Главная  - Финансы  - Книги  - Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
<< Содержание < Предыдущая

2.2. Фінансові реформи в реальному секторі економіки

Основою фінансової реструктуризації в Україні стало реформування фінансових відносин в економіці, яке полягало насамперед у переході на комерційні засади функціонування підприємств. Необхідно було від розпливчастих декла­ративних принципів господарського розрахунку переходити до реалій комерційної діяльності. У свою чергу, цей перехід безпосередньо був пов’язаний з процесами роздержавлення власності і приватизації державних підприємств. Основопо-ложним принципом комерційного розрахунку є юридична відособленість і господарська незалежність підприємств. Без забезпечення цього всі інші принципи — і самоокупність, і прибутковість, і самофінансування, і фінансова відповідальність — залишалися б, як і раніше, декларативними.

Процеси реформування відносин власності почалися ще в часи існування СРСР у період перебудови. Розвиток кооперативного руху і розширення індивідуальної трудової діяльності стали тими першими кроками, які пробудили підприємницьку ініціативу, що дрімала в народі. Безпосередньо у сфері виробництва почала розвиватися оренда підприємств трудовими колективами в держави, що можна було розцінювати (і досвід наступних років підтвердив це) як початок процесу демонтажу державної власності. І хоча ці перші кроки були дуже боязкими, непослідовними і досить обмежені ідеологічними догмами соціалізму, вони відбулися.

Після проголошення незалежності України одним із перших був ухвалений Закон «Про приватизацію майна державних підприємств», яким установлювалися цілі і завдання приватизації, її методи і процедура. З позицій трансформації фі­нансів підприємств та ефективності функціонування економіки суспільство чекало появи реального власника, котрий був би максимально заінтересований в ефективності виробництва і ніс би реальну відповідальність за фінансові результати своєї діяльності. З позицій оцінювання результатів ринкових перетворень нас насамперед цікавить відповідь на запитання: чи вдалося створити такого власника? Якщо судити з нинішньої ситуації в економіці, то поки що повною мірою скоріше ні, хоча позитивні результати приватизації очевидні.

Щоб зрозуміти сутність проблем приватизації, необхідно насамперед визначити її ідеологію. У цій ідеології слід розрізняти декларовані (відкриті) і реальні (приховані і відкриті одночасно) завдання та підходи до приватизації. Декларовані підходи багато в чому походили ще від ідеології соціалізму, тобто перетворення державної власності в колективну на основі ваучерної приватизації. Взагалі в ідеології ваучерної приватизації немає нічого абсолютно неприйнятного для ринкової економіки, якщо вона супроводжується формуванням реального власника, що, у свою чергу, визначається вартістю майна за ваучером. Можна навести чимало даних про сертифікатну, тобто ваучерну, приватизацію в Україні, що здійснювалася під девізом «відчуй себе власником, отримай і вклади свій приватизаційний сертифікат». Але всі ці заклики розсипаються, як картковий будиночок, від однієї, просто жахливої цифри — вартість сертифіката була визначена в розмірі 10 гривень 50 копійок, що за нинішнім курсом національної валюти становить менше 2 дол. США. Як можна відчувати себе власником на таку суму, навіть не мізерну, а просто принизливу, зрозуміти неможливо.

Цілком очевидно, що декларовані підходи до приватизації не мали нічого спільного з реальними, тобто з перерозподілом власності, на яку претендували або керівники підприємств, що мали відповідні важелі впливу, але не мали достатньо коштів, або кримінальні структури, що мали кошти, але були обмежені в доступі до управління. Саме ваучерна приватизація дала можливість і тим і іншим наблизитися до власності. Керівники одержали цю можливість завдяки використанню механізмів приватиза­ції через трудові колективи, решта — через аукціонні торги, скуповуючи через усілякі інвестиційні фонди і компанії, а то й прямо в громадян їхні ваучери. Врешті-решт у цьому теж немає нічого поганого — адже головне завдання полягало у формуванні приватної власності. Проте, як показав досвід України й інших пострадянських країн, власника штучно створити неможливо. Дуже багатьох із новоявлених власників цікавили підприємства не як об’єкт підприємництва, а як майновий комплекс. У результаті сьогодні в Україні безліч непрацюючих підприємств, майно яких було розпродано саме в період сертифікатної приватизації.

Безумовно, не можна заперечити, що були і позитивні приклади такої приватизації. Проте переважав не виробничий, а споживацький підхід, що й стало однією з причин небувалого за такий короткий період (менше десяти років) спаду виробництва — у три рази. Виробництво падало значною мірою тому, що велика кількість підприємств виявилися паралізованими.

Таким чином, реалізація ані відкритих, ані прихованих завдань ваучерної приватизації значний час не давала позитивних результатів — ефективно функціонуючого власника не було. Проте закони фінансового світу непохитні — гроші повинні працювати, повинні обертатися. Продавши майно підприємств, можна заробити досить багато, але тільки один раз. Організувавши ж виробництво, можна одержувати доходи, хоча і менші, але постійно, маючи перспективу. Останні позитивні зру­шення в економіці України, що привели до зростання ВВП, є результатом підвищення уваги до виробництва. Наслідком приватизації в Україні стало, по суті, формування капіталу, спочатку адміністративного і кримінального а бо напівкримінального, що поступово перетворюється у виробничий і фінансовий. Капітал же — це не просто гроші, а гроші, які працюють.

Трансформація, що відбулася в економіці України, має очевид­ний, але прихований характер. Як би не оцінювалися проміжні результати приватизації, в остаточному підсумку вона привела до того, до чого і мала привести: не до заміни державної форми власності колективною в її різних формах, а до формування капіталу — основи ринкової економіки, що базується на приватному підприємництві. Іншого джерела первісного нагромадження капіталу, крім державного майна, просто не існувало.

Безумовно, процес приватизації міг бути більш організованим і чесним, більш відкритим і контрольованим — але це вже пройдений етап. З позицій же ринкової трансформації фінансів підприємств слід констатувати формування їх основного елемента — капіталу. Саме цим, з одного боку, закладається фундамент для ефективного функціонування економіки, а з іншого — на надійну основу ставляться і всі перетворення у сфері організації фінансів у реальному секторі економіки. Розглянемо в динаміці процес реформування фінансових відносин на підприємствах.

Сутність фінансової діяльності підприємства, як і будь-якого суб’єкта, зводиться до формування і розміщення фінансових ресурсів, одержання доходів і здійснення видатків. У будь-якій країні з ринковою економікою ця діяльність, хоча і ведеться підприємством самостійно, у певних межах регламентується законом. В Україні законодавче регламентування фінансів підприємств ґрунтується на трьох основних законах: «Про підприємство», «Про підприємництво», «Про господарські товариства» і на спеціальному законі «Про банкрутство». Цими документами фінансова діяльність підприємств у цілому приведена у відповідність до умов ринкової економіки. По-перше, визначені форми власності: державна, колективна, у тому числі акціонерна, приватна, що лежать в основі організації фінансової діяльності підприємств. По-друге, чітко установлені фінансові права і фінансова відповідальність підприємств.

У результаті реформування фінансів підприємств були досягнуті такі результати:

1. Змінено систему формування фінансових ресурсів підприємства, у складі яких джерелом, що збалансовує потреби з наявними коштами, став банківський і комерційний кредит. При цьому банківський кредит стали надавати за принципом матеріальної забезпеченості позичок, а не плановості кредитування, як це було раніше. Система комерційного кредиту і вексельного обігу була відновлена після багатьох років забуття.

Збалансування ресурсної бази підприємств за рахунок бюджетних асигнувань на сьогодні припинено. По-перше, бюджет перебуває в кризовій ситуації, по-друге, це суперечить принципам комерційного розрахунку. Отже, можна стверджувати, що була ліквідована система утриманства підприємств.

Основою переходу до ринкової системи формування фінансових ресурсів підприємств стало насамперед роздержавлення власності. З багатьох причин держава надавала, а в деяких випадках зобов’язана була надавати фінансову підтримку своїм підприємствам (адже вона, як зазначалося раніше, і вилучала в бюджет значну частину доходів підприємств). У процесі приватизації відбулося чітке розмежування ресурсів між підприємствами і бюджетом. І хоча ще якийсь час держава і зазіхала на ресурси підприємств (наприклад, практикувалося вилучення в бюджет частини амортизаційних відрахувань), і надавала їм асигнування з бюджету, поступово перелив ресурсів був припинений, що, по-перше, поставило фінансову діяльність підприємства на чітку основу, а по-друге, закріпило за підприємством і тільки за ним відповідальність за збереження і раціональне використання фінансових ресурсів. Так були кардинально змінені основні принципи функціонування фінансів підприємств.

2. У сферу фінансової діяльності підприємств були включені процеси ціноутворення, що раніше були прерогативою держави. Сьогодні підприємства самостійно встановлюють ціни на свою продукцію і послуги (за винятком дуже обмеженого переліку товарів і послуг, наприклад ціни на хліб, які встановлюють місцеві державні адміністрації).

Процес переходу до вільного ціноутворення був дуже непростим. Спочатку, отримавши свободу, підприємства прагнули до максимізації цін, що в цілому суперечить умовам ринкової економіки. Адже одним із ключових чинників у конкурент­ній боротьбі, навпаки, є зниження цін. Але оскільки на перших етапах переходу до ринку конкуренція була відсутня, то і стримуючих чинників зростання цін не було. Проте в останні два-три роки ситуація на ринку України істотно змінилася. Він стає досить насиченим, значно випереджаючи сукупний платоспроможний попит населення. У цих умовах поступово на зміну витратному підходу до формування цін приходить ринко­вий механізм, коли ціна відбиває баланс попиту і пропозиції.

Загалом можна стверджувати, що поступово відбулося те, що і мало відбутися — не егоїстичні (цілком закономірні) інтереси підприємства, а ринок стає основним регулятором цін. Адже саме побоювання неконтрольованого зростання рівня цін, що згодом стало однією з причин надзвичайно високої інфляції на початковій стадії ринкової трансформації економіки, викликало основну тривогу під час переходу до вільного ціноутворення. Проте в черговий раз на практиці була доведена дієвість і висока ефективність ринкових механізмів. Насправді вільне ціноутворення зовсім не припускає свавілля з боку виробників — хочуть вони того чи ні, вони завжди обмежені ситуацією, що існує на ринку.

У цьому зв’язку дуже важливим для України було питання демонополізації виробництва, оскільки саме монополія і відсут­ність конкуренції є основним ґрунтом, що живить невиправ-дано високий рівень цін, а відповідно, і одержання «легкого» прибутку. Проблема демонополізації вирішувалася насамперед на основі створення і розвитку альтернативних виробників товарів і послуг, розвитку їхнього імпорту. Безумовно, процес демонополізації не був гладким і ще далеко не закінчений. Але в цілому можна стверджувати, що основи ринкового конкурентного середовища в Україні сформовані, і це створює передумови для формування реальних цін.

3. Зміни в системі формування фінансових ресурсів підприємств і перехід до ринкових механізмів ціноутворення докорінно змінили сутність, значення і роль прибутку. Якщо раніше прибутковість залежала насамперед прямо від держави і тільки частково відбивала результативність роботи підприємств, то тепер вона цілком у сфері впливу підприємства. І хоча на неї, як і в усьому світі, впливають і внутрішні (організація виробництва, рівень його технічної оснащеності, продук­тивність праці та ін.), і зовнішні (насамперед ситуація на ринку) чинники, усе залежить від самого підприємства. Тому й отриманий ним прибуток, який є і головною метою підприємницької діяльності, і основним результативним показником, і найважливішим джерелом самофінансування розвитку виробництва, досить реально відбиває результати діяльності підприємства.

Свого часу в умовах функціонування адміністративної економіки марно намагалися знайти стимули до продуктивної діяльності підприємств, головним чином, через систему формування, розподілу і використання прибутку. Та й ставлення до прибутку було досить невизначеним: від повного заперечення, до визнання його спочатку як неминучого зла (без нього неможливий був госпрозрахунок), а потім і як найважливішого фінансового показника. У результаті проведених ринкових перетворень усе само собою стало на свої місця.

Одночасно слід зазначити, що проблем, пов’язаних із забезпеченням прибутковості, досить багато, насамперед це проблема фік­тивної збитковості*9. Адже прибуток — це обліковий показник: різниця між валовими доходами і валовими витратами. Він може бути реальним оцінним показником тільки тоді, коли перелік цих доходів і витрат, порядок їх формування і списання є науково обґрунтованим. В Україні ці процеси регламентуються Законом «Про оподаткування прибутку підприємств». Якщо раніше фінансова дія льність підприємств регламентувалася державою досить жорстко, то цей закон у частині визначення доходів і особливо витрат є відносно ліберальним. Підприємства, маніпулюючи доходами і витратами з метою зменшення розміру прибутку і, відповідно, податку на прибуток, виводять необхідний фінансовий результат. Оцінюючи фінансові результати діяльності підприємств, обов’язково слід враховувати цю обставину. Отже, тепер однією з основних проблем в організації фінансової діяльності підприємств є упорядкування й ефективне регламентування порядку формування доходів і списання витрат.

*9: {Так, якщо в 1991 р. питома вага збиткових підприємств становила 9 % від загальної чисельності підприємств, то в 1995 р. — вже 22,2 %, в 1996 р. — 43 %, в 1997—1999 рр. перебувала в межах 53—56 %. У наступні роки вона знизилась — 37,7 % в 2000 р. і 44,2 % в 2001 р. Наведені дані просто вражають, бо незрозуміло, як же за умов такої високої збитковості в Україні забезпечувалось зростання ВВП. При цьому слід відзначити, що спостерігається зниження рентабельності: в 1993 р. — 36,8 %, в 1995 р. — 20, у 1997 р. — 4,9, в 2000 р. — 2,7, в 2001 р. — біля 4 %.}

4. Істотно змінилися права підприємств у використанні отриманого прибутку. Насамперед змінилися взаємовідносини з бюджетом, які були переведені на податкову основу, регламентовану законодавством. Пряме законодавчо неврегульоване вилучення частини доходів підприємств у бюджет було припинено. Цим була сформована досить надійна основа для формування фінансової бази підприємств. Водночас нестабільність податкового законодавства поки що не дає змоги зробити цю базу стійкою, адже в будь-який момент правила можуть змінитися. Тому однією з найактуальніших проблем у сфері фінансів підприємств є досягнення стабільності в податковому законодавстві.

Чистий прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податків, відповідно до чинного законодавства належить підприємству, і воно має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Цей абсолютно природний для країн із ринковою економікою фінансовий порядок, що відображає права власності на отриманий дохід, для України є дуже важливим результатом реформ. Адже надто довго результатами діяльності власників і трудових колективів розпоряджалася держава. І хоча зараз функціонує багато підприємств недержав­ної форми власності, для котрих це, здавалося б, не має значення, подібний порядок є найважливішим результатом реформ. Причому якщо спочатку передбачалося створення окре­мих фондів, у тому числі резервних, у порядку, встановленому самим підприємством, то зараз підприємство саме визначає, створювати йому фонди, чи ні.

Чистий прибуток використовується, як і в усьому світі, на збільшення статутного капіталу (капіталізація прибутку), на цілі соціального розвитку, на матеріальне заохочення, на формування фінансового резерву й інші цілі. При цьому поступово змінюється структурне співвідношення між окремими напрямками — якщо раніше переважна частина направлялася на соціальні цілі і матеріальне заохочення (преміювання), то тепер усе більше прибутку інвестується в розвиток виробництва. Отже, усе чіткіше реалізується основна функція прибутку — нарощення фінансових ресурсів підприємств. Подібні перетворення в системі використання прибутку багато в чому обумовлені змінами як у фінансових повноваженнях, так і у фінансовій ідеології.

Одним з основних напрямів у розширенні фінансових повноважень було надання підприємствам права самостійно установлювати форми і рівень оплати праці. Раніше вона здійснювалася за двома основними напрямами. По-перше, у вигляді заробітної плати відповідно до встановлених державними органами ставками і тарифами. По-друге, у вигляді преміальних виплат із фонду матеріального заохочення. І хоча цей фонд формувався у встановленому зверху директивному порядку, його використання перебувало у сфері повноважень підприємств. Причому виплати з цього фонду більшою мірою мали характер поточної оплати праці, ніж преміювання за особливі результати й особисті досягнення. Звідси можна стверджувати, що прибуток перетворився в джерело оплати праці, що загалом йому не властиво. Через прибуток доплачувалося те, що не покривалося фондом заробітної плати.

Незважаючи на перетворення у фінансовому механізмі підприємств, ще досить тривалий час діяла і досі діє інерція старих порядків, що вело до збереження двоканальної системи оплати праці. Крім того, негативний вплив на збереження цієї системи мала економічна і фінансова нестабільність, у зв’язку з чим заробітна плата підрозділялася умовно ніби на дві частини: фіксовану у вигляді встановлених окладів і змінну у вигляді преміальних виплат, що залежать від суми отриманого прибутку. Проте у зв’язку з прийняттям у 1997 р. нової редакції Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» вигідніше відразу всю заробітну плату відносити на валові витрати, оскільки при цьому зменшується оподатковуваний прибуток і, відповідно, сума податку. Тому в останні роки поступово знижується питома вага прибутку, що направляється на преміювання працівників.

Зміни у фінансовій ідеології пов’язані з переглядом підходів до фінансування соціальних витрат. В умовах соціалізму джерелами фінансування цих витрат були, по-перше, бюджет, по-друге, кошти підприємств (прибуток) і, тільки по-третє, доходи громадян. При цьому слід враховувати, що за рахунок тієї самої заробітної плати придбати, як раніше, так і в даний час*10, наприклад, квартиру було практично неможливо. Коштів бюджету для повного забезпечення соціальних витрат теж було недостатньо, особливо з огляду на залишковий підхід до їх фінансування. У результаті без коштів підприємств просто неможливо було забезпечити в повному обсязі фінансування соціальної сфери, і значна частина прибутку підприємств на­правлялася на соціальні витрати. Свого часу створювався навіть спеціальний фонд соціального розвитку (у різні роки його назва змінювалася).

*10: {Середня номінальна заробітна плата в 1999 р. становила 177,5 грн, в 2000 р. — 230,1 грн, в 2001 р. — 311,1 грн на місяць. При цьому вартість межі малозабезпеченості дорівнювала відповідно 128,2; 156,4; 177,2 грн на місяць.}

Проте в умовах ринкової економіки соціальні витрати в цілому не є пріоритетною позицією фінансової діяльності підпри­ємств. І хоча вони зберігаються, у кількісному аспекті вони мають другорядний характер. Соціальні функції реалізуються насамперед через оплату праці, рівень якої повинен забезпечувати всі основні потреби працівників. Саме виходячи з такого розуміння, соціальні витрати поступово знімалися з підприємств. Нині практично завершено передання місцевій владі в кому­нальну (муніципальну) власність об’єктів соціальної інфраструк­тури, що раніше перебували на балансі підприємств (житлові будинки, дитячі дошкільні установи, будинки відпочинку, медичні пункти, профілакторії, будинки культури і т. п.). У цілому ці витрати більше не нав’язуються державою підприємствам, і вони не беруть їх на себе. Проте сказати, що тут усі проблеми вирішені, поки що не можна. Дуже часто підприємства різними способами примушують брати участь у благоустрої прилеглих до них територій (засобів для тиску й у місцевої, і в центральної влади досить багато). Але все ж це разові побори, і за своїми масштабами вони не можуть бути порівнянними з тими соціальними витратами, що раніше покладалися на підприємства і фінансувалися за рахунок їхнього прибутку.

5. Установлено реальну фінансову відповідальність підприємств за результати своєї діяльності. Прийнято Закон «Про банкрутство», що визначає ознаки банкрутства і його процедуру. Ті часи, коли можна було фактично бути постійним банкрутом, закінчилися. Безумовно, навіть суто психологічно звик­нути до цього складно. У малому бізнесі, що розвивався вже в нових умовах, особливих проблем немає. Скоріше, навпаки, тут існує проблема фіктивного банкрутства з метою різного роду фінансових шахрайств. У великому ж біз несі, особливо там, де він виник на основі державної власності, проблема банкрутства стоїть дуже гостро. Адже затримка з процедури банкрутства загрожує відповідними фінансовими труднощами іншим суб’єктам. Прикладом такого затягування може бути банк «Україна», що майже два роки функціонував, будучи фак­тично банкрутом, і лише в середині 2001 р. був ним оголошений офіційно.

Якщо в частині кінцевої фінансової відповідальності питання можна вважати вирішеним, то в частині повсякденних фінансових операцій проблема фінансової відповідальності є дуже гострою. Криза неплатежів, що свого часу паралізувала економіку України і з якої вона виходить надзвичайно важко, була обумовлена й об’єктивними, і суб’єктивними чинниками. Об’єктивні пояснювалися браком оборотних коштів, їхнім знецінюванням у результаті інфляції, негативним впливом на забезпеченість цими коштами механізму оподаткування. Суб’єк­тивні причини полягали в небажанні окремих підприємств сплачувати свої рахунки, навіть тоді, коли мали кошти.

У зв’язку з цим необхідно розглянути в цілому питання про черговість платежів. В умовах адміністративної економіки вона, як і практично уся фінансова діяльність, регламентувалася державою, що встановлювала послідовність платежів із рахунку підприємства. Природно, що пріоритетними були платежі в бюджет та інші платежі державі. За наявності проблем із платоспроможністю права підприємств обмежувалися, а їхня заборгованість за платежами перекладалася в так звану картотеку. У разі надходження грошей на рахунок підприємства пла­тежі здійснювалися відповідно до встановленої черговості з урахуванням заборгованості за картотекою. Безумовно, такий порядок істотно обмежував фінансові права підприємств і тому був скасований, хоча і з великим відставанням від загального процесу ринкової трансформації — знаменита картотека скасована тільки в 2000 р.

З позицій відповідності фінансового законодавства ринковим умовам ліквідація черговості платежів і картотеки є абсолютно логічною і правильною, оскільки це підривало права підприємств у розпорядженні своїми ресурсами і доходами. Проте існуюча практика хоч якось гарантувала платежі і фінансову відповідальність підприємств. Скасування черговості платежів і картотеки не супроводжувалося встановленням альтернативних методів впливу на необов’язкових партнерів. В умо­вах стабільного ринку ця проблема не настільки гостра. За всіх часів діяло негласне правило — «договір дорожче грошей». Але в перехідній економіці за відсутності відповідних моральних підвалин ринку необхідно встановлювати досить жорстку відповідальність за виконання фінансових зобов’язань. Хоча, звичайно, необхідно розвивати і систему страхування підприємницьких ризиків, і удосконалювати фінансовий менеджмент на підприємствах.

Підсумовуючи результати ринкової трансформації фінансової діяльності підприємств, слід зазначити, що в цілому сформований і закріплений у законодавстві механізм відповідає умовам ринкової економіки. Інакше, власне кажучи, і не може бути, оскільки вона функціонує за визначеними, єдиними для всіх законами і правилами. Певні особливості можуть бути, є вони і в Україні. Але це тільки специфіка і другорядні деталі, що не змінюють сутності та характеру фінансового механізму підприємств.

Основним завданням управління фінансами стала, як це визначено у літературі з фінансового менеджменту*11, максимізація ринкової вартості капіталу на основі максимізації прибутку. У цілому управління фінансами підприємницьких структур все більше засновується на сучасних прийомах і методах фінансового менеджменту. Цьому великою мірою сприяло спільне підприємництво, яке дало найбільшу віддачу не стільки у частині залучення іноземних інвестицій, скільки насамперед у впровадженні досягнень світової науки і практики у сфері управління фінансами підприємств.

*11: {Наприклад: Росс С., Вестерфилд Р., Джордан Б. Основы корпоративных финансов: Пер. с англ. — М.: Лаборатория базовых знаний, 2000. — С. 35; Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Пер. з англ. — К.: Молодь, 1997. — С. 56.}

Проведені у сфері фінансів підприємств реформи в кінцевому підсумку позитивно вплинули на фінансовий стан підприємств та ефективність виробництва. Але ця результативність реформ настала не відразу. Цілком закономірно, що на перших порах докорінне реформування фінансових відносин вкрай негативно позначилось на функціонуванні економіки, що наочно видно з динаміки основних показників*12, які характеризують обсяги виробництва (рис. 8.).

*12: {Розраховано за даними Бюлетеня Національного банку України. — 2002. — № 1.}

Динаміка основних макроекономічних показників в  Україні

Рис. 8. Динаміка основних макроекономічних показників в Україні

З наведеного графіка чітко видно три стадії розвитку ситуації в економіці України: стрімкий спад, стабілізація і перехід до зростання ВВП. Період з 1990 р. до 1995 р. характеризується обвальним падінням виробництва. За цей час основні показники — обсяги ВВП і промислового виробництва скоротилися вдвічі. Менш значним — на 35 % — було скорочення обсягів виробництва продукції сільського господарства. Обсяг надання платних послуг населенню скоротився більше ніж утричі. Період макроекономічної стабілізації припадає на 1996—1999 рр. Спочатку в 1996—1997 рр. істотно знизились темпи скорочення обсягів зазначених показників, а в 1998—1999 рр. вони були майже незмінними: ВВП у 1998 р. скоротився на 1,9 %, а в 1999 р. — лише на 0,2 %. У 2000 р. в економіці нарешті була зафіксована результативність проведених у попередні роки реформ — за всіма основними економічними показниками досягнуто відчутне поліпшення результатів, яке продовжилось і в 2001 р., і в 2002 р.

Водночас характер відображених на графіку процесів свідчить, що до використання терміна «економічне зростання» слід підходити дуже обережно. Адже нинішнє зростання ВВП фіксується від рівня, до якого він впав після глибокої і затяжної кризи в 1999 р. Тому поки що це скоріше за все етап виходу з кризи та відновлення втраченого в період кризи рівня національного продукту. Реально про економічне зростання мож­на буде говорити після досягнення рівня ВВП на душу населення, який був хоча б у 1990 р. Тобто, характеризуючи нинішнє економічне зростання в Україні, слід враховувати характер економічної кризи в нашій державі. Вона являла собою не уповільнення темпів розвитку, не стагнацію виробництва, і навіть не певне зменшення обсягів виробленого ВВП. Ми мали обвальне падіння і тому, доки ми не відновимо втрачений рівень національного продукту, доцільніше говорити про етап виходу з кризового стану.

Аналізуючи динаміку основних макроекономічних показників слід зазначити, що за обсягами ВВП і промислового виробництва вона була досить плавною і порівнянною. Водночас у промисловості і стабілізація, і перехід до зростання відбулися на рік раніше, ніж у цілому в економіці. Динаміка обсягів сільськогосподарського виробництва була більш стрибкоподіб­ною. Це пояснюється додатковим впливом природних чин-ників. Так, відносно врожайний 1993 р. дав змогу збільшити виробництво продукції сільського господарства порівняно з попереднім роком на 1,5 %, хоча в цілому в економіці цей рік був обвальним. І навпаки, вкрай несприятливі 1998—1999 рр. спричинили її скорочення відповідно на 9,8 % і 6,9 % порівняно з попереднім роком. Наведені на графіку дані свідчать про те, що якби не істотний вплив природного фактору у зазначені роки, то цілком ймовірно, що вихід на позитивну економічну динаміку міг відбутися на рік раніше.

Від загальної тенденції розвитку економічної ситуації в Україні суттєво відрізняється динаміка показника обсягу платних послуг, що надаються населенню. Як видно з графіка, його скорочення протягом 1991—2001 рр. набагато більше, ніж інших економічних показників. Оцінка подібної ситуації досить неоднозначна. З одного боку, сфера послуг в умовах адміністративн ої економіки була вкрай нерозвинена і відігравала другорядну роль в економіці. Тому істотне скорочення обсягів її діяльності не мало відчутного впливу на ВВП. З іншого боку, як загальний макроекономічний індикатор показник динаміки обсягу платних послуг населенню досить точно відображає тенденції в економіці. Адже послуги неможливо просто виробити без їх реалізації, на них відчутно не впливають кліматичні умови. Послуги реальніші, оскільки в них процеси виробництва і споживання збігаються. Їх значне скорочення прямо відображає істотне зниження платоспроможного попиту громадян.

Виходу на позитивну економічну динаміку сприяло кілька факторів, серед яких важливу роль відіграють фінансові чинники. Насамперед, підкреслимо ще раз, це позитивний ефект проведених у сфері фінансів підприємств реформ. Рано чи пізно якісні перетворення мали дати і дали позитивні кількісні зрушення. Крім того, економічному зростанню сприяло збільшення обсягів внутрішніх фінансових ресурсів підприємств та нарощування їх кредитування комерційними банками, а також зростання сукупного попиту в результаті збільшення реальних доходів громадян. Дані, що характеризують динаміку власних та запозичених ресурсів*13 в період макроекономічної стабілізації та зростання ВВП, наведені на графіку (рис. 9).

*13: {З метою забезпечення порівнянності динаміки обсягів фінансових ресурсів з динамікою макроекономічних показників (рис. 7) проведена їх переоцінка виходячи з індексу споживчих цін (за базу взято 1995 р.). Безумовно, це не досить точний підхід, але все ж він дає можливість реальніше оцінити фінансову ситуацію в економіці України. }

Динаміка обсягів фінансових ресурсів, спрямованих у реальний сектор економіки у порівнянній оцінці відносно 1995 р.

Рис. 9. Динаміка обсягів фінансових ресурсів, спрямованих у реальний сектор економіки у порівнянній оцінці відносно 1995 р.

Як видно з наведених даних, обсяги фінансових ресурсів у порівнянній оцінці починаючи з 1997 р. постійно зростають, що й стало відповідним фінансовим підґрунтям для збільшення обсягів ВВП у 2000—2001 рр. Водночас, незважаючи на позитивну динаміку, проблем із фінансовим забезпеченням потреб економічного зростання ще досить багато, і вони потребують особливої уваги. Насамперед вкрай неоптимальним є співвідношення між власними ресурсами та банківськими кредитами, які становлять лише біля 5—6 %, що аж ніяк не відповідає тій ролі, яку банки відіграють в умовах ринкової економіки.

Основною формою банківського кредиту на даний час є короткострокові позички, що становлять у загальних обсягах кредитування економіки біля 80 %. Ці позички насамперед є одним із джерел формування оборотних коштів підприємств. Наприкінці 80-х років їх питома вага в джерелах формування оборотних коштів в Україні становила 25—30 %. Це взагалі не дуже високий показник, оскільки рівень власних коштів у забезпеченні фінансових потреб підприємств має становити у сучасних умовах 25—40 %. У другій половині 90-х років в Україні відношення короткострокових позичок до оборотних засобів становило: у 1995 р. — 5,3 %, у 1996 р. — 4,7, у 1997 р. — 4,9, у 1998 р. — 3,7, у 1999 р. — 3,6, у 2000 р. — 4,9 %, а у 2001 р. — 5,2 %. Ці дані переконливо свідчать про мізерну роль банківських позичок у ресурсному забезпеченні потреб економіки. Деяке поліпшення становища в останні роки має позитивний характер, але докорінно ситуацію не змінює. Стосовно ж довгострокових позичок можна сказати лише одне — це крапля коштів у морі потреб економіки.

Загалом проблем у сфері кредитування підприємств накопичилося дуже багато. По-перше, це, як було показано вище, надзвичайно малі порівняно з потребами обсяги кредитування, що визначається низкою причин: слабке ресурсне забезпечення банківської системи; некредитоспроможність самих підприємств, у яких украй сповільнився кругообіг коштів; відсутність надійних форм забезпечення кредитів, пов’язана з відсутністю реальної застави; фінансові шахрайства, що виявляються в неповерненні позичок (за даними НБУ в кредитному портфелі комерційних банків частка прострочених і сумнів­них кредитів на кінець 2000 р. становила 14,2 %, а на кінець 2001 р. — 6,9 %). По-друге, це все ще високий рівень процент­них ставок, що визначає дорожнечу ресурсів — динаміка процентних ставок за кредитами у національній та іноземній валютах показана на графіку (рис. 10).

Основною складовою внутрішніх фінансових ресурсів підприємств є оборотні кошти — до 95 %. Їх обсяги, на перший погляд, досить суттєві — у 2000 р. 321,7 млрд грн. Для порівняння, обсяг ВВП цього ж року у фактичних цінах становив 170,1 млрд грн, тобто співвідношення становило майже 2 : 1. Проте переважна їх частина перебуває в непрацюючому стані — сумарна кредиторська заборгованість підприємств становила 258,4 млрд грн, а дебіторська — 185,3 млрд грн, тобто кошти в розрахунках перевищували обсяги ВВП (про проблему неплатежів в Україні йшлося трохи вище). При цьому фактично немає особливого поля для маневру — прострочена кредиторська заборгованість становила 45 % від її загальної суми, а дебі­торська — 44 %. У 2001 р. ситуацію виправити не вдалося — дебіторська заборгованість виросла до 220,3 млрд, а кредиторська до 281,4 млрд грн.

Рис. 10. Динаміка процентних ставок за кредитами комерційних  банків

Рис. 10. Динаміка процентних ставок за кредитами комерційних банків

Обсяги амортизаційного фонду і прибутку в сумі фінансових ресурсів вкрай незначні. При цьому дуже негативною є тенденція зниження реальних обсягів прибутку в порівнянній оцінці (в 2000 р. лише 3,2 млрд грн проти 18,8 млрд грн у 1995 р.), оскільки саме прибуток є основним джерелом нарощування внутрішніх фінансових ресурсів підприємств. Однак при цьому слід зауважити, що дану тенденцію треба оцінювати дуже обережно — різка зміна в динаміці прибутку як у номінальному (у фактичних цінах), так і в порівнянному обсязі припадає на 1998 р.: відповідно 3,4 млрд грн проти 13,9 млрд грн у 1997 р. і 1,9 млрд грн проти 9,0 млрд грн. Це було багато в чому пов’язано з новим порядком визначення прибутку відповідно до прийнятого Закону «Про оподаткування прибутку підприємств». Тобто ця тенденція була викликана значною мірою обліковим чинником, а не економічними проблемами. Водночас зниження прибутковості — досить серйозна проблема, адже саме прибуток — основний мотив підприємницької діяльності, своєрідний індикатор економічної активності й ефективності виробництва. У 2001 р. ситуація поліпшилась — сума прибутку виходячи з фактичних цін зросла на 54 %, а у порівнянному обчисленні — на 46 %.

У цілому ситуацію з фінансовими ресурсами підприємств можна охарактеризувати як надзвичайно напружену. Та й реальні обсяги цих ресурсів просто мізерні: за нашими розрахунками розмір працюючих фінансових ресурсів підприємств (за вирахуванням простроченої кредиторської заборгованості) виходячи із середнього курсу гривні у 2001 р. становив близько 65 млрд дол. США. Це не просто мало, це вкрай недостатньо для економіки такої країни, як наша.

В умовах обмеженості внутрішніх фінансових ресурсів важливу роль у розвитку економіки можуть відігравати іноземні інвестиції. Проте в Україну вони надходять у дуже обмежених обсягах (рис. 11). Для порівняння наведемо дані по економіці Польщі, достатньо порівнянною з Україною за масштабами трансформаційних завдань, що розв’язуються.

За період із 1993 до 1999 р. в Україну було залучено всього 3 млрд дол. США прямих іноземних інвестицій, тоді як в економіку Польщі — 30,5 млрд дол. Розрив просто вражаючий. При цьому якщо для Польщі характерною є динаміка постійного стабільного зростання, то Україні властиві щорічні коливання.

Динаміка прямих іноземних інвестицій в економіку України  і Польщі

Рис. 11. Динаміка прямих іноземних інвестицій в економіку України і Польщі1

Причини недостатнього припливу капіталу мають об’єктив­ний і суб’єктивний характер. Об’єктивні зумовлені загальною кризовою ситуацією в економіці і фінансах — невисока ефективність виробництва, нерозвинена інфраструктура, низький платоспроможний попит та ін. Суб’єктивні причини пов’язані з бюрократичним механізмом, хабарництвом, відсутністю чітких гарантій і, головне, з нестабільністю законодавства. Проте якими б не були причини, факт залишається фактом — інвестиції в Україну в належному обсязі не йдуть, що обмежує і без того надзвичайно слабку забезпеченість її економіки фінансовими ресурсами. Без створення сприятливого інвестиційного клімату вирішити цю проблему не вдасться.


1 World Investment Report. United Nations. — New-York, Geneva, 2000.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Образовательный портал
Правила користування
Продажа баннеров УБС