків, які спротивлялись цьому, садовили до в'язниць, били різками. Єпископи Могилівські зазнавали тяжких переслідувань та зневажань.

Православне населення щораз частіше зверталося по захист до російського уряду. Воно слало скарги, час від часу єпископи приїздили до Петербургу — то Сильвестр Святополк-Четвертинський, єпископ Могилівський або Білоруський (1705-1728), то Юрій Кониський (1755-1795). Під час коронації Катерини II в 1762 році Юрій Кониський виголосив блискучу промову, в якій змалював картини утисків православних у Польщі. В 1765 році він виголосиз таку ж промову під час авдієнції в короля польського Станіслава; промова ця поширювалась у відписах по всій Европі, розкриваючи дійсний стан речей у Польщі.

В середині XVIII ст. взаємовідносини між католиками і православними набули надзвичайної гостроти. Російський уряд настоював на відновленні прав «дисидентів» — не-католиків, серед яких найбільше було православних. Однак, усі спроби добитися цього легальним шляхом, через Сойми, не дали наслідків. Року 1767, з допомогою російського уряду, зорганізовано дві конфедерації: у Торні — в складі дисидентів: протестантів та кальвіністів — і в Слуцьку — в складі дисидентів та православних. Обидві конфедерації вимагали зрівняння в правах католиків з дисидентами. Швеція, Росія, Прусія, Данія, Англія підтримували ці вимоги. Проте, коли Сойм у 1768 році ратифікував ці вимоги, в Варі зібралася нова конфедерація (Барська), яка запротестувала проти надання прав дисидентам і зажадала скасування ухвали Сойму. Польське населення в своїй масі підтримувало ухвали Барської конфедерації. Переслідування православних ще більше загострилось, православне духовенство заміняли католицьким, а за спротив жорстоко карали. Реакцією на все це було повстання 1768 року — «Коліївщина».

Провідну ролю в цьому повстанні відігравав ігумен Мотронин-ського манастиря на Чигиринщині, Мелхиседек Значко-Яворський, якому сприяв єпископ Переяславський, Гервасій Лінцевський, до єпархії якого належали манастирі на Київщині. Він доручив завідувати ними Мелхиседекові. Мотронинський манастир став осередком антикатолицького руху. До нього приєдналися: Медведівський, Мошногорський та Лебединський манастирі. Ченці, а головним чином ігумен Мелхиседек, підтримували в народі твердість у православній вірі, непохитність у боротьбі з уніятами. Він сам їздив до Петербургу, і цариця Катерина II обіцяла своє заступництво через послів у Варшаві. З цього постала в народі леґенда про «золоту грамоту» цариці, яка нібито обіцяла допомогу. Але коли повстання охопило Київщину, російський уряд допоміг Польщі військовою силою придушити його.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС