Главная  - История  - Книги  - Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1
Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

Суспільний устрій українсько-руських земель XI—ХП століть

Людність українських земель поділялася на дві великі категорії: вільних і невільних людей, до яких можна приєднати напіввільних.

а) Верхівку вільних людей становили члени княжої дружини, — зрозуміло, не всі дружинники, а так звані «княжі мужі», еліта, що виступали як дорадники, співучасники всієї діяльності князя. Головною ознакою дружини була добровільність; кожен з «княжих мужів» міг «без зради» покинути князя і перейти на службу до іншого. З-поміж княжих мужів обирав князь воєвод та інших урядовців. Спочатку верхівка дружини відрізнялася від земської верхівки — боярства старовинного, місцевого походження. Але в XI ст. ці дві групи злилися в одну — боярство; княжі мужі об'єдналися в групу значних землеволодільців, впливових у політичному відношенні, що брали участь в боярських радах князя, на вічах, в адміністрації, де посідали вищі пости. Біля князя утворюються династії бояр, які з діда-батька займали вищі посади. Наприклад, династія Свенельда-Добрині-Вишати дала 7 поколінь осіб на вищих постах; Шимон-варяг дав 4 покоління.

Верства бояр поділялася на різні групи, але всі вони були упривілейованою частиною людности, і всі злочини, заподіяні супроти бояр, каралося вищою мірою, ніж злочини супроти інших людей.

Значніші бояри, як Свенельд, Ратибор, тисяцький Володимира Мономаха, мали свої власні дружини. Зокрема багато вказівок є про дружини галицьких бояр, де боярська верства досягла високого рівня; там з-поміж боярства виділилась група «великих» бояр, які мали свої укріплені замки.

Взагалі верства бояр не була чимось ізольованим, кастою. До неї завжди міг пройти смерд за якісь заслуги. Серед бояр були діти й унуки «поповичів», були чужинці — варяги, половці, торки і т. д.

У Києві і взагалі в Україні боярська верства не відокремилася від багатого купецтва, промисловців. Специфічні умови торгівлі в Х-ХШ ст. вимагали, щоб купець був завжди готовий збройно охороняти свій крам від нападів печенігів, половців, і це рівняло їх з військовими людьми. Від старих часів встановилося два терміни: купця — для кожного, хто торгує, і спеціяльно «гостя»— для того, хто веде закордонну Торгівлю. Купці і гості перебували під особливою опікою князя, і в «Руській Правді» поставлено їх поруч з дружинниками.

Уже в X ст. згадується «старців градських», «нарочитих мужів». У ХІ-ХІІ ст. вже багато бояр зв'язують свою долю з містом: Так, у 1146 році літопис згадує імена бояр, прихильників Ольговичів, арештованих Ізяславом II: Данила Великого, Гюргея Прокопича, Івора Гюргевича, Мирослав ля унука, Мирослава Хилича унука. Ра-тибора, відомого з 1079 року, 1113 року згадується як тисяцького Києва. Відомі його сини Ільбех та Фома, посадник Червена (1121 р.). Чудин «держав» у 1072 р. Вишгород, а син його Іван брав участь в нараді у Берестові 1113 року. Син воєводи Вишати Ян був тисяцьким Києва, а син Яна — Варлаам — ігуменом Києво-Печерського монастиря. Так окреслюється досить значна група бояр, що мешкали в Києві й були його патриціятом. Є факти, які свідчать, що в XII ст. оця міська еліта більше зв'язана була з містом, ніж з особою князя. Наприклад, київський тисяцький Улеб займав цю посаду за Всеволода, його брата Ігоря та Ізяслава П.

Українські міста і, головним чином, найбільший, найбагатший Київ, переживали той самий процес боротьби з князівською владою та патриціятом, який відбувався в Західній Европі і привів до утворення вільних міських громад у Франції, Німеччині, Італії. Із стислих слів літопису можна зробити висновки, що такою боротьбою була «перша революція 1068 року». Безперечно, боротьба киян з Ізяславом почалася до вибуху 1068 року: літопис каже, що повстанці звільнили в'язнів з «поруба». Мабуть, були якісь заворушення до розгрому княжого війська половцями. На масовий характер повстання вказує помста Мстислава, який стратив 70 чоловіка «чаді», а багатьох без слідства осліпив. В опозиції Ізяславові стояла частина ченців Києво-Печерського манастиря. Антоній, на якого «поча гніватися Ізяслав із-за Всеслава», примушений був втекти до Чернігова, В подіях 1068 року вперше виступають «люди» — населення міста, при чому спільно і міські низи, і купецтво, для якого захоплення степів половцями означало припинення торгівлі з Візантією.

Незадоволення киян виявилися ще гостріше 1113 року, коли «низи» обурились лихварством Святополка, його спекуляціями сіллю, — «много насильства людям сотворив», — каже Патерик Печерський про нього. Після смерти Святополка кияни пограбували двір тисяцького Путяти і жидів. Бояри та купці звернулись до Володимира Мономаха, і, щоб заспокоїти населення, він, по нараді з тисяцькими, вніс до «Руської Правди» нові статті, які обмежили розмір відсотків при позиках. М. Тихомиров припускав, що Володимир Мономах дав у цьому уставі, що повністю до нас не дійшов, «даровану грамоту».

З середини ХП ст. зміцнюється боротьба за права міста. За невеликим вийнятком усі князі, щоб дістати престол, укладали «ряд» з вічем.

Ще яскравіше проходила боротьба міст з боярами — «княжими мужами» та «мужами галицькими», або «великими» боярами ХП-ХПІ ст. у Галицько-Волинському князівстві. Показова історія Івана Берладника, князя демократичної частини Галичини, якото «низи» протиставляли князеві Володимирові і який викликав до себе ненависть інших князів (Юрій Довгорукий тримав його у в'язниці і хотів навіть стратити). Перемишль, Ярослав, Звенигород, Городок залишилися в руках старого боярства під час боротьби Данила, що спирався на населення міст.

У ХП-ХПІ ст. змінюється політична роль міст. В Галицько-Волинському князівстві розцвітають ремесла. Данило засновує нові міста, закликає німців, поляків, українців, і «люди ідяху день и день бе жизнь и наполниша дворы окрест града, поле и села»...

Середню групу вільних людей давали міста, хоч «ліпші», «вяці» люди, заможніше купецтво та гості, ще не оформилися й зливалися з боярством. Решта міської людности називалася «чернь» або просто «люди». Юридично всі вони були вільні, рівноправні з боярами, але фактично залежали від цих патриціїв, капіталістів.

У великих містах, як Київ, Чернігів, Володимир, Галич, Холм, широко розвинулося ремісництво. Ремісники становили поважний; відсоток населення. У великих містах, як Київ, ремісники різних фахів жили окремо, на Подолі, де цілі дільниці носили назви різних ремесел: Ганчар, Кожем'яки і т. д. Там знайдено рештки будинків, також знаряддя виробництва, ганчарні печі і т. п. В Києві на «Горі», в княжому місті було багато майстерень, які виробляли найкоштовніші речі: золотникарські, косторізні, де обробляли слонові ікла, металообробні, скляні. Очевидно, то були майстерні, які працювали для князя, при чому вироби їх часто позначалися тавром з тризубом.

В більших містах України завжди було багато чужинців, і пам'ять про них залишилася в назвах окремих дільниць. Це були хозари, греки, вірмени, поляки, жиди, болгари, араби, німці, італійці, скандинави і ін. В оселях чужинців будували латинські костели (в Києві, Переяславі, Володимирі і т. ін.). Найперше у Володимирі, в XIII ст., чужинцям надано привілеї: німці дістали Магдебурзьке право, яке виводило їх з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підкоряло юрисдикції Магдебургу. В 1339 р. дістав грамоту на Магдебурзьке право Сянок.

Нижчу групу вільного населення становили селяни — смерди. Вони володіли власним сільським господарством, полем, двором, і худобою. Смерди платили певні податки та відбували військову повинність із власною зброєю та кіньми. «Руська Правда» охороняла особу та господарство смерда, як вільного, але кара за злочин проти смерда була меншою, ніж за злочин проти .боярина чи «княжа мужа». В ХП-ХПІ ст. по всій Україні поширюється боярське землеволодіння і в зв'язку з цим зменшується число незалежних смердів. Навпаки: зростає група смердів, залежних від землевласника, які працюють на боярській землі, залишаючись вільними.

б) Напіввільні люди. В Україні-Русі Х-ХІІІ століть існувала досить численна група напіввільних людей — «закупів». Так називали людей, які з різних причин тимчасово втратили свою волю, але могли її знову здобути. Це були насамперед наймити, які, вступаючи на працю, брали плату наперед, або відробляли позичені гроші. «Закуп» міг мати власне господарство, двір, майно, але міг жити на землі пана і працювати на його землі. Закуп відповідав сам за свої вчинки, за злочин проти нього винний відповідав по закону. За несправедливу кару, накладену паном на закупа, останній міг скаржитись до суду, і тоді пан ніс відповідальність. Якщо пан продав закупа в холопство — закуп діставав волю, а пан за це відповідав. Але всі ці закони слабо охороняли права закупа. Становище закупа було дуже тяжке: пан мав право карати його, бити «про діло»; закуп ніс відповідальність за реманент, за всякі втрати в господарстві.

в) Невільні люди називалися челяддю або холопами. Джерелами холопства були: народження від холопів, полон на війні, продаж при свідках; шлюб з холопкою — «робою», вступления на службу без «ряда», продаж збанкрутованого купця, втеча закупа та крадіж закупом. Закон застерігав умови, коли холоп міг стати вільним: якщо він викупиться На волю, якщо пан звільнить його, а крім того — для жінки-рабині, якщо пан зґвалтував рабиню — тоді, після смерти пана, діставали волю і жінка і її діти. Холоп був позбавлений всіх прав, і його трактував закон нарівні з худобою. За злочин, заподіяний холопові, діставав відшкодування пан. За злочин холопа відповідав пан. Холоп не мав власності, ні майна, ні двора; він був власністю свого пана. З поширенням християнства становище холопів трохи покращало: Церква закликала до пом'якшення в ставленні до рабів, радила відпускати на волю рабів «на спомин душі»; їх тоді називали «задушні». Оці відпущеники» переходили в іншу категорію населення — ізгоїв.

г) Ізгоями вважали людей, які всилу різних причин вибули з тієї групи, до якої належали, але не вступили до іншої. В Церковному уставі великого князя Володимира перелічено звільнених холопів, збанкрутованих купців, синів священиків, що не навчилися грамоти. Усі ці люди переходили під захист Церкви. До цих

трьох груп ізгоїв штучно приєднано четверту — «коли князь завчасно осиротіє». Про стан і практику, яка встановилася супроти князів-ізгоїв, мова була вище. Звичай вживати терміну «ізгої» у відношенні до князів був тільки аналогією зі становищем справжніх ізгоїв, які перебували під опікою Церкви.

Головна маса ізгоїв походила з холопів, що дістали волю згідно з тестаментами їх панів. Таких ізгоїв мав на увазі Устав великого князя Всеволода та пам'ятки церковної літератури.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС