Главная  - Финансы  - Книги  - Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
<< Содержание < Предыдущая

3.2.3. Проблеми вдосконалення механізмів оподаткування

Реалізація податкової політики держави здійснюється як через формування складу податкової системи і встановлення оптимальної її структури, так і через застосування відповідних механізмів оподаткування. Саме в цьому напрямі найбільш чітко виявляються особливості податкових систем окремих країн і саме від цього насамперед залежить їх ефектив­ність. Проаналізуємо порядок обчислення і сплати основних прямих і непрямих податків, що використовуються в Україні і визначимо з позицій реструктуризації фінансової системи у цілому головні проблеми.

Податок на прибуток підприємств справляється з юридичних осіб: резидентів — з їхніх доходів, отриманих в Україні та за її межами, і нерезидентів — з доходів, отриманих в Україні. Походження цього податку в Україні має абсолютно іншу основу, ніж на Заході. В Україні він виник на базі відрахувань державних підприємств і організацій від прибутку, що являли собою інструмент прямого вилучення частини цього прибутку в бюджет. Сутність переходу до податку на прибуток полягала в заміні індивідуальних для кожного платника і галузевих нормативів відрахувань єдиною для всіх ставкою податку або диференційованою за видами діяльності, але не залежною від фінансових результатів. У країнах із розвиненою ринковою економікою він виник у зв’язку з посиленим розвит­ком акціонерної форми власності й у більшості випадків на-зивається «податок на прибуток корпорацій». Тобто йдеться про оподаткування особливого роду доходу — корпоративного. Тому, порівнюючи податок на прибуток в Україні й податок на прибуток корпорацій у країнах з розвиненою ринковою економікою, слід мати на увазі, що попри їх схожість за своїм змістом вони далеко не тотожні.

Об’єктом оподаткування в Україні є прибуток, котрий обчислюється за загальноприйнятою у світі методикою — як різниця між валовими доходами і валовими витратами. Валовий прибуток являє собою загальну суму доходів, отриманих протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах. До нього належать: доходи від продажу товарів (робіт, послуг); доходи від здійснення банківських, страхових та інших фінансових операцій, торгівлі валютними цінностями, цінними паперами, борговими зобов’язаннями і вимогами; доходи попередніх періодів; доходи від позареалізаційних операцій, у тому числі суми безповоротної фінансової допомоги і безплатно наданих товарів (робіт, послуг); суми невикористаної частини коштів, що повертаються зі страхових резервів. Валові витрати являють собою усі витрати платника в грошовій, матеріальній і нематеріальній формах, здійснювані в процесі виробничо-господарської діяльності. До їх складу включають: витрати, пов’язані з підготуванням, організацією і здійсненням виробництва та продажу; суми коштів або вартість майна, добровільно передані неприбутковим організаціям (але не більше 4 % від оподатковуваного прибутку); суми витрат, не враховані в попередні періоди; витрати, пов’язані з ремонтом основних фондів у межах 5 % їх балансової вартості. Отже, методологія визначення об’єкта оподаткування в цілому відповідає міжнародним стандартам бухгалтерського обліку і фінансової звітності.

Чинна в Україні ставка податку з прибутку становить 30 %. Сплата податку провадиться щомісяця. За перші два місяці поточного кварталу вносяться авансові платежі згідно з даними оперативного обліку. Після закінчення кварталу визначається фактично отримана сума прибутку, відповідно до якої обчислюється належний до сплати податок. За третій місяць кварталу в бюджет вноситься різниця між сумою податку на фактично отриманий за квартал прибуток і внесеними авансовими платежами за перші два місяці.

Саме у встановленому порядку і термінах розрахунків із бюджетом криються на сьогодні основні проблеми оподаткування прибутку, яке насправді може перетворитися і досить часто перетворюється у вилучення оборотних коштів. Розподіл доходів і витрат за кварталами, а тим більше усередині кварталів за місяцями, рідко коли буває і може бути пропорційним — в одні періоди переважають витрати, в інші — більше надходять доходи. За стабільної економічної ситуації і ритмічного кругообігу грошових коштів це може особливо і не впливати на розрахунки з бюджетом. В умовах же кризи і затримки платежів установлений порядок може призвести і призводить до серйозних проблем. Якщо підприємство наприкінці податкового періоду одержало доходи, але не встигло здійснити або списати витрати, у нього формується «дутий» прибуток, із якого сплачується завищений податок. Тим самим підприємство позбавляється необхідних йому в даний момент коштів. Тому наприкінці місяця всі хочуть відправити гроші, але ніхто не хоче їх одержувати.

У чому ж причина подібної проблеми? Адже вирішити її, з урахуванням міжнародного досвіду, досить просто — робити розрахунки з фактично отрим аного прибутку за оптимальний податковий період, протягом якого доходи і витрати відносно врівноважуються. Таким періодом є фінансовий рік, після якого визначаються реальні результати. Податок при цьому сплачується з реально отриманого підприємством прибутку, а не з обліково-розрахункового ймовірно-можливого, як це фактично здійснюється в даний час.

Перехід до загальноприйнятого порядку розрахунків утруднений тим, що податок на прибуток — одне з основних джерел доходів держави. Якщо перейти до його сплати за підсумками року, то протягом бюджетного року держава буде відчувати брак доходів. Серед економістів навіть існує думка, що підприємство протягом цього періоду використовуватиме в обороті як би бюджетні кошти. Але це можна розглядати і з іншого боку — держава вилучає кошти підприємств для фінансування своїх витрат у період, коли ще невідомі реальні фінансові результати. При цьому, коли реально отриманий прибуток менший від очікуваного за попередніми розрахунками (а це трапляється досить часто), то держава фактично користується оборот­ними коштами підприємств, підриваючи їх фінансову базу.

У перспективі, якщо збережеться тенденція до зниження питомої ваги податку на прибуток у податковій системі й у доходах бюджету, особливих проблем із упровадженням розрахунків із бюджетом за податком на прибуток виходячи з результатів роботи за рік не буде. Але вже зараз відбулося, і досить істотне, зниження його ролі порівняно з початком 90-х років. Тому цілком можливо було б скасувати місячні авансові платежі і сплачувати податок тільки за фактично отриманим прибутком за квартал.

Стосовно рівня оподаткування прибутку, який залежить від методології визначення оподатковуваного прибутку і встановленої ставки, можна зазначити, що він перебуває у загальноприйнятих у світі межах. Більше того, після впровадження останнього закону про податок на прибуток підприємств, який регламентує перелік валових доходів і валових витрат, але практично не нормує їх, підприємства мають досить широкі можливості у «виведенні» необхідного їм фінансового результату. Тому не може бути й мови про високий рівень оподаткування прибутку. Інша річ, коригування прибутку при визначенні його оподатковуваної суми, які націлені на перекриття можливих каналів ухилення від оподаткування та нераціонального використання коштів. Проблема навіть не у сумах коригування, а у тому, що для цього потрібен додатковий (крім фінансового) податковий облік, який вимагає суттєвих витрат на його ведення та повністю суперечить одному з голов­них принципів оподаткування — зручності для платника. У цілому порядок визначення оподатковуваного прибутку над­звичайно ускладнений і подальше вдосконалення механізму оподаткування пов’язане насамперед із його спрощенням.

Чинна ставка податку — 30 %, теж досить помірна. Для порівняння, в переважній більшості європейських країн вона вища: в Італії — 53 %, Німеччині — 45 %, Великій Британії і Франції — 33 %, і тільки в окремих, але дуже багатих країнах нижча: у Швейцарії — 10 %, Норвегії — 21 %, Швеції — 28 %. Тому загальне зниження ставки податку на прибуток до рівня 20—25 %, яке передбачається проектом Податкового кодексу України, в умовах надзвичайно низького, як було показано вище, податкового забезпечення бюджету навряд чи прийнятне з позицій збалансування індивідуальних, корпоратив­них (підприємств у цілому) та суспільних інтересів у державі. Подібний підхід навряд чи обґрунтований і з позицій фінансової стратегії економічного зростання. Потрібне не стільки зниження рівня оподаткування — він і так невисокий, скільки пільговий режим оподаткування у сфері інвестиційної діяльності та створення додаткових робочих місць. При цьому доцільно також розглянути питання про запровадження прогресивної шкали ставок з податку на прибуток підприємств за схемою їх зниження відносно незначних обсягів прибутку до рівня 10—15 %. Такий підхід сприятиме також зниженню цін на товари і послуги, оскільки за зменшеної ставки податку компенсуватимуться втрати чистого прибутку від подібного зниження цін і тарифів.

Поступове зниження ролі податку на прибуток підприємств у формуванні доходів бюджету повинно відбуватись паралельно із підвищенням ролі особистого прибуткового податку за рахунок поступових змін у структурі ВВП і національного доходу, спрямованих, відповідно до політики доходів, на підвищення питомої ваги і маси заробітної плати. Подібна тенденція структурних зрушень у податковій системі України набула в останні роки чітко визначеного і стабільного характеру і має підтримуватись усіма засобами фінансової політики.

Прибутковий податок з громадян справляється з фізичних осіб — громадян України, що мають самостійне джерело доходів у країні та за її межами, а також з іноземних громадян і осіб без громадянства з доходів, отриманих в Україні. На від­міну від інших видів податків, прибутковий податок із громадян стягувався й в умовах соціалізму. Робітниками та службов­цями він сплачувався за єдиною ставкою — 13 %, особами, що мали приватну практику і займались різноманітними промислами — за підвищеними прогресивними ставками. Особливо жорстко оподатковувалися служителі церкви — максимальна ставка становила 80 %.

Об’єктом оподаткування є сукупний річний дохід платника, що включає доходи від роботи за наймом (за основним і не основним місцем роботи), від підприємницької діяльності й інші види доходів. Установлено прогресивну ступінчасту шкалу ставок, в основу якої покладено неоподатковуваний мінімум (сьогодні він становить 17 грн на місяць, тобто біля 3 дол. США). З доходу від 1-го до 5-ти неоподатковуваних мінімумів податок сплачується за ставкою 10 %, в інтервалі від 5 до 10-ти неоподатковуваних мінімумів — 15 %, від 10 до 60 — 20 %, від 60 до 100 — 30 % та із суми, що перевищує 100 неоподатковуваних мінімумів, стягується податок за ставкою 40 %.

Як бачимо, існуюча шкала ставок має нічим не обґрунтований стрибкоподібний характер. Спочатку вона стрімко зростає, потім у тривалому інтервалі є стабільною і, нарешті, знову більш прискорено зростає. Пояснити подібні коливання жодними принципами оподаткування неможливо. Цілком очевидно, що у разі застосування прогресивної шкали ставок прогресія має бути, по-перше, плавною і, по-друге, менш стрімкою, адже навряд чи виправдане існуюче співвідношення 4 : 1 між максимальною і мінімальною ставками.

У цілому проблема вибору виду ставок з прибуткового податку з громадян — пропорційні чи прогресивні — є доволі актуальною, особливо після відновлення у Росії єдиної пропор­ційної ставки на тому рівні, що існував у радянські часи — 13 %. Вирішувати цю проблему слід тільки з огляду на рівень диференціації доходів громадян. Взагалі підставою для використання прогресивної шкали ставок є істотна диференціація доходів у суспільстві. При цьому, з одного боку, чим вища ця диференціація, тим більшою має бути і прогресія, але, з іншого боку, вона обмежена тим, що особи з високими доходами, як правило, — найбільш продуктивна частина суспільства, і їх надмірне оподаткування веде до уповільнення темпів еконо-мічного розвитку.

Зважаючи на те, що в умовах перехідної економіки рівень диференціації доходів громадян в Україні досить високий, науково обґрунтованим і виправданим буде використання прогресивної шкали ставок. Але її побудова має здійснюватись не від низьких доходів до високих, а навпаки. Вважаємо цілком виправданим установлення для високих доходів ставки прибут­кового податку з громадян на рівні на 5—10 процентних пунктів нижче, ніж з податку на прибуток підприємств, тобто в розмірі 20—25 %. Для осіб із середніми доходами і ставки мають бути на середньому рівні — біля 15 %. Стосовно ж осіб з низькими доходами необхідно встановити пільгові ставки 5 і 10 %. Водночас повне звільнення від оподаткування, на нашу думку, невиправдане, оскільки кожний громадянин користується суспільними благами і має брати посильну участь у їх фінанс уванні.

Порядок сплати податку залежить від характеру одержуваних доходів. Доходи від роботи за наймом на основному місці роботи мають постійний характер і тому оподатковуються щомісяця. Наприкінці року провадиться перерахунок за сукуп­ним річним доходом. Доходи не за місцем основної роботи (за сумісництвом, за контрактом, трудовою угодою і т.п.) оподатковуються за єдиною ставкою 20 % у момент їх виплати. На початку наступного року (до 1-го квітня) особи, що мають доходи не за місцем основної роботи, подають у податкову інспекцію декларацію про доходи, на підставі якої визначається сукупний річний дохід і сума податку, що підлягає до сплати з нього. Ця сума порівнюється з уже сплаченим податком і визначається сальдо розрахунків — доплата або повернення.

Доходи від підприємницької діяльності (без створення юридичної особи) оподатковуються або за декларацією платника про отримані доходи, або у вигляді фіксованого податку шляхом придбання патенту. Платник сам вибирає спосіб сплати податку. Ставки фіксованого податку залежать від дохідності того або іншого виду діяльності і встановлюються в межах від 20 до 100 грн на місяць. Сплата податку у разі подання декларації провадиться спочатку протягом року щокварталу авансовими платежами, а потім за річною декларацією про фактично отримані доходи робиться перерахунок.

Охарактеризований порядок розрахунків доволі ускладнений і далеко не завжди справедливий. Декларування доходів потребує багато витрат як з боку податкової служби, так і платників (насамперед втрата часу). Фіскальна ефективність декларування практично відсутня. Крім того, далеко не всі громадяни, які мають це робити, декларують свої доходи, що порушує принцип обов’язковості в оподаткуванні. Доцільніше було б або взагалі відмовитись від декларування, установивши для доходів, отриманих не за місцем основної роботи, середню (чи трохи вище середньої) ставку, або перерахування за сукупним річним доходом здійснювати без декларацій на підставі отриманих даних про виплати доходів (з упровадженням ідентифікаційних номерів це не викликає особливих технічних труднощів).

Упровадження фіксованого податку для осіб, що ведуть підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, було, безумовно, прогресивним явищем. Однак ставки податку недостатньо обґрунтовані і зумовлюють порушення справедливості і рівності в оподаткуванні. Так, з доходу на рівні 1000 грн на місяць особи, що працюють за наймом, сплачують біля 200 грн прибуткового податку. Для осіб, що ведуть підприємницьку діяльність, такий дохід — цілком звичайне явище, але з нього буде заплачено фіксованого податку не більше 100 грн на місяць. При зростанні розміру доходів розрив буде збільшуватись, оскільки ставки фіксованого податку обмежені.

У цілому проблеми прибуткового оподаткування громадян у сучасних умовах полягають у надмірно високому його рівні для осіб, що працюють за наймом і мають офіційні доходи. Вони, по суті, доплачують за тих, хто приховує доходи. Це пов’язано як із доволі високим рівнем ставок, так і з абсолютно незрозумілим розміром неоподатковуваного мінімуму, що приблизно в 20 разів менший офіційного прожиткового мінімуму. Тобто проблема навіть не у високих ставках, а в їх застосуванні до дуже незначних розмірів доходів. Безумовно, в умовах, що склалися, взяти за неоподатковуваний мінімум прожитковий мінімум неможливо (так, середня заробітна плата у 2000 р. становила 311 грн на місяць, що більше ніж на 100 грн менше прожиткового мінімуму). За таких умов чисельність платників податків стане дуже обмеженою. Очевидно, за базу побудови шкали ставок слід взяти мінімальну заробітну плату, зробивши її і неоподатковуваним мінімумом. Можливо, це і не зовсім правильно (як можна оподатковувати те, що потрібне для забезпечення проживання), але набагато обґрунтованіше, ніж нинішні 17 грн на місяць.

Високий рівень прибуткового оподаткування громадян визначається також тим, що він має індивідуальний характер і не враховує сімейного стану платника податку. Доцільно перед­бачити для громадян можливість вибору порядку сплати по-датку — за індивідуальним, чи сукупним сімейним доходом (у розрахунку на одного члена сім’ї), що посилить справедливість в оподаткуванні, і водночас сприятиме зміцненню статусу інституту сім’ї у суспільстві.

І, нарешті, коротко ще про одну групу проблем, пов’язану з пільгами. На даний час в їх наданні переважають певні заслуги чи статус платника, що аж ніяк не вписується в ідеологію прибуткового оподаткування. На нашу думку, пільги мають надаватись залежно від можливостей окремих громадян в отриманні доходу (наприклад, інвалідам) та з урахуванням додат­кових витрат платника, які мають соціальний характер (на утримання тих же інвалідів, дітей, непрацездатних тощо).

Щодо двох інших видів прямих податків, які відіграють значно меншу роль у податковій системі, і проблеми набагато простіші.

Податок із власників транспортних засобів сплачують юридичні і фізичні особи. З автотранспортних засобів податок стягується за ставками в євро зі 100 см3 об’єму двигуна. При цьому розмір ставок диференційований залежно від об’єму двигуна — чим він більший, тим вищі ставки. За водними видами транспорту ставки встановлені на 1 см довжини корпусу. Фізич­ні особи сплачують податок щорічно, а юридичні — щомісяця.

Податок із власників транспортних засобів може використовуватись як податок на багатих і як цільове джерело фінансування відповідних витрат на утримання дорожньої та водної інфраструктури. В Україні переважає перший підхід, що, по суті, зафіксовано у самій назві податку — «з власників». Взагалі стосовно власників транспортних засобів установлено досить багато високих податків, зборів, і навіть поборів — мито, акцизний збір, збір (причому в даному разі саме збір, а не внески) до Пенсійного фонду, платежі за реєстрацію, технічний огляд, медичний огляд та ін. Водночас побудова ставок цього податку не враховує вартості транспортних засобів, яка, крім об’єму двигуна, відображає багато інших якісних параметрів. Тобто, хоча насамперед оподатковуються власники, механізм оподаткування побудований відносно технічних характеристик самих транспортних засобів.

Вважаємо, що даний податок має бути трансформований у «податок на транспортні засоби» на основі чіткого встановлення його цільового призначення і застосування. Оскільки користування транспортними засобами має переважно регіональний характер, доцільно повністю перевести його до сфери місцевого оподаткування, а не тільки зараховувати його надходження у місцеві бюджети, як це робиться нині.

Земельний податок також сплачують юридичні і фізичні особи, що мають у власності або користуванні земельні ділянки. Порядок обчислення і сплати податку різний за землі сільсько- і несільськогосподарського призначення. За землі сільськогосподарського призначення податок сплачується за став­ками у відсотках від грошової оцінки одного гектара. За землі несільськогосподарського призначення податок сплачується або у відсотках від грошової оцінки земельної ділянки, або за ставками у гривнях з одного квадратного метра.

У сучасних умовах земельний податок відчутного бюджетного значення ні в Україні, ні в країнах з розвиненою ринковою економікою не має. Він більше застосовується як інструмент регулювання розміщення виробництва і продуктивних сил та з метою забезпечення ефективного використання основ­ного природного ресурсу — землі. Функції регулювання пов’язані з територіальною диференціацією ставок податку на основі передання його до сфери місцевого оподаткування. Функцію стимулювання ефективного використання земельних угідь можна забезпечити за умови досить високих ставок податку, для сплати якого будуть потрібні і високі доходи від використання землі. Сьогодні в Україні чітко не визначені напрями використання цього податку. Він, по суті, не виконує ні регулюючої функції, ні стимулюючого призначення, а тому проблеми цього податку полягають насамперед у визначенні засад його використання.

Податок на додану вартість (ПДВ) сплачують усі суб’єк­ти підприємницької і непідприємницької діяльності — юридич­ні і фізичні особи, які здійснюють операції, пов’язані зі збільшенням вартості товарів, робіт, послуг. Хоча ПДВ, який справляється в Україні, мало чим відрізняється за методологією обчислення від цього податку в країнах із розвиненою ринковою економікою (власне, він створювався за західними стандартами), його виникнення в Україні, також, як і податку на прибуток підприємств, досить специфічне.

Як відомо, на Заході ПДВ виник у результаті еволюції системи універсального акцизного оподаткування: від розширення сфери застосування специфічних акцизів до універсального у вигляді податку з продажу (купівлі), потім від нього — до податку з обороту й на завершення цього процесу —упровадження податку на додану вартість. Україна ж цього еволюційного процесу не проходила. Вона взяла готовий інструмент, замінивши ним податок з обороту, але, як було показано раніше, цей податок у СРСР не мав нічого спільного з податком з обороту на Заході.

Сутність проблеми використання ПДВ в Україні полягає в тому, наскільки він є адекватним її умовам. Адже кожний вид універсальних акцизів застосовувався на певному етапі розвит­ку економіки. ПДВ — це інструмент високорозвиненої, ста-більної ринкової економіки з доволі рівномірним розподілом фінансових ресурсів, що дає змогу рівномірно розподілити і податкове навантаження. В існуючому вигляді він значною мірою давно втратив риси суто непрямого податку.

Загальна оцінка економічної ситуації в Україні свідчить про те, що вона поки що скоріше протилежна тій, яка необхідна для впровадження ПДВ. Складно судити, чи треба було усе починати з використання спочатку податку з продажу чи податку з обороту. До речі, ще в межах СРСР у період перебудови використовувався податок із продажу, щоправда, як засіб мобілізації додаткових доходів за збереження податку з обороту у зв’язку з появою бюджетного дефіциту. Але одне очевидно: використання ПДВ в умовах економічної нестабільності породило багато проблем, пов’язаних зі збільшенням податкового навантаження підприємств, а механізм розрахунків веде до «вимивання» їхніх оборотних коштів.

Об’єктом оподаткування за ПДВ є додана вартість. Однак у процесі нарахування податку вона не виокремлюється, оскільки застосовується методика податкового кредиту, за якого належна до сплати сума податку обчислюється як різниця між податковим зобов’язанням і податковим кредитом. Податкове зобов’язання — це загальна сума податку, нарахована платником за обсягом продажу вироблених ним товарів, робіт, послуг. Податковий кредит — це сума ПДВ, сплачена платником у складі оплати придбаних ним товарів (робіт, послуг).

В Україні встановлені дві ставки ПДВ: стандартна — 20 % і нульова (під час експорту і для окремих видів товарів). Включення ПДВ у ціни товарів, робіт, послуг провадиться у вигляді надбавки в розмірі 20 % до відпускної ціни, що визначається підприємством і містить собівартість і прибуток, а за підакциз­ними товарами також акцизний збір. За імпортованими товарами ставка ПДВ застосовується до контрактної ціни з урахуванням сум акцизного збору і ввізного мита.

Сплата ПДВ провадиться щомісяця, а в разі незначних сум платежів — щокварталу за фактичним оборотом відповідно до дати виникнення податкового зобов’язання і податкового кредиту. Датою виникнення податкового зобов’язання є одна з дат, що раніше наступила, — або надходження коштів за реалізацію товарів, робіт, послуг, або їх відвантаження (надання). Аналогічно за датою, що раніше наступила, визначається дата виникнення податкового кредиту.

Проблеми ПДВ в Україні, крім уже зазначеного податкового тиску на підприємницьку діяльність, пов’язані з установленим порядком розрахунків. В умовах стабільного кругообігу фінансових ресурсів і фінансової стійкості підприємств справді не настільки важливо, яка з дат наступить раніше — відвантаження чи оплати. Належну суму податку після відвантаження можна оплатити за рахунок оборотних коштів, а гроші, що надійшли після сплати податку як оплата товарів, робіт, послуг, направити на їх відновлення. Але в умовах нестабільності і кризи в платіжному обороті це вкрай негативно позначається на фінансовому стані підприємства. Так, якщо протягом певного часу після відвантаження гроші не надійшли, ПДВ має бути повернутий. Але тут-то і починаються проблеми — одержати їх назад, так само, як і повернути податковий кредит під час експорту товарів, надзвичайно складно, оскільки в бюджеті, як правило, вільних коштів немає. Про глибину цієї проблеми свідчить той факт, що на ринку фінансових послуг з’явилися фірми, які спеціалізуються на поверненні ПДВ із бюджету.

Вирішення проблем ПДВ пов’язано чи з удосконаленням механізму оподаткування, чи з заміною його іншим видом універсальних акцизів — податком з продажу. Дилема дуже непроста і не має очевидної відповіді. З одного боку, покладати серйозні надії на вдосконалення механізмів обчислення і сплати ПДВ безперспективно. Проблема, як уже зазначалось, у невідповідності цього податку рівню розвитку економіки України. Нині чинний механізм теж упроваджувався з метою вдо­сконалення системи справляння ПДВ, але, ліквідувавши одні проблеми, породив інші. З іншого боку, після десяти років відпрацювання механізму ПДВ, відмовитись від нього і перейти до податку з продажу теж непросто. Крім того, Україна заявила про свій намір майбутнього членства в Європейському Союзі, де діє уніфіковане податкове законодавство і використовується саме ПДВ. Тому певною мірою безглуздо відмовлятись від ПДВ сьогодні, щоб впроваджувати його знову через певний час. Виходячи з цього, зусилля мають бути сконцентровані на вдосконаленні механізмів оподаткування, хоча перехід до одностадійного некумулятивного податку з продажу автоматично зняв би цілу низку вкрай складних проблем.

Стосовно рівня податкової ставки слід зазначити, що хоча проектом податкового кодексу намічається її зниження на кілька процентних пунктів, в Україні вона не дуже відрізняється від прийнятих у світі — в середньому 18—20 %. І хоча зниження ставки ПДВ має істотне значення, оскільки сприятиме збільшенню обсягів реалізації за рахунок зниження цін та, відповідно, прискоренню кругообігу фінансових ресурсів, що вкрай важливо для ефективного функціонування фінансової системи, все ж головні проблеми ПДВ полягають у невід-працьованому механізмі його справляння.

Акцизний збір в Україні є формою індивідуальних акцизів і сплачується всіма суб’єктами підприємницької діяльності, що виробляють, імпортують або реалізують підакцизні товари. До таких товарів належать так звані товари не першої необхідності. Це алкогольні і тютюнові вироби, автомобілі, нафтопродукти, ювелірні, шкіряні і хутряні вироби, кава, шоколад тощо. Історія введення акцизів пов’язана з першими кроками в напрямку впровадження ще в умовах адміністративної економіки вільних цін саме на товари не першої необхідності. Згодом ці товари і потрапили в розряд підакцизних. У цілому перелік підакцизних товарів в Україні збігається з відповідним переліком у західних країнах.

Об’єктом оподаткування є оборот з реалізації підакцизних товарів. При цьому застосовуються два види ставок: фіксовані — у грошовому виразі на одиницю товару (причому на більшість таких товарів ставки встановлені в євро з перерахунком їх у гривні за офіційним курсом Національного банку України з метою виключення впливу інфляційних процесів) і процентні — відповідно до обсягу продажу підакцизних товарів у цінах, що включають акцизний збір.

У фінансовій практиці акцизний збір використовується не тільки як джерело формування доходів бюджету, а й як інструмент регулювання розвитку окремих галузей. Так, наприклад, широкий резонанс і в Україні, і в Західній Європі одержала політика у сфері автомобілебудування, коли для одного з вітчизняних виробників — АвтоЗАЗ-Деу акцизний збір скасували, а на автомобілі, що ввозилися в Україну, установили високі ставки акцизн ого збору і мита. Щоправда, ця, певною мірою, протекціоністська політика не дала конкретних результатів — ні АвтоЗАЗ-Деу не зміг розширити обсяг продажу, ні потік ввезених автомобілів помітно не скоротився.

Особливих проблем у механізмі справляння акцизного збору немає. Водночас, враховуючи його досить посереднє бюджетне значення, невиправданою з позицій функціонування усієї фінансової системи є досить високі ставки акцизів з окремих товарів. Не отримуючи відчутних доходів, держава негативно впливає на обсяги споживання, а відповідно і вироб­ництва. Подібна практика, що походила від ідеології акциз-ного обкладення товарів «не першої необхідності», в сучасних умовах не виправдана і має бути скоригована в напрямі зниження ставок акцизного збору.

Мито в Україні сплачується під час ввезення, вивезення і транзиту товарів. Переважає ввізне мито. Платниками мита є декларанти. Установлено два види ставок: у відсотках до митної вартості (валюта контракту перераховується в гривні за офіційним курсом Національного банку України, а також враховуються транспортні витрати до пункту перетинання митного кордону) й у твердих ставках (в євро) на встановлену одиницю виміру за підакцизними товарами. Відносно широке використання мита в Україні пов’язане з необхідністю проведення протекціоністської політики в період економічної кризи і післякризового розвитку національної економіки. Крім того, важливі і фіскальні інтереси держави. Водночас проблеми мит­ного обкладення перебувають не стільки у фінансовій пло-щині, скільки у сфері зовнішньоекономічної політики і тарифного регулювання. Рішення у цій сфері приймаються більше під впливом зовнішніх чинників, а не потреб фінансової системи, що у цілому досить обґрунтовано.

Важливим кроком у розвитку системи оподаткування стало застосування з 1999 р. спрощеної системи оподаткування для суб’єктів малого бізнесу на підставі введення єдиного податку. Для юридичних осіб він установлюється у відсотках до обсягу виручки від реалізації продукції, робіт, послуг у розмірі 6 % — якщо окремо сплачується ПДВ, і 10 % — якщо ПДВ не сплачується. Єдиний податок значно простіший у застосуванні, він замінив стягнення 13-ти податків і обов’язкових платежів у бюджет і цільові фонди. Надходження цього податку від юридичних осіб розподіляються між Державним і місцевими бюджетами, а також фондами соціального страхування. Для фізичних осіб ставки єдиного податку встановлюються в розмірі від 20 до 200 грн на місяць залежно від дохідності того або іншого виду діяльності. Отримані від них надходження розподіляються між місцевим бюджетом і фондами соціального страхування. Суб’єкти малого бізнесу — і юридичні, і фізичні особи самостійно вирішують, чи переходити до сплати єдиного податку, чи продовжувати сплачувати всі передбачені законодавством податки.

В аграрному секторі спрощена система оподаткування полягає в переході до застосування фіксованого сільськогосподарського податку. Цей податок може вноситися як у грошовій, так і в натуральній формі. Об’єктом оподаткування фіксованим податком є площа сільськогосподарських угідь, що перебуває у платника у власності або користуванні. Ставки податку встановлені у відсотках до грошової оцінки земельних ділянок: для ріллі, сіножатей і пасовищ — 0,5 %, для багаторіч­них насаджень — 0,3 % (для гірських регіонів і Полісся від-повідно 0,3 і 0,1 %). Сплата податку в грошовій формі провадиться щоквартально з її розподілом відповідно до строків одержання доходів (I квартал — 10 %, II квартал — 10 %, III квартал — 50 %, IV квартал — 30 %). Поставка сільгосппродукції в рахунок сплати податку провадиться по зернових культурах восени, а по продукції тваринництва — щомісяця, виходячи з розрахованої суми податку і цін на сільськогосподарську продукцію, що склалися. Отримані від податку кошти розподіляються між місцевими бюджетами і фондами соціального страхування.

Досвід використання спрощеної системи оподаткування засвідчив її переваги і необхідність подальшого розвитку.

Удосконалення механізмів оподаткування передбачає, крім відпрацювання порядку обчислення і сплати окремих податків, вирішення загальних проблем податкового законодавства і податкового адміністрування. Що стосується податкового законодавства, то, крім уже розглянутих проблем, дуже важливо узгодити його з податковим законодавством країн Європейського Союзу. Україна, задекларувавши свій намір вступити до ЄС, повинна зробити дуже багато, у тому числі й у податковому законодавстві. Тут вкрай необхідно визначитись, у чому наше законодавство має повністю відповідати встановленим вимогам, а в чому мають зберегтись відмінності, які відображають наші економічні реалії та історичні традиції.

У частині податкового адміністрування головною є проблема боротьби з ухиленням від оподаткування. Нині податкова служба, на нашу думку, має достатньо засобів контролю та важелів впливу, однак вони не завжди спрацьовують. Це обумовило запровадження непрямих методів оцінки доходів плат­ників через їх витрати та за іншими зовнішніми ознаками. Безумовно, це вагомий і необхідний крок. Але дуже важливо, щоб він у черговий раз не був спрямований проти дрібних порушників, а ті, хто ухилявся і ухиляється від сплати податків у великих розмірах, залишились би недоторканими.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Образовательный портал
Правила користування
Продажа баннеров УБС