Главная  - Финансы  - Книги  - Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
<< Содержание < Предыдущая

1.3. Параметри досягнутої макроекономічної стабільності та фінансової результативності

Внутрішньо властивою особливістю функціонування ринкової економіки є наявність у ній тенденції до встановлення макроекономічної стабільності, тобто певної рівноваги сукупного попиту і пропозиції. Ця закономірність знаходить свій прояв у відповідних макроекономічних параметрах, які мають корелюватись між собою. Ці параметри відображають взаємодію та взаємозалежність розвитку реальних економічних та фінансових процесів і умовно можуть бути розділені на дві групи. До першої належать загальноекономічні показники, головними з яких є: валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП), валові інвестиції та валові заощадження, сальдо платіжного та торговельного балансів, показники зайнятості та рівня безробіття. До другої групи відносять монетарні і фінансові показники, основними з яких є: величина грошової маси та її структура, інфляція і курс національної валюти, облікова ставка центрального банку і процентні ставки за кредитами комерційних банків, бюджетний дефіцит і величина державного внутрішнього та зовнішнього боргу.

Розглянута сукупність параметрів макроекономічної стабілізації дає підстави для виділення двох її складових: суто макроекономічної та макрофінансової. Такий поділ, який був запропонований С. В. Льовочкіним*25, створює передумови для детального і глибокого макроекономічного аналізу. Він дає змогу розділити і класифікувати параметри, а отже й оцінку досягнутих результатів. Адже може бути досягнута певна стабілізація у сфері фінансів, однак продовжуватись стагнація або спад виробництва, як це мало місце в Україні наприкінці 90-х років.

*25: {Льовочкін С. В. Взаємозв’язок і параметри макроекономічної і макрофінансової стабілізації // Економіст. — 2001. — № 2.}

Між макроекономічною і макрофінансовою стабільністю існує тісний взаємозв’язок. Загальна макроекономічна стабільність передбачає стабільність і врівноваженість обох складових. Недоцільно досягати економічного зростання за рахунок виснаження фінансової системи, оскільки це рано чи пізно спричинить кризу. Але безглуздо і на межі можливого підтримувати макрофінансову стабільність, якщо це або негативно відображається на економіці, або не дає позитивних результатів. Реальна стабільність можлива тільки за умови її досягнення в обох напрямах. Звісна річ, як страте­гічна політика може проводитись поетапна стабілізація. Причому вона може йти як від економіки до фінансів, так і навпаки. Однак визначальним чинником все ж є стабілізація економічної системи.

По-перше, вона є базовою, адже основа основ життєдіяльності суспільства — виробництво. Фінанси являють собою швидше засіб досягнення такої стабілізації, її передумову. По-друге, тільки макроекономічна стабілізація створює надійну базу для макрофінансової стабільності. Макрофінансова стабілізація за умов спаду виробництва є штучною і тимчасовою, тому що вона не має надійної опори. По-третє, макрофінансова стабілізація може бути досягнута і на низькому рівні фінансового забезпечення, яке проявляється в обмежених доходах юридичних і фізичних осіб. За таких умов не може бути і мови про макроекономічну стабільність.

Оцінюючи за зазначеними показниками макроекономічну ситуацію в країні, необхідно враховувати, що вони відображають як відповідні економічні та фінансові параметри, так і взаємний вплив цих показників. Так, обсяги і темпи зростання ВВП, з одного боку, визначають фінансові можливості країни, а відтак прямо впливають на стан національної валюти і бюджету держави. Але, з іншого боку, найважливішою передумовою розвитку економіки є достатній фінансовий потенціал та відповідні інвестиції у її розвиток, у тому числі й за рахунок державного дефіцит­ного фінансування, яке спричиняє, як правило, інфляцію. Намагання за будь-яку ціну досягти стабільності національної грошо­вої одиниці, у тому числі за рахунок стримування зростання гро­шової маси обмеженням доходів громадян, веде до скорочення заощаджень і, відповідно, інвестицій в економіку, хоча, безумовно, стабільна валюта сприяє розвитку економіки. Крім того, окремі показники мають різну, іноді протилежну, спрямованість. Так, зменшення бюджетного дефіциту і державного боргу можуть за певних умов скоротити державні інвестиції і, відповідно, спричинити підвищення рівня безробіття. Тому макроекономіч­на стабільність характеризується врівноваженістю й збалансова­ністю усіх параметрів. За умови, коли навіть один показник істотно відхиляється від нормального стану, немає підстав для визнання загальної макроекономічної стабільності. Адже, якщо в даний час він і не спричиняє загострення економічної ситуації, то може значно її погіршити в майбутньому.
Як уже зазначалося, всі показники, що характеризують макроекономічну і макрофінансову стабільність, є дуже важливими. Водночас серед них виділяються основні, тобто такі, що відображають базові параметри стабільності. Серед економічних показників такими є ВНП (ВВП) і рівень безробіття, а серед фінансових — інфляція та бюджетний дефіцит. Інші показники чи являють собою їх доповнення, чи є похідними від них. Так, показник валових інвестицій безпосередньо впливає на стан економіки, забезпечуючи зростання ВВП і сприяючи зайнятості населення. Величина державного боргу (зовнішнього і внутрішнього) багато в чому є похідною від бюджетного дефіциту. Валютний курс значною мірою залежить від стану національної валюти, який характеризується рівнем інфляції. Тому, характеризуючи параметри загальної макроекономічної стабільності, слід насамперед оцінювати саме ці основні показники.

Параметри макроекономічної і макрофінансової стабільності можуть відображатись в абсолютних та відносних показниках. До абсолютних відносять обсяг виробленого ВНП (ВВП), чисельність безробітних, обсяг грошової маси, суму бюджетного дефіциту і державного боргу тощо. Однак за цими показниками дати оцінку стану економіки та фінансів досить складно. Тому в макроекономічному аналізі використовують насамперед віднос­ні показники, які, у свою чергу, поділяються на дві групи — середні та динаміки. Середні показники дають можливість оцінити і порівняти макроекономічні параметри розвитку, показники динаміки — оцінити тенденції розвитку країни.

Вихідним макроекономічним параметром є ВНП (ВВП). З одно­го боку, він відображає результативність функціонування економіч­ної та фінансової системи. З іншого, саме він є фундаментом добро­буту, оскільки являє собою основне джерело нарощення фінансових ресурсів. Оцінка ВНП проводиться за двома показниками: рівень на душу населення та його динаміка. В табл. 3 наведені вибіркові дані про рівень ВНП на душу населення в окремих країнах світу.

Таблиця 3

РІВЕНЬ ВНП НА ДУШУ НАСЕЛЕННЯ, дол. США*

r
Групи країн

1995 р.

1997 р.

1999 р.

Середньорічні темпи зростання,  %

За 1985—1995 рр.

за 1998—1999 рр.

Низький рівень доходівз них:

430

350

410

3,8

2,5

Мозамбік

80

90

230

3,6

6,6

Ефіопія

100

110

100

–0,3

0,3

Індія

340

390

450

3,2

2,3

Вірменія

730

530

490

–15,1

4,8

Нижче середнього рівняз них:

1670

1230

1200

–1,3

2,3

Китай

620

860

780

8,3

6,3

Єгипет

790

1180

1400

1,1

4,0

Узбекистан

970

1010

720

–3,9

1,5

Україна

1630

1040

750

–9,2

–0,4

Росія

2240

2740

2270

–5,1

1,6

Вище середнього рівняз них:

4260

4520

4900

0,2

0,7

Південно-Африканська республіка

3160

3400

3160

–1,1

–0,9

Угорщина

4120

4430

4650

–1,0

5,8

Чилі

4160

5020

4740

6,1

–2,6

Малайзія

3890

4680

3400

5,7

1,9

Високий рівень доходів з них:

24930

25700

25730

1,9

2,1

Республіка Корея

9700

10550

8490

7,7

10,1

Австралія

18720

20540

20050

1,4

2,5

Фінляндія

20580

24080

23780

–0,2

3,5

США

26980

28740

30600

1,3

3,1< /p>

Японія

39640

37850

32230

2,9

0,8

Швейцарія

40630

44320

38350

0,2

1,2

* Джерела: World development report 1997, Oxford University Press; World development report 1998/99, The World Bank; Доклад о мировом развитии 2000—2001. — М.: Весь мир, Всемирный банк, 2001.

Показник ВНП на душу населення характеризує життєвий рівень. Як видно з наведених даних, у різних країнах він суттєво різниться. Максимального його рівня в останні роки досягала Швейцарія: у 1995 р. — 40 630, у 1997 р. — 44 320, у 1999 р. — 38 350 дол. США за рік. Мінімальний рівень у 1995 р. і в 1997 р. було зафіксовано у Мозамбіку — відповідно 80 і 90 дол., а у 1999 р. в Ефіопії — 100 дол. Україна належить до групи країн з рівнем доходів нижче середнього — в 1995 р. — 1630, у 1997 р. — 1040, у 1999 р. — 750 дол. на рік. При цьому в нашій державі в 1985—1995 рр. були зафіксовані одні з найвищих темпів падіння рівня ВНП на душу населення — в середньому 9,2 % за рік. Ще вищим цей показник був тільки у Вірменії — 15,1 %. Однак якщо Вірменії вдалось зупинити процес економічного падіння ще в 1997 р., а протягом 1998—1999 рр. збільшувати рівень ВНП на душу населення на 2,3 %, то в Україні цей процес тривав найдовше серед пострадянських республік.

Оскільки показник ВНП характеризує як результати діяльності, так і можливості подальшого розвитку, остільки стрижневою домінантою економічної і фінансової політики кожної країни є забезпечення його зростання. Приріст національного продукту відображається в абсолютному і відносному показниках. Абсолютний характеризує динаміку маси ВНП. У провідних країнах світу цей показник перебуває на рівні 2 %. Так, у середньому за 1990—1996 рр. приріст ВНП у США становив 2 %, а в 1998—1999 рр. — 4,1 %, в Японії — відповідно 1,7 % та 1,0 %, у країнах Європейського Союзу в 1990—1996 рр. — 1,8 %. Такий приріст є як достатнім, так і оптимальним. Він забезпечує постійне поступове зростання життєвого рівня і не виснажує матеріальних, фінансових та інших ресурсів країни.

Відносний рівень характеризує динаміку ВНП на душу населення. З табл. 3 видно, що в розвинених країнах він теж перебуває на рівні, що наближається до 2 %. У середньому у світі в 1985—1995 рр. він становив 1,9 %, а в 1998—1999 рр. — 1,3 %. У країнах з низьким рівнем доходів він становив відповідно 3,8 % і 2,5 %. Це загалом нормальне явище, оскільки, по-перше, для цих країн економічне зростання є життєвою необхідністю, а по-друге, забезпечити більш високі темпи від низького рівня значно легше, ніж від високого. Для країн із середнім рівнем доходів характерним є незначне зростання або взагалі зниження рівня доходів. Але слід зазначити, що основний вплив на середні показники справило падіння як загальної маси ВНП, так і рівня доходів на душу населення в країнах колишнього СРСР і соціалістичного табору.

На загальному тлі виділяються окремі країни, які мають високі темпи економічного зростання: Китай — 8,3 і 6,3 %, Республіка Корея — 7,7 і 10,1 %. На даний час це економіки, що найбільш динамічно розвиваються. Але підкреслюємо ще раз: такі темпи, по-перше, в цілому характерні для відносно короткого відрізку часу, а не тривалого періоду, по-друге, вони можуть призвести до певного виснаження економіки і фінансів, а тому їх слід оцінювати досить обережно. Так, у Чилі в 1985—1995 рр. середньорічні темпи зростання ВНП на душу населення становили 6,1 %, а в 1998—1999 рр. було зафіксовано зниження рівня цього показника в середньому на 2,6 %.

Показник ВНП (ВВП) на душу населення характеризує економічні та фінансові можливості країни. Водночас для забезпечення достовірності порівняння життєвого рівня в окремих країнах світова статистика використовує рівень ВНП на душу населення, перерахований за паритетом купівельної спроможності відповідних валют до долара США. Такий підхід дає змогу оцінити як фінансовий потенціал, так і його вартісну оцінку, як величину отриманих доходів, так і сукупність благ, що на них можна придбати.

В Україні рівень ВНП на душу населення за паритетом купівельної спроможності у 1999 р. становив 3142 дол. США*26. На перший погляд, він істотно відрізняється від обсягу виробленого ВНП на душу населення — 750 дол. Але слід враховувати, що подібні коригування стосуються і більшості інших країн з низьким і середнім рівнями доходів. Наприклад, в Угор­щині ці показники відповідно дорівнюють 10 479 і 4650 дол. У багатих країнах пропорції обернені, оскільки дуже висока вартість життя. Так, у Швейцарії означені показники становлять відповідно 38 350 і 27 486 дол., в Японії — 32 230 і 24 041 дол. Однак у кінцевому підсумку це суттєво не впливає на оцінку життєвого рівня окремих країн — за обсягом виробленого на душу населення ВНП Україна посідала в 1999 р. 143-тє місце у світі, а за перерахованим показником — 133-тє місце. По суті, показник за паритетом купівельної спроможності дещо згладжує значні розбіжності між окремими країнами, але не може їх усунути. Тому у подальшому аналізі функціонування економіки та фінансової системи слід виходити з обсягів виробленого національного продукту, бо саме вони визначають потенціал країни.

*26: {Доклад о мировом развитии 2000—2001. — М.: Весь мир, Всемирный банк, 2001.}

Показники обсягу, рівня та динаміки ВНП (ВВП) є головними в макроекономічному аналізі. Водночас їх оцінку слід проводити у взаємозв’язку з показниками зайнятості та інфляції. Збалансованість та наближеність за параметрами один до одного економічних показників розвитку країни — це одне з центральних завдань, що стоїть перед урядом у процесі реалізації політики макроекономічної стабілізації і зростання. Уся складність цього завдання полягає в тому, щоб завдяки держав­ному регулюванню постійно тримати на належному, тобто збалансованому, рівні темпи економічного зростання, величину зайнятості робочої сили і відповідно середньозважений показник безробіття, а також темпи інфляції. Адже якщо, наприклад, інфляція набуває досить високих темпів, то — як наслідок — падає купівельна спроможність грошової одиниці, знижується валютний курс, погіршується стан платіжного балансу. В умовах високої інфляції дезорганізується процес виробництва, згортається інвестиційна діяльність, погіршується матеріальне становище широких верств населення, скорочується сукупний попит, врешті-решт економіка вповзає в депресію.

Намагаючись вийти з цієї фази економічного циклу, уряди використовують різні регулюючі засоби, зокрема вдаються до політики стимулювання сукупного попиту як через механізм державних фінансів, насамперед, відповідну фіскальну політику, так і через здешевлення кредитів, що надаються комерційними банками. У сфері зовнішньоекономічної діяльності вони намагаються всіляко сприяти стимулюванню товарного експорту і в такий спосіб активізувати дію зовнішніх факторів виробництва. Таким чином, прагнучи збалансувати економічну систему, уряди країн з розвиненою ринковою економікою щоразу мусять вирішувати досить складне і суперечливе завдання: вони повинні знайти ту «золоту середину», за якої досягалися б помірні темпи зростання цін, існувала б «зважена», або, як її ще називають, «природна» норма безробіття та позитивна економічна динаміка. Крім того, в умовах глибокого розвитку глобалізації світової економіки основні макроекономічні показники більшою чи меншою мірою мають корелюватися не лише між собою всередині економічної системи, а й з середньозваженими економічними параметрами інших країн. А відтак уряди, насамперед найбільш розвинених країн, особливо тих, що відіграють роль «локомотива» розвитку усієї світової економіки, повинні тримати в полі зору означені вище головні макроекономічні показники.

Одним з таких показників, як уже згадувалося, є показник кількості безробітних. Безробіття завжди було і лишається однією з найгостріших проблем ринкової економіки. Більше того, як визнають американські економісти П. Самуельсон та В. Нордгауз, «безробіття лишається головною соціальною бідою ринкової економіки»*27. Безробіття, особливо коли воно стає масовим, — це не лише гостра соціальна проблема, а й причина величезних матеріальних втрат, яких зазнає суспільство внаслідок того, що, з одного боку, мільйони людей виключені з виробничого процесу, а з іншого — більшість з цих «зайвих» людей змушена брати на своє утримання держава, тобто знову ж таки суспільство. Як правило, зауважував американський економіст Г. Хабер­лер, «кожна година, що втрачається внаслідок існування безробіття, означає скорочення виробництва, а скорочення виробництва — це пряма втрата матеріальних благ»*28. Економічна система, яка не повністю використовує ресурси робочої сили, що кожного разу пропонуються на ринку праці, функціонує не досягаючи межі своїх виробничих можливостей. «Величина суспільного продукту, недоотриманого внаслідок існування безробіття, — як констатує американський економіст Е. Долан, — інколи може сягати сотень мільярдів доларів»*29.

*27: {Самуельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка — К.: Основи, 1995. — С. 329.}

*28: {Haberler G. Economic Growth and Stability. An Analisis of Economic Change and Policies. — Los Angeles, 1974. — P. 229.}

*29: {Долан Э. Макроэкономика. — СПб., 1994. — С. 6.}

Серед фінансових параметрів основним показником макроекономічної стабільності чи, навпаки, нестабільності є динаміка індексу цін або інфляція. Економічний ландшафт кожної країни значною мірою визначається розмірами інфляції. Чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність, і насамперед нестабільність національної валюти як фундаментального інструменту функціонування будь-якої ринкової економіки і фінансової системи. І навпаки, чим нижчий рівень інфляції, тим вищою є макроекономічна стабільність, тим ефек­тивніше функціонує грошово-кредитна та фінансова система.

Інфляція — це складний, багатофакторний феномен, який проявляється у зростанні цін на товари та послуги. Як процес кумулятивного зростання цін вона глибоко вражає економіку будь-якої країни. Особливо руйнівного характеру набуває розвиток інфляції в країнах, що трансформуються. В усіх цих країнах в процесі економічних реформ відбувалася лібералізація цін, яка була пов’язана з усуненням значною мірою держав­ного контролю над ними. А відтак першим, досить «шокуючим» результатом лібералізації цін було стрибкоподібне та фронтальне їх підвищення. Інфляційний процес на початковому етапі економічних реформ підштовхувався товарним дефіцитом, який був успадкований від адміністративно-командної системи. Тому в процесі лібералізації цін у країнах з перехідною економікою відбувалося потворне переплетіння різних факторів розвитку та стимулювання інфляції: «інфляції попиту» та «грошової інфляції». Ці типи інфляції, злившись в єдиний могутній інфляційний процес, певною мірою дезорганізували, деформували, спотворили та виснажили економіку.

Антиінфляційна політика в будь-якій країні, як з розвиненими ринковими відносинами, так і в країнах з перехідною економікою, має бути науково обґрунтованою, всебічно зваженою, а отже, максимально ефективною. Адже, як вже наголошувалося, чим вищі темпи інфляції, тим більша макроекономічна нестабільність у країні, і, навпаки, однією з важливих ознак економічної і соціальної стабільності є відсутність інфляції чи її незначний рівень.

Хоча інфляція — це багатофакторне явище, все ж одним з головних і визначальних її чинників є бюджетний дефіцит. І хоча взаємозв’язок інфляції і бюджетного дефіциту доволі складний, можна стверджувати, що саме дефіцит значною мірою обумовлює інфляцію. Вплив інфляції на стан бюджету загалом теж негативний. Однак за певної фінансової політики його можна значно обмежити, встановивши приблизно однаковий вплив інфляції як на видатки, так і на доходи бюджету.

Дефіцит бюджету держави — досить багатопланове і неоднозначне явище, яке завжди вимагає детального дослідження. Його розміри визначаються двома чинниками. По-перше, це об’єктивне співвідношення видатків і доходів, що характеризує рівень збалансованості потреб і можливостей. По-друге, це суб’єктивний, обліковий підхід до визначення розмірів бюджетного дефіциту. У зв’язку з цим виникає питання про визначення самого поняття «бюджетний дефіцит». Можна навести численні приклади визначення бюджетного дефіциту як різниці між видатками і доходами*30. Загалом це визначення правильне, але неповне і тому неточне. Адже при цьому виникає елементарне питання: яким чином можуть бути профінансовані «зайві» видатки, якщо під них немає ніяких доходів? Адже у фінансах діють ті ж самі закони, що і в природі: ніщо нізвідки не з’являється і нікуди безслідно не зникає. Це означає, що, визначаючи бюджетний дефіцит, необхідно у певний спосіб структурувати доходи бюджету.

*30: {Наприклад, Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. — К.: НІОС, 2000. — С. 169.}

З погляду формування дохідної бази бюджету його доходи поділяються на дві групи: постійні і поворотні. Держава, як і суб’єкти підприємницької діяльності, може користуватись власними і позиковими коштами. Власні кошти — це ті доходи, що безпосередньо надійшли їй у постійне користування від державного сектору чи у результаті податкового перерозподілу ВВП. Позикові кошти мають обумовлені терміни їх використання. Під бюджетним дефіцитом, незалежно від того, як його визначають, розуміють перевищення видатків над власними доходами держави, що надійшли на постійній основі.

Важливу роль у макроекономічному аналізі відіграє показник державного боргу. Як і всі інші, він не має і не може мати однозначної оцінки. Залучення державою позикових коштів на фінансування потреб економічного зростання і підтримання соціальної стабільності дає змогу прискорити вирішення певних завдань фінансової політики. Власне, це фінансування за рахунок майбутніх доходів, яке, крім того, створює і передумови для зростання ВВП. Але водночас накопичення значного державного боргу може стати критичним дестабілізуючим чин­ником у суспільстві, про що свідчать, наприклад, уроки фінансової, економічної та політичної кризи в Аргентині у 2001 р.

В цілому, як бачимо, існують досить точні показники, які відображають головні макроекономічні параметри. За їх допомогою ми можемо як об’єктивно оцінити макроекономічну та макрофінансову ситуацію, так і активно впливати на неї. Водночас переважна більшість цих показників мають, як було показано раніше, дуалістичний характер. Саме це пояснює, чому одні й ті самі досягнуті параметри можуть по-різному, іноді прямо протилежно, оцінюватись науковцями, політиками і широкими верствами населення або різними політичними силами. У цьому, власне, і полягає складність реалізації економічної та фінансової політики держави та її макроекономічної оцінки.

Проаналізуємо на підставі зазначених показників параметри досягнутої в Україні макроекономічної стабільності, розглянувши спочатку їх динаміку в період економічного спаду (табл. 4).

Таблиця 4

ДИНАМІКА ОСНОВНИХ МАКРОЕКОНОМІЧНИХ ПОКАЗНИКІВВ УКРАЇНІ В ПЕРІОД ЕКОНОМІЧНОГО СПАДУ (1991—1996 рр.)*

№ з/п

Показники

1991

1992

1993

1994

1995

1996

1

Динаміка ВВП у порівнянних цінах, % до попереднього року

91,3

90,1

85,8

77,1

87,8

90,0

2

Інвестиції в основний капітал у порівнянних цінах, % до попереднього року

92,9

63,1

89,7

77,5

71,5

78,0

3

Рівень безробіття, %

0,03

0,25

0,3

0,29

1,27

4

Дефіцит бюджету, % до обсягу видатків

21,6

35,9

13,3

17,1

14,9

11,6

5

Сальдо поточного рахунку платіжного балансу, млрд дол. США

+0,9

–1,7

–1,4

–1,2

–1,1

6

Облікова ставка НБУ (середньозважена річна), %

80,0

190,0

225,9

131,0

62,3

7

Інфляція (індекс цін споживчого ринку), %

390

2100

10 256

501

282

140

8

Курс українського карбованця до дол. США (з 1996 р. — гривні)

208

4539

31 700

147 307

1,889

* За даними Бюлетеня Національного банку України. — 2002. — № 1.

Наведені дані характеризують глибину економічного спаду в Україні в першій половині 90-х років. Середньорічні темпи падіння обсягів ВВП у цей період сягнули 13 %, унаслідок чого за шість років він скоротився більше ніж удвічі. Скорочення обсягів ВВП супроводжувалось і багато в чому визначалося зменшенням інвестицій в основні фонди — щорічно в середньому на 21 %. У свою чергу, скорочення інвестицій провокувалось високим рівнем інфляції і нестабільністю курсу національної валюти, на яку, крім внутрішніх чинників, вагомий вплив мало від’ємне сальдо торговельного балансу.

У цілому більшою чи меншою мірою усі показники корелюють із розвитком економічної ситуації. Так, зростання чи зменшення рівня інфляції вело в наступному році відповідно до прискорення чи уповільнення темпів економічного спаду. Водночас взаємозалежність між окремими показниками чітко не виражена. Наприклад, зниження рівня інфляції і поліпшення стану торговельного балансу не відображалось адекватно на динаміці курсу національної валюти. Так, у 1995 р. ціни споживчого ринку зросли у 2,8 раза, а курс українського карбованця знизився в 4,6 раза. Найвищий рівень інфляції був зафіксований у 1993 р. за скорочення майже втричі порівняно з попереднім роком рівня бюджетного дефіциту відносно обсягу видатків бюджету. Показники ж рівня безробіття взагалі випадають із загального контексту розвитку економічної ситуації, але це скоріше за все специфіка його врахування, коли підприємства не працювали, однак своїх працівників не звільняли і не платили їм заробітну плату.

Відсутність чітко детермінованих зв’язків між основними макроекономічними показниками в 1991—1996 рр. свідчить про недостатню керованість ситуацією в економіці та фінансах у цей період. На той час ще не була створена у повному обсязі відповідна законодавча база, не визначена до кінця роль держави в економічній системі, не врегульовані питання взаємодії фінансових органів та інституцій, не досить чітко визначені їх функції і повноваження. Водночас саме подібний розвиток ситуації привів до чіткого усвідомлення необхідності створення надійної системи макроекономічного регулювання в Україні з посиленням ролі державних структур, але на основі використання саморегулівних механізмів, властивих ринковій економіці. Саме активізація впливу на економічні процеси і стала одним із вагомих чинників досягнутої макроекономічної стабілізації, про що свідчать дані, наведені в табл. 5.

Таблиця 5

ПАРАМЕТРИ МАКРОЕКОНОМІЧНОЇ СТАБІЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ (1997—2001 рр.)*

№з/п

Показники

1997

1998

1999

2000

2001

1

Динаміка ВВП у порівнянних цінах, % до попереднього року

97,0

98,1

99,8

105,9

109,1

2

Інвестиції в основний капітал у порівнянних цінах, % до попереднього року

91,2

106,1

100,4

114,4

117,2

3

Рівень безробіття, %

2,32

3,69

4,30

4,22

3,68

4

Дефіцит бюджету — % до обсягу видатків

18,6

7,3

5,6

-2,5

1,8

5

Сальдо поточного рахунку платіжного балансу, млрд дол. США

–1,5

–1,2

+1,1

+1,3

+1,4

6

Облікова ставка НБУ (середньозважена річна), %

24,6

61,6

50,0

30,6

19,7

7

Інфляція (індекс цін споживчого ринку), %

110

120

119

126

106

8

Курс українського карбованця до дол США (з 1996 р. — гривні)

1,899

3,427

5,216

5,435

5,299

* За даними Бюлетеня Національного банку України. — 2002. — № 1.

Як видно з наведених даних, завдяки зусиллям держави у сфері макроекономічного регулювання в 1998—1999 рр. нарешті вдалося закріпити макроекономічну стабілізацію, перші паростки якої намітились ще в 1995—1996 рр. При цьому стабілізація була досягнута практично з усіх параметрів, які у цілому були досить детерміновані. Єдиний показник, що суттєво змінився у 1999 р. порівняно з 1998 р., був курс гривні — відносно долара США вона знецінилась у півтора рази. Однак це було скоріше відображенням накопичених проблем і наслідком фінансової кризи 1998 р., ніж проявом певних поточних проблем, адже в наступні роки ситуацію і тут вдалося стабілізувати.

Досягнута макроекономічна і макрофінансова стабілізація дала змогу починаючи з 2000 р. вийти на траєкторію економіч­ного зростання, яке відбувалось в умовах активізації інвестиційного процесу, зниження рівнів інфляції та безробіття, посилення української гривні. Певні проблеми спостерігалися в бюджеті, де в 2001 р. замість запланованого профіциту було отримано дефіцит. Але цей профіцит у 2000 р. був значною мірою штучним, а тому навряд чи слід говорити про значне погіршення ситуації у сфері державних фінансів. Протягом 2002 р. у цілому зберігалась макроекономічна стабільність з усіх параметрів і забезпечувалось, хоча й на дещо нижчому рівні, зростання ВВП.

Проаналізовані вище макроекономічні і макрофінансові показники дають можливість досить ґрунтовно і всебічно оцінити макроекономічну ситуацію. Водночас з позицій дослідження процесу реструктуризації фінансової системи в перехідній економіці необхідним є оцінювання результативності її функціонування. Таке оцінювання фінансової результативності здійснюється на основі системи макрофінансових індикаторів, що відображають стан фінансової системи та її вплив на розвиток економіки і соціальної сфери.

Розрахунки макрофінансових індикаторів ґрунтуються на макроекономічних і макрофінансових показниках. Основними макроекономічними показниками, як було показано вище, є обсяги валового внутрішнього (національного) продукту і національного доходу, а головними макроекономічними індикаторами — рівень ВВП (ВНП) на душу населення і темпи еко­номічного зростання. Макрофінансовими показниками виступають кількісні вираження фінансових ресурсів: маса грошей в обігу; обсяги кредитних ресурсів; бюджет держави; фонди цільового призначення; обсяги ресурсів, що обертаються на фінансовому ринку, тощо. Ці узагальнюючі показники можуть розкладатись на окремі складові: готівкова і безготівкова грошова маса; доходи бюджету, у тому числі податки; окремі групи його видатків та ін.

Суть макрофінансових індикаторів полягає у зіставленні макрофінансових показників з макроекономічними і між собою. Основним у зіставленні двох видів показників є рівень бюджетної централізації ВВП (ВНП). Це — визначальне співвідношення у характеристиці фінансової політики держави. Характерною ознакою сучасності є поступове зростання рівня бюджетної централізації ВВП.

Рівень бюджетної централізації ВВП — дуже важливий критерій, але навряд чи він може виконувати функції макрофінансового індикатора, оскільки відображає суть і напрями фінансової політики держави, але не характеризує її ефективність. З одного боку, одних і тих же результатів можна досягти за різних рівнів централізації ВВП у бюджеті. При цьому не існує критерію, за яким можна оцінити, яка ж з типів фінансової політики є більш раціональною. З іншого боку, за одного й того самого рівня бюджетної централізації, різні держави можуть мати різні результати. Тому оцінити результативність функціонування фінансової системи за допомогою рівня державної централізації ВВП неможливо. Однак і проводити макрофінансовий аналіз, ігноруючи цей рівень, теж неприпустимо. Необхідно як визначати, оцінювати і прогнозувати його, так і аналізувати вплив на суспільство, економіку, людину.

Одним з найважливіших макрофінансових індикаторів є макроекономічна платоспроможність, яка проявляється в двох аспектах. По-перше, як інтегрована платоспроможність всіх суб’єктів господарювання і банків, котрі обслуговують їх розрахунки. По-друге, як платоспроможність суб’єктів макроекономіки, до яких належить держава та інституції фінансового ринку. Макроекономічна платоспроможність є надзвичайно важливим фінансовим індикатором. Це — визначальний елемент нормального функціонування економічної і фінансової систем. Криза неплатежів, яка до цього часу не подолана в економіці України, вкрай негативно впливає на фінансову систему та результативність її функціонування.

Виникає питання: чи необхідно, по-перше, і чи можливо, по-друге, оцінити сукупну платоспроможність суб’єктів підприємницької діяльності? Необхідність досить неоднозначна, оскільки в цілому на макроекономічному рівні наявні кошти і зобов’язання мають бути збалансовані — одні підприємства є боржниками інших. Але в умовах платіжної кризи ситуація інша — майже всі стають неплатоспроможними, і тому дуже важливо оцінити загальний рівень цього показника. При цьому можуть бути і різні причини загальної неплатоспроможності. Це і виробництво продукції, яка не має належного збуту, і відсутність належної платіжної дисципліни, і недостатність фінансових ресурсів, і незабезпеченість відповідною грошовою масою. З цих чинників безпосередньо до макрофінансових належить забезпеченість платіжного обороту достатніми платіжними засобами. Звідси випливає необхідність установлення такого макрофінансового індикатора, як забезпеченість грошовою масою — відношення наявної кількості грошей в обігу до необхідної (визначеної на основі загальновідомої формули кількості грошей в обігу). Оскільки показник необхідної грошової маси офіційно не оприлюднюється, то оцінка забезпеченості грошовою масою може здійснюватись на основі коефіцієнта монетизації економіки, який розраховується як відно­шення грошової маси до ВВП. Безумовно, таке порівняння не досить коректне, оскільки не враховує швидкості обігу грошей, але все ж воно дає можливість визначити індикатор забезпеченості потреб економіки в грошах.

Дуже важливим індикатором, що відображає динаміку купівельної спроможності грошової одиниці, є інфляція. Разом з тим слід зауважити, що показник інфляції розраховується на підставі індексу споживчих цін і тому необхідно визначити, що тут причина, а що — наслідок. Випуск зайвих грошей в обіг спричиняє їх знецінення і, як наслідок, зростання цін. Однак ціни можуть зростати і за рахунок інших чинників. Зростанн я цін, у свою чергу, веде до збільшення грошової маси. Наприклад, у 1992—1995 рр. поетапне підвищення цін на енер­гоносії, які надходили з Росії, спричинило значне підвищення цін, що вимагало постійного збільшення грошової маси. Основ­ною причиною інфляції в ці роки було саме зростання цін на енергоносії, а не емісія зайвих грошей, хоча вона теж мала істотний вплив.

Крім указаних індикаторів, можуть розраховуватись додаткові макрофінансові коефіцієнти платоспроможності. Насамперед це швидкість розрахунків. При цьому необхідно розрізняти технічну і фінансову швидкість платежів. Технічна швидкість визначається ефективністю платіжної системи. На даний час в Україні створена сучасна система розрахунків, яка дає змогу проводити перерахування коштів з рахунку платника на рахунок отримувача за лічені хвилини. Але не технічна швидкість визначає платоспроможність. У системі показників ефективності фінансової діяльності підприємств важливим є показник кількості днів, що проходять між укладенням відповідної угоди і надходженням коштів на рахунок (відношення сум, належних до сплати, до середньої величини продажу за один день). Однак, на наш погляд, цей вагомий для мікроекономічного середовища показник не відіграє такої ж ролі на макрорівні, оскільки характеризує внутрішню швидкість проходження грошових потоків, тобто взаєморозрахунків. Водночас, не будучи макрофінансовим індикатором, він дуже важливий довідковий показник, адже, відображаючи швидкість взаєморозрахунків, характеризує ефективність функціонування фінансової системи в цілому і банківської зокрема.

Важливою складовою макроекономічної платоспроможності є діяльність банківської системи, яка забезпечує проведення розрахунків між окремими суб’єктами. На технічному боці розрахунків, котрий забезпечує відповідну швидкість проходження грошей, ми зупинились вище. Хоча при цьому слід зауважити, що інтереси клієнтів банків у даному напрямі розходяться з інтересами самих банків. Якщо підприємства заінте­ресовані в максимальній швидкості розрахунків, то банки більше влаштовує їх певна затримка. Залишки коштів на рахунках становлять ресурси комерційного банку, їх використання приносить банку доходи. Для банків прискорення розрахунків означає втрату частини ресурсного потенціалу, а отже і доходів. Тому так важливо знайти оптимальне вирішення проблеми термінів розрахунків, щоб це не спричиняло істотного затримання обігу грошових коштів і не надмірно зменшувало ресурсний потенціал банку, а значить і всієї фінансової системи.

З фінансового боку вплив банків на макроекономічну платоспроможність проявляється в забезпеченні платоспроможності самих банків. Втрата платоспроможності підприємств — вкрай негативне явище, але воно — ще тільки частковий прояв фінансової кризи. Втрата ж платоспроможності банківських установ — набагато складніше явище. Якщо воно зачіпає всю банківську систему, то настає фінансова криза. У зв’язку з цим центральними банками завжди контролюється платоспроможність комерційних банків.

Важливим чинником макроекономічної платоспроможності є стан державних фінансів. Держава — важливий суб’єкт фінансових відносин на цьому рівні. Разом з тим оскільки зміст фінансової діяльності держави відрізняється від фінансової діяльності підприємств, то неоднаковою буде й оцінка їх платоспроможності. У даному разі коефіцієнт ліквідності, наприклад, не підходить (навіщо потрібне державі декількакратне перевищення коштів над зобов’язаннями). Доцільно визначати сальдо платоспроможності, тобто збалансованість державних доходів і видатків. Основним показником є стан бюджету (урівноваженість доходів і видатків, перевищення доходів над видатками та перевищення видатків над доходами). Макрофінансовим індикатором при цьому виступає рівень бюджетного дефіциту (профіциту) — його відношення до обсягу ВВП. Якщо відношення дефіциту до обсягу видатків бюджету, що розглядалося раніше, характеризує рівень незабезпеченості державного фінансування постійними доходами, то його відношення до ВВП дає можливість оцінити платоспроможність держави відносно загальних фінансових можливостей суспільства, які, у свою чергу, визначаються обсягами виробленого ВВП.

Взаємозв’язок бюджетного дефіциту з макроекономічною платоспроможністю досить складний. По-перше, можлива висока інтегрована платоспроможність суб’єктів підприємницької діяльності за низької платоспроможності держави. Це свідчить про наявність фінансових проблем тільки у держави. Така ситуація характерна для високорозвинених країн, у яких державні фінанси посідають підпорядковане місце у фінансовій системі. По-друге, як протилежний варіант можна розглядати високу платоспроможність держави в умовах недостатності фінансових ресурсів в економіці. Вона можлива тоді, коли провідне місце у фінансовій системі відводиться саме державним фінансам. Причому недостатній рівень фінансової самозабезпеченості підприємств походить від надмірної централізації фінансових ресурсів державою. Також можливі варіанти поєднання як належної, так і недостатньої інтегрованої платоспроможності підприємств і держави.

Важливим макрофінансовим показником, котрий інтегровано характеризує діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, держави та фінансових інституцій у сфері міжнародних фінансових відносин, є сальдо торговельного та платіжного балансу. Негативне сальдо показує відплив фінансових ресурсів і зниження міжнародної платоспроможності даної країни, а позитивне, навпаки, — примноження фінансових ресурсів, які, зокрема, можуть спрямовуватись на погашення зовнішнього державного боргу. Сальдо торговельного балансу важливе саме у фінансовому контексті, адже з економічного погляду його неможливо однозначно оцінити позитивно чи негативно. Так, негативне сальдо відображає відплив фінансових ресурсів, але натомість країна отримує матеріальні чи сировинні ресурси, товари чи послуги. І навпаки, позитивне сальдо характеризує збільшення фінансових ресурсів, але означає скорочення внутрішнього споживання. Тому оцінку даного показника слід про­водити саме з позицій потреб тієї чи іншої країни у коштах, котрі забезпечують її міжнародну платоспроможність. Макрофінансовим індикатором використовують, як і стосовно бюджетного дефіциту і державного боргу, відношення сальдо торговельного балансу до ВВП.

Друга група макрофінансових індикаторів відбиває ефективність фінансової системи. Результативність економічної діяльності відображається в прирощенні вартості. На макрорівні це приріст ВВП у поточному періоді. Мета фінансової діяльності підприємства — отримання прибутку. Мета макроекономічного регулювання — створення відповідних передумов для виробництва необхідного обсягу ВВП, який задовольнить потреби суспільства. Результативність макроекономіки — приріст ВВП.

На основі показника, який характеризує макроекономічну результативність, можна визначити відповідний макрофінансовий індикатор, яким, на нашу думку, є відношення приросту ВВП до обсягу приросту інвестиційних вкладень в економіку. За допомогою цього індикатора можливе управління процесом економічного зростання, адже можна розраховувати, скільки необхідно інвестицій для досягнення певного рівня зростання і який рівень зростання можна забезпечити на основі певних інвестицій.

Важливу роль у системі макрофінансових індикаторів відіграють показники керування заборгованістю. На макрорівні показники заборгованості можуть визначатись за двома напрямами. По-перше, за сумарною заборгованістю суб’єктів господарювання кредитній системі. При цьому можливе і використання того самого коефіцієнта заборгованості — відношен­ня кредитної заборгованості до загальної вартості майна. По-друге, установлення рівня заборгованості держави. Найбільш поширеним є відношення державного боргу до обсягу ВВП, і саме цей показник використовується як макрофінансовий індикатор державної заборгованості.

За наявності державного боргу необхідно встановити рівень платоспроможності держави за процентними платежами і поверненням боргу. Ураховуючи важливість забезпечення як повернення боргу, так і виплати процентів, слід розраховувати два коефіцієнти. Перший характеризує забезпечення державного боргу. Коефіцієнт покриття боргу розраховується як до обсягу приросту ВВП за період, що встановлено до строку погашення боргу, так і до приросту обсягу доходів бюджету (за вирахуванням нових позик) за цей період, адже погашення позик здійснюється з бюджету. Якщо частина позик погашається з інших джерел, то вона вираховується з тієї суми боргу, що відноситься до приросту доходів бюджету. Другий показник характеризує забезпечення процентних платежів. Він може роз­раховуватись аналогічно, тобто як відношення суми процентних платежів до обсягу приросту ВВП і відповідних доходів бюдже­ту. Однак при цьому обсяги приросту ВВП і доходів бюджету зменшуються на суму виплат державного боргу, адже тільки ця різниця характеризує реальне джерело виплати процентів.

Крім макрофінансових індикаторів, що порівнянні з відповідними мікрофінансовими коефіцієнтами, є специфічна сфера макроекономіки — фінансовий ринок. Важливий індикатор, що характеризує ділову і фінансову ефективність, — активність фінансового ринку. На даний час з метою її оцінки у світовій практиці широко використовуються спеціальні індекси та рівень капіталізації доходів.

Індексна оцінка активності проводиться на фондовому ринку, насамперед, у частині біржової торгівлі. Всесвітнього визнання набув, наприклад, індекс Доу-Джонса, який характеризує середній показник курсів акцій, що розраховується для певної групи найбільших корпорацій. Він обчислюється як середньоарифметична щоденних котирувань акцій цих корпорацій на момент закриття біржі. У США індекс Доу-Джонса визначається як для основних галузей — комунальних (газо- та електропостачання), промислових і транспортних компаній, так і в цілому для провідних корпорацій — зведений індекс. Також застосовуються індекси «Велью Лайн» (для Нью-Йорк­ської і Американської фондових бірж та позабіржової торгівлі у США), Ніккеї (на Токійській фондовій біржі), FAZ і DAX (для провідних концернів Німеччини) та ін. Активність фондового ринку оцінюється за динамікою того чи іншого індексу: зростання свідчить про активізацію діяльності, зниження — про падіння ділової активності.

Рівень капіталізації характеризує спрямування частини отриманих у суспільстві доходів на формування фінансових ресурсів через фондовий ринок. Якщо індексна оцінка характеризує так би мовити внутрішню активність фондового ринку, то рівень капіталізації доходів показує ступінь суспільної концентрації фінансових ресурсів, тобто активність виходу на ринок юридичних і фізичних осіб. Це дуже важливий показник, оскільки він відображає динаміку нарощення фінансового потенціалу у суспільстві, котрий є основою його розвитку. Капіталізація доходів являє собою ту базу, яка забезпечує економіч­не зростання, тобто реалізацію основного завдання макро­економічного регулювання. Водночас необхідно установити оптимальний рівень як загальних пропорцій між споживанням і нагромадженням, так і між тією капіталізацією, що здійснюється через фондовий ринок, та індивідуальною і суспільною (через державні фінанси) капіталізацією.

Охарактеризована система макрофінансових індикаторів, яка поділяється на три напрями макроекономічної оцінки — платоспроможність, фінансова ефективність і результативність та заборгованість — зображена на схемі (рис. 6). Необхідність використання системи показників визначається тим, що не існує єдиного індикатора, який би дав повну інтегровану оцінку макрофінансової ситуації. Навряд чи доцільно, як це робиться на мікрорівні, формувати також рейтингову оцінку за зваженою сукупністю окремих показників. Необхідна саме система індикаторів, кожен з яких відображає певний бік макрофінансової

Система макрофінансових індикаторів

Рис. 6. Система макрофінансових індикаторів

діяльності. При цьому слід, ухвалюючи відповідні рішення, враховувати взаємозв’язок макрофінансових індикаторів. Необхідно знати, як те чи інше рішення відіб’ється на всій сукупності показників. Не існує рішень, які б одночасно поліпшували (чи погіршували) всі показники. Виграш в одному напрямі може супроводжуватись погіршенням ситуації в іншому.

Не всі із запропонованих макрофінансових індикаторів використовуються у світовій та українській практиці. Найбільш поширеними на даний час є індекс інфляції, рівень бюджетного дефіциту і державного боргу, сальдо платіжного балансу, біржові індекси. На нашу думку, дуже важливим для формування ефективного фінансового механізму макроекономічного регулювання є розрахунок і впровадження індикаторів фінансової ефективності і результативності, а саме: ефективності використання фінансових ресурсів та інвестицій. Вони характеризують реалізацію основного завдання у сфері макроекономічного регулювання — забезпечення економічного зростання. Без таких індикаторів втрачається мета цього регулювання. Адже забезпечення платоспроможності та обслуговування заборгованості значною мірою відходить на другий план, якщо економіка перебуває у стадії стагнації чи падіння. Точніше кажучи, це важливо, але ще важливішим є результат — приріст національного продукту. З фінансового ж погляду вкрай важливо знати, як на це впливає використання фінансових ресурсів та інвестиції. Спробуємо на підставі наявних даних фінансової статистики розрахувати макрофінансові індикатори й оцінити результативність функціонування фінансової системи України (табл. 6).

Таблиця 6

МАКРОФІНАНСОВІ ІНДИКАТОРИ УКРАЇНИ В ПЕРІОД СТАБІЛІЗАЦІЇ ТА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ (1996—2001 рр.)

< td width="209" valign="top">

Фінансова результативність

5. Відношення ВВП до обсягу фінансових ресурсів, %

Індикатори

1996

1997

1998

1999

2000

2001

Платоспроможність

1. Коефіцієнт монетизації економіки за агрегатом М2, %

11,1

13,3

15,0

16,6

18,5

22,2

2. Індекс інфляції, %

140

110

120

119

126

106

3. Рівень бюджетного дефіциту, % до ВВП

4,9

6,6

2,2

1,5

–0,6

0,6

4. Сальдо поточного рахунку платіжного балансу, % до ВВП

–2,7

–2,7

–3,0

5,4

4,6

3,7

65

58

48

46

55

42

6. Відношення приросту ВВП до при­росту інвестицій в основний капітал

х

х

х

х

3,04

3,81

Заборгованість

7. Інтегрована заборгованість суб’єк­тів господарювання, % до ВВП

— кредиторська

— дебіторська

 

 

 

175

128

 

180

134

 

179

125

 

140

109

8. Рівень державного боргу, % до ВВП

25,1

30,3

51,5

62,8

49,9

37,5

Хоча наведені дані у цілому відображають позитивні тенденції у функціонуванні фінансової системи, все ж на відміну від параметрів макроекономічної стабільності (табл. 5) вони є більш тривожними і відбивають застарілі фінансові проблеми. Так, позитивні тенденції характерні для основного, на нашу думку, макрофінансового індикатора, що відображає забезпеченість економіки грошовими коштами. За останні шість років коефіцієнт монетизації зріс удвічі і становив наприкінці 2001 р. 22,2 %. Але це не йде ні в яке порівняння з реальними потребами економіки і не відповідає ринковим умовам. В Україні в 1991 р. коефіцієнт монетизації становив 80 %, у країнах з розвиненою ринковою економікою він перебуває на рівні 70—80 % (а іноді перевищує і 100 %).

Деякі вчені, аналізуючи цю ситуацію, прямо не пов’язують її з рестрикційною грошово-кредитною політикою центрального банку, спрямованою на підтримання стабільності гривні*31, а вважають це особливістю перехідної економіки (насамперед нерозвиненістю фінансового ринку та ринків землі і нерухомості, які вимагають значної грошової маси). Погоджуючись у цілому з аргументами цих учених, все ж слід зазначити, по-перше, надмірний розрив між рівнем коефіцієнта в Україні і в розвинених країнах і, по-друге, певну умовність аргументів, що наводяться. Адже майже неможливо визначити, що є причиною, а що — наслідком: нерозвиненість фінансового ринку скорочує потребу в грошовій масі чи обмежена грошова маса обумовлює нерозвиненість фінансового ринку? Які б аргументи не наводились, абсолютно очевидно, що приборкання гіперінфляції 1991—1995 рр. безпосередньо пов’язане з обмеженням грошової маси — за чотири роки коефіцієнт монетизації знизився з 80,2 % на початок 1991 р. до 12,6 % на початок 1996 р. Власне, після цього і відбулася відносна стабілізація гривні.

*31: {Савлук М., Сугоняко О. Чи вистачає грошей економіці України // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 4; Дзеблюк О. Вплив рівня монетизації економіки України на кредитну діяльність комерційних банків в умовах перехідного періоду // Вісник Національного банку України. — 2000. — № 5.}

Позитивні тенденції характерні ще для двох індикаторів макроекономічної платоспроможності — рівня бюджетного дефіциту і сальдо платіжного балансу до ВВП. Особливо важливим з позицій міжнародної платоспроможності і забезпечення стабільності курсу гривні є досягнуте позитивне сальдо торговельного балансу. Водночас, оцінюючи ці макрофінансові індикатори, важливо визначити чинники, які їх обумовлюють. З цих позицій слід зауважити, що досягнення в обох напрямах досить відносні. Так, скорочення бюджетного дефіци­ту швидше є відображенням змін в ідеології фінансової політики, що виражались у сприйнятті реальності девізу «жити треба по кишені». Іншими словами, бюджетний дефіцит було скорочено не стільки внаслідок поліпшення фінансової ситуації і збільшення на цій основі доходів бюджету, скільки скороченням видатків до наявних доходів. При цьому нестача подат­кових доходів компенсувалась максимальною мобілізацією усіх можливих неподаткових надходжень. Крім того, сама необхідність скорочення бюджетного дефіциту розглядалась крізь призму необхідності забезпечення стабільності національної грошової одиниці.

До позитивного сальдо торговельного балансу, незважаючи на відображення у ньому суттєвих досягнень національної еко­номіки (відносне скорочення імпорту за рахунок наповнення внутрішнього ринку товарами і послугами національних вироб­ників), все ж слід підходити зважено. Зростання експорту насамперед стосується товарів первинної обробки, передусім металу і металопрокату. Це теж дуже важливий результат, але подібна структура експорту не досконала і веде до значних втрат потенційних доходів.

Макрофінансові індикатори, що відображають ефективність функціонування фінансової системи, оцінити досить складно. По-перше, ці індикатори поки що широко не використовуються і тому немає бази для порівнянь. По-друге, відсутні відповідні їх нормативні значення. Отже, на даний час оцінка можлива за динамікою вказаних індикаторів. Так, відношення ВВП до обсягів фінансових ресурсів протягом 1996—1999 рр. знижувалось. У перший рік економічного зростання ситуація дещо поліпшилась, але у 2001 р. фінансова результативність зно­ву знизилась. Однак і саме по собі значення цього показника повинно викликати занепокоєння — у середньому за рік на одну гривню фінансових ресурсів виробляється близько 50 копійок ВВП. Динаміка ж показника ефективності інвестицій у період зростання ВВП має позитивний характер. У 2001 р. на одну гривню приросту інвестицій отримано майже чотири гривні приросту ВВП.

Найбільш складна ситуація склалась у сфері макроекономіч­ної заборгованості. Причому, хоча у суспільстві більше обговорюються проблеми державного боргу, значно суттєвішими є проблеми в економіці. Сумарна кредиторська і дебіторська заборгованість суб’єктів господарювання перевищує обсяги виробленого ВВП, тоді як державний борг відносно ВВП у 2000 р. становив 49,4 %, а в 2001 р. — 37,5 %, тобто перебував у межах порогових значень, установлених на рівні 60 %. Отже, маючи і так досить обмежений фінансовий потенціал, ми ще й допускаємо його вкрай нераціональне використання. Цей фактор багато в чому пояснює таку низьку ефективність функціонування фінансової системи — як можна виробляти більше ВВП, якщо понад третину фінансових ресурсів перебуває у непрацюючому стані? Водночас це один з основних внутрішніх резервів поліпшення фінансової бази економіки. Залучення цих ресурсів у виробництво дало б змогу обходитись без іноземного запозичення.

У цілому проведений аналіз макрофінансових індикаторів свідчить про наявність серйозних проблем у фінансовій системі України. По-перше, досягнута макроекономічна стабільність поки що досить хитка і без відповідних зусиль з боку владних структур може бути легко порушена. Фінансові проблеми в економіці досить давні, болючі і суттєві. Позитивні тенденції вказують на їх певне пом’якшення, але не свідчать про ліквідацію чи зниження до невідчутного рівня. По-друге, методи,

якими забезпечувалось поліпшення окремих фінансових індикаторів, незважаючи на отримані позитивні результати, переважно були обмежувальними, а значить, не мають стабільного підґрунтя. Все це свідчить про необхідність вироблення чіткої фінансової стратегії економічного зростання, яка враховувала б усі існуючі проблеми і реальні можливості української економіки та фінансової системи.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС