Главная  - Финансы  - Книги  - Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями - Федосов В., Опарін В.
<< Содержание < Предыдущая

ПЕРЕДМОВА

Фінанси є важливою інституційною складовою економіч­ної інфраструктури суспільства. Неможливо собі уявити

забезпечення життєдіяльності людини, функціонування підприємств, реалізацію функцій держави без фінансів. Фінансові відносини охоплюють усіх і кожного, а тому фінансові проблеми завжди привертають увагу всього суспільства. Водночас ці проблеми мають різне наповнення для звичайних громадян і держави. Якщо кожного громадянина цікавить насамперед його власний добробут та фінансовий стан, то держава має забезпечувати узгодженість і збалансованість інтересів у суспільстві в цілому. Ігнорування чиїхось інтересів рано чи пізно призведе до негативних наслідків для всіх. Саме тому настільки важливою є фінансова політика, яка спрямовується на вирішення конкретних так-

тичних завдань і досягнення певних стратегічних цілей.

Фінансова політика пов’язана з реалізацією координуючої ролі держави в соціально-економічному розвитку країни. Свого часу понад сто років тому Адольф Вагнер сформулював закон зростання державних потреб і державних видатків. Увесь наступний розвиток підтвердив правильність його висновків. Якщо на кінець ХІХ — початок ХХ ст. рівень державної централізації національного продукту становив 10—15 %, то в сучасному світі держава у середньому перерозподіляє 35—40 % національного продук­ту, а мінімальний рівень централізації становить 25—30 %. При цьому фінансова роль держави зростає не тільки (а на даний час уже і не стільки) кількісно, а насамперед якісно. Знову ж таки, якісний вплив здійснюється головним чином не через розширену систему державного регламентування фінансових відносин, а на основі, по-перше, вибору найважливіших, ключових напрямів цього регулювання, а по-друге, застосування дійових та ефективних фінансових інструментів та важелів впливу. Здійснюючи свою фінансову політику, держава водночас не повинна надмірно обмежувати права юридичних і фізичних осіб та підривати мотивацію і стимули до продуктивної діяльності.

Навіть така спрощена характеристика завдань фінансової політики і реалізації спрямовуючої ролі держави свідчить про те, наскільки складною і важливою є організація функціонування фінансової системи. При цьому фінансова стратегія і тактика мають ґрунтуватись на певній економічній доктрині держави. Ця доктрина визначає насамперед тип економічної системи, що формується в тій чи іншій країні. За основу свого подальшого розвитку Україна обрала соціально орієнтовану економіку, що досить поширена в країнах Західної Європи. Але чітко не визначені ні передумови, ні шляхи формування подібної економічної системи. До того ж досить часто соціально орієнтована економіка мало не ототожнюється з тією, що існувала в умовах адміністративно-командної системи, за якої державне усуспільнення національного продукту сягало майже критичної межі (в середині 80-х років у СРСР у бюджеті централізувалося 3/4 національного доходу).

Дослідження проблем фінансової реструктуризації у перехідній економіці, що зорієнтована на формування засад соціально орієнтованої економіки, вимагають чіткого розуміння суті останньої. Теоретичному обґрунтуванню засад функціонування соціально орієнтованої економіки присвячені праці багатьох західних учених. Вона реалізована на практиці в багатьох країнах Західної Європи.

У цьому контексті особливий інтерес становить Німеччина, її модель суспільно-економічного устрою і розвитку — соціальне ринкове господарство. Ідеї та засади соціального ринкового господарства започаткували ще до Другої світової війни представники Фрайбурзької школи економічної думки — ордоліберали (від назви щорічника «ORDO» — раніше «Ordnung des Wirtschaft», що видавався ними) Вальтер Ойкен (1891—1950), Франц Бем (1895—1977) та ін. Їхні теоретичні роз­робки знайшли свій подальший розвиток у працях неолібера­лів гуманістичної традиції — Вільгельма Репке (1899—1966) і Олександра Рюстова (1885—1963), соціал-лібералів — Альф­реда Мюллера-Армака (1907—1978)*1 та ін., ідеї яких були тісно пов’язані з соціальним католицьким ученням і успішно втілені на практиці в Німеччині міністром економіки, а потім канцлером Л. Ерхардом (1897—1977). Його фундаментальні праці*2, видані багатьма мовами і в багатьох країнах світу, стали без перебільшення прагматичною енциклопедією соціального ринкового господарства.

*1: {До речі, поняття «соціальна ринкова економіка» було запропоновано ще у 1946 р. саме професором А. Мюллером-Армаком, в 50-ті роки — керівник відділу економічної політики федерального Міністерства економіки Німеччини.}

*2: {Erhard L. Wohlstand fur alle. — Dusseldorf, 1957; Deutsche Wirtschaftspolitik. Der Weg der Sozialen Marktwiztschaft. — Dusseldorf—Wien, 1962.}

Головні принципи економічної філософії Л. Ерхарда склали основу політики соціального ринкового господарства в Німеччині. «Поворот в економічній політиці, який було здійснено від примусово керованого господарства до ринкового, — пише він у книзі «Добробут для всіх», — означав набагато більше, ніж тільки економічний захід у вузькому значенні цього слова, бо ми поставили наше суспільно-економічне і соціальне життя на новий фундамент і вказали йому новий шлях вперед. Ми повинні були відректися від нетерпимості, яка через духовну несвободу веде до тиранії і тоталітаризму. Ми повинні були прийти до такого порядку, при якому спрямов аність до цілого була б осмисленою, органічною, засновувалась на добровільному підкоренні і керувалась усвідомленням відповідальності»*3. Ці слова були написані в інший історичний час — понад 50 років тому, в іншій країні, людиною іншої національності, але вони актуальні і для сьогоднішньої України.

*3: {Erhard L. Wohlstand fur alle. — Dusseldorf, 1957. — S. 171.}

Теоретичними основами концепції соціального ринкового господарства є положення про вплив інституцій і правил на поведінку суб’єктів господарювання та про органічне поєднання економічної конкуренції і свободи ринку з соціальними гарантіями та компенсаціями. Фактично йдеться про захист конкуренції і свободи в економіці, про поєднання на цій основі вільної ініціативи з гарантованим завдяки економічному зростанню соціальним поступом. Так виникла ідея політики економічного і соціального порядку, тобто активної фінансово-економічної політики, спрямованої на досягнення соціальних завдань вільного суспільства.

Політика економічного порядку повинна формувати і зміцнювати довгострокові рамкові умови діяльності економічних суб’єктів. У цьому питанні важлива роль відводиться державі. На неї покладається особлива відповідальність за створення і підтримання цього порядку. І, якщо А. Сміт говорить про державу як про «нічного сторожа», то Л. Ерхард найважливішим її завданням вважає створення «рамок економічного і соціального порядку», в межах яких не повинно існувати ніяких перешкод як з боку держави, так і суспільства. Звідси вихідне положення — ефективність ролі і дій держави повинна вимірюватися й оцінюватися не масштабами її активності і втручання, а кінцевими результатами.

Пріоритетними завданнями політики економічного порядку є захист прав власності, підтримання ефективної конкуренції і стабільності грошової одиниці, дерегуляція, скорочення дотацій, антимонопольні дії і контроль за об’єд­нанням (злиттям), свобода зовнішньоекономічної діяльності, нагляд за недопущенням зловживань тощо. На практиці вона є політикою економічної стабілізації та зростання, її важливі складові — фіскальна, валютна та грошово-кредит­на політика.

Політика економічного і соціального порядку враховує етичні принципи і вимоги, широкі можливості соціального партнерства, базуючись на суспільних і людських цінностях. У моделі соціального ринкового господарства ринкова економіка постає як самостійна соціальна цінність, як домінанта і фундамент суспільного устрою, основою якого є свобода, право вибору і творча ініціатива. Звідси соціальна політика розглядається і проводиться як органічна і невід’ємна складова економічної політики, політики економіч­ного і соціального порядку. Соціальний сегмент виступає невід’ємною складовою ринкової економіки, і між ними існують тісні прямі та зворотні взаємозв’язки. З цього випливає, що ефективна економічна політика створює потенційні можливості для успішної соціальної політики, а стабільне економічне зростання — для задоволення як суспільних, так і індивідуальних потреб. Важливою складовою політики соціального порядку є політика доходів, насамперед у сфері заробітної плати.

У центрі соціальної ринкової економіки взагалі і політики соціального порядку зокрема знаходиться людина (як особистість) з її світоглядом, інтересами і переконаннями. Звідси держава повинна створити такий економічний і соціальний порядок, який би забезпечував свободу і право на індивідуальний розвиток та індивідуальну відповідальність. Принцип індивідуальності в соціальному ринковому господарстві поєднується з принципами солідарності і субсидіарності. Принцип солідарності означає, що всі люди, як суб’єкти суспільного життя, перебувають у прямих і зворот­них взаємозв’язках і у взаємній відповідальності між собою та з суспільством у цілому. Це передбачає необхідність спільного й мирного вирішення загальносуспільних проблем і конфліктів інтересів. Принцип субсидіарності, а за його допомогою значною мірою реалізуються два попередніх принципи, передбачає, з одного боку, надання кожному громадянину прав і можливостей на самореалізацію в усіх сферах життя, а з іншого — визнає необхідність і важливість різноманітних посередницьких груп та інституцій. Його реалізація на практиці сприяє формуванню і функціонуванню в суспільстві численних громадських інституцій — груп, об’єднань, клубів, де люди об’єднуються за соціально-економічними, політичними і культурними інтересами.

Одним з базових і вихідних положень соціальної ринкової економіки є державна соціальна допомога, яка повинна надаватися тільки тим, хто її потребує. Чим більш масштабна («на всі випадки життя») система державної соціальної «благодійності», тим нижча її ефективність. Отже, соціальні проблеми повинні вирішуватись насамперед не за рахунок держави (в першу чергу, бюджетних коштів), а через підвищення ефективності економіки на основі конкурентного ринку. Завдання держави — створити для цього належні умови. Повинна діяти система соціального захисту від загальних життєвих ризиків, на випадок хвороби, безробіття і непрацездатності, яка належить до сфери суспільної солідарності.

Таким чином, соціальна ринкова економіка — це особлива демократична форма суспільного устрою, досить ефек­тивного господарювання, соціально справедливого розпо-

ділу його результатів. Це уклад життя, де діють рівні можливості для всіх і пріоритет права, поважаються свобо-

ди людини, а індивідуальна свобода набуває найбільшої цінності.

Досить часто розуміння соціально орієнтованої економіки обмежується широкою системою соціальних гарантій та виплат громадянам. Але, незважаючи на всю їх важливість, все ж не вони є визначальними. Соціально орієнтована економіка передбачає насамперед високий рівень зайнятості (недарма нинішній канцлер Німеччини Г. Шредер неодноразово вказував, що оцінювати його діяльність слід за скороченням рівня безробіття) та індивідуальних доходів громадян. Вона ґрунтується на високій ефективності економіки, що заснована на приватній ініціативі та підприємництві. Головною передумовою соціально орієнтованої економіки є високий рівень ВВП на душу населення, що забезпечує як достатні індивідуальні доходи громадян, так і повноцінне фінансове наповнення державних соціальних гарантій. За низького рівня ВВП на душу населення усі розмови про соціально орієнтовану економіку не мають належного фінансового підґрунтя. Тому, визначаючи фінансову стратегію і тактику української держави, дуже важливо зрозуміти, що соціально орієнтована економіка, до якої вона прагне, це не тільки розвинена система соціальних гарантій і видатків держави, а й передусім високий життєвий рівень народу, який забезпечується насамперед за рахунок високих індивідуальних доходів. Система ж соціальних гарантій є важливим їх доповненням, але саме доповненням, а не основою життєзабезпечення громадян. При цьому держава надає соціальну допомогу тільки тим, хто її конче потребує.

Трансформаційні процеси, що відбуваються в Україні, вимагають чіткої координації дій в усіх сферах та ланках економічної і фінансової системи, що і є концептуальною основою стратегії економічного і соціального розвитку нашої держави на 2002—2011 рр. «Європейський вибір». Її головною метою є забезпе­чення стабільного економічного зростання в умовах стійкості фінансової системи на основі переходу до інноваційної моделі ринкових перетворень і підвищення дієвості державного регулювання соціально-економічних процесів. У стратегії зазначається, що наявний інструментарій економічної політики, який було сформовано в попередній, перехідний, період, не націлений на забезпечення якісних перетворень — інноваційного розвитку, оновлення структури виробництва, подолання глибокої диференціації доходів та ін. Потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх системне (підкреслено нами. —Авт.) оновлення, тобто осмислений перехід до інституційної моделі ринкових перетворень, поєднаних з елементами ефективного державного регулювання.

Одним із головних важелів у систе мі державного регулювання економічного і соціального розвитку є саме фінансові інструменти. Ефективність їх використання визначається багатьма чинниками, серед яких провідна роль належить узгодженості спрямування і характеру дії окремих інструментів. Найкращою фінансовою політикою є та, що забезпечує збалан­сування інтересів кожного громадянина, підприємницьких структур і держави з урахуванням загальнонаціональних інтересів та пріоритетів. При цьому навіть не може йти мова про домінантність чиїхось інтересів, наприклад держави, як це було у недавньому минулому.

Здійснення збалансованої фінансової політики вимагає підходу до управління фінансами як єдиною інституційною структурою суспільства. Будь-які структурні зрушення ведуть до змін у системі інтересів окремих суб’єктів. У фінансах дуже рідко буває, що виграють усі. Водночас цього все-таки можна досягти, але тільки на основі постійного стабільного зростання національного продукту, що, власне, і визначає ключову роль забезпечення економічного зростання у фінансово-економіч­ній політиці держави. Саме тому дослідження у сфері фінансової політики держави повинні мати комплексний системний характер.

Після періоду переосмислення віджилих канонів, догм

і постулатів економічної та фінансової науки останнім часом значно активізувались дослідження в царині фінансів. З’явилися фундаментальні наукові праці з різних напрямів фінансової проблематики — державних і місцевих фінансів, податкової системи, грошово-кредитної політики, банківської системи і фондового ринку, страхування, фінансів підприємницьких структур. Та поки що залишаються поза увагою вчених проблеми комплексного дослідження фінансів, фінансової системи і фінансового сектору, без чого неможлива узгодженість позицій і практичних дій.

Однією з найважливіших проблем перехідної економіки є фінансова реструктуризація. Це досить складне і різнопланове явище, що має різні прояви та наслідки. Вона включає п’ять основних напрямів. По-перше, це трансформація структури і засад функціонування фінансової системи у цілому. Перехід до ринкових відносин вимагав кардинальних змін у її побудові, і протягом останніх 15 років, ще починаючи з часів так званої перебудови, в Україні відбувалася поступова реструктуризація фінансової системи. По-друге, це структурне реформування в окремих сферах та ланках фінансової системи, яке мало бути (але не завжди було) ув’язане з трансформацією фінансової системи у цілому. По-третє, це розбудова тих сегментів фінансової системи, передусім ринку цінних паперів, котрі властиві ринковій економіці, але були відсутні в умовах адміністратив­ної. По-четверте, це докорінне реформування засад функціонування фінансів підприємницьких структур, загальнодержавних і місцевих фінансів та сфери міжнародних фінансових відносин. І нарешті, по-п’яте, це удосконалення системи управління фінансами. Саме від того, наскільки комплексно проводилась і проводиться фінансова реструктуризація, багато в чому залежить успішність економічних реформ.

Повноцінна фінансова реструктуризація можлива тільки на основі глибокого теоретичного осмислення і практичної реалізації досягнень сучасної світової фінансової думки. Доки ми сперечалися, що належить до фінансів, а що ні, які функції вони виконують, що входить до складу фінансової системи і які характерні ознаки фінансових відносин, фінансова наука Заходу розробила передові технології управління фінансовими потоками та високоефективні методи фінансової діяльності. Фінансовий менеджмент і в теорії, і на практиці досяг відчутних висот. За розробки в галузі фінансів багато провідних учених світу стали лауреатами Нобелівської премії. Крім того, слід зазначити, що, незважаючи на критику застарілих догм та ідеологічних підходів до економіки та фінансів соціалістичної доби, нинішня фінансова практика багато в чому засновується на старих засадах попередньої адміністративно-командної системи.

З одного боку, це об’єктивне явище, адже неможливо відразу змінити всю систему, а головне — світогляд людей. Так, наприклад, дуже часто можна почути висловлювання та пропозиції, що ті чи інші видатки повинна взяти на себе держава. Але ж держава не стільки створює, скільки перерозподіляє створену у суспільстві вартість. Фінансування державою окремих юридичних та фізичних осіб означає по суті їх утримання за рахунок інших. Тому було б доцільно, вносячи подібні пропозиції, хоча б поцікавитись, чи згідні ці інші особи на подібний перерозподіл коштів? Або чи підтримують відносно фінансово забезпечені регіони суцільний територіальний перерозподіл бюджетних коштів на основі дотацій вирівнювання? У фінансах, як і в живій природі, діє закон збереження енергії: гроші нізвідки не беруться і нікуди безслідно не зникають. Ще раз підкреслюємо: суспільство може повноцінно функціонувати та стабільно розвиватись тільки у разі збалансування інтересів усіх його суб’єктів. Підтримувати необхідно не тільки бідних, а й багатих, бо без них не буде за що допомагати бідним. Чим більше багатих людей, тим багатша і міцніша держава.

З іншого боку, суб’єктивний чинник залишається досить вагомим і має багато різноманітних проявів. По-перше, це небажання багатьох структур йти на реальні, повноцінні і докорінні реформи. Тут переплітаються і звичайне побоювання нового — набагато легше працювати по-старому, і корисні інтереси — в результаті тих чи інших змін можуть бути втрачені відповідні доходи, важелі влади і сфери впливу. По-друге, це непідготовленість до глибоких реформ, в основі якої лежать насамперед кадрові проблеми. Останнім часом у фінансах стали розумітись усі. Кожна «кухарка», якщо й не може повноцінно керувати державою, то фінанси знає «досконально». У багатьох випадках державні фінансові структури очолюють непрофесіонали, які не мають ні базової фінансової освіти, ні достатнього практичного досвіду. Вони не можуть забезпечити не тільки проведення глибокої і, головне, реальної трансформації фінансової системи у цілому та окремих її сегментів, а й ефективне функціонування цих структур. Узагалі склалася досить дивна ситуація, коли фінансистів готують практично всі вищі на­вчальні заклади України (що є звичайною профанацією фінансової освіти), а висококваліфікованих фахівців не вистачає. Також дається взнаки недержавницький підхід до формування фінансової еліти суспільства як у сфері управління, так і фінансовому секторі. Наприклад, хіба може Міністер-

ство фінансів бути генератором і втілювачем фінансових реформ без високопрофесійного кадрового потенціалу, який неможливо сформувати без відповідного статусу фінансиста та високого рівня оплати праці? По-третє, необхідно враховувати і певний опір фінансовим реформам у суспільстві. Дуже багато людей звикло до того, що гроші їм платять, а не що вони їх заробляють. Консерватизм фінансового світогляду, який доволі точно фокусується в нескінченній проблемі різноманітних пільг, здолати дуже важко. Мовчазний, але стійкий опір реформуванню фінансів з боку цієї частини суспільства, думається, буде відчут­ним ще тривалий час.

Фінансова реструктуризація, як складне і різнопланове явище широкого спектру, має зовнішнє — організаційне, та внутрішнє — змістове наповнення. Зовнішнє полягає у зміні структурного співвідношення між окремими складовими фінансової системи та у структурних зрушеннях у складі фінансових ресурсів, доходів і видатків держави, юридичних і фізичних осіб. Водночас ці зміни є всього лише відображенням глибинного реформування суті та засад фінансових відносин у суспільстві, кардинальних змін в організації фінансової діяльності, перегляду цілей та пріоритетів. Не зрозумівши сутності цих змін, неможливо збагнути і зміст трансформаційних процесів в Україні.

Фінансова реструктуризація в умовах перехідної економіки є об’єктивним і закономірним явищем. Її спрямування залежить від багатьох чинників, які безпосередньо впливають на зміст трансформаційних процесів. Крім основного й очевидного чинника — переходу від адміністративної до ринкової економіки, на процес, напрями і змісто ве наповнення фінансової реструктуризації впливають різноманітні додаткові чинники внутрішнього і зовнішнього походження. Головним внутрішнім чинником економічного характеру є чітка визначеність з типом економічної системи, що формується в даній країні. Вкрай важливим чинником політичного характеру є підходи різних політичних сил до змісту трансформаційних процесів та наявність чи відсутність повної консолідації в суспільстві стосовно завдань і напрямів фінансової реструктуризації. Багато в чому це пояснюється тим, наскільки повно і точно переважна більшість громадян розуміє сутність трансформаційних процесів та усвідомлює їх необхідність і кінцеві результати. Відсутність консолідації у суспільстві дає можливість певним політичним силам стримувати реальні фінансові й економічні реформи. Вважаємо, що тільки на основі повної консолідації суспільства, а вона можлива лише за наявності достатніх знань і повної інформованості, фінансова реструктуризація може мати повноцінний характер.

Зовнішні чинники, що визначають змістове наповнення і темпи проведення фінансової реструктуризації, пов’язані з об’єктив­ними світовими процесами глобалізації економіки та інтеграцією України у міжнародну фінансову систему. Наша держава не може залишитись на узбіччі глобалізації і тому, здійснюючи фінансову реструктуризацію, має враховувати необхідність інтеграції своєї фінансової системи у світовий фінансовий простір. Інтеграційний процес має двосторонній ха­рактер. З одного боку, співпраця з міжнародними фінансовими інституціями, яка є ключовою в інтеграційних процесах, передбачає реалізацію певних їхніх вимог стосовно як забезпечення платоспроможності нашої держави, так і реструктуризації фінансового сектору. З іншого боку, реструктуризаційні процеси в жодному разі не можна розглядати як нав’язані ззовні необґрунтовані вимоги Міжнародного валютного фонду чи Світового банку. Це об’єктивна реальність і потреба самої України. Без цього неможливі повноцінні реформи та поступ до соціально орієнтованої економіки. При цьому слід враховувати, що наша держава певною мірою може і сама вирішувати свої фінансові проблеми, але питання полягає в тому, якими зусиллями, в яких обсягах та в які терміни цього можна досягти. Навряд чи доцільно непродуманою ізоляціоністською політикою по суті штучно стримувати приплив капіталів, а відтак невиправдано розтягувати у часі трансформаційні процеси.

Яка ж ситуація у сфері фінансової реструктуризації в Україні на даний час? Цей процес триває вже понад 15 років, почавшись фактично ще в часи перебудови в середині 80-х років. Це досить тривалий термін, що як дає можливість для проведення детального аналізу трансформаційних процесів, так і потребує глибокого їх дослідження з метою виявлення накопичених проблем і нерозв’язаних завдань та шляхів подальшого поглиблення фінансових реформ. Навіть перший погляд на ці процеси свідчить, що, з одного боку, зроблено досить багато і подолані значні перешкоди. Але, з іншого, накопичилось і багато проблем, які потребують нагального вирішення, без чого подальший поступ буде значно ускладнений. На нашу думку, серед досить широкого кола проблем, що стосуються як фінансової системи у цілому, так і її окремих сфер та ланок, можна виділити п’ять ключових, що мають домінуючий характер.

Перша — відсутність системного підходу до фінансової реструктуризації. Реформи у сфері державних фінансів, насамперед у бюджетній та податковій системах, на фінансовому ринку та в організації фінансів підприємств, здійснювались і продовжують здійснюватися розрізнено, без за­гальної їх ідеології та обґрунтованої стратегії і тактики. Досить часто вони не тільки не враховують обопільних інтересів окремих суб’єктів, а й вступають у протиріччя між собою. Причин подібного, по суті спонтанного, характеру реформ досить багато, але головна полягає у відсутності єдиного, координуючого всю фінансову систему, органу. Взагалі таким органом мало б бути, і в розвинених країнах є, Міністерство фінансів, яке розробляє і забезпечує реалізацію фінансової політики держави. Але поки що в Україні його діяльність спрямована більше на вирішення окремих поточних проблем, ніж на стратегічні цілі. Воно знекровлене і розділене на частини. Виокремлення з його складу у самостійні фінансові структури Державної податкової адміністрації, Державного казначейства, Державної контрольно-ревізійної служби в умовах перехідного періоду навряд чи було виправдане. Не менш болючі і кадрові проблеми, про які вже йшлося.

Друга проблема, яка безпосередньо випливає з першої — надто повільний темп реформ. Як би ми не оцінювали проведені реформи, абсолютно однозначно, що вони здебільшого здійснюються із запізненням, а в багатьох випадках тоді, коли відтягувати їх уже далі нікуди. Згаяний час неможливо ні повернути, ні компенсувати. Україна ризикує опинитись на узбіччі світової економіки. За подібного темпу реформ може виявитись, що коли врешті-решт ми здійснимо в повному обсязі і якісно все, що необхідно, то це вже нічого нам не дасть, оскільки всі ніші на світових ринках, на які потенційно претендує Україна, будуть заповнені. Економічна ж і фінансова автаркія у сучасному глобалізованому світі з яскраво вираженими інтеграційними процесами неможлива, бо не зможе забезпечити того життєвого рівня, якого ми прагнемо досягти.

Третя проблема — нечітка визначеність з конкретним напрямом реформ. Так, загальний напрям — перехід від адміністративної до ринкової економіки є очевидним і всім зрозумілим. Але цього не досить, адже ринкові економіки, маючи однакові закономірності, є різних типів і суттєво різняться у різних країнах. Цілком очевидно, що залежно від обраного типу економічної системи і фінансової моделі суспільства визначаються і напрями та характер фінансової реструктуризації. Так, якщо ми намагатимемось розбудувати економічну систему за шведською моделлю, то потрібні зовсім інші реформи, ніж у разі прагнення сформувати в Україні економічну систему подібну, скажімо, німецькій. При цьому слід звернути увагу і на непродуманість та безсистемність використання технічної допомоги від окремих країн світу, коли в різних сферах допомогу надають різні країни. Наприклад, у розбудові Державного казначейства допомогу надає переважно Франція, а в реформуванні банківського сектору — насамперед Німеччина та Велика Британія і т. п. Але ж фінансові системи цих та інших країн, що надавали і надають технічну та фінансову допомогу, суттєво різняться. Як наслідок, те, що формується в Україні, являє собою певний конгломерат різних підходів і принципів, які не завжди стикуються в єдине ціле. Це не сприяє формуванню фінансової системи України як єдиного цілісного організму, а досить часто веде до поєднання неузгоджених між собою елементів (в одних запозичили одне, у других — інше і т. д.).

Четверта проблема лежить у площині управління трансформаційними процесами у широкому їх розумінні. Насамперед підкреслюємо ще раз: досі відсутня чітка стратегія і тактика фінансової реструктуризації, яка б визначала її напрями та складові, встановлювала послідовність, етапи і терміни проведення реформ, забезпечуючи їх системність та єдину цілеспрямованість. При цьому слід зазначити, що за весь минулий період було розроблено безліч різноманітних доктрин, концепцій і програм, які, однак, мали переважно декларативний характер. Ми вже говорили про відсутність високопрофесійного кадрового потенціалу. Але навіть за його наявності має обов’язково бути забезпечений зворот­ний зв’язок між ним і суспільством, що можливо тільки за умови прозорості фінансової діяльності і фінансових процедур. Адже інтелектуальний потенціал фінансової еліти може бути спрямований і в протилежний від інтересів суспільства бік. Закритість неминуче, рано чи пізно, веде як мінімум до неефективного використання коштів, а як максимум — до фінансових зловживань та махінацій. Суспільство повинно мати повну і правдиву інформацію про мобілізацію та використання усуспільнених коштів. Це сто­сується і бюджетного процесу, і державного запозичення, і податкової дисципліни, і фінансового контролю тощо. Недарма з боку МВФ і Світового банку така увага приділяється прозорості у сфері як державного фінансового господарства, так і фінансового сектору. Важливо, щоб через полі­тичну систему виборці могли впливати на вибір і реалізацію фінансової політики держави.

І, нарешті, п’ята проблема пов’язана з відсутністю належної ефективності функціонування фінансової системи. На проблему нестачі фінансових ресурсів накладається ще й украй неефективне використання як власних, так і запозичених коштів. Україна отримувала відчутну фінансову допомогу від міжнародних фінансових інституцій та організацій, урядів інших країн. Навести приклади раціонального та ефективного використання цих коштів набагато важче, ніж прикладів незграбного адміністрування та невдалого інвестування. Хто може сказати, яка ефективність позики Світового банку під реструктуризацію фінансового сектору? Куди вкладені ці гроші і який отримано ефект? Наскільки взагалі керована і прозора уся процедура зовнішнього запозичення? Хто ж все-таки винен у банкрутстві одного з провідних свого часу українських банків — банку «Україна», чому взагалі банківська система перебуває у передкризовому стані? Питань набагато більше, ніж чітких і конкретних відповідей. І що цікаво, в Україні досить багато контролюючих органів, а фінансовий контроль має майже суцільний характер. Навряд чи простим збільшенням їх кількості чи розширенням їхніх повноважень (наприклад, податковий контроль непрямими методами) можна поліпшити ситуацію — необхідні екстраординарні заходи, широка демократизація і забезпечення умов транспарентності (прозорості, гласності і відкритості) у сфері фінансового контролю. До речі, існує міжнародний стандарт вимог до транспарентності, прийнятий Радою керуючих Міжнародного валютного фонду ще в 1998 р. у формі «Кодексу (декларації принципів) щодо забезпечення прозорості в бюджетній і податковій сферах». Кодекс був рекомендований до застосування насамперед у країнах з перехідною економікою. На жаль, в Україні, де питання транспарентності стоять особливо гостро, головні його принципи і позиції не знайшли реального втілення на практиці.

Між фінансовою реструктуризацією і ефективністю функціонування фінансової системи існує тісний взаємо­зв’язок. З одного боку, одним із головних завдань трансформації фінансової системи є підвищення її ефективності. З іншого боку, без забезпечення цієї ефективності неможлива і реструктуризація. Та й навіщо вона потрібна, якщо фінансова результативність відсутня? Тому тільки на основі досягнення належної результативності можливі і необхідні фінансові реформи.

У процесі здійснюваної в Україні фінансової реструктуризації необхідно було не тільки створити нові фінансові інституції та змінити засади функціонування окремих сфер і ланок фінансової системи, а й сформувати новий фінансовий світогляд, який створив би передумови для використання досягнень сучасного фінансового менеджменту. Виходячи з цього основними завданнями даного дослідження є:

  • порівняльний аналіз засад і характеру функціонування фінансової системи в умовах адміністративної і ринкової економік та визначення основних напрямів і проблем її ринкової трансформації в Україні;
  • характеристика суті і напрямів проведених за час ринкових реформ перетворень у складі, структурі і засадах функціонування фінансової системи, виявлення проблем трансформаційних процесів та основних напрямів їх вирішення;
  • оцінювання досягнутих параметрів макроекономічної і макрофінансової стабілізації та ступеня їх стійкості з позицій забезпечення стабільності подальшого економічного зростання;
  • визначення рівня забезпеченості потреб соціально-еконо­мічного розвитку фінансовими ресурсами та характеристика інституційних реформ у сфері їх мобілізації, розміщення та ефективного використання;
  • оцінювання результатів реформування державного фінансового господарства з позицій посилення його ролі в оптимізації розподілу і перерозподілу національного продукту у суспільстві;
  • визначення міри наближеності реформованої фінансової системи України як у цілому, так і в розрізі окремих складових до фінансових систем і засад їх функціонування у країнах із розвиненою ринковою економікою.

Отже, на українського читача чекає докладна і небайдужа розповідь про проблеми фінансової реструктуризації в Україні. Пропонована книга дає поштовх для самостійних роздумів. І тут принципово важливо зрозуміти, що побудова соціально орієнтованої ринкової економіки — це не просто комплекс економічних заходів. Насамперед, це шлях суспільного розвитку, заснований на демократії, на повазі до людини як найвищої цінності, до її свобод, це філософія суспільного буття і образ мислення.*4 З цього випливає, що, не забезпечивши в Україні добробут для всіх, ми не маємо шансів на успіх. Україна може зайняти належне їй місце серед провідних європейських країн (з високим рівнем економічного зростання, зайнятості і доходів населення) тільки на шляху широкого і повного реформування економіки, прискореного розвитку ринко­вого господарства і демократії. Але при цьому ми повинні усвідомити, якими складними і довготерміновими є процеси трансформації фінансів і демократизації суспільства.

*4: {В цьому зв’язку цікавою і корисною для українського читача — пересічного громадянина, парламентарія і урядовця – може бути книга відомих німецьких економістів Отто Шлехта і Герхарда Стольтенберга «Соціальна ринкова економіка. Основи, напрямки розвитку та перспективи (O. Schlecht, G. Stoltenberg. Soziale Marktwirtschaft. Grundlagen, Entwicklungslinien, Perspektivien. — Freiburg—Basel—Wien: Herder, 2001).}

В. Федосов

 

Авторами окремих розділів є:

В. Федосов — 1.4; 2.5; 3.2.1; 3.2.3; 3.4;

В. Опарін — 1.1; 1.2; 1.4; 2.1—2.4; 3.1.1; 3.1.4; 3.2.3;

С. Льовочкін — 1.1; 1.3; 2.6; 3.1.2; 3.1.3; 3.2.1; 3.2.2; 3.3.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Правила користування
Продажа баннеров УБС