Главная  - Финансы  - Книги  - Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
<< Содержание < Предыдущая

1.2. Сутність реструктуризаційних процесів у фінансовій системі України

Реалізація фінансової політики забезпечується через фінансову систему держави, яка відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку суспільства. Її побудова і подальша оптимізація передбачають вирішення таких завдань:

формування, концентрація й оптимальне розміщення фінансових ресурсів, достатніх для виробництва певного обсягу національного продукту;

забезпечення максимальної ефективності використання наявних фінансових ресурсів, тобто максимізація обсягів виробленого національного продукту;

установлення оптимальних пропорцій розподілу і перерозподілу національного продукту для повного забезпечення потреб громадян, підприємств і держави;

усебічне сприяння залученню всіх тимчасово вільних коштів юридичних і фізичних осіб через інституції фінансового ринку на інвестиції в економіку;

формування страхових фондів із метою хеджування різноманітних ризиків і відшкодування втрат фінансових ресурсів і доходів;

забезпечення впливу фінансів на регулювання пропорцій соціально-економічного розвитку, на макроекономічну стабілізацію й економічне зростання.

Фінансова система в сучасній економіці має досить складну побудову. Її структура вченими-економістами уявляється по-різному. Проте є певні економічні реалії, що визначають склад фінансової системи тієї або іншої країни. При цьому, незважаючи на відмінності в політичному устрої і рівні розвитку, існують загальні закономірності в побудові фінансової системи, що визначаються єдиними для всіх країн основами функціонування фінансів. Тому, узагальнюючи існуючі точки зору щодо складу фінансів, слід розглядати фінансову систему за двома ознаками — сутнісною й організаційною.

За сутнісною ознакою фінансова система, з позицій нашого комплексного системного підходу, являє собою сукупність різ­номанітних форм і методів фінансових відносин у суспільстві на різних рівнях економічної системи й охоплює:

фінанси суб’єктів підприємницької діяльності;

державні фінанси;

фінансовий ринок;

страхування;

міжнародні фінанси.

Фінанси суб’єктів підприємницької діяльності відображають процеси мобілізації і розміщення фінансових ресурсів, здійснення видатків, формування, розподілу і використання отриманих доходів. Організація фінансової діяльності підприємств може мати істотні відмінності в різних країнах, але сутність її скрізь однакова — забезпечити виробництво достатніми фінансовими ресурсами й одержати позитивний фінансо­вий результат — прибуток.

Державні фінанси забезпечують реалізацію функцій держави і характеризують процеси централізації (у примусовій і позиковій формах) доходів у бюджеті і цільових фондах та колективне (суспільне) споживання в масштабах країни. Вони відбивають насамперед перерозподіл доходів і відносне вирівнювання фінансових можливостей окремих регіонів і громадян. Державні фінанси охоплюють бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит та фінанси державних підприємств.

Фінансовий ринок є забезпечуючою структурою фінансової системи. Це сфера концентрації і перерозподілу фінансових ресурсів на основі торгівлі ними. За організацією торгівлі ресурсами він складається з кредитного ринку і ринку цінних паперів. Через відповідні інституції фінансового ринку всі суб’єкти підприємницької діяльності, громадяни і державні структури можуть як розмістити на ньому свої тимчасово вільні кошти, так і мобілізувати необхідні ресурси.

Страхування являє собою систему формування колективних страхових фондів на принципах солідарної відповідальності за різні ризики, пов’язані з підприємництвом і життєдіяльністю громадян. При цьому вилучені на ці цілі ресурси не вибувають з обігу, оскільки страхові компанії є одним з головних інвесторів на фінансовому ринку.

Міжнародні фінанси відбивають рух грошових потоків між окремими країнами, а також концентрацію і перерозподіл фінансових ресурсів і доходів на рівні різних міждержавних об’єднань і міжнародних фінансових інституцій. Ця сфера фінансів відображає процеси глобалізації економіки і відіграє в сучасному світі всезростаючу роль. До неї належать: система міжнародних розрахунків, фінанси міжнародних організацій та міжнародні фінансові інституції.

Запропонована вище структура фінансової системи за сутнісною ознакою, звичайно, не безспірна. Проте, на наш погляд, вона відбиває всю сукупність фінансових відносин у суспільстві і дає змогу провести комплексний аналіз трансфор­маційних процесів у фінансовій системі України. При цьому слід зазначити, що структуризація фінансів за сутнісною ознакою в цілому єдина для всіх країн, що дає можливість робити різні порівняння та зіставлення.

За організаційною ознакою фінансова система розглядається як сукупність фінансових органів і фінансових інституцій, що забезпечують організацію і здійснення фінансової діяльності різних суб’єктів. Фінансові органи — це державні, а в окремих випадках і незалежні структури, що виконують певні функції у сфері фінансів: Міністерство фінансів, Державна податкова служба, Державне казначейство, Рахункова палата й ін. Фінансові інституції — це, як правило, суб’єкти підприємницької діяльності, що мають справу з фінансовими ресурсами. До них належать центральний і комерційні банки, небанківські кредитні установи, страхові компанії, фондові біржі, інституційні інвестори, факторингові і лізингові компанії тощо.

Слід зазначити, що в західній фінансовій теорії фінансова система розглядається насамперед за організаційною будовою. Так, З. Боді та Р. Мертон характеризують фінансову систему як «сукупність ринків та інших інститутів, що використовуються для укладання фінансових угод, обміну активами і ризиками. Ця система включає ринки акцій, облігацій та інших фінансових інструментів, фінансових посередників (таких як банки і страхові компанії), фірми, що пропонують фінансові послуги (наприклад, фінансово-консультаційні компанії), і органи, що регулюють діяльність усіх цих установ (тобто, те, що ми виділяємо як фінансові органи. — Авт.)*18. При цьому автори формулюють шість базових функцій фінансової системи (як сукупності фінансових інституцій та регулюючих органів)*19:

*18: {Боди З., Мертон Р. Финансы.: Пер. с англ. — М.: Изд. дом «Вильямс», 2000. — С. 38.}

*19: {Там само. — С. 65.}

забезпечення способів переміщення економічних ресурсів у часі, через кордони держав та з одних галузей економіки в інші;

забезпечення способів управління ризиком;

забезпечення способів клірингу та здійснення розрахунків, що сприяють торгівлі;

забезпечення механізму об’єднання фінансових ресурсів та розмежування володіння в різних підприємствах;

постачання ціновою інформацією, що дає змогу координувати децентралізований процес прийняття рішень у різних галузях економіки;

забезпечення способів розв’язання проблеми стимулювання, які виникають у ситуаціях, коли один із учасників угоди володіє інформацією, якою не володіє інший, або коли один з учасників діє як агент (комісіонер) від імені іншого.

Водночас слід зазначити, що існує і розширений підхід до визначення складу фінансової системи. Так, П. Роуз і Д. Фрей­зер до неї відносять мережу фінансових ринків, фінансові інсти­туції, бізнесові структури, фінанси домогосподарств та уряду*20.

*20 : {Rose P. S., Fraser D. R. Financial Institutions. Plano, Texas: Business Publication, 1988. — P. 6.}

Основним завданням організаційної структури фінансової системи є забезпечення надійного управління всіма сферами фінансової діяльності в країні, оптимальне розмежування функ­цій і повноважень між окремими органами й інституціями з метою забезпечення реалізації відповідної фінансової політики. Адже, як зазначають М. Бордо і Л. Йонунг, саме «дії органів влади, що формують монетарну політику, є визначальними для функціонування монетарної системи тією ж мірою, як і дії податкових органів (тобто уряду і міністерства фінансів) визначають ефективність фіскальної системи»*21.

*21: {Monetary Theory and Policy Experience / Ed. by A. Leijonhufvud. — Hampshire, New-York: Palgravе, 2001. — P. 225.}

Незважаючи на загальні закономірності в організаційній побудові фінансової системи, склад фінансових органів та інституцій, їхні функції й основи функціонування в різних країнах можуть істотно різнитися, відбиваючи як їхні специфічні умови, так і рівень розвитку. Крім того, якщо характерною рисою фінансових систем країн із розвиненою ринковою економікою є достатньо висока стабільність, то країнам, що розвиваються, і особливо країнам із перехідною економікою, притаманні постійні зміни. З одного боку, це об’єктивний процес, оскільки постійні зміни ситуації в економіці і фінансах вимагають відповідної трансформації функцій і повноважень фінансових органів та інституцій. Проте, з іншого боку, це досить часто дає протилежний результат, дестабілізуючи фінансову систему.

Функціонування фінансової системи ґрунтується на кругообігу фінансових ресурсів і в сучасній економіці відбиває дуже складні процеси їх формування і руху, що показано на схемі (рис. 1). Розглянемо детальніше відображені на ній процеси, оскільки фінансова реструктуризація в країнах із перехідною економікою — це не тільки удосконалення структури фінансової системи і не стільки зміна складу фінансових органів та інституцій, а також їхніх функцій і повноважень, скільки докорінне реформування сутності фінансових відносин і організації функціонування фінансової системи. Для зручності дослідження у функціонуванні фінансової системи виділимо дві стадії:

фінансове забезпечення виробництва національного продукту;

розподіл і перерозподіл вартості виробленого національного продукту.

Організація функціонування фінансової системи

Рис. 1. Організація функціонування фінансової системи

Як видно зі схеми, фінансові ресурси, що забезпечують процес виробництва національного продукту, або належать безпосередньо суб’єктам підприємницької діяльності (підприємствам), або зосереджуються у суб’єктів фінансового ринку — у комерційних банках і в інституційних інвесторів (інвестиційні фонди, компанії та ін.). Однак інституції фінансового ринку здебільшого є тільки посередниками між продавцями і покупцями фінансових ресурсів — їх продуктивне використання здійснюється саме на підприємствах. При цьому значну частину ресурсів цих інституцій, насамперед комерційних банків, становлять розміщені в них ресурси і доходи тих же підприємств. Певний обсяг фінансових ресурсів направляється у страхові та резервні фонди, проте у подальшому переважна їх частина використовується в кругообігу через інституції фінансового ринку.

Ключовим завданням у побудові фінансової системи з позиції першої стадії її функціонування — ресурсного забезпечення виробництва національного продукту — є оптимізація розміщення фінансових ресурсів, в основі якого лежить визначення мінімально достатнього рівня самофінансування підприємств. При цьому (хоча сьогодні переважна частина ресурсів і зосереджується в інституціях фінансового ринку) непорушним має бути правило: фінансові інституції для підприємств, а не підприємства для них, інакше все втрачає свій сенс. На перший погляд це — очевидна сентенція, але подальший аналіз трансформаційних процесів в Україні покаже її значущість для країн із перехідною економікою. Крім того, з позицій оптимізації струк­тури розміщення фінансових ресурсів дуже важливо встановити рівень їх концентрації у страхових та резервних фондах.

Сутність фінансової реструктуризації полягає у трансформації фінансової системи. У результаті фінансової реструктуризації має бути створена така фінансова система, яка б і за сутнісним наповненням, і за організаційною будовою повністю відповідала умовам ринкової економіки і давала змогу вирішувати усі завдання фінансової політики перехідної економіки. Складовими фінансової реструктуризації є:

зміна складу фінансової системи у перехідний період;

поступове вдосконалення структурних співвідношень між окремими сферами і ланками фінансової системи;

докорінна реструктуризація джерел фінансового забезпечення підприємницьких структур;

оптимізація структури фінансового ринку на основі відповідного розвитку усіх його сегментів;

реструктуризація системи державних фінансів на основі змі­ни пропорцій між суспільним та індивідуальним споживанням, структурних співвідношень у державних доходах і видатках;

удосконалення форм і методів фінансової діяльності суб’єктів підприємництва та держави;

створення дієздатної та надійної системи фінансових органів та інституцій, забезпечення оптимального розподілу функцій і повноважень між ними.

Накопичений досвід фінансової реструктуризації в Україні свідчить про те, що не всі завдання вирішуються вчасно, повною мірою та з належними результатами. Не завжди забезпечується комплексність реструктуризації, вирішення проблем окремих сфер і ланок фінансової системи необґрунтовано забезпечуються за рахунок інших (наприклад, те ж фінансування бюджетного дефіциту за рахунок комерційних банків).

Щоб зрозуміти сутність трансформаційних процесів в Україні й інших країнах із перехідною економікою, потрібно насамперед чітко усвідомити необхідність кардинального реформування системи фінансового забезпечення діяльності під­приємств. В умовах адміністративної економіки ресурси практично не зароблялися і не купувалися — вони надавалися переважно на безповоротній основі з бюджету або в плановому порядку банками на підставі рішень партійних і радянських органів, унаслідок чого більшість підприємств використовувала ці ресурси вкрай неефективно. Саме проблеми забезпечення ефективності суспільного виробництва завжди були у центрі уваги економічної політики. Тому складність трансформаційних процесів на перших етапах переходу до ринку полягала скоріше в психологічній, ніж у фінансовій площині. Подібна ситуація мала місце й у банківській системі через значний рівень неповернення кредитів. Хоча банківська система існувала й раніше, її функціонування докорінно відрізнялося від умов ринкової економіки. Банки були скоріше фінансовими органами, що здійснюють планове кредитування підприємств, ніж фінансовими інституціями.

Система страхування раніше охоплювала тільки ризики, пов’язані з життєдіяльністю громадян, і лише незначною мірою виробничу сферу — страхування сільськогосподарських підприємств. В умовах планової економіки не було і, по суті, не могло бути підприємницьких ризиків — усе передбачалося планом. Це — повна протилежність ринковій економіці, де поняття підприємництва (у різних його проявах) і ризику нерозривно пов’язані, а отже, потрібна і відповідна система фінансового забезпечення можливих втрат фінансових ресурсів із метою недопущення внаслідок усіляких непередбачених подій банкрутства підприємств або скорочення масштабів ви-робництва.

Яким би важливим не було завдання мобілізації та розміщення фінансових ресурсів, головним у функціонуванні фінансової системи є забезпечення належної ефективності їх використання. Ресурси — не самоціль, а тільки засіб реалізації основної мети функціонування фінансової та економічної системи — максимізації виробництва ВВП. Досягнення цієї ме ти можливе тільки на основі відповідної організації фінансової діяльності підприємницьких структур. Саме тому в умовах ринкової економіки вона засновується на засадах комерційного розрахунку, який ставить підприємство в такі умови, що вони можуть вижити в конкурентній боротьбі тільки за рахунок високої ефективності виробництва. Який сенс докладати значних зусиль для мобілізації ресурсів, якщо вони потім використовуються нераціонально чи взагалі втрачаються? Звідси цілком очевидно, що ефективність функціонування фінансової системи насамперед визначається належною організацією фінансів суб’єктів підприємництва, а процеси її трансформації починаються саме з реформування фінансових відносин у реальному секторі економіки.

На основі продуктивного використання фінансових ресурсів на підприємствах створюється відповідний обсяг національного продукту, певна частина якого на другій стадії функціонування фінансової системи централізується державою в бюджеті і цільових фондах, а інша набуває форми індивідуальних доходів підприємців (прибуток) і найманих працівників (заробітна плата). Значна частина індивідуальних доходів використовується на забезпечення поточних потреб підприємств і громадян. Частина, що залишилася, набуває форми нагромаджень підприємств і заощаджень громадян, що є потенційними джерелами інвестицій, які прямо або через інституції фінансового ринку направляються на збільшення обсягів фінансових ресурсів.

Охарактеризована система формування нагромаджень і заощаджень та їх інвестування, яка в умовах ринкових відносин створює надійну основу для фінансового забезпечення економіч­ного зростання, відома на Заході будь-якому студенту-почат­ківцю. Тому так важко зрозуміти, чому ця природна і доцільна система в Україні практично була відсутня. Також важко зрозуміти, чому її розвиток в умовах трансформації фінансової системи в нашій державі відбувається надто повільно і болісно.

Основна частина централізованих у бюджеті і цільових фондах коштів використовується безпосередньо в країні на фінансування поточних суспільних потреб. Певна частина видат­ків, пов’язаних з економічною діяльністю держави, може направлятися на інвестиції і відбиває участь держави в наро­щуванні фінансових ресурсів. Також необхідно враховувати, що залишки коштів бюджету і цільових фондів, які розміщуються в комерційних банках, є джерелом формування ресурсів цих банків. Однак загалом роль держави в прямому формуванні фінансових ресурсів в ринковій економіці незначна. Водночас надзвичайно велике її значення в забезпеченні економічних умов, які сприяють зростанню фінансових ресурсів. В умовах же адміністративної економіки саме через бюджет забезпечувалися потреби економічного розвитку.

З бюджету провадяться платежі держави в різні міжнародні організації і міжнародні фінансові інституції, членом яких є дана країна. У свою чергу, ці організації та інституції надають країні фінансову допомогу: пряму — на фінансування бюджетного дефіциту, формування валютних резервів центрального банку, кредитування інвестиційних проектів, та опосередковану — на фінансування різних програм. Свого часу соціалістичні країни мали дуже обмежені міжнародні фінансові відносини через їхню ізоляціоністську політику, тобто у цій сфері фінансів йдеться не стільки про трансформацію, скільки про формування системи відносин і про інтеграцію національних фінансових систем у міжнародний фінансовий простір.

Процес формування бюджету може здійснюватися на подат­ковій і на позиковій основі. Держава на фінансовому ринку є насамперед позичальником, і тому слід враховувати, що її запозичення зменшують обсяги фінансових ресурсів, які могли б направлятися на забезпечення виробництва національного продукту. Державні позики з позицій ефективності функціонування фінансової системи доцільні лише за умови забезпечення достатньої ефективності використання позикових коштів. Це — азбучна істина, але в процесі ринкових перетворень ті ж Україна і Росія пережили фінансові кризи, пов’язані з неефективною й економічно необґрунтованою політикою дер-жавного запозичення.

Таким чином, із охарактеризованої лише в загальних рисах схеми функціонування фінансової системи видно, наскільки складними є фінансові процеси, що відбуваються в суспільстві, і як важливо забезпечити надійне управління фінансами. Одночасно це показує, наскільки складними є і трансформаційні процеси, які характеризують не просто удосконалення фінансових відносин, а перехід на принципово іншу модель функціонування фінансів. Тим більше, що зазначені процеси супроводжувались глибокою фінансово-економічною кризою. З одного боку, це вимагало проведення реформ, у тому числі й у фінансовій системі, а з іншого — значно їх ускладнювало, оскільки вони здійснюються під тиском усіляких проблем, які не дають змоги забезпечити поступову, поетапну і плавну динаміку перетворень.

З наведеної схеми також чітко видно, що фінансова система — це єдиний організм, єдина сукупність сфер і ланок, між якими існує тісний взаємозв’язок. Рух грошових потоків відбиває дуже складні і взаємозалежні фінансові процеси. Єдність фінансів базується на єдиній основі функціонування фінансової системи — фінансових ресурсах, і на єдиному об’єкті — національному продукті. Ресурси можуть переміщуватися і трансформуватися, але це єдина грошова маса. Обсяги ж національного продукту визначають розміри доходів держави, юридич­них і фізичних осіб. Як би не змінювалися форми, методи і пропорції його розподілу, сумарний розмір доходів залишається незмінним, а розподілити і перерозподілити можна лише те, що створено. Єдність фінансової системи відповідно вимагає і комплексного підходу до її трансформації на основі єдиної фінансової стратегії і тактики. Усі спроби відособленого реформування в окремих сферах приречені на невдачу.

Розглядаючи проблеми трансформації фінансових систем у країнах із перехідною економікою, слід уточнити термінологію, що використовується. У країнах із розвиненою ринковою економікою більш поширений термін «фінансовий сектор». У свою чергу, він може мати як широке, так і вузьке трактування. У широкому розумінні фінансовий сектор може розгляда­тися як фінансова система, що містить охарактеризовані вище складові. У вузькому розумінні він означає сукупність різних фінансових інституцій, які беруть участь у створенні національного продукту. Це та продуктивна частина фінансової системи, котра забезпечує мобілізацію і розміщення фінансових ресурсів, чим, власне, і робить свій внесок у виробництво національного продукту. Щоб уникнути різного тлумачення, уточнимо, що в даній роботі ми розглядаємо трансформацію саме усієї фінансової системи, а не тільки фінансового сектору економіки.

Проблеми трансформації фінансової системи України, яка розпочалася наприкінці 80-х років, визначалися двома чинниками. По-перше, переходом від адміністративної до ринкової економіки, що в загальних рисах розглянуто вище. По-друге, формуванням державності після проголошення незалежності. При­чому ці проблеми не менш складні. Тому, оцінюючи результатив­ність ринкових перетворень в Україні і трансформацію її фінансової системи, треба обов’язково враховувати наявність зазначених проблем. Цю тезу аж ніяк не слід розглядати як свого роду індульгенцію українським реформам. Але без розуміння складності проблем неможливо реально оцінити і результати реформ.

Характеристику фінансової системи України часів адміністративно-командної системи, очевидно, слід почати з питання: а чи була вона взагалі? Адже, з одного боку, Україна не була самостійною державою, а отже, не мала і власної фінансової системи. Проте, будучи так званою союзною республікою, вона мала певні, хоча і дуже обмежені, атрибути державності і, відповідно, фінансової системи. Тобто, не маючи власної фінансової системи, Україна мала на своїй території певні фінансові ресурси й обмежені союзною владою права в їх використанні. Як би там не було, в кінцевому підсумку саме ці елементи фінансової системи УРСР стали фундаментом для створення національної фінанс ової системи.

Отже, що ж мала Україна напередодні розпаду СРСР і з чим вона входила в період формування державності? Зараз, коли минуло більше 15 років із початку перебудови (1985—1991 рр.) і виповнилося одинадцять років незалежній українській державі, багато хто (як на Заході, так і в Україні) досить ґрунтовно призабули, з чого починався шлях до ринку. Саме тому нагадаємо, як були започатковані перебудовчі процеси. Насамперед слід зазначити, що у фінансових системах соціалістичних країн був відсутній фінансовий ринок, котрий є одним із найважливіших атрибутів ринкової економіки. Фінансові ресурси розподілялися централізовано через бюджет і банківську систему, яка, у свою чергу, функціонувала на принципово інших засадах, ніж у ринковій економіці. Самі банки, як ми вже зазначали, були більше органами адміністративного розподілу і перерозподілу ресурсів, ніж фінансовими інституціями. Разом з тим вони були найважливішою структурою, що забезпечувала кругообіг ресурсів і функціонування усієї фінансової системи. Тому характеристику фінансової системи СРСР, у тому числі в Україні, почнемо з банківської системи.

До 1987 р. банківська система СРСР охоплювала три банки: Державний банк (Держбанк); Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень (Будбанк); Банк для зовнішньої торгівлі (Зовнішторгбанк), а також Державні трудові ощадні каси (Держтрудощадкаси).

Як видно вже з назв банків, банківська система будувалася за функціональною ознакою. При цьому головна роль належала Держбанку, що виконував одночасно і певні функції центрального банку (емісійну, обслуговування уряду, організаційну і контрольну) і комерційних банків (розрахунково-касове обслуговування і кредитування підприємств). Будбанк здійснював фінансу­вання (за рахунок державних і недержавних джерел) і кредитування капітальних вкладень, а також розрахунково-касове обслуговування і кредитування будівельних організацій. Зовнішторгбанк спеціалізувався на здійсненні міжнародних розрахунків, кредитуванні зовнішньоторговельних операцій, валютних операціях. Держтрудощадкаси, на відміну від трьох попередніх банків, надавали банківські послуги, насамперед населенню, — депозитні операції, розрахунки за житлово-комунальні послуги і т. п.

Держбанк, Будбанк і Держтрудощадкаси були найбільшими системними фінансовими установами, що мали розгалужену мережу на всій території СРСР. Це була строго вертикальна ієрархічна структура, що охоплювала:

республіканські й обласні контори Держбанку і Будбанку та республіканські й обласні центральні ощадні каси;

районні і міські відділення Держбанку і Будбанку та районні і міські центральні ощадні каси;

ощадні каси на місцях.

Зовнішторгбанк мав дуже обмежену мережу (у Москві, Ленінграді й окремих містах, у тому числі в Україні — в Одесі і в Києві).

У цілому банківську систему, що функціонувала на території України в умовах СРСР до 1987 р., можна подати на такій схемі (рис. 2). Як з неї видно, функціонування банківської системи в Україні цілком залежало від союзного центру. Водночас банківська інфраструктура була досить розгалуженою і доходила до кожного району і населеного пункту.

Банківська система в Україні до 1987  р.

Рис. 2. Банківська система в Україні до 1987 р.

Перебудова, що розпочалася в СРСР із другої половини 80-х років, насамперед торкнулася банківської системи як у частині її структури, так і принципів функціонування. Насамперед, була перебудована структура банківської системи. Якщо до 1987 р. вона була організована за функціональною ознакою, то з почат­ком ринкових реформ відбулася її трансформація за галузе-вою ознакою. Образно кажучи, Держбанк і Будбанк немовби умовно об’єднали за функціями, а потім розділили, виділивши центральний банк — Держбанк і три банки за найбільшими секторами економіки: Промбудбанк, Агропромбанк і Житлосоцбанк. Промбудбанк став здійснювати комплексне обслуговування промислових підприємств і будівельних організацій, Агропромбанк — сільськогосподарських і переробних підприємств, Житлосоцбанк — підприємств і організацій соціальної сфери. Держбанк же припинив обслуговування клієнтів, пос­тупово перетворюючись у центральний банк. На базі системи ощадних кас був створений Ощадний банк — Ощадбанк. Зовнішторгбанк був перейменований у Зовнішекономбанк і у зв’язку з певною лібералізацією зовнішньої торгівлі почав роз­ширювати свою мережу в союзних республіках за вертикальною схемою, ідентичною іншим банкам. Отже, ще в часи СРСР почала формуватися класична дворівнева банківська система. При цьому Промбудбанк, Агропромбанк, Житлосоцбанк, Зовнішекономбанк і Ощадбанк поступово переходили на комерційні основи діяльності. Проте вертикальна їх структура з республіканськими, обласними і районними підрозділами залишалася без змін.

У цей же період розпочався процес створення нових комерційних банків за галузевим і регіональним принципом. Так, наприклад, Міністерство легкої промисловості створило Укрлегбанк. У регіонах з’явилися свої банки — Лісбанк на Закарпатті, Азовбанк у Донецькому регіоні та ін. Порівняно з Пром­будбанком, Агропромбанком і Житлосоцбанком вони були дуже малопотужними. Проте ці банки не перебували в повному підпорядкуванні у союзних органів і самостійно розпоряджалися своїми ресурсами.

У цілому перетворення в банківській сфері, що розпочалися ще в період адміністративної економіки, хоча і мали обмежений характер, стали певним підґрунтям для подальшої ринкової трансформації цього сектору фінансової системи. Незважаючи на безліч проблем, що сьогодні існують у банківській системі України, її перебудова просунулася значно далі, ніж в інших сферах. Проте досвід формування власної банківської системи з власними ресурсами і повним правом розпоряджатися ними набувався дуже і дуже важко. Це було пов’язано з тим, що все її попереднє функціонування зводилося насамперед до реалізації планів і завдань союзного центру, що безроздільно розпоряджався ресурсами.

Банківська система в Україні мала досить дисциплінованих виконавців, але їй не вистачало фахівців, здатних самостійно мислити і приймати рішення. При переході до ринкових відносин це стало одним з основних гальм її розвитку. В умовах ринку банк — це не тільки кровоносна система і рушійна сила економіки, це насамперед її мозковий центр. Відповідно йому потрібні ініціативні і творчі працівники, а не слухняні виконавці.

У цілому, підсумовуючи аналіз стану і рівня розвитку банківської системи в Україні напередодні незалежності, слід зазначити таке:

Україна мала досить розгалужену банківську мережу;

банківські установи перебували в сильній залежності від союзного центру в праві розпорядження ресурсами;

ринкові перетворення в банківській сфері в другій половині 80-х років позитивно позначилися на подальших процесах формування і розвитку власної банківської системи;

кадровий потенціал банківської системи не відповідав ні умовам незалежності, ні засадам ринкових відносин.

Домінуючу роль у фінансовій системі СРСР відігравали державні фінанси. Це було відображенням самої ідеології системи, що ґрунтувалася на пріоритетах колективного й суспільного, а не індивідуального споживання. До державних фінансів у той період належали бюджет держави і фінанси державного сектору. Якщо врахувати надзвичайно високий рівень одержав­лення економіки — понад 90 %, то стане зрозуміла роль державних фінансів. При цьому слід зазначити, що так звана колективна форма власності (колгоспна, кооперативна, пайова) була переважно фікцією — реально ресурсами розпоряджалася держава.

Державні фінанси в СРСР відповідно включали:

децентралізовані — фінанси державних підприємств;

централізовані — бюджет держави, а з початком перебудови і цільові фонди, та державний кредит.

Функціонування фінансів державних підприємств здійснювалося на засадах господарського розра хунку. Щоб зрозуміти сутність цього методу, порівняємо його з тими засадами, на яких ґрунтується функціонування підприємств в умовах ринку, тобто з поширеним в усьому світі комерційним розрахунком. Радянська фінансова наука давала таке його визначення: «Господарський розрахунок — метод соціалістичного планового господарювання, заснований на відносному відособленні економічних, у тому числі і фінансових, ресурсів об’єднань, підприємств, організацій, зіставленні в грошовій формі витрат і результатів діяльності, відшкодуванні витрат і одержанні нагромаджень за рахунок доходів від реалізації продукції (робіт, послуг)»*22. Цікаво при цьому порівняти дане визначення з визначенням комерційного розрахунку — «метод ведення господарства шляхом зіставлення у вартісній (грошовій) формі витрат і результатів господарської діяльності. Використовується капіталістичними підприємствами (фірмами, компаніями) з метою одержання максимального прибутку при мінімальних затратах капіталу»*23.

*22: {Финансово-кредитный словарь / Гл. ред. Н. В. Гаретовский. — М.: Финансы и статистика, 1988. — Т. ІІІ. — С. 406.}

*23: {Финансово-кредитный словарь / Гл. ред. В. Ф. Гарбузов. — М.: Финансы и статистика, 1986. — Т. ІІ. — С. 60.}

Якщо відкинути ідеологічні нашарування, то, очевидно, що сутність і господарського, і комерційного розрахунків, що відбивається в їхніх принципах (юридична відособленість і господарська самостійність, самоокупність і самофінансування, прибутковість, фінансова відповідальність за результати діяльності) єдина. Але тоді виникає запитання: чому ж настільки разючими були результати, насамперед фінансові, діяльності підприємств? Відповідь досить проста. Якщо принципи комерційного розрахунку є реальними і непорушними, то в господарсь­кому розрахунку вони були лише декларативними. Саме в цьому питанні криється розуміння всіх проблем трансформаційних процесів в організації фінансової діяльності підприємств.

Так, уся система підприємництва будується на приватній ініціативі, що виражається в повній незалежності щодо прийняття рішень у сфері організації виробництва. Кожен підприємець сам визначає, яку справу йому вести, з ким вступати у виробничі та фінансові відносини і т. п. Держава лише законодавчо регулює фінансову діяльність, і то в дуже обмежених рамках, насамперед у сфері оподаткування. В умовах же централізованої державної економіки ні про яку самостійність підприємств не могло бути й мови. Навіть у наведеному вище визначенні господарського розрахунку вказується лише на «відносну відособленість». Реально ж підприємства завжди перебували в підпорядкуванні галузевих міністерств і відомств і були практично в повній залежності від них. При цьому нескінченно приймалися постанови про розширення прав і повноважень (у тому числі фінансових) підприємств, але усе залишалося на папері. Кілька разів проголошувалося переве­дення підприємств на повний госпрозрахунок, хоча ніхто не визнавав його обмеженого характеру раніше.

До речі, коли визначають тип економіки, що існував у СРСР, то частіше за все вживають термін «планова». Проте це неточно і, на наш погляд, неправильно по суті. По-перше, виробниче і фінансове планування є атрибутом і підприємницької діяльності — неможливо уявити скільки-небудь серйозну фірму або компанію без бізнес-плану. По-друге, планування — інструмент управління, засіб організації, проте аж ніяк не сутнісний принцип економічної системи. Сутність же її при соціалізмі зводилася до адміністративного управління як у директивній — у вигляді тих самих планів, так і в організаційній формі — пряме підпорядкування керівника підприємства міністерству або відомству. У зв’язку з цим слід визнати, що правильнішим стосовно СРСР буде термін «адміністративна економіка», оскільки саме він точно відбиває її сутність.

Принцип юридичної відособленості і господарської самостійності — основний в організації фінансової діяльності підприємств. Якщо він не реалізується, то забезпечити реальність інших принципів практично неможливо. Так, хоча самоокупність у цілому забезпечувалася, було чимало так званих планово-збиткових підприємств і організацій. Крім того, сама самоокупність була умовною, адже державні підприємства на­ділялися ресурсами з бюджету або за рахунок інших державних централізованих коштів, тобто це скоріше окупність державних коштів на підприємстві.

Певна частина потреб підприємств покривалася за рахунок банківських кредитів. Однак механізм їх надання, що ґрунтувався на планових заявках підприємств і кредитних планах банків, фактично призвів до того, що сутність кредитних відносин істотно деформувалася. По суті, кредитування стало однією з форм централізованого забезпечення потреб підприємств, тільки (на відміну від бюджетного фінансування) на основі платності і поворотності. Водночас і повернення в багатьох випадках було значною мірою необов’язковим — періодично підприємствам, особливо сільськогосподарським, списувалися за рахунок бюджету (тобто за рахунок усього суспіль­ства) чималі суми заборгованості банкам.

До принципу прибутковості в організації фінансової діяльності підприємств ставлення було двояке. З одного боку, постійно підкреслювалося, що метою соціалістичного виробництва є не одержання прибутку, а задоволення усезростаючих потреб членів соціалістичного суспільства. Проте, з іншого боку, також постійно підкреслювалася необхідність пози­тивних фінансових результатів, тобто одержання прибутку. Подібний дуалізм аж ніяк не сприяв чіткій організації фінансової діяльності. Крім того, одержання прибутку залежало не стільки від результатів фінансово-господарської діяльності під­приємства, скільки від рівня рентабельності, закладеного в цінах, що встановлювалися в адміністративному порядку тією ж державою. Відповідно одні підприємства, як би добре вони не працювали, завжди залишалися збитковими, бо ціни не забезпечували навіть самоокупності, а інші за будь-яких умов були прибутковими за рахунок високого рівня цін (потім, щоправда, переважна частина прибутку вилучалася до бюджету). За такого підходу прибуток не міг реально бути ні рушійним мотивом виробництва, ні реальним оцінним показником. Якщо на його основі і намагалися створити оцінну систему, то скоріше це була система кривих дзеркал, що більше спотворювала реалії, ніж відображала фактичні результати у сфері виробництва.

Принцип самофінансування, тобто забезпечення потреб розвитку виробництва за рахунок власних джерел або банківських кредитів (які, у свою чергу, погашалися з власних доходів), також був досить розпливчастий. По-перше, переважна частина основного джерела самофінансування — прибуток, вилучалася в бюджет: за даними статистичних щорічників у СРСР у середині 80-х років у бюджет вилучалося в середньому щорічно до 60 % отриманого прибутку. По-друге, використання прибутку на підприємствах було досить жорстко регламентовано різними інструкціями. По-третє, балансуючим джерелом фінансування розвитку підприємств (капітальні вкладен­ня, приріст оборотних коштів) були бюджетні асигнування. Вони ж, з огляду на пріоритетну роль видатків на народне господарство, видавалися практично безвідмовно. Тому головним було не заробити коштів на потреби розвитку, а потрапити у відповідний план. Саме тому серйозно про самофінансування підприємств заговорили тільки з початком перебудови в СРСР у другій половині 80-х років.

Розглядаючи принцип фінансової відповідальності підприємств за результати своєї діяльності, необхідно підкреслити насамперед таке. З одного боку, постійно стверджувалося, що основна перевага соціалістичного способу виробництва полягає саме в тому, що державні підприємства ніколи не можуть стати банкрутами. Причому це була не тільки теорія, а й реальна практика. У ринковій економіці загроза банкрутства змушує будь-яку підприємницьку структуру працювати з максимальною віддачею. Це той «батіг», що працює автоматично, викликаючи постійне «самобичування» — пошук і реалізацію резервів зростання обсягів продажу і зниження собівартості. З іншого боку, об’єктивн о і неможливо було встановити таку відповідальність, адже управлінські рішення приймали одні — органи управління, а відповідати за них мусили інші — підприємства. Це настільки суперечило здоровому глузду, що просто було неприйнятним, а тому підприємства фактично ніякої відповідальності за результати своєї фінансово-господар­ської діяльності не несли. Була, по суті, лише адміністративна відповідальність: у крайньому випадку — зняття з посади керівника, а зазвичай — «пророблення» в партійних органах.

Підводячи підсумки характеристики організації фінансової діяльності підприємств в умовах адміністративної економіки, можна зробити висновок, що вона не тільки не порівнянна з умовами ринкової економіки, а в корені суперечить їм. У процесі ринкової трансформації неможливо було обмежитися удосконаленням окремих фінансових механізмів. Образно кажучи, необхідно було на великій швидкості розвернути величезний корабель на прямо протилежний курс. Як показав досвід перебудови і ринкових реформ, це не вдалося зробити ні швидко, ні без втрат. Тим більше, що ані чіткої стратегії, ані конкретної тактики реформ не було і по суті, за великим рахунком, немає й досі.

Необхідно виокремити ще один аспект ринкових перетворень у сфері фінансів у реальному секторі економіки. Ми приділяємо цьому питанню так багато уваги не тільки для того, щоб нагадати деякі призабуті речі і показати складність транс­формаційних процесів. На наш погляд, оцінюючи зараз їх результати, ми практично ігноруємо інерційний вплив проблем, що накопичилися. Механізм господарювання і фінансової діяльності, що застосовувався, породжував безліч проблем, як явних, так і прихованих. Ці проблеми накопичувалися десятиліттями і практично не вирішувалися. Яскравим прикладом таких проблем був обнародуваний у досить ще благополучні роки перебудови бюджетний дефіцит, що становив: у 1986 р. — 5,8 % від ВНП, у 1987 р. — 6,4, у 1988 р. — 9,2, у 1989 р. — 8,6, у 1990 р. — 4,1 %. При цьому слід також враховувати, що в умовах централізованої адміністративної економіки бюджетний дефіцит по суті був дефіцитом всієї економічної системи.

Характеризуючи вплив на трансформаційні процеси вантажу проблем, що накопичилися в доперебудовний і перебудовний періоди в економіці і державних фінансах, можна пригадати російське, та й українське, прислів’я: «Що посієш, те й пожнеш». Україна, як і всі країни, що виникли на пострадянському просторі, досі «пожинає» плоди проблем, що накопичувалися протягом тривалого періоду. І економічний, і фінансовий потенціали, що здавалися такими значними, виявилися багато в чому фікцією, котра була лише у звітах і статистичних збірниках, а не в реальній дійсності.

З позицій фінансової системи України нас також цікавить місце і роль у ній фінансів державних підприємств і організацій, їх специфіка. У цьому зв’язку необхідно зазначити, що всі державні підприємства поділялися на три групи:

союзного підпорядкування;

республіканського підпорядкування;

місцевого підпорядкування.

Фінансовими ресурсами і доходами підприємств союзного підпорядкування розпоряджалися союзні міністерства і відомства, їхні платежі направлялися переважно в союзний бюджет. Ресурсами і доходами підприємств республіканського і місцевого підпорядкування розпоряджалася в межах наданих їй прав українська влада. Проте це лише схематичний відбиток розмежування прав і повноважень у частині розпорядження і користування фінансовими ресурсами. Так, значна частина доходів підприємств союзного підпорядкування використовувалася в Україні (виплата заробітної плати, соціальні витрати, розвиток виробництва), так само як частина доходів підприємств республіканського і місцевого підпорядкування могла надходити в союзний бюджет. Тому не можна сказати, що тільки фінанси підприємств, що перебували в підпорядкуванні української влади, належали до фінансової системи України. Адже підприємства союзного підпорядкування знаходилися в Україні, а тому істотна частина їхніх фінансових ресурсів і доходів була безпосередньо пов’язана з її фінансовою системою.

Провідну роль у сфері державних фінансів і у фінансовій системі в цілому відігравав державний бюджет. Про його роль свідчать показники бюджетної централізації ВНП, наведені на графіку (рис. 3)*24. Як видно з наведених даних, протягом 1985—1990 рр. рівень бюджетної централізації ВНП за видатками був стабільним і досить високим. Рівень бюджетної централізації новоствореної вартості — національного доходу — досягав у 1990 р. 73 %. Таким чином, рівень централізованості фінансової системи СРСР був дуже високим.

*24: {За даними Статистичного щорічника «Народное хозяйство СССР в 1990 г.».}

Динаміка рівня бюджетної централізації  ВНП у СРСР

Рис. 3. Динаміка рівня бюджетної централізації ВНП у СРСР

Значення і роль бюджету також характеризуються структурою його доходів і видатків, що подана в табл. 1.

Таблиця 1

СТРУКТУРА доходів І видатків ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ СРСР, %

№ з/п

Групи доходів і видатків

1986 р.

1988 р.

1990 р.

Доходи

1

Платежі підприємств і організацій, із них:

90,8

89,7

88,7

— податок з обороту

25,6

26,6

25,6

— платежі з прибутку

35,6

32,3

24,7

— відрахування на соціальне страхування

7,1

7,9

9,1

— доходи від зовнішньоекономічної діяльності

17,3

16,5

15,9

2

Платежі громадян, із них:

9,2

10,3

11,3

— прибутковий податок

7,9

8,9

9,0

Видатки

1

На народне господарство

54,3

52,8

38,5

2

На соціально-культурні цілі

32,1

32,9

33,1

3

На оборону

4,6

4,3

13,5

4

На управління

0,7

0,7

1,0

5

Фінансування зовнішньоекономічної діяльності

4,3

5,7

5,5

6

Інші видатки

10,9

17,5

8,1

 

Дефіцит бюджету (до обсягу видатків)

4,0

3,6

8,4

Як видно з наведених даних, переважна частина доходів бюджету формувалася за рахунок платежів підприємств і організацій — на рівні 90 %, хоча дуже повільно цей показник знижувався. Це був свого роду ідеологічний трюк — усіляко підкреслювалося, що оподаткування населення при соціалізмі має другорядний і дуже обмежений характер. За рахунок чого ж, точніше — кого, вносяться платежі підприємств, вважали за краще не досліджувати. Така структура, з одного боку, сприяла прискоренню надходження доходів у бюджет і достатньо високій надійності дохідної бази — на державне підприємство завжди можна вплинути, а з іншого — досить часто вела до фіктивності надходжень: у бюджет надходили доходи від згодом нереалізованої продукції. До речі, це одна з найгостріших проблем у податковій реформі, що повністю не вирішена й досі.

У структурі видатків превалювало фінансування народного господарства. Це визначалося двома чинниками. З одного боку, домінуючою роллю державного сектору економіки, у зв’яз­ку з чим між централізованими (бюджетом) і децентралізованими (фінансами підприємств) державними фінансами існували тісний взаємозв’язок і постійне переливання ресурсів і доходів. При цьому бюджет був інструментом їх міжгалузевого і міжрегіонального перерозподілу. Крім того, ідеологічно завж­ди підкреслювалася пріоритетність розвитку економіки. З іншого боку, оскільки значна частина ресурсів і доходів вилучалася в бюджет, то і без асигнувань із бюджету підприємства не могли нормально функціонувати.

Подібна система взаємовідносин підприємств із бюджетом, що досить часто вела до зустрічних грошових потоків у бюджет і з нього, на перший погляд, безглузда. В умовах ринкової економіки це справді нонсенс. Але для адміністративної економіки — цілком логічне явище. Вилучивши у підприємств кошти, державні органи позбавляли їх, відповідно, і прав на розпорядження ними. Надання ж асигнувань обмежувалося певними умовами і мало вже цільовий характер. Отже, адміністративна підпорядкованість підприємств доповнювалася дуже сильною фінансовою залежністю, хоча підприємствам, по суті, поверталися зароблені ними ж гроші.

Висока питома вага соціальних витрат обумовлювалася насамперед ідеологією колективізму, у тому числі і в споживанні. Так звані безплатні, тобто такі, що фінансуються з бюджету, соціальні видатки сформували в населення утриман­ську філософію. Досі значна частина населення України вважає, що вони повинні бути безплатними, не задумуючись над елементарним питанням: хто ж реально оплачує заробітну плату лікарям, учителям та іншим працівникам цієї сфери, а також забезпечує утримання соціальних установ?

Незважаючи на декларовану турботу про людей, підростаюче покоління, про здоров’я нації і т. п., соціальні видатки завжди фінансувалися за залишковим принципом, тобто на них виділялися ті кошти, що залишалися після забезпечення пріоритетних видатків на оборону і народне господарство і нормованих (у вигляді граничних лімітів) на управління. Рівень оплати основних працівників цієї сфери — вчителів і лікарів — був одним із найнижчих. При цьому вони практично не мали ні скільки-небудь відчутної системи преміювання, що була поширена в реальному секторі економіки (особливо на підприємствах військово-промислового комплексу), ні реальної системи соціальних пільг, оскільки в даних установах не створювалося жодних фондів. Вони просто не передбачалися в системі кошторисного фінансування, яке забезпечувало в середньому 90—95 % усіх витрат. Система ж альтернативних установ практично була відсутня, за винятком, наприклад, платних стоматологічних поліклінік.

Бюджетна система СРСР будувалася на принципах єдності. Формувався, затверджувався і виконувався єдиний Державний бюджет, до складу якого входили союзний і Державні бюджети союзних республік, а також бюджет соціального страхування (рис. 4).

У цілому побудова бюджетної системи в СРСР і союзних республіках, у тому числі й в Україні, як і в усьому світі, базувалася на адміністративному поділі. Як видно зі схеми, бюджетна система в Україні (як і банківська) будувалася на тих самих принципах вертикальної ієрархії. Проте, навіть в умовах єдності бюджетної системи СРСР, Україна мала набагато шир­ші права в розпорядженні бюджетними коштами, ніж кредитними ресурсами. Державний бюджет УРСР спочатку затверджувався в загальній сумі Верховною Радою СРСР у складі Державного бюджету СРСР, а потім Верховною Радою УРСР у розрізі доходів і видатків. Фінансування з бюджету здійснювалося на підставі рішень і розпоряджень місцевої влади. Безумовно, так чи інакше це погоджувалося з центром, але і заперечувати певну самостійність безпідставно.

Бюджетна система в Україні в часи СРСР

Рис. 4. Бюджетна система в Україні в часи СРСР

У цілому склад і структура доходів і видатків Державного бюджету УРСР були ідентичні загальному бюджету СРСР, хоча й існували деякі відмінності — у складі видатків не було видатків на оборону, що фінансувалися із союзного бюджету (табл. 2).

Таблиця 2

Структура доходів і видатків державного бюджету УрСР, %

№ з/п

Групи доходів і видатків

1986 р.

1988 р.

1990 р.

Доходи

1

Платежі підприємств і організацій, із них:

90,7

89,4

89,3

— податок з обороту

32,2

36,3

31,3

— платежі з прибутку

36,6

28,3

26,8

— кошти, передані з бюджету соціального страхування

12,4

11,1

2

Платежі громадян, із них:

9,3

10,6

11,5

— прибутковий податок

6,8

7,0

9,0

 

Перевищення доходів над видатками (до обсягу доходів)

1,2

2,8

4,3

Видатки

1

На народне господарство

48,1

40,7

46,5

2

На соціально-культурні цілі

44,6

50,4

47,1

3

На управління

1,2

1,2

1,8

4

Інші видатки

5,1

7,7

4,6

Як видно з наведених даних, незважаючи на спільність структури, деякі відмінності, викликані особливостями розподілу доходів і видатків, між бюджетами були. Так, вищим був рівень видатків на соціально-культурні цілі, що відносилися, насамперед, на республіканські і місцеві бюджети в союзних республіках. У складі доходів трохи вищою була питома вага податку з обороту. Крім того, на відміну від загального бюджету СРСР, бюджет України виконувався з перевищенням доходів над видатками. Це було пов’язано з тим, що дефіцит відносився на союзний бюджет.

У доперебудовний період у СРСР у цілому, а відповідно, і в Україні не було такого найважливішого елемента державних фінансів, як податкова система. Раніше це питання широко обговорювалося й у СРСР, і на Заході — чи існують податки в СРСР, чи є непрямим податком податок з обороту і т. п. На наш погляд, податкові взаємовідносини в СРСР справді практично були відсутні, за винятком окремих незначних надходжень від прибуткового податку з населення, із колгоспів і споживчої кооперації, земельного податку й інших, які, проте, становили вкрай незначні суми. Та й навіщо потрібні були податки, якщо всі доходи, створені в державному секторі (а він домінував), і так належали державі і вона могла їх просто вилучити, перемістивши з децентралізованих у централізовані доходи.

Основу доходів бюджету становили податок з обороту і платежі з прибутку. Податок з обороту в СРСР і по суті, і за формою не мав нічого спільного з тим податком з обороту, котрий у західних країнах передував податку на додану вартість (ПДВ) і був однією з форм універсального акцизу. У СРСР податок з обороту якщо і мав податкові ознаки, то скоріше не універсального акцизу (як вважали окремі вчені), а іншого виду непрямих податків — фіскальної монополії, що є не надбавкою до вільної (ринкової) ціни, як акциз, а складовим елементом ціни, котру встановлює держава. Це чітко видно зі структури цін в умовах соціалізму (рис. 5).

Роздрібна ціна

Оптова ціна промисловості

Торговельна знижка

Оптова ціна підприємства

Податок з обороту

Оптова знижка

 

Собівартість

Відрахування на соцстрах

Прибуток

 

Рис. 5. Структура директивних цін при соціалізмі

Маючи майже всі ознаки фіскальної монополії, податок з обороту в СРСР усе ж, по суті, був інструментом прямого первинного вилучення частини доходів державних підприємств у бюджет. Тобто за всіма параметрами він не мав нічого спільного з податком з обороту як формою універсального акцизу в країнах із ринковою економікою. Первинність вилучення полягала в тому, що податок з обороту відразу ж відсікався від виручки з продажу і направлявся в бюджет. Друге основне джерело доходів бюджету — платежі з прибутку — взагалі не мали ознак податків і були, власне, тією ж фіскальною монополією, але як інструмент повторного вилучення частини доходів підприємств у бюджет. Вони кілька разів удосконалювалися і модифікувалися.

Так, до господарської реформи 1965 р. платежі з прибутку стягувалися у вигляді одного платежу — відрахувань від прибутку, які обчислювалися на сальдовій основі — різниця між загальною сумою прибутку і сумою, що залишається підприємству керівними органами на їх розсуд. При цьому в бюджет вилучалося 80—90 % отриманого прибутку. Після 1965 р. було введено три пла­тежі — плата за виробничі фонди (щось порівнянне з податком на майно), фіксовані (рентні) платежі (що відбивають рентні доходи) і вільний залишок прибутку. Останній платіж мав сальдовий харак­тер і визначався у вигляді різниці між загальною сумою прибутку і першочерговими платежами в бюджет (плата за фонди і фіксовані платежі), а також прибутком, що залишався на підприємстві у вигляді фондів економічного стимулювання та на інші цілі, дозволені встановленим порядком. При цьому змінилися пропорції розподілу прибутку — у бюджет вилучалося 55—60 % його загальної маси. І, нарешті, уже в часи перебудови в середині 80-х років замість вільного залишку прибутку були впроваджені відрахування від прибутку на нормативній основі (за диференційованими для галузей і підприємств нормативами). Одночасно ще більше зни-зився рівень вилучення прибутку в бюджет — до 40—45 %.

Розглянутий процес розвитку системи платежів із прибутку в кінцевому підсумку в період перебудови плавно переріс у впровадження податкових засад у взаємовідносинах державних підприємств із бюджетом. На базі податку з обороту був створений податок на додану вартість, а на основі відрахувань від прибутку — податок на прибуток, проте зі збереженням спочатку досить суттєвої диференціації ставок за сферами діяльності і видами отриманих доходів.

Централізовані державні фінанси фактично обмежувались державним бюджетом, до складу якого входив і бюджет соціального страхування (рис. 4). Окремі цільові фонди почали створюватися тільки в період перебудови. Бюджет соціального страхування формувався за рахунок відрахувань на соціальне страхування, що вносили підприємства, і використовувався на виплату пенсій і різного роду допомоги. Проте, хоча цей бюджет і включався до складу державного бюджету, виконувався він, по суті, відособлено. При цьому допускалося переведення коштів з одного бюджету в інший.

Система страхування в СРСР була, як і багато чого іншого, монополізована державою. Функціонувала державна страхова компанія — Держстрах СРСР, що мала відповідні республіканські і регіональні підрозділи, у тому числі і в Україні. Її діяльність обмежувалася майновим і особовим страхуванням громадян, а також страхуванням майна і врожаю в колгоспах. Мережа організацій Держстраху була досить розгалужена — на тих же підходах, що й мережа, наприклад, Держбанк у СРСР. Суттєвої ролі у фінансовій системі СРСР Держстрах не відігравав. Він був скоріше системою, що доповнює ощадні каси — недарма радянська фінансова наука розглядала ощадну (нагромаджувальну) функцію страхування.

Сфера міжнародних фінансових відносин у СРСР обмежувалася монополією, по-перше, держави, а по-друге, союзного центру. Якщо інші складові фінансової системи, як було показано, існували в Україні, то до міжнародних фінансів вона практично не допускалася, хоча і була членом ООН. Ця сфера була дуже обмежена й у цілому в СРСР, що пояснюється політикою «залізної завіси», хоча повної ізоляції не було і не могло бути. Саме в ній виявилося багато проблем у період ринкової трансформації економіки України та її інтеграції у світову економіку.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС