Главная  - Политэкономия  - Книги  - Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.
Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

5. Шведська (стокгольмська) школа

Значний внесок у розвиток світової економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи. Її засновником був Кнут Вікссель (1851—1926), праці якого заклали основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці, зокрема вчення про «недосконалу конкуренцію», теорії кредитно-грошового регулювання циклу, теорії ціни та ін.

Найбільш відомі у науковому світі дослідження Віксселя «Цінність, капітал і рента» (1893) та «Проценти на капітал і ціна товарів» (1898).

Соціально-економічні процеси кінця ХІХ ст. характеризувалися зростанням монополістичних тенденцій, посиленням кризових явищ, зниженням ефективності функціонування грошової системи. З класичних позицій неможливо було пояснити ні причини економічних криз, ні процеси ціноутворення чи грошового обігу, ні інші нові явища господарської практики. За своїми поглядами Вікссель найближче стояв до австрійської школи. Так, розробляючи теорію цін, він виходив із маржиналістського розуміння вартості і вважав, що вартість — величина не постійна та не об’єктивна. Головним фактором, який визначає вартість, є гранична корисність. За умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Але в реальному житті, де співіснують конкуренція й монополія, ця пропорційність порушується.

Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Вікссель,— це проблема динаміки цін. У неокласичній теорії трактування ціни, стверджував він, подавалося з двох протилежних позицій: з одного боку — як суб’єктивно-психологічне пояснення ціни одного товару в маржиналістському розумінні, а з іншого — як об’єктивне трактування загального руху цін у дусі кількісної теорії грошей.

Шукаючи власного шляху для розкриття механізму руху цін, Вікссель дійшов висновку, що за умов «грошової економіки», коли товари давно вже не обмінюються на інші товари, а лише на гроші, «закон ринку» Сея взагалі не має сенсу. Грошовий попит може відокремлюватися від товарної пропозиції і може збільшуватися за рахунок появи на ринку нових дорогоцінних металів. Почавши із заперечення «закону ринку» Сея, Вікссель фактично прийшов до заперечення кількісної теорії грошей. А це привело його до перегляду самої ідеї рівноваги. Коли розглядати рівновагу як тимчасове явище, то умови її дослідження, за Віксселем, мають визначатися аналізом взаємодії грошових факторів. При цьому він відкидає ідею, що головною причиною зміни цін є зміна кількості грошей. Вікссель вважає, що в сукупному попиті і пропозиції необхідно розрізняти, з одного боку — попит і пропозицію щодо предметів споживання, а з іншого — щодо засобів виробництва. На його думку, зовсім не обов’язково, щоб урівноважування пропозиції й попиту на предмети споживання і наявних заощаджень та інвестицій досягалося одночасно.

У теорії Віксселя важливе місце належить концепції кумулятивного процесу (тенденції до прискорення якогось процесу). Причина кумулятивної зміни цін полягає у русі позичкового процента, у незбігові «грошової» і «природної» процентних ставок. «Грошова» ставка відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, «природна» — відбиває дохідність капіталу, котрий реально функціонує. Рівновага досягається, як вважав шведський економіст, лише у разі рівності «грошової» і «природної» ставок. Головна проблема полягає в тім, що порушення рівноваги між ставками може спричиняти зміну рівня цін.

Вікссель стверджував, що будь-яку зміну цін зумовлює зміна умов, які визначають масштаби й характер інвестування. Скоректувати їх можна методами банківської політики. Згідно з концепцією кумулятивного процесу з порушенням рівноваги, тобто виникненням нерівності між інвестиціями і заощадженнями виявляється тенденція до збільшення рівня цін.

Аналіз кумулятивних процесів та дослідження проблем порушення рівноваги привели Віксселя до створення теорії економічного циклу. Основну причину криз він шукав у «реальних факторах» економіки, хоча й не заперечував значення руху цін. Механізм циклічного розвитку господарської кон’юнктури він зв’язував із процесом нагромадження капіталу.

Шведський економіст запропонував «речове» трактування капіталу як сукупності всіх одиниць заощадженої праці та зе-кономленої землі, помножених на тривалість періоду заощаджень. Тобто процес нагромадження капіталу розглядався як нагромадження все більшої кількості інвестиційних благ певного виду внаслідок відмови від поточного споживання факторів виробництва.

Вікссель уперше ввів у теорію поняття «очікування» учасників господарського процесу. Аналіз нерівноважних ситуацій уможливив сформулювання умов, необхідних для рівноважного розвитку економіки: рівність між «грошовою» та «природною» ставками, рівність інвестицій і заощаджень, стабільність цін.

Характеризуючи процес нагромадження капіталу, Вікссель по-казав, що в періоди піднесення нагромадження («висота») капі-талу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Мірою нагромадження капіталу починає проявлятись тенденція до зни-ження його граничної корисності. Відносна частка капіталу в сукупному продукті зменшується зі збільшенням її в абсолютному вираженні. Водночас відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес в економічній літературі отримав назву «ефект Віксселя». «Ефект Віксселя» і зростання «висоти» капіталу впливають на рух процентних ставок, перешкоджаючи їхньому зниженню, що, у свою чергу, гальмує нагромадження капіталу.

Можливість виходу із депресії Вікссель бачив у споживанні нагромадженого капіталу.

Дослідження економічного циклу дали змогу виділити гострі проблеми нагромадження капіталу, проаналізувати його вплив на виробництво, розподіл доходів, заощадження, простежити зв’язок між інвестиціями й грошима.

Вікссель бачив необхідність втручання держави в механізм рівноваги, хоча на той час ідея державного макрорегулювання була ще досить туманною. Цю ідею, як і теорію цін, процентів та інвестицій було опрацьовано пізніше (Дж. Кейнс та інші автори).

Погляди Віксселя справили значний вплив на його наукових однодумців зі стокгольмської, або шведської, школи. До цієї плеяди вчених належали Г. Мюрдаль, Б. Олін, Е. Ландаль, Е. Лундберг та ін.

Основне коло питань, що досліджувалося представниками цієї школи, визначила «Велика депресія» та її наслідки. Проте на відміну від інших напрямів економічного аналізу стокгольмська школа не запропонувала єдиної аналітичної моделі. Вона узагальнила ряд ідей та позицій інших течій, які мали спільні риси.

Насамперед, слід указати на специфіку методу аналізу — макроекономічний підхід. Дуже велике значення мало запровадження таких понять, як ex-ante i ex-post. Перше означало, що економічний процес розглядається з погляду очікуваних, тобто прогнозованих, результатів, а друге — з погляду фактичних результатів. Отже, в центр дослідження було поставлено оцінки майбутнього. Запровадження цих понять дало змогу теоретично проаналізувати нерівноважну модель, що в ній рушійною силою було відхилення величин ex-ante вiд ex-post, причому такі відхилення розглядалися як внутрішньо властиві економіці, а звідси випливало й визнання необхідності втручання держави.

Метод «очікувань» Мюрдаля означав включення очікувань як явних змінних у формальну теорію рівноваги. Дослідження Е. Ландаля в галузі динамічного аналізу будувались на ідеї необхідності включення до аналізу також і фактора часу. Він запровадив поняття «часової» й «міжчасової» рівноваги. Остання означала таку ситуацію, коли рівність попиту і пропозиції досягається за цін, що відповідають очікуванням, тобто таких, котрі визначили рівень попиту і пропозиції. За методом «міжчасової» рівноваги можна аналізувати динамічні процеси.

Ландаль в центр дослідження поставив проблему реалізації очікувань, тобто збіг величин, що плануються, і реальних. Зміна очікувань, на його думку, є важливим стимулом для економіки, причому залежно від реалізації очікувань і практично досягнутих значень економічних показників формуються нові очікування. Відтак процес економічного розвитку постає як послідовність взаємозв’язаних станів, зв’язок між якими забезпечується очікуваннями.

Густав Кассель (1866—1945) — один із відомих шведських економістів, праця якого «Природа і необхідність процента» (1903) була визнана важливою віхою в розвитку теорії процента й грошей. Інша книга Касселя — «Теорія соціальної економіки» охоплює низку проблем, найважливішою з яких є торговельно-промисловий цикл. У першому виданні автор чітко розмежовує ранні (до 1870 р.) торговельні кризи і сучасні економічні цикли періоду 1870—1914 рр. А вже в 1931 р. він стверджував, що не можна впевнено сказати, яку саме роль відіграють цикли в економічному житті. Великі потрясіння у сфері грошового обігу, політична нестабільність, воєнні борги, роль держави, що збільшується, — усі ці фактори настільки змінили характер економічного життя після першої світової війни, що саме поняття «торговельно-промисловий цикл» у його колишньому розумінні втратило сенс.

Кассель розглядав економічні коливання й кризи як процеси, зумовлені явищами економічної історії. Можливо, підкреслював Кассель, їхньої причини треба шукати не в природі економічно-го ладу, а в революційних змінах соціальної та економічної систем і, особливо, в переході від старої натуральної сільськогосподарсь-кої економіки до сучасної, високоіндустріалізованої, що базується на поділі праці та обміні. Економічні коливання породжуються не структурними особливостями сучасної економіки, а змінами в техніці.

Кассель проводить чітку межу між тими засобами виробництва, що працюють на споживача, і тими, що використовуються для «виробництва знарядь для дальшого виробництва». Спадання споживчого попиту призводить до відповідного недовантаження за-собів виробництва першої групи й одночасно до повної бездіяль-ності засобів виробництва другої групи. Фактично – це принцип акселерації.

Серед факторів, що визначають рух торговельно-промислового циклу, Кассель виокремлює норму процента. Якщо відомий очікуваний рівень річних доходів від капітальних благ, то чим нижча при цьому норма процента, тим вища вартість основного капіталу. Тому за тривалого збереження невисокої норми процента підприємці, що укладають будівельні контракти або контракти на інші види робіт, які потребують великого обсягу основного капіталу, можуть сподіватися значних прибутків.

Висока норма процента зменшує вартість основного капіталу, а якщо вона тримається довго, то призводить до скорочення його виробництва. Цієї обставини досить, на думку Касселя, щоб перетворити бум на депресію.

6. Математична школа в політичній економії

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно і спираються, переважно, на теорії суб’єктивної корисності та продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту господарську систему з високим рівнем взаємозв’язку та однорідності всіх її частин і елементів, а також розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає в тім, що це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише кількісного, а і якісного.

Поряд з Курно перші спроби застосування математики в економіці зробили італієць Дж. Сева, швейцарець Д. Бернуллі, француз Ф. де Форбонна, німець Й. фон Тюнен.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги репрезентують праці великого французького економіста-математика, основоположника лозаннської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання теорії макроекономічної рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва». Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв’язаних систем рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізувати за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

1874 р. він опублікував свою головну працю «Елементи чистої політичної економії», в якій намагався описати замкнену математичну модель загальної економічної рівноваги. Вона претендувала на те, щоб об’єднати всі категорії економіки на грунті принципу суб’єктивної корисності. Вальрас не визнавав трудової теорії вартості й поділяв усіх агентів виробництва на дві групи: власників виробничих послуг (землі, праці й капіталу) та підприємців. Щодо держави, то він визначив їй функції гаранта безпеки громадян, захисника їх соціальних інтересів, здатного створити умови для ефективної конкуренції в суспільстві й забезпечити всім однакові права.

У Вальраса власники виробничих послуг є продавцями цих послуг і одночасно покупцями предметів споживання. Підприємці, навпаки, є покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів. Виробництво й споживання виявляються зв’язаними за допомогою ринків виробничих послуг та споживчих продуктів.

Отже, в основу математичної моделі Вальраса покладено ринковий підхід до економічних явищ. Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але її можна досягнути тільки через ринковий механізм, через обмін.

Основний інструмент у цьому механізмі — ціна. Вирівнювання попиту і пропозиції товарів відбувається за допомогою пошуку взаємоприйнятних цін, які є цінами рівноваги.

Рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисністю товарів і витратами на їх виробництво. Ціна є регулятором пропорцій обміну. Вона забезпечує сполучення ступеня корисності споживної вартості з рівнем витрат. Для покупця ціна — критерій оцінки корисності даного товару щодо корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається співвідношенням прибутку і витрат, необхідних для виробництва товару.

Концепція маржинальної корисності була тільки першим кроком у розвитку теорії, відомої як Вальрасова система загальної рівноваги. Його система, на відміну від систем, опрацьованих його попередниками, включає всю сферу прояву вартості й ціни.

Вальрас допускав досконалу конкуренцію та однакові ціни за умов даного ринку. Він, використовуючи математичні методи, показав, що досягнення загальної рівноваги за даних умов ринку потребує виконання певних правил. По-перше, для будь-якого індивідуума існує крива корисності кожного товару або послуги, наданих на ринку. По-друге, індивідуум максимізує корисність товару або послуги шляхом обміну. По-третє, він має отримати максимальне задоволення, якщо ціна, сплачена за обміну, пропорційна маржинальній корисності купленого товару. По-четверте, пропозиція кожного товару й послуги має дорівнювати попиту на них, а відтак ціна кожного товару або послуги — дорівнювати змінним витратам, які зроблено в процесі довготривалого виробництва.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну;

2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану;

3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і продавцю.

Дія цих законів забезпечить рівновагу. Їх можна застосувати до товару або послуг не лише на споживчому рівні, а й на виробничому.

Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія економічної статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних коливань, технічних нововведень тощо.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст і соціаліст, що також зробив великий внесок в економічну науку. Головна ідея, яку він пропагував, полягала у створенні економічної теорії, «очищеної» від понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встановлення рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальрасом, як відомо, в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримує максимум корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага настає тоді, коли діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні перешкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівноваги від «психології», виключивши етичні мотиви економічної поведінки суб’єктів господарювання.

Парето обгрунтував неправомірність визначення сукупної корисності як суми індивідуальних корисностей. Корисність можна виміряти, але не кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритетності для покупця. Це означає, що споживчі вартості («корисності») ранжуються за критерієм переваги, за рівнем пріоритетності. Корисність для окремої особи чи фірми не рівнозначна корисності для всього суспільства.

За споживацькими перевагами здійснюється й порівнювання результатів і витрат. Коли економіка досягає оптимуму, то дальше поліпшення будь-яких важливих показників, за Парето, можливе лише внаслідок глибоких структурних зрушень. На підставі цього він зробив важливий соціальний висновок. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити розрив у доходах, необхідно забезпечити прискорене збільшення багатства порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед проблемою створення багатства.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС