Главная  - Политэкономия  - Книги  - Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.
Історія економічних учень - Корнійчук Л.Я.
<< Содержание < Предыдущая Следующая >

«Рейганоміка»

Дещо інакше реалізовувалась монетаристська доктрина в США, де економічна програма Фрідмена тривалий час не знаходила підтримки.

Фрідмен як радник президента Ніксона запропонував проект реформи «План допомоги сім’ї» на 1969—1971 рр., який, проте, не було затверджено конгресом. Адже принципове значення для реалізації рекомендацій монетаристів мала ідея контролю над грошовою масою, яка визначала напрямок конкретних заходів у сфері грошово-кредитного регулювання. Та через труднощі, зв’язані з особливостями кредитно-грошової системи США і обмеженими повноваженнями ФРС (впливати на пропозицію грошей ФРС може лише непрямими методами), прямий контроль над грошовою масою був значно ускладнений.

Крім того, згодом виявилось, що регулювання грошової маси неможливе без контролю за процентними ставками. Це частково суперечило монетаристським принципам.

Труднощі практичної реалізації ідей монетаризму полягали, також у непопулярності його соціальної політики. Усе це потребувало відмови від деяких принципових положень та вимог монетаристської доктрини.

Деякі монетарні рецепти Фрідмена частково випробовувались урядом Ніксона, але не мали успіху, спричиняючи різке погіршання економічного стану. Сам Фрідмен пояснював ці невдачі непослідовністю і занадто обмеженим часом реалізації програм.

Після кризи 1974—1975 рр., уряд США відмовився від кейнсіанської концепції глобального регулювання економіки. Рекомендації Фрідмена починають давати відповідний ефект. Цілковитого тріумфу його економічна теорія зазнала за президента Р. Рейгана, коли було досягнуто високого рівня стабілізації американської економіки, послаблено інфляцію, зміцнено долар.

Свою економічну програму, основними пунктами якої були стримування інфляції та стимулювання економічного розвитку, Р. Рейган оприлюднив 1981 р.

Програма заперечувала політику перерозподілу доходів, яка мала на меті пом’якшення соціального напруження і стимулювання попиту з метою забезпечення економічного зростання та ліквідації безробіття.

Річ у тім, що прогресивна система оподаткування в США, що передбачала перерозподіл частини доходів на користь найбідніших, втратила своє позитивне значення і перетворилася на систему загального перерозподілу, що сприяло деформації економічної структури і потребувало значного управлінського апарату. Уряд почав втручатися в усі сфери суспільного життя, що призводило до гальмування ринкових сил.

Програма Р. Рейгана створена під сильним впливом економічних доктрин монетаризму та «економіки пропозиції», передбачала зосередження основних реформаторських зусиль на проблемі оподаткування, але на відміну від уряду М. Тетчер, заходи якої було спрямовано на подолання дефіциту державного бюджету, уряд Рейгана намагається обмежити регулюючий вплив держави, скорочуючи податки з метою використання дефіциту федерального бюджету як важеля впливу на витрати.

У такий спосіб уряд мав на меті: побороти інфляцію, позбувшись політики пристосування до неї; змінити характер раціональних очікувань; подолати споживацьку психологію, яка склалась у період стимулювання попиту; сформувати розуміння того, що суспільство мусить припинити жити в кредит, що обмеження витрат є необхідним для відновлення розбалансованої фінансової системи.

Економічна програма Рейгана включала чотири компоненти: реформування податкової системи з метою стимулювання заощаджень та розширення інвестиційних фондів; зменшення державних витрат (крім витрат на оборону) з метою скорочення дефіциту бюджету; обмеження регламентації економічної діяльності з метою пожвавлення підприємництва та відновлення ринкових механізмів; проведення монетаристської політики контролю за грошовою масою.

Програму було розраховано на 5 років.

Здійснення програми почалося з того, що ФРС раптово заморозила зростання грошової маси, дифляційно впливаючи на ринки сировини та капіталу.

Засадною ідеєю нової економічної політики було те, що зменшення податків збільшуватиме заощадження та інвестиції і сприятиме зростанню виробництва. Податкова реформа, яка розпочалась у США 1981 р., передовсім зменшила ставки податків на особисті доходи. Згодом було запроваджено індексування оподаткування з метою запобігти інфляційному впливу на доходи та ліквідувати зв’язок між розвитком інфляції і зростанням надходжень до державного бюджету.

Одночасно вводились для корпорацій нові пільгові правила прискореної амортизації та оподаткування інвестиційного кредиту, що сприяло збільшенню розмірів прибутків за незмінних податків і забезпечувало прискорення процесу капіталізації, розширення виробництва та зайнятості. Для малоприбуткових корпорацій ставка податку знижувалася.

Важливим кроком уряду було створення позитивних стимулів формування заощаджень та інвестицій. Цьому, зрозуміло, сприяло вже саме тільки зниження податків. Іншими стимулами стали нові, неоподатковувані ощадні сертифікати та персональні пенсійні рахунки. Не оподатковувались ні кошти, вкладені в ці сертифікати, або покладені на такі рахунки, ні проценти на них за умови, що ці суми залишатимуться на рахунках протягом певного строку. Це стало могутнім стимулом до заощаджень, а отже, до інвестицій.
Було також запроваджено нову систему інвестиційного податкового кредиту, згідно з якою податки зменшувались відповідно до розмірів інвестицій (стимулювалося капіталотворення).

Усі ці заходи, однак, натрапляли на сильний опір, і в перший строк свого президенства Рейган зміг реалізувати лише ту частину програми реформування фіскальної політики, що стосувалась оподаткування особистих доходів. Але 1986 р. конгрес нарешті прийняв закон про податкову реформу, визначивши як її основну мету — підвищення ефективності економіки за рахунок посилення ролі ринкових механізмів та обмеження фіскальної дискреційної політики держави, що відповідало теоретичним принципам «економіки пропозиції» та монетаризму.

Другий напрямок рейганівської економічної реформи — боротьба за скорочення державних витрат та ліквідацію бюджетного дефіциту, який розглядався не лише як важіль інфляційного впливу, а і як серйозна перешкода на шляху економічного зростання, оскільки урядові позики та податки вилучали значну кількість коштів із виробничої сфери. Проте більшість політиків уважала, що скорочення податків призведе до ще вищого рівня дефіциту, до нового витка інфляційної спіралі. Тому пропонувалось розпочати податкову реформу тільки після скорочення державних витрат.

Наприкінці 1981 р. конгрес затвердив програму скорочення витрат (крім витрат на оборону, соціальне страхування та медичне обслуговування) майже за всіма статтями. Було закрито кілька програм соціальної допомоги, ліквідовано низку дотацій та субсидій. Без огляду на критику та зростання на першому етапі бюджетного дефіциту, Рейган і надалі послідовно проводив політику скорочення витрат.

З наказу президента було створено службу контролю за бюджетними видатками, котра підготувала програму скорочення витрат, в основу якої було покладено принцип фінансової самоокупності багатьох державних служб та державних підприємств (за принципом: «за послуги в повному обсязі повинен платити той, хто ними користується, а не платник податків»).

Однак конгрес не затвердив програму скорочення субсидій як непопулярну. Між тим жорстка позиція ФРС, що формувала грошову політику, стимулювала пошуки компромісу між конгресом та адміністрацією, не погоджуючись на інфляційне накачування грошей в економіку.

Підтримували президента економісти, нові неокласики, зокрема Лукас, Сарджент, Таунсенд, Уоллес, які на початку 80-х рр. різко критикували інфляційну кредитно-грошову політику «вбудованих стабілізаторів», пропонували нові підходи до визначення меж державного втручання в економіку. Вони наполягали на проведенні стабільної довгострокової економічної політики, яка виключала б вирішення тимчасових проблем і втручання в механізми саморегулювання. Тим самим формувалось позитивне ставлення суспільства до реформ.

Це було важливою умовою антиінфляційної політики, оскільки, як зазначав П. Волкер, президент ради директорів ФРС, необхідно було подолати стереотип поведінки стосовно визначення цін, процентних ставок, розмірів заробітної плати, яка була завжди орієнтована на інфляцію (ефект інфляційного очікування). На його думку, необхідною була «шокотерапія», яка змінила б суспільні установки.

Стримування грошової маси, зменшення податків та витрат бюджету створили ситуацію, коли приріст грошових засобів почали використовувати на фінансування реальної економічної діяльності. Припинилося стабільне зростання заробітної плати, було заморожено її мінімальний рівень. Це розірвало зв’язок між заробітною платою та інфляцією, що досі вважався нездоланним.

З 1983 р. починається економічне пожвавлення за одночасного спаду рівня інфляції. Хоч зменшилися державні субсидії, обсяги інвестицій зросли майже вдвоє, як і передбачали автори теорії «економіки пропозиції». Реальні доходи зросли, але збільшився і розрив між їхніми рівнями.

Ще однією ознакою стабілізації економіки стало зростання курсу долара, що, не в останню чергу, відбувалось завдяки довірі суспільства до економічної політики уряду.

Повернення до нормального, неінфляційного економічного зростання було болісним процесом, який супроводжувався масовими банкрутствами, неінфляційним безробіттям. Але згодом інфляцію спромоглися приборкати, зайнятість збільшити.

Одночасно лібералізувались зовнішньоекономічні відносини, що дало змогу країні взяти участь у міжнародному поділі праці, спростило процес вивезення капіталів та отримання інвестицій, гарантувало доступ до нових технологій та розвиток власного виробництва під впливом міжнародної конкуренції.

Було розроблено систему стимулювання прямих приватних інвестицій, що уможливило завоювання міжнародних ринків без відпливу коштів з державного бюджету. Усе це забезпечило стабільність грошової одиниці, дію ринкових сил на всьому економічному просторі.

Водночас успішна реалізація сучасних неокласичних доктрин можлива не скрізь і не завжди. Для цього необхідна не лише політична воля влади, а й відповідні економічні умови, відповідний рівень розвитку країни, належні історичні, національні, інституційні та інші чинники.

Нові неокласичні доктрини було сформульовано в конкретних країнах, і вони найбільшою мірою сприяли вирішенню проблем саме цих країн. Це не суперечить тезі про величезну роль економіко-теоретичних досліджень, а свідчить лише про неможливість стандартного підходу до різних економічних явищ.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС