Главная  - Прочие дисциплины  - Книги  - Розміщення продуктивних сил і регіоналістика - Стеченко Д.М.
Розміщення продуктивних сил і регіоналістика - Стеченко Д.М.
<< Содержание < Предыдущая

Розділ 10 Концептуальні основи розвитку продуктивних сил регіонів України

10.1. Сучасні моделі суспільно-економічної макрорегіоналізації України

Макрорегіоналізація (макssрорайонування) країни здійснюється з урахуванням особливостей історичного розвитку, політико-адміністративного устрою, природних умов, природно-ресурсного потенціалу, демографічної ситуації, рівня розвитку і структури господарства на її території.

Макрорегіоналізація — це науково обгрунтоване виділення за певними ознаками територій країни або країн, що історично склалися або формуються в процесі розвитку продуктивних сил і об'єктивно відбивають територіальний поділ праці. Макрорегіоналізація, передусім на рівні країни, має не лише пізнавальне значення, полегшуючи вивчення певних частин її території, а є й важливим чинником територіальної організації та управління господарством країни.

Поділ території України на макрорегіони, які характеризуються соціальною і господарською своєрідністю, відмінностями у внутрішньорегіональних та міжрегіональних зв'язках, дає можливість диференційовано управляти процесами планування і прогнозування розвитку господарства. Регіоналізація сприяє раціональному розвиткові кожного регіону, раціональному розміщенню продуктивних сил території, і, в кінцевому підсумку, прискореному регіональному розвитку всієї країни.

Соціально-економічний регіон є частиною території країни, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності.

Процес соціально-економічної регіоналізації є дуже складним, оскільки передбачає взаємодію різних за змістом чинників. Головними чинниками регіоналізації є такі:

рівень розвитку територіального поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв'язків та особливості їхньої територіальної локалізації;

рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної оснащеності (основні фонди, транспортна мережа, будівельна база);

наявність необхідних природних умов і ресурсів для матеріальної діяльності людини (рівень освоєності території);

наявність трудових ресурсів з певними трудовими навиками, кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями;

функціональні типи поселень;

рівень урбанізації території;

рівень розвитку соціальної інфраструктури, його територіальна локалізація;

національні кордони.

Соціально-економічна регіоналізація є процедурою структуризації суспільної діяльності людини за її найважливішими ознаками і властивостями, які враховуються в принципах, критеріях і показниках.

До принципів регіоналізації належать:

об'єктивна суспільна цілісність території, що грунтується на взаємопов'язаності всіх її компонентів;

перспективність діяльності людини, що дає можливість пов'язувати інтереси регіону з державними інтересами;

ефективна міжнародна спеціалізація, що характеризується вигідними зовнішніми зв'язками;

комплексно-пропорційний розвиток на основі внутрішніх зв'язків;

єдність соціально-економічної регіоналізації та адміністративно-територіального устрою;

соціальна та екологічна ефективність процесу життєдіяльності населення.

Критеріями процесу регіоналізації мають бути: наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і людей; відтворюваність процесів господарської діяльності, їхня ефективність і просторова локалізація;

урахування регіоноутворюючого значення міст як ядер господарських

вузлів, центрів і пунктів;

рівень сформованості та інтенсивності зв'язків;

імовірність новобудов, освоєння природних ресурсів з урахуванням вимог екологічної безпеки;

рівень життя населення.

Недостатньо розробленою є система показників соціально-економічної регіоналізації, які мають відбивати перелічені принципи і критерії. Це повинні бути різні за змістом індекси рівнів спеціалізації, концентрації, комплексності та пропорційності діяльності людини; тісноти зв'язків між компонентами суспільного господарства.

В останнє десятиріччя багато вчених (Ф.Д. Заставний, В.А. Поповкін, Б.Я. Панасюк та ін.) зробили спроби розробити варіанти схем поділу України на економічні регіони. Вони суттєво відрізняються за чисельністю, межами та назвами регіонів. У сучасних умовах назріла потреба не обмежуватись економічним районуванням. Оскільки зв'язки між економічними і соціальними процесами безпосередні й нерозривні, потрібна соціально-економічна регіоналізація, придатна для застосування багатьох сфер суспільної діяльності.

Однією з найбільш вдалих спроб соціально-економічної регіоналізації є схема, запропонована О.І. Шаблієм. Він виділяє в Україні шість соціально-економічних регіонів. їхні ядра — найбільші міські агломерації. Проте розробники альтернативної схеми вважають, що вона має певні вади: невдалі назви окремих регіонів, недоцільність віднесення Хмельницької області до Західного регіону.

Група вчених Національної академії наук (М. Долішній, М. Паламарчук, О. Паламарчук) на основі дослідження природи, населення і господарства України, вивчення спроб соціально-економічної регіоналізації інших авторів прийшли до висновку, що макрорегіонів на території України можна виділити шість: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський (табл. 10.1, рис. 10.1).

Загальна кількісна характеристика соціально-економічного потенціалу макрорегіонів наведена в табл. 10.2.

Автори цієї схеми назву макрорегіону пов'язували з характерними особливостями географічного положення його території (Західний, Донецький, Придніпровський, Причорноморський); в інших випадках для чіткості уявлення про географічне положення макрорегіону йому дава-

Таблиця 10.1. Соціально-економічні макрорегіони України

Макрорегіон

Центр макрорегіону

Області, що входять до складу макрорегіону

Центральний

Київ

Вінницька, Житомирська. Київська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська

Донецький

Донецьк

Донецька, Луганська

Західний

Львів

Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська. Тернопільська, Чернівецька

Придніпровський

Дніпропетровськ

Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська

Причорноморський

Одеса

Миколаївська, Одеська. Херсонська. Автономна Республіка Крим

Харківський

Харків

Полтавська. Сумська. Харківська

Таблиця 10.2. Територіальний соціально-економічний потенціал макрорегіонів України (1997 р., відсотки)

Макрорегіони

Територія

Населення

Міста

Селища міського типу

Промислові підприємства на самостійному балансі

Зайнятість населення в усіх сферах економічної діяльності

Центральний

26.4

23,9

21.5

19,5

25,4

24,7

Донецький

8,8

15,2

19,7

26,9

14,1

15.6

Західний

18,3

19,4

26.2

15.9

22,2

18,8

Придніпровський

13,8

14,4

10.3

11,3

12.4

14,0

Причорноморський

18,8

15.0

11.8

15.1

12.6

14.2

Харківський

13,9

12.1

1 1,8

11,3

13,3

12.7

Україна в цілому

100,0

100.0

100.0

100,0

100,0

100,0

лася назва за найменуванням його центру (ядра) — найбільшого міста (Донецьк, Харків).

У перспективі не виключена можливість перетворення макрорегіонів на одиниці адміністративно-територіального устрою України. Управління розміщенням і регіональним розвитком продуктивних сил України потребує визначення ефективних шляхів формування міжрегіональної спеціалізації та товарообміну.

Соціально-економічне макрорайонування України

Необхідно науково обґрунтувати ефективні напрями спеціалізації і комплексного розвитку макрорегіонів, опрацювати механізм управління цими процесами.

Для всебічного аналізу економіки виділених макрорегіонів, визначення рівня господарського профілю і перспектив їхнього розвитку потрібні поглиблені дослідження. Далі ми розглядатимемо лише ті концептуальні напрями, які дають загальне уявлення про особливості розвитку і спеціалізації макрорегіонів.



 
Главная
Бухгалтерский учет, аудит
Экономика
История
Культурология
Маркетинг
Менеджмент
Налоги
Политэкономия
Право
Страхование
Финансы
Прочие дисциплины
Карта сайта
Учебные материалы для студентов онлайн
Правила користування
Продажа баннеров УБС